Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТА.

«ИДЕТ ВОЙНА НАРОДНАЯ», АБО ПРО ЗАРУЧНИКІВ, «ХІВІ» ТА «ЧЕЧЕНСЬКУ ХАТИНЬ»

Дехто із сучасних незалежних дослідників, крім зазначених вище причин небувалого розгрому Червоної Армії улітку 1941 року, бачить ще й небажання широких народних мас воювати за комуністів взагалі і за Сталіна зокрема.

За рабську колгоспну систему та ГУЛАГ. За бараки та злиденну зарплатню. Представником таких істориків є Марк Солонін: «Масове дезертирство і масова здача в полон були одночасно і причиною, і наслідком, і головним змістом процесу перетворення Червоної Армії на некерований натовп» [106]. На протилежному боці – прибічники радянського офіціозу, яких і досі чимало, які не бачать ситуації інакше, як «радянський народ у єдиному пориві згуртувався навколо партії та уряду». Є третя категорія істориків, які зараз намагаються «партію та уряд» не згадувати.

Наприклад, ветеран Збройних сил, кандидат історичних наук, професор, проректор Московського інституту підприємництва і права Валентин Адамович Пронько свято переконаний, що: «…головна заслуга в перемозі належить радянському народові. Саме він згуртувався перед спільною бідою, забувши або відсунувши в тінь свої образи і негаразди. Німецька навала викликала у народу патріотичне почуття величезної сили, потужний опір агресору і непохитну віру в перемогу над ним. На боротьбу піднялися всі: старі й малі, чоловіки і жінки, всі нації і народності СРСР» [139]. А далі пише, що народи СРСР воювали просто через патріотизм та захищали рідну землю. За берізки-осички; за поля-луки та проти поневолення ворогом. І усе було б нічого, якби народи СРСР вже не були поневолені, перетворені на безсловесних кріпаків. І якби середньостатистичний радянський мужик з колгоспу «Червоний свинар» із трьома класами освіти знав, що таке «Ананербе» і вивчав доктрину Розенберга.

Але повернемося спочатку до позиції Солоніна. Невже уся армія поголовно мріяла здатися у полон? Невже саме через це німці парадним кроком пройшлися до Москви? Ні. Німецькі військові відзначають впертий спротив частин РСЧА там, де вони мали гарні позиції, боєприпаси та тверде керівництво. Але водночас і ту легкість, з якою здавалися цілі натовпи озброєних червоноармійців трьом німцям на мотоциклі.

Де ж правда? Автор має власне переконання: праві усі. Тут ось в чому справа. У будь-якій країні є потенційні зрадники, політичні фанатики і основна маса – ті, хто підкоряється обставинам. Що знав про німців мужик з колгоспу «Червоний свинар»? Майже нічого. Зате він знав, що таке колгосп. Тому він міг сподіватися, що з приходом німців колгоспи скасують. І «гірше не буде». Про те, що «німці – культурна нація» не десяток відщепенців просторікували.

У СРСР була маса невдоволених радянською владою і такі люди – нема чого гріха таїти – бачили в окупантах визволителів від «комісарів». Ще одна величезна маса була інертною й корилася наказам. Будь-якої влади.

Не треба забувати, що за 20 з гаком років більшовики добряче прорідили число людей з критичним самостійним мисленням та ініціативою. Тому втративши командира та зв’язок зі штабом, червоноармійці, сержанти і молодші офіцери навіть не намагалися чинити організований опір. Вирватися з оточення будь-яким способом – єдина думка. А коли наскакували на німецький дозор, слухняно складали зброю. У той самий час величезна маса червоноармійців віком 20-21 року все життя жила під пресом пропаганди і свято їй вірила. Та й серед цивільного населення таких було багато.

Ну і патріотизм – різного ґатунку теж не треба знімати з шальки терезів. Навіть частина «злодіїв у законі» пішла воювати. Не за владу – співпраця з владою – «западло», а за ті самі берізки-осички. Їх у кримінальному середовищі «автоматниками» прозвали.

Навіть серед «білої еміграції» після вторгнення німців значна частина тяжіла до співпраці з урядом більшовицької Росії. Правда – вона така: жодного «гуртування не було». Були величезні групи населення, які мали різну мотивацію, а відтак, і різну поведінку. Тому дуже багато цивільних і військових свідомо перейшло на службу до окупантів та здалося в полон.

Кавказ, 1942 рік. «Хіві» з кулеметом MG-34.

Поки був живий СРСР, ці відомості були засекречені, але зараз відомо, що до 1,5 мільйони громадян СРСР безпосередньо воювали у складі Вермахту, Люфт ваффе та частин СС проти своєї батьківщини. Півтора мільйони – це, вибачайте, майже 10% від мобілізаційного ресурсу СРСР. Історія питання така. Від самого початку війни німці відчували велику нестачу військ на Східному фронті. Надто він великий був. І тоді (попри спротив Гітлера) генерали «протиснули» рішення про зарахування у частини т. зв. «східних добровільних помічників» (Ost-Hilfswillige) або просто «хіві». Спочатку «хіві» було вдягнено у радянську військову форму без знаків розрізнення. Потім її замінили на німецьку уніформу, але з особливими «східними» знаками плюс нарукавна пов’язка з написом «Im Dienst der Deutschen Wehrmacht» – «На службі німецької армії», або «Im Dienst der WaffenSS» (на службі військ СС). Жіночий допоміжний персонал Вермахту мав пов’язки з написом «Deutsche Wehrmacht» – «Німецька армія». «Хіві» складали присягу Гітлеру як головнокомандувачу й прирівню валися до німецького солдата. Кожен з них отримував продовольчий пайок німецького солдата, а також грошове утримання і додаткове забезпечення німецького солдата. «Хіві» спочатку використовували на допоміжних роботах: конюхами, їздовими, санітарами, кухарями, шоферами тощо. Але згодом дали в руки й зброю. Вони складали допоміжну поліцію в тилу і загони по боротьбі з радянськими партизанами, формуваннями УПА, Армії Крайової та іншими національно-визвольним рухами. З жовтня 1942 року було встановлено, що кожна піхотна дивізія Вермахту в штаті повинна мати 10 708 солдат і офіцерів та 2 005 осіб з числа «хіві». Цікава подробиця: у складі оточеної в Сталінграді 6-ї армії під командуванням генерал-полковника Паулюса служило 51 800 «хіві», а у складі окремих дивізій цієї армії їхня кількість сягала 40% особового складу. У Вермахті воювали 20 козачих полків загальною чисельністю 30 тис шабель. Були т. зв. «східні батальйони», сформовані за національною ознакою: 13 азербайджанських, 9 кримсько-татарських, 7 волго-уральських, 26 «туркестанських» тощо. Найбільш відомі з колаборантських формувань: 15-й козачий корпус фон Панновіца; Російська визвольна армія Власова, Російська Визвольна Народна Армія. Під контролем останньої на території Орловської, Брянської та Курської областей було навіть самоврядне утворення площею понад 10 тис. квадратних кілометрів – т. зв. Локотська республіка. Усе це відомо, проте російська пропаганда лише про ваффен-СС дивізію «Галичина» згадує. Яку формували не «бандерівці», а «мельниківці». Більша частина вояків якої не підпадала під визначення колабораціоністів, оскільки вони ніколи громадянами СРСР не були. Про Шухевича та батальйон «Нахтігаль» теж охоче пишуть і розповідають, хоча ні Шухевич, ні його бійці теж не були громадянами СРСР. До речі, аби закрити питання. Радянських генералів-зрадників, які перейшли на бік німців, після війни вішали й розстрілювали. А от рядові «хіві» отримували доволі м’які вироки – наприклад, 5-6 років заслання. Надто багато їх було, аби розстріляти і таборів на всіх не вистачало – полонених німців не було де тримати. Але це так – до слова. Але це ще не найсмачніше. Опоненти можуть сказати: зрадники – вони і є зрадники. Так, багато їх було. Але й «ворогів народу» було багато. Багато полонених наважувалися на перехід у стан ворога просто через голод. Тоді ловіть історії про повстання цілих народів в тилу радянських військ. Часто за сотні і навіть тисячі кілометрів від лінії фронту. «Червневе повстання» 1941 року у Литві ще можна списати на те, що цю країну лише недавно було окуповано й місцеве населення не палало до московських «визволителів» любов’ю, так само, які і населення Західної України, яке також відкривало вогонь у спини радянських солдат. Але… Є такий документ. Доповідь начальника відділу боротьби з бандитизмом НКВС СРСР на ім’я заступника Наркома внутрішніх справ Круглова про результати боротьби з бандитизмом, дезертирством та ухилянням від служби в Червоній Армії з 1 червня 1941 по 1 червня 1944 року. З грифом «Цілком таємно», звісно. В газеті «Правда» про таке не писали. На багатьох-багатьох сторінках сумлінно перераховано де, скільки і яких «банд» знешкоджено й скільки осіб до них входило. «За три роки Вітчизняної війни органами НКВС на території Радянського Союзу ліквідовано бандгруп – 7 161; учасників – 54 130. При цьому: вбито бандитів – 4 076; заарештовано – 42 529; легалізовано 7 525… По Радянському Союзу виявлено: дезертирів з Червоної Армії – 1 210 224; тих, хто ухилився від служби в Червоній Армії – 456 667» [140]. Півмільйона «уклоністів» плюс мільйон двісті тисяч дезертирів, плюс півтора мільйони «хіві» плюс мінімум 70 тисяч поліцаїв. А число сільських старостів, бургомістрів, працівників управ та інших органів місцевого самоврядування на окупованих територіях на сотні тисяч йшло. Це без урахування тих, кого затримувала військова контррозвідка. Це без урахування статистики по боротьбі з ОУН та УПА. Вона йшла окремо. Якщо когось цікавить, на 1 червня 1944 року органами НКВС було ліквідовано (убиті, полонені та ті, що самі здалися) – 34 878 бійців УПА та членів ОУН. Ілюстрація до масштабів спротиву. Зрозуміло, що далеко не всіх НКВС виловив. Тому масштаби народного повстання та спротиву мобілізації насправді були значно більшими. Уже восени 1941 року чекістам доводилося придушувати збройні виступи на Кавказі за допомогою бойової авіації. На кінець 1941 року, коли фронт проходив у кількох сотнях кілометрів, на Північному Кавказі було ліквідовано 39 «бандгруп» із загальним числом учасників 509, затримано 12 365 дезертирів (більшість з яких перебувала на нелегальному становищі, утворивши дрібні збройні групи) та 1 093 осіб, що ухилилися від військової служби. І це лише ті, кого змогла дістати рука НКВС. Наявність «бандформувань» у 1941-1942 роках відзначалася по всьому Сибіру та Далекому Сході: в Читинській, Новосибірській, Омській областях, Наримському окрузі, Хабаровському та Приморському краях. Якутія також не пасла задніх. «…політично нестійка частина населення ухилялась від призову до Червоної Армії, озброювалася та йшла у ліси. Нелегали, що переховувалися в тайзі, залучалися до бандповстанських формувань» (там само). У Якутії не лише дрібні партизанські загони, що діяли з тайги, існували. Тут ціла організація розгалужена, яка «…виникла у вересні 1941 року. Ватажки її поставили завдання об’єднати антирадянськи налаштованих осіб і підняти збройне повстання проти радянської влади… У результаті вербувальної роботи їм вдалося залучити на свій бік 57 осіб… На одній із нарад учасники організації намітили 15 квітня 1942 року днем виступу проти радянської влади. Керівництво повстанням було доручено спеціально створеному штабу… З метою придбання зброї повстанці мали намір обеззброїти охорону копальні, працівників міліції, а потім захопити управління копальні, оголосити народу про скинення радянської влади, визволити в’язнів Дальбуду і розповсюдити повстання по всій Якутії» (там само). Ще одна «банда» в Якутії називалася «Спілкою порятунку Росії від більшовизму» і на момент ліквідації нараховувала 19 осіб. І таких повідомлень сотні. Загалом лише протягом 1942 року по Сибіру і Далекому Сходу, згідно з доповіддю, ліквідовано 254 повстанські загони загальною чисельністю 1 298 осіб. Скільки залишилося в тайзі або діяло з території Китаю – не відомо. Це дуже багато, враховуючи низьку щільність населення у цих краях та абсолютну відсутність у повстанців політичного керівництва. Якщо УПА спиралася на потужну Організацію Українських націоналістів; якщо «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця офіційно вважалася збройними силами уряду УНР в екзилі; якщо «лісові брати» Прибалтики мали централізоване й організоване керівництво, то в Сибіру відбувалася спонтанна самоорганізація. З «нуля», в умовах тотальної «шпигуноманії» та розгалуженої мережі агентури НКВС робити це було набагато важче. А ось Калмикія. Улітку 1942 року 110-а калмицька національна кавалерійська дивізія РСЧА практично у повному складі знялася з фронту під Ростовом-на-Дону, повернулася додому й стала основою повстанських загонів. Комуністів, керівників органів радянської влади, комсомольських активістів колишні червоні калмицькі кавалеристи різали десятками і сотнями. У подальшому, із захопленням Калмикії німцями, в 1943 році з колишніх бійців 110-ї кавдивізії було сформовано кавалерійський легіон у складі Вермахту числом 1 500 шабель. Звісно пізніше, особливо починаючи з 1944 року активний повстанський рух (крім України та Прибалтики) іде на спад, проте не припиняється. Наприклад, лише за першу половину 1944 року на Північному Кавказі ліквідовано 145 повстанських загонів загальною чисельністю 3 144 осіб. У республіках Середньої Азії – 238 загонів – 1 288 бійців. Загасання спротиву закономірне. Інакше бути не могло. По-перше, змінилася ситуація на фронтах. По-друге, не лише проти повстанців, але й проти членів їхніх родин комуністи застосовували воістину звірячі методи «умиротворення». Депортації за принципом «колективної відповідальності» було піддано цілі народи (кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, балкарці тощо) – дуже ефективний метод залякування – самі ж родичі не пустять чоловіка партизанити проти комуністів, знаючи, що їх за 24 години повантажать у товарні вагони й вивезуть у голий казахстанський степ. Але були й інші випадки, перед якими тьмяніють злочини есесівців. Один лише приклад. У СРСР кожному школяреві було відомо про трагедію білоруського села Хатинь. Тим з молоді, хто зараз про це не знає – коротко. 22 березня 1943 року айнзацгрупа 36-ї гренадерської дивізії СС «Дірлевангер» та 118-й батальйон охоронної поліції, основу якого складали колишні радянські військовополонені, завербовані в таборах на території України, за сприяння партизанам знищили село Хатинь разом із його мешканцями. За офіційною радянською версією, людей загнали до стодоли, яку обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався врятуватися, розстрілювали кулеметники. Убито та спалено живцем 149 мешканців, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише кілька щасливчиків. Після війни з Хатині зробили потужний об’єкт пропаганди. Мільйонів рублів на меморіальний комплекс не пошкодували. Сюди возили піонерів з усього Радянського Союзу. Сюди возили робітничі делегації. Сюди возили делегації іноземні з країн «соціалістичного табору» та «капіталістичного світу». А от в селі Хайбах меморіалів не будували й піонерів до нього не возили. А там 23 лютого 1944 року у стайні колгоспу імені Берії (sic!) було живцем спалено 705 людей. Тих, хто намагався вирватися з вогню, розстріляли з кулеметів. Чому ж їм пам’ятника не поставили? Так, шановний читачу, ваша здогадка правильна. Бо цих людей знищили війська НКВС під командуванням улюбленця Берії та Сталіна генерал-майора держбезпеки грузина з двома класами освіти Михайла Гвішіані. За що знищили? За підтримку «бандформувань»? Та ні – ці люди ні в чому не були винні. Просто під час операції «Сочевиця» з депортації чеченців та інгушів, з транспортуванням певної частини людей з високогірних аулів виникли «ускладнення». Машини не могли пройти тими дорогами, а самостійно малі діти, хворі та старі йти не могли. Тож «нетранспортабельних» з аулів Галанчожського району Чеченсько-Інгушської республіки було вирішено спалити. Живцем. Про страшну трагедію Хайбаха, «чеченської Хатині» стало відомо відносно недавно і то далеко не всім. За цей свій «подвиг» Гвішіані отримав звання генерал-лейтенанта. Сподобалася товаришу Сталіну його «робота». І не одним Хайбахом. У 1943 році в процесі боротьби з чеченськими та інгушськими партизанами енкаведисти спалили десятки аулів й убили сотні мирних мешканців: жінок, дітей, старих. Схожа на хайбахську трагедія спіткала інгушські села Приміського району… Гітлер – мерзотник. Гіммлер і Кальтенбруннер – чудовиська. Нацизм засуджено і заборонено як нелюдську ідеологію. А от в очах значної частини людей з пострадянського простору Сталін, Берія і Гвішіані – герої. Їхні портрети у декого досі замість ікон на покутті висять. І комунізм як нелюдську ідеологію чомусь ніяк не заборонять. Ще один епізод війни. Масова здача в полон мільйонів червоноармійців і командирів. Вона набула такого масштабу, що у Вермахті не вистачало солдат для конвою. Іноді вони просто махали черговій групі червоноармійців рукою на Захід, казали ламаною російською «Ком, плєн там» і ті йшли без конвою, самі. Але спробуй ще й прогодувати таку прорву полонених! «Дійшло до того, що 26 липня 1941 року було видано наказ генерал-квартирмейстера № 11/4590, згідно з яким почалося звільнення полонених низки національностей (українців, білорусів, прибалтів). За час дії цього наказу, тобто до 13 листопада 1941 р., було розпущено по домівках 318 770 колишніх червоноармійців (головним чином українців – 277 761)» [106]. Масове дезертирство, здача у полон, повстання та інші прояви «глибокої любові» народів СРСР до «колгоспного щастя» та політики рідної партії опосередковано було визнано й Державним комітетом оброни. На підставі його рішення цілком таємним наказом НКВС СРСР № 00941 від 19 липня 1941 при особливих відділах дивізій і корпусів сформовано окремі стрілецькі взводи, при особливих відділах армій – окремі стрілецькі роти, при особливих відділах фронтів – окремі стрілецькі батальйони, укомплектовані особовим складом військ НКВС. Тобто повернулися до старих добрих загороджувальних загонів, винайдених Троцьким. А вже 12 вересня 1941 року вийшла цілком таємна Директива Ставки ВГК № 001919, в якій усе називалося своїми іменами й визнавалися сумні для товаришів з Політбюро факти: «…в наших стрілецьких дивізіях є чимало панічних і відверто ворожих елементів, які при першому ж натиску з боку противника кидають зброю, починають кричати: «Нас оточили!» І захоплюють за собою інших бійців. В результаті таких дій цих елементів дивізія вдається до втечі, кидає матеріальну частину і потім одинаками починає виходити з лісу. Подібні явища мають місце на всіх фронтах. Якби командири й комісари таких дивізій гідно виконували своє завдання, панікерські й ворожі елементи не могли би взяти гору в дивізії. Але біда в тому, що твердих і стійких командирів і комісарів у нас не так багато. З метою попередження вказаних вище небажаних явищ на фронті Ставка Верховного головнокомандування наказує: 1. У кожній стрілецькій дивізії мати загороджувальний загін з надійних бійців, чисельністю не більше батальйону (в розрахунку по 1 роті на стрілецький полк), підлеглий командиру дивізії і має в своєму розпорядженні крім звичайного озброєння засоби пересування у вигляді вантажівок і кілька танків або бронемашин. 2. Завданнями загороджувального загону вважати пряму допомогу комскладу в підтримці і встановленні твердої дисципліни в дивізії, припинення втечі одержимих панікою військовослужбовців, не зупиняючись перед застосуванням зброї…» (141). У стрілецькому полку РСЧА за штатом було три стрілецькі батальйони по три стрілецькі роти в кожному. Плюс окремі підрозділи – взвод розвідки, взвод зв’язку, санітарний, господарчий тощо. Тобто по суті, на кожних приблизно 15 бійців і командирів полку припадав 1 боєць загороджувальної роти, який кулеметним вогнем у спину стимулював стійкість червоноармійців і командирів в бою. Застосовували комуністи й інший перевірений спосіб – взяття у заручники родин військовослужбовців. 16 серпня 1941 року Сталін, Молотов, Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Шапошников і Жуков підписали наказ Ставки № 270 «Про випадки боягузтва і здачі в полон та заходи з припинення таких дій». Серед «заходів» зокрема були: арешт членів родин червоноармійців, що потрапили у полон, а також позбавлення таких родин продовольчих карток. Останнє означало фактично голодну смерть, особливо для міських мешканців, які не мали присадибних ділянок. Середня зарплатня під час війни дорівнювала ціні чотирьох кілограмів чорного хліба у комерційних магазинах. А в державних без карток нічого не відпускалося. Тож перш ніж здатися, солдат мав серйозно замислитися про долю своїх дітей. Кажуть, що то був вимушений крок. Це правда. Але правда також в тому, що ніде, в жодній цивілізованій країні, влада не бере в заручники дітей своїх солдатів. Навіщо це робити, якщо солдати, як стверджувала радянська пропаганда, виявляли масовий героїзм? Чи… не виявляли? Треба ще згадати й «масовий спротив німецьким окупантам» в їхньому тилу. Про радянських партизан купу фільмів знято. Терикони книжок написано. Але насправді все було не так райдужно. Станом на 1 червня, за доповіддю начальника Центрального штабу партизанського руху Пантелеймона Пономаренка Сталіну, нараховувався 1 061 партизанський загін із загальною чисельністю 142 006 бійців і командирів. Багато це чи мало? Для порівняння, чисельність польської Армії Крайової сягала 360-380 тис. Чисельність Української повстанської армії коливалася від 100 до 160 тис. бійців в різні періоди. А до числа (причому як завжди завищеного) цих 142 тисяч радянських партизан входили й тисячі професійних диверсантів-чекістів (наприклад, знаменитий партизанський загін «Переможці» під командуванням Дмитра Медведєва сформовано з бійців Окремої мотострілецької бригади особливого призначення НКВС), яких було заслано централізовано і яких централізовано підтримували зброєю, боєприпасами, амуніцією. І знову доводиться ставити запитання: чому, незважаючи на жорсткі вимоги Сталіна, так і не вдалося розгорнути широкий радянський партизанський рух і довелося казочки вигадувати? Ще одним вдалим кроком Сталіна у боротьбі з масовою здачею у полон, була відмова від співпраці з Міжнародним комітетом Червоного Хреста, який моніторив становище військовополонених та вимагав ставлення до них відповідно до положень Женевської конвенції. Завдяки цьому життя британських, французьких, американських полонених було набагато легшим, ніж радянських. Вони отримували медичну та продовольчу допомогу від Червоного Хреста і посилки від родичів та благодійних організацій. Радянські полонені цього не мали й тому гинули від голоду та хвороб сотнями тисяч. «Глава Червоного Хреста Юнод запропонував вождям Німеччини та СРСР обмінятися списками військовополонених, щоб через треті країни посилати їм посилки з продуктами харчування, надавати іншу допомогу. Гітлер пообіцяв подумати, а ось Сталін відразу відповів: «Радянських військовополонених не існує. Радянські солдати воюють на смерть. Якщо ж вони обирають долю військовополонених, то автоматично виключаються з радянського суспільства» [142]. Чому я такі дії Сталіна, Шапошникова, Ворошилова та інших товаришів вважаю «вдалим кроком»? Бо, відмовившись від допомоги Червоного Хреста, вони поставили своїх солдатів перед вибором: битися до останнього набою, а потім застрелитися чи приректи себе на повільну голодну смерть у концтаборі.

Ще одним чинником, який переломив ситуацію з антибільшовицькими настроями частини громадян СРСР та червоноармійців – шокуюче ідіотська політика гітлерівців на окупованих територіях. Про те, як озброєні маячливою «арійською» теорією, нацисти замість того, аби поставитися до населення окупованих територій принаймні як до тих же французів, били і винуватих, і правих, писано-переписано. Навіть якщо спочатку населення України, Білорусії й окупованих російських територій ставилося до німців із різною долею позитиву – від зустрічі квітами та хлібом-сіллю до обережного настороженого оптимізму, то з часом стало зрозуміло, що нацисти нічим не кращі за комуністів.

«Радянських військовополонених не існує», – заявив Сталін. І перше, що запитували пещені, обвішані орденами «тилові пацюки» з числа чекістів у визволених із пекла німецьких таборів червоноармійців, це: «Чому ти не застрелився»?

Що вони близнюки. Гестапо облаштовувалось в будівлях, де раніше працювали чекісти, прилаштовуючи катівні НКВС до своїх потреб. У кабінетах партійців ВКП(б) за тими ж столами, вкритими зеленим сукном, всілися партійці НСДАП. А колгоспи як були за комуністів, так і залишилися за нацистів. І нацисти так само, як комуністи, вигрібали усе до зернини.

Понад усе Гітлер скоїв ще одну страшенну дурість. Він, як і Сталін, брав заручників із числа місцевого населення, яких розстрілювали, якщо поблизу того або іншого населеного пункту убивали німецьких солдатів (саме так сталося у Хатині).

Це спрацьовувало у Франції – щадячи невинних людей, французькі партизани «макі» намагалися діяти дуже обережно і не скоювати диверсій біля міст та сіл. Це спрацьовувало в Голландії. І у Норвегії. А в СРСР – ні. Більше того: секретний наказ Ставки зобов’язував командирів радянських партизанських загонів діяти саме у безпосередній близькості до населених пунктів і саме для того, аби провокувати нацистів на розправу із заручниками.

Подвиг 28 героїв-панфіловців», які буцімто під німецькі танки з гранатами кидалися – міф. А от чим відзначилася дивізія під командуванням генерал-майора Івана Панфілова – так це знищенням 50 російських сіл вогнем артилерії та спецкомандами підпалювачів.

Відставні кати та «історики за викликом» досі розповідають, що СРСР «на своїх плечах виніс основну вагу війни проти нацизму» і як головний доказ наводять страшні людські втрати. А ми заперечимо: це не аргумент.

Держава, яка гнала солдатів натовпами на кулемети й мінні поля; яка віддавала накази провокувати ворога на масові розправи над мирним населенням, аби піднімати його на партизанський рух; держава, яка застосовувала середньовічну татарську тактику «випаленої землі», коли спеціальні «смолоскипні» команди спалювали до ноги села при відступі, залишаючи на тридцятиградусному морозі жінок з дітьми просто неба – така держава не героїчна. Вона злочинна. До слова. Створення «смолоскипних» команд відбувалося у цілковитій таємниці. І їхня діяльність було засекреченою.

Знаєте, чому? Щоб потім крутити кінохроніку з пічними трубами над спаленим селом, видаючи злочини Зої Космодем`янської та її поплічників за злочини нацистів.

Нарешті останнє. Попри розглянуті вище факти, однозначно стверджувати, що народи СРСР зовсім вже не прагнули захищати свою землю, а червоноармійці (як вважає Марк Солонін) лише й мріяли про те, аби здатися у полон, буде все ж неправильним. Напевне, ближчим до істини є те, що частина людей чекала на німців, як на визволителів. Частина була сталінськими фанатиками. Частина воювала за «берези-осички», але основна маса людей була інертною.

СРСР – класичне патерналістське суспільство, в якому громадянська несамостійність виливається у пасивне підпорядкування владі. А коли влада зникає – як зникає у невідомості командир – солдати підсвідомо шукають нову, нехай це буде навіть конвоїр, що говорить гортанною незрозумілою мовою.

Тому там, де керування військами було більш-менш твердим – там спротив був серйозний, що відзначали й німецькі генерали, а там де слабшало… Новоград-Волинський укріплений район німці взяли фактично з ходу. Частина червоноармійців, переважно мобілізованих з місцевих, покидала зброю, вилізла з ДОТів й розбіглася по домівках; частина билася до кінця й підривалася разом зі своїми вогневими точками; частину комісари в ДОТах просто замкнули, щоб не втекли. Були й такі, хто німців у Новограді-Волинському хлібом-сіллю зустрічав. І чимало.

Напевне, це і є ілюстрацією реальної ситуації в мініатюрі.

Отже, не було жодної міфічної «Великої вітчизняної війни». Був вступ СРСР у Другу світову. Не за власної ініціативи. Але якби навіть і СРСР першим напав на Німеччину – гарантую, все одно пропаганда зварганила б ту «вітчизняну». До слова, вигадали її на манер війни 1812 року, коли до Росії вдерся Наполеон. Але і тут обман. Справа в тому, що війну 1812 року назвали «вітчизняною» не тому, що уся «вітчизна» піднялася на боротьбу з наполеонівськими військами. А тому, що вона тривала на території Російської імперії, всередині «отечества», на відміну від тих війн, що її вела російська армія з Наполеоном за межами Росії, у Європі. Упевнений, освічений мій читачу, що це вам відомо. Просто нагадую…

Ешелон з 20 танків КВ-2 вийшов 17 червня 1941 року з Ленінграда в Гродно, але так і не прибув до пункту призначення. Платформи, з яких танки навіть не встигли розвантажити, було захоплено німцями на залізничному перегоні в районі Ліди, за 120 км до польського кордону.