Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ПЕРША.

УБИТИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ

Сімдесяті роки минулого століття заведено називати «застоєм». Це не так. Це обман. То був не застій, а фінальний етап деградації держави та її суспільства, отієї «нової історичної спільноти людей – радянського народу», про який патякав телевізор.

Усе прогнило наскрізь. Корупція, що в СРСР називалася «блат», проїла країну від самого низу до обкомів партії й вище. «…у багатьох містах і районних центрах з’являлися неофіційні розподільники, де могли отримувати дефіцитні продовольчі і промислові товари навіть інструктори райкомів КПРС і дрібні чиновники райвиконкомів. У порядку зустрічної послуги партійні функціонери і чиновники державного апарату «кришували» тіньовий капітал» [213].

Неофіційні розподільники – це не державні і не партійні структури. Їх організовували тіньові підприємці для підкупу чиновництва. В таких умовах підпільна економіка зростала, мов на дріжджах, втягуючи у себе все більшу частину партійно-державної номенклатури, правоохоронних органів, судової влади. «…у 1979 році в Кисловодську відбулася сходка злодіїв у законі і представників тіньового бізнесу, на якій сталося остаточне зрощення професійної та економічної злочинності [в СРСР]» [214].

Дослідник радянської кримінальної субкультури Федір Раззаков стверджує, що ця подія відбулася з дозволу і під контролем КДБ (5-е управління – контррозвідувальна боротьба з ідеологічними диверсіями противника), щоправда, документальних доказів не надає. «Законники» не просто так брали «десятину». Державних чиновників і міліціонерів ділки приручили. Але розростання тіньового бізнесу, як завжди буває у таких випадках, привернуло до нього увагу бандитів-рекетирів на кшталт Матроса, «бригада» якого діяла в Дніпропетровську. За захист від таких «бригад» лідери кримінального світу і брали частину заробленого «цеховиками».

З іншого боку, кавалок від тіньових мільйонів перепадав особам зовсім іншого рівня. 5-е управління КДБ в темі злодійського «сходняка» фігурувало недаремно. Його куратором був Перший заступник голови КДБ Юрія Андропова, друг Щолокова та Брежнєва (генсеку він ще й свояком був) Семен Цвігун. Чим цікавий цей чоловік, обвішаний орденами та медалями включно з зіркою Героя Соціалістичної Праці?

Саме він у 1973 році нібито випадково «проговорився» перед Щолоковим, що КДБ «веде» цілком таємну справу під кодовою назвою «Картель». Це знаменита справа «Хутрової мафії», тобто тих таки «цеховиків», у якій фігурувало більш ніж півтисячі осіб та десятки мільйонів рублів. Частина цих мільйонів переходила до кишень міліціонерів, головним над якими був, як ми уже знаємо, Микола Щолоков. І той зробив усе, аби справу розвалити, спираючись на дружбу із всемогутнім генсеком. З цього моменту почалася майже десятирічна війна між Щолоковим і Андроповим. Тепер сформулюємо риторичне запитання: від кого і за що отримував Щолоков картини, які скирдував у себе під ліжком? І чому визначальну для «цеховиків» зустріч з кримінальниками моніторили люди Цвігуна?

І не треба робити з Андропова лицаря без страху і докору, який боровся за справедливість. Розкручуючи справи «Хутряної мафії», а пізніше «Бавовняну» та інші схожі, він не за інтереси держави боровся, а за особисту владу. Бо «копав» під Щолокова, Цвігуна, Черненка та Брежнєва. Особливо ця невидима війна розгорілася після чергового нападу хвороби Леоніда Ілліча. Він ще у 1951 році пережив перший інфаркт. Реалії життя на верхівці владної піраміди СРСР сил і здоров’я не додавали.

Як відомо, «Нет повести печальнее на свете, чем повесть о Центральном Комитете». 25 серпня 1968 року він змушений був прилягти на стіл – просто у присутності підлеглих у Брежнєва почався жорстокий гіпертонічний криз, якій призвів до двомісячного «відпочинку» в санаторії «Барвиха». Напади хвороби ставали все частішими і все частіше генсек опинявся в лікарні. «26 грудня 1974 він знову опинився на лікарняному ліжку. За словами Євгена Чазова, вже напередодні переговорів з президентом США Джеральдом Фордом на шляху до Владивостока у Брежнєва стався важкий зрив. Особистий охоронець Медведєв був більш конкретний: «У потягу у Брежнєва сталося порушення мозкового кровообігу, він впав у безтямний стан» [215]. Після цього політичне життя Леоніда Ілліча покотилося похиленько. Повторювалася історії з Леніним та Сталіним. З одного боку, усі важливі рішення замикалися на першій особі держави, а з іншого, нею чимдалі тим більше маніпулювали угруповання, на чолі яких стояли Черненко та Андропов.

До речі, саме тоді могутній голова КДБ почав «підтягувати» до себе перспективного молодого, амбітного і безпринципного Михайла Горбачова. «Тоді ж основна організаційна робота брежнєвської приймальні цілком замкнулася на Костянтинові Черненку, включаючи прийняття рішень про допуск до «тіла» генсека або прямого дзвінка на його особистий телефон. Без Черненка також не обходилося жодне засідання Політбюро. Той же Черненко на випадок хвороби генсека мав факсиміле і міг ставити печатки з брежнєвським підписом під документами» (там само). Недаремно Юрій Андропов саме у цей час розвинув бурхливу діяльність на двох напрямках: боротьбі з корупцією і тіньовою економікою та дисидентським рухом. Так, 12 січня 1972 року КДБ почало серію арештів української інтелігенції (операція «Блок»), а саме: В. Чорновола, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Д. Шумука, М. Плахотнюка, Л. Плюща, О. Сергієнка, І. Коваленка, І. Геля, І. Калинця, М. Осадчого, С. Шабатуру, І. Стасів-Калинець. Загалом за 1972-1974 рр. в Україні було заарештовано 193 особи.

Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня 1972 члена «Спілки української молоді», громадянина Бельгії Ярослава Добоша, який намагався вивезти фотокопію «Словника рим української мови», автором якого був політв’язень Святослав Караванський. Перед тим у Києві Добош зустрічався з Іваном Світличним та іншими шістдесятниками. Добоша змусили до покаяння на телекамеру із заявою, що він буцімто виконував в УРСР завдання Проводу ОУН і це показали по телебаченню. Крок, безумовно, дуже вигідний політично особисто Андропову.

Справа в тому, що з посади голови КДБ безпосередньо боротися за вищу владу в державі було не дуже зручно. Це розуміли старі хитрі домінанти Брежнєв та Черненко, тому й «запхали» молодшого конкурента на престижну, але в партійній ієрархії другорядну посаду. Андропов був боягузом. Всемогутнього керівника страшного відомства хапав серцевий напад коли, наприклад, його телефоном сварив член Політбюро Кириленко. Або Суслов. Але Андропов був розумний. І підлий. Він вигадав цікавий хід, – гучні справи, які неодмінно призводили до посилення ролі КДБ в усіх царинах. Одночасно він збирав навколо себе вірних прибічників, від яких вимагав максимальної відвертості, але лише перед ним. «Як згадував Георгій Арбатов, шеф відразу позначив рамки допустимого. «У цій кімнаті розмова начистоту, абсолютно відкрита, ніхто своїх думок не приховує. Інша справа - коли виходиш за двері, тоді вже поводься за правилами» [216].

У тому ж таки 1972 році, використавши самим же ним інспіровані справи дисидентів, Андропов надав Політбюро таємну доповідь, у який оповістив вище партійне керівництво щодо наявності в СРСР «агентів впливу» Заходу. Під це визначення можна було підвести будь-яку людину, що сповідувала ліберальні погляди та/або висловлювала невдоволення якимись реаліями в СРСР, нехай навіть і тим, що доводиться вистоювати довжелезну чергу за маслом. Одночасно КДБ сам провокував поширення і активізацію дисидентського руху, котрий системно оформився саме після репресій 1972-1974 років.

Як приклад, можна навести відому історію з книгою «Ахипелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Влітку 1973 року чекісти затримали помічницю письменника, яка роздруковувала його роман, Єлизавету Воронянську. Після 120 годин безперервних допитів, які в КДБ називали «конвеєром», 67-річна жінка «зламалася» і виказала катам місцезнаходження примірника роману. Повернувшись додому, жінка повісилася. Дізнавшись про це, Солженіцин дав згоду щодо публікації твору за кордоном. У радянській пресі була розгорнута потужна пропагандистська кампанія, яка звинувачувала письменника в наклепі на радянський державний і суспільний лад. Це завершилося арештом письменника, позбавленням громадянства і депортацією з СРСР.

Ініціатором депортації Солженіцина був саме Андропов, і саме він наполіг на такому варіанті «припинення антирадянської діяльності» на засіданні Політбюро, де вирішувалося це питання. «Діючи за всіма правилами бюрократичної інтриги і експлуатуючи параноїдальні страхи інших членів керівництва, Андропов мало-помалу зробив КДБ одним з ключових відомств. Навіть за Сталіна на район був один уповноважений НКВС. За Андропова було створено райвідділи КДБ зі штатом співробітників, які «опікувалися» майже всіма підприємствами і організаціями.

Особовий склад отримав високі оклади і привілеї, яких не мали ні МВС, ні армія.Пряму корупцію і хабарництво серед підлеглих Андропов жорстко карав, але, завдяки контролю над усіма сферами життя і взаємної підтримки, офіцери КДБ, навіть невисокого рангу, отримали можливість вирішувати будь-які особисті питання, від вступу сина або дочки до вишу – і до встановлення на дачі авіаційного насоса для зрошення. Кадровою політикою відали партійні органи, але склався порядок, за якого жодне бодай трохи важливе призначення не могло відбутися без висновку КДБ про кандидата» (там само).

І Андропов досягав свого. У 1973 році він стає повноправним членом Політбюро ЦК КПРС, тобто піднімається на самісіньку верхівку Олімпу, зупинившись (поки що) лише в кроці від трону Генерального секретаря. В цей час формується «трійка» союзників Андропов-Громико-Устинов, яка завдяки своїй поінформованості, стає дуже впливовою у Політбюро. До речі, Громико стає членом цього органу в один день з Андроповим, а Устинов навіть на півтора місяці раніше. Усі троє, конкуруючи з Черненком за вплив на внутрішню політику, були ще й найбільшими «яструбами», які намагалися «поховати» мирні ініціативи Брежнєва у політиці зовнішній. А вони були доволі масштабними. Угоди про часткове скорочення наступальних озброєнь та інші важливі документи готувалися сім років, відколи було підписано тимчасову угоду «Про деякі заходи щодо обмежень стратегічних наступальних озброєнь» терміном на 5 років, за яким «заморожувалося» будівництво та переобладнання пускових установок усіх типів для ракет з ядерними боєголовками. Одночасно готували більш масштабну угоду. Боролися за кожну кому.

У цей період США намагалися налагодити стосунки з СРСР на тлі військової і геополітичної поразки у В’єтнамі, стрімкого зростання цін на нафту через арабсько-ізраїльський конфлікт (радянські спецслужби та дипломатія не в останню чергу через зацікавленість у високих цінах на «чорне золото» усіляко інспірували ескалацію напруги) та загальний страх перед ядерним конфліктом.

Громико, Андропов, Устинов. Тріумвірат…

З боку США це теж був вимушений крок. Моторошні кошти на ядерну гонку били і по них також. У

1970 році країну струсонула потужна фінансово-економічна криза, внаслідок якої президент Ніксон змушений був піти на серію непопулярних заходів, зокрема й відмову від прив’язки долара до вартості золота. В історії вони відомі як «Шок Ніксона».

Наприкінці 1973 року спалахнула нафтова криза, відома як «Нафтове ембарго» (теж чимало Кремль постарався), коли ціна за барель нафти підскочила з трьох до 12 доларів. Її наслідком стала економічна криза 1974-1975 років, коли економіка США «впала» на 3%, а в інших країнах навіть більше. Відтак Білий дім також був зацікавлений у скороченні гонки озброєнь та нормалізації стосунків з СРСР, тим більше, що ініціатива належала Москві, тобто виглядало усе так, ніби то Брежнєв, а не Ніксон чи Картер «капітулювали». Гарним тлом для поступок ставав широкий антивоєнний рух в США.

Американці нічого не втрачали – СРСР був ініціатором війни і якщо він хоче її «заморожування», то чому б і ні? Американці, попри радянську пропаганду, хотіли торгувати, а не воювати. Американці, аби ви знали, друзі, до Другої світової навіть розвідки і контррозвідки не мали. Брежнєв не витримав би перельоту через Атлантику. Американці пішли назустріч і погодилися (всупереч дипломатичному етикету, який зобов’язував лідера СРСР після відвідування Москви Ніксоном і Фордом на візит у відповідь) на нейтральну територію - Відень.

Але й туди не так старого, як дряхлого генсека доправили не літаком – лікарі заборонили, а спецпотягом. У Великій Редутній залі палацу Хофбург Леонідом Брежнєвим та Джиммі Картером було підписано 4 документи: «Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь» (ОСВ-2), протокол до нього, спільна «Заява про принципи та основні напрямки подальших переговорів про обмеження стратегічних озброєнь», а також «Узгоджені заяви і загальні поняття у зв’язку з Договором між СРСР і США про обмеження стратегічних наступальних озброєнь».

Збулась головна мрія Леоніда Ілліча, як би її не намагалися «торпедувати» яструби з КДБ і «двоголового монстра» – Міністерства оборони та ВПК, усіляко затягуючи процес. Аби самому поставити підпис у документах, генсек саме тому й головою Президії Верховної Ради СРСР себе зробив – підпис партійного секретаря на міждержавній угоді не годився, про що, як кажуть, йому у процесі переговорів, натякнули американці. На радощах Брежнєв навіть розцілував Картера.

Добре хоч, що лише в обидві щічки, бо Леонід Ілліч полюбляв наостанок впаяти потужний поцілунок просто у вуста. Взасос. У югославського диктатора Йосипа Броз Тіто якось аж губа порвалася.

Взагалі, ця брежневська звичка досі заганяє у глухий кут істориків та психіатрів: що то було? Дехто вважає, що фірмового «потрійного поцілунку» його можливо навчив лідер Палестини Ясир Арафат, мовляв такі поцілунки в традиції арабів. Вони справді так роблять, але як правило у щоки, або навіть імітують його, просто торкаючись щокою до щоки. Погодьтеся, любі читачі, ще можна було би зрозуміти, коли Брежнєв цілував Індіру Ганді у вуста її медові. До Маргарет Тетчер пнувся (вона щоправда вивернулася) – теж зрозуміло: хоч і немолода, але жінка. Але чи нормально рватися цілувати бородатого Фіделя Кастро або 67-річного Еріха Хоннекера?

А ви бачили президента Центральноафриканської республіки Бокассу? Багато хто з політиків, аби не знудило, усіляко намагалися уникнути цього прояву брежнєвської «любові». Румунський диктатор Ніколай Чаушеску навідріз і в дуже жорсткій формі відмовився цілуватися.

Фідель Кастро, знаючи про цю звичку радянського генсека, перед зустріччю з ним запхав собі до рота здоровезну кубинську сигару, яку, по всяк випадок, не випускав усю церемонію зустрічі. Чи був Брежнєв прихованим геєм, як припускають деякі дослідники? Доказів цьому немає. Протягом життя він мав десятки коханок і одноразових, імена яких упали в Лету, і постійних, як «фронтова подруга» Тамара Лаверченко або артистка Анна Шалфеєва – справа, як кажуть, «житейська» (правда, обох за державний кошт Леонід Ілліч квартирами забезпечив – відверта корупція та зловживання службовим становищем) – але про контакти з чоловіками жодних відомостей немає.

Буває, що людина приховує це усе своє життя, особливо якщо вона робила партійну кар’єру в СРСР. Можливо, щось сталося з психікою Брежнєва після чергового інсульту. Але погодьтеся – це ненормально. Та ми відволіклися.

Віденський саміт був по суті лебединою піснею Леоніда Брежнєва. Його вистачало лише на короткочасні формальні ритуали по 15-20 хвилин. Він давно був медикаментозно залежний – на сильні снодійні та заспокійливі препарати генсека підсадив «дбайливий» Андропов. Лікарі та близькі намагалися боротися, але Леонід Ілліч все одно діставав чудодійні пігулочки, без яких не міг спокійно спати. Діставав через різних людей: друзів Цвігуна і Черненка, але передусім – голову КДБ та його людей. То були атіван, радедорм, еуноктин, седуксен, нембутал. Пігулочки він запивав «Зубрівкою» – хтось йому сказав, що так вони краще діють. «Зубрівкою» генсека постачав той таки Андропов. Цікаво, що за офіційною версією не шеф КДБ винен, а якась медсестра Надя. Вона, негідниця, за власної ініціативи начиняла першу особу держави нембуталом, який, між іншим, є наркотиком.

Але ми краще повіримо самому Брежнєву. «Віктор Голіков, беззмінний помічник генсека, один із найближчих до нього людей, каже: «Нехай мені другу руку відріжуть, але я переконаний, що Леонід Ілліч помер не від інфаркту. Його напхали цієї поганню». 21 серпня 1979 року Брежнєв недвозначно пише в щоденнику: «Отримав від Чазова 8 штук». Запис від 3 грудня: «Переговорив з Андроповим. Отримав». Запис від 25 січня 1982 року: «Отримав від Юрія Володимировича жовтенькі». У свій останній день, 9 листопада, Брежнєв до вечора знаходився в робочому кабінеті. Останнім із членів Політбюро, хто бачив Брежнєва живим, був Андропов. І він же виявився першим, хто побачив його бездиханним...» [217].

Модні сукні, міні-спідниці, навчання для дівчат. Таким був Афганістан до війни.

Віктор Андрійович має рацію. Більше того, він не підозрював, що дійсність, хутчій за все, була ще бруднішою. Але про таємницю смерті Брежнєва наприкінці глави. Зараз про останній його (та його прісних) великий злочин. Йдеться про війну в Афганістані. Причини вторгнення до цієї країни досі виразно ніхто не може пояснити. Офіційно це відбулося на прохання комуністичного уряду Демократичної республіки Афганістан, де відбувалася громадянська війна.

Неофіційно стверджується про намагання привести до влади промосковську фракцію Народно-демократичної партії Афганістану. Але зрозуміло одне: більшість членів Політбюро і сам Брежнєв спочатку були проти «афганської авантюри», а Косигін, навіть коли рішення було прийнято, став єдиним, хто навідріз відмовився його підписувати (вважається, що воно було колективним – така собі «кругова порука»), що стало зрештою причиною його подальшої відставки.

І давно вже відомо, що головних ініціаторів розв’язання тієї війни було троє. Їхні прізвища співпадають з прізвищами трьох осіб, які боролися з Черненком за наступництво після смерті Брежнєва. Ага, шановний читачу, це були Андропов, Устинов та Суслов. Рішення Політбюро від 12 грудня 1979 року підписав Брежнєв. Але багато хто з дослідників вважає, що вже тоді одурілий від андропівської «фармакології»

Леонід Ілліч мало усвідомлював, що робить. Дуже яскравим виглядає сам текст рішення, який чітко показує who is who:

«1. СХВАЛИТИ міркування і заходи, викладені тт. Андроповим Ю. В., Устиновим Д. Ф., Громико А. А. Дозволити їм в ході здійснення цих заходів вносити корективи непринципового характеру. Питання, які потребують вирішення ЦК, своєчасно вносити в Політбюро. Здійснення всіх цих заходів покласти на тт. Андропова Ю. В., Устинова Д. Ф., Громико А. А.

2. Доручити тт. Андропову Ю. В., Устинову Д. Ф., Громико А. А. інформувати Політбюро ЦК про хід виконання намічених заходів» [218].

Це спричинило агонію СРСР. Передусім ситуацію, що склалася, використали США, ввівши проти агресора жорсткі санкції, до яких приєдналися багато країн: ембарго на продаж зерна, сучасних технологій, скорочення квот на вилов риби, припинення різноманітних спільних програм, переговорів тощо.

Квоти на вилов риби радянськими суднами лише в територіальних водах США скоротилися з 350 до 75 тисяч тонн. Але головний (крім колосальних людських, матеріальних та фінансових втрат) наслідок вторгнення до Афганістану – відмова від ратифікації Конгресом США підписаної Брежнєвим і Картером угоди ОСВ-2, чого, власне дуже хотіли товариші Устинов та Андропов.

«Джентльменська» угода, щоправда, продовжувала діяти, але офіційно все зупинилося. Крім того, це розкрутило маховик гонки інших озброєнь і передусім, виправдало збільшення кількості улюблених Устиновим танків. Та не в цьому трагедія. СРСР був агресором і заслужив на свою долю. Але чим завинив афганський народ? До того, як радянська агентура створила та укріпила там прокомуністичний рух, це була країна-сад. У прямому сенсі цього слова. Квітучий сад.

Це зараз там квітне переважно опійний мак. А тоді… Половина(!) ріллі в Афганістані мала зрошувальну систему. Понад 90% світового ринку сухофруктів складала афганська продукція. Афганістан – приклад сумного жарту: там, куди приходять США, виникає Південна Корея, а там куди приходить СРСР – Корея Північна.

Війна в Афганістані була вигідна ще й персонально цим товаришам з огляду на боротьбу за владу. По-перше, в умовах війни суттєво підвищувався авторитет КДБ та Міністерства оборони, а також їхнє фінансування. По-друге, завдяки тому, що у «прифронтовому» Узбекистані росла присутність військових та «чекістів», знижувалася вага Першого секретаря ЦК КП Узбекистану Шарафа Рашидова, який був особистим другом Брежнєва. Андропов мав чудову можливість, «копати» під могутнього узбецького «хана», а тим самим і під «брежнєвців», що було дуже важливим для нього.

Словом, коли 10 листопада 1982 року серце Л. І. Брежнєва зупинилося, саме Юрій Андропов був «другою людиною» в партії (після смерті Суслова він став секретарем ЦК, що відкрило двері до крісла генсека) і саме його три «вірні мушкетери» вирішили зробити новим правителем СРСР ще біля теплого трупа старого. Колишній комендант дачі Брежнєва Олег Сторонов згадував: «Андропов, Громико і Устинов увійшли в спальню Леоніда Ілліча, стояли над тілом Леоніда Ілліча і обговорювали, кому тепер керувати країною. Дмитро Федорович запропонував кандидатуру Андропова. Заперечень ні в кого не було» [219].

Цікаве свідчення, чи не так? Але це не все. Є версія, що Брежнєву «допомогли» піти з життя. Той таки Сторонов розповідає, що на 15 листопада Брежнєв планував пленум ЦК, на якому мав подати у відставку та назвати свого наступника. І ним мав бути не Андропов і не Черненко, а… Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Джерела авторитетні: Віталій Федорчук, який на момент смерті Брежнєва був головою КДБ СРСР, Віктор Гришин (член Політбюро та Перший секретар Московського міського комітету КПРС), Іван Капітонов (Секретар ЦК, завідувач Відділом організаційно-партійної роботи ЦК, тобто людина, яка безпосередньо відповідала за кадрову політику) та інші. Натомість у той день, коли Брежнєв мав назвати прізвище Щербицького, його самого під залпи гармат опускали у могилу біля Кремлівської стіни.

Те, що зі смертю Брежнєва не все гаразд, свідчать розбіжності у спогадах учасників тих подій та інші матеріали, що їх ретельно зібрав і проаналізував російський історик Олександр Островський, який у своїй роботі «Хто поставив Горбачова», прозоро натякає на убивство і його організатора: «Відзначаючи, що «першим – не «швидка допомога» і не Чазов! – першим приїхав Андропов», Ю. М. Чурбанов далі повідомив наступний цікавий факт: «Охорона йому одразу ж доповіла про те, що трапилося. Андропов забрав броньований портфель з документами і відвіз. Що в ньому було, не знаю. Охоронці його завжди носили за Брежнєвим. Чи там були матеріали пленуму, чи ще щось. Відкривали його вже потім» (там само). Нестиковки з часом смерті генсека. Нестиковки у свідченнях «головного кремлівського лікаря» академіка Чазова (друга Андропова, якщо хто не знав) та дивна відсутність у ніч з 9 на 10 листопада 1982 року лікаря, хоча зазвичай він перебував біля генсека невідлучно. Усе це, як полюбляв казати інший «Ілліч» - «архідивно». «Лише після того, як Ю. В. Андропов, A. A. Громико і Д. Ф. Устинов залишили спальню, лікарі припинили боротьбу за життя Леоніда Ілліча і констатували смерть. Таким чином, смерть Л. І. Брежнєва була констатована не раніше 10.30.

Однак у повідомленні про смерть і в медичному висновку її було зміщено, як мінімум, на дві години раніше» (там само). Так закінчилася епоха, за якою досі зітхають ті, кому нині минуло 60: «Ах, какую страну потеряли…». Багато хто досі палає пристрасним коханням до любителя смачних поцілунків: Леонід Ілліч сам жив і нам давав. Це найбільший міф, досі підтримуваний усіма силами московської пропаганди, хоч СРСР давно немає. Справді, Леонід Ілліч та інші партійні бонзи жили. Зарплатня Леоніда Ілліча на різноманітних посадах сягала загалом шести тисяч рублів на місяць за цілковитого державного забезпечення.

Здавалося б, маючи 200 рублів на день при ціні на ковбасу «Докторська» 2.20 можна було б і за власний кошт харчуватися. Тим не менш Леонід Ілліч (та його колеги) разом з дружиною мали безкоштовне триразове денне харчування. Та й не ковбаску варену з сечових міхурів вони споживали. А ще Леонід Ілліч виписував собі численні премії. Лише Міжнародна Ленінська премія «За укріплення миру між народами», яку він сам собі виписав у 1973 році, склала 25 тисяч рублів. А у 1979 році Леонід Ілліч отримав цілу Ленінську премію за свою трилогію «Мала Земля», «Відродження» та «Цілина». Трилогію написали «літературні негри», а гонорар отримав «дорогий Леонід Ілліч». Кожна книга – це 15 мільйонів примірників, тобто йдеться про загальну суму гонорарів від 300 тисяч і до 1 мільйона рублів. Для порівняння: радянський учитель з усіма доплатами мав близько 150 рублів, досвідчений інженер на виробництві – 170 рублів, медсестра та бібліотекар – 80. І це за страшного товарного дефіциту. І це за ціни на гарні жіночі чобітки 180 рублів.

Попри старі міфи, не були «копійчаними» і ціни на комунальні послуги. Це з огляду на нинішні цифри 4 копійки за кіловат електрики виглядають дріб’язком, але й зарплатня нині далеко не 115, як було в мого батька і пенсії не 28, як було у моєї бабусі.

І те, що не було ніякого «брежнєвського застою», а була стрімка деградація, свідчить ось ця таблиця (%):

І це – повторюся вкотре – на тлі фантастичного зростання цін на нафту. Якби не нафта, Радянський Союз впав би ще до смерті Леоніда Ілліча. А так агонія ще на 9 років розтягнулася.

Треба сказати, що і в часи Брежнєва народ бунтував. Ще і як: 1967 рік – Фрунзе (Киргизія), Чимкент (Казахстан), Прилуки (Україна), Слуцьк (Білорусь), Степанакерт (Азербайджан), Тула (Росія); 1968 – Нальчик (Кабардино-Балкарія); 1989 – Ташкент (Узбекистан), 1972 – Каунас (Литва), Дніпродзержинськ та Дніпропетровськ (Україна); 1974 – Рубцовськ (Алтайський край) та Нікополь (Україна), 1975 – повстання на великому протичовновому кораблі «Сторожовий», 1977 – Новомосковськ (Росія), 1978 – Тбілісі (Грузія), 1979 – Москва, 1981 – Орджонікідзе (Осетія) та Москва.

Це – знов таки – лише ті, про які зараз відомо. Тоді про них ніхто не чув, бо у програмі «Время» на центральному телебаченні диктори ані словом їх не згадували – хіба що під виття «глушилок» різні «радіоголоси» зарубіжні могли розповісти і то без деталей. Зате кожен громадянин «від тайги до британських морів» знав, що в США «негри недоїдають». Про це розповідали лектори товариства «Знання» та Олександр Бовін у телепрограмі «Міжнародна панорама»; про це писала найправдивіша газета «Правда» і бубонів зі стіни «брехунець».

Є така стара байка: якось директора ЦРУ Аллена Даллеса викликали «на килим» у Конгрес і почали допитувати: чому ми вкладаємо в допомогу країнам Латинської Америки колосальні кошти, а вони нас ненавидять? На що той незворушно відповів: «Поки ми там не з’явилися і не показали свій спосіб життя – вони не знали, в яких злиднях існують». Так і радянські громадяни – їм не було з чим порівнювати. Вони не знали про шестикімнатну квартиру, в якій зростав Майк Тайсон. Відтак злиденне життя за часів Брежнєва в комуналках, бараках, гуртожитках і «хрущовках», коли високі ціни на нафту дозволили хоча б хлібом у достатку нагодувати людей, сприймалося у порівнянні з життям за Сталіна і Хрущова, наче рай. Увесь успіх «розвиненого соціалізму закінчився, щойно впали ціни на «чорне золото».