Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ПЕРША

ПРО «ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ», СКЛАДИ З ГОРІЛКОЮ ТА ВМІСТ ГОЛІВ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ФАНАТИКІВ

Почнемо ми не з 30 грудня 1922 року, коли, за офіційною (і, звичайно ж, брехливою) версією, було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. Ми почнемо з 7 листопада (25 жовтня за юліанським літочисленням) 1917 року, коли до Неви увійшов крейсер «Аврора» й пальнув із гармати, що послугувало сигналом для штурму Зимового палацу загонами революційних солдатів, матросів та червоногвардійців.

Керував штурмом Військово-революційний комітет Петрограда на чолі з більшовиками Володимиром Леніним і Львом Троцьким. Після жорстокої перестрілки, під зливою кулеметного вогню червоногвардійці увірвалися до палацу й заарештували Тимчасовий уряд, що там засідав. Його голова – есер Федір Керенський, перевдягнувшись у плаття сестри милосердя, утік на машині англійського посольства. Так відбулася Велика Жовтнева Соціалістична революція. Так було встановлено диктатуру пролетаріату, що її очолював перший народний уряд, сформований з більшовиків та лівих есерів. Саме більшовики користувалися широкою підтримкою народних мас, кому ж як не їм було вести ці маси у світле майбутнє комунізму.

Так і пишуть (тут і далі у відповідних випадках переклад з російської наш, – П. П.): «Жовтневі події були ретельно спланованою більшовицької акцією, успіх якої визначили підтримка значної частини народу, бездіяльність Тимчасового уряду, нездатність меншовиків і правих есерів запропонувати реальну альтернативу більшовизму» [1].

І Ленін ті народно-пролетарські маси повів. Тому його й назвали «вождем світового пролетаріату». Ленін до нестями любив пролетаріат, а пролетаріат відповідав йому взаємністю і носив на руках. У загальних рисах таким є міф, що його закладали в голови радянським людям.

І усе це брехня.

По-перше, Військово-революційний комітет очолював не Ленін і не Троцький, а – лівий есер Павло Лазимир. Про цього молоденького 26-річного тупого, але напрочуд радикально налаштованого фельдшера пересічна радянська людина взагалі нічого не чула. Реально керував заколотом товариш Троцький, а Лазимир слугував лише ширмою, прикриттям. Товариші більшовики були упевнені в перемозі, але про всяк випадок готували цапа-відбувайла. Мораль у них була така – революційна. Пізніше Лазимира приймуть у більшовики й відправлять подалі від центральної влади – завойовувати Україну, де він відзначиться масовими грабунками місцевого населення, а потім згине. Офіційно – помер від тифу. У більшовиків, як ми побачимо далі, свідки їхніх злочинів довго не жили.

По-друге, жодного запеклого бою під зливою куль не було. Натовп, що його показано у знаменитому фільмі Сергія Ейзенштейна «Жовтень», насправді виглядав значно скромнішим. А штурм пізніше просто вигадали.

Коли правда відкрилася, пропагандисти почали пояснювати, що Ейзенштейн мав право на вимисел. «Я художник, я так бачу». Проте не забуваймо, що свій фільм Сергій Михайлович знімав не за власним бажанням чи творчим поривом, а за дорученням більшовицького уряду. І якби він знімав так, як сам бачив, а не як бачив товариш Сталін – він би не Сталінські премії отримував, а творчі відрядження на копання Біломорканалу.

У реальності Тимчасовий уряд просто не мав сил захищатися – він міг розраховувати лише на кілька десятків юнкерів (курсантів військових училищ) та частину 2-ї роти 1-го ударного жіночого батальйону. Під спритними перами комуністичних істориків 137 жінок перетворилися на цілий батальйон. Справжнього бою не було – лише локальні перестрілки.

Втрати з обох боків сучасними істориками оцінюються у 7 осіб. Набагато більше виявилося загиблих серед пацієнтів військового шпиталю. Справа в тому, що Зимовий палац ще за часів Миколи ІІ не використовувався як царська резиденція. Романови з початком Першої світової війни переїхали до Олександрівського палацу, а у Зимовому було влаштовано військовий шпиталь на 200 ліжок. От на нього й упав удар артилерії з Петропавлівської фортеці. Точна кількість загиблих досі невідома, але їх рахунок може йти на десятки.

Тимчасовий уряд не у красивій офіційній історії, а в реальній, а тому таємній, заарештувала невеличка група з 10-12 осіб на чолі з більшовиком Володимиром Антоновим-Овсієнком, яка Зимовий палац не штурмувала, а спокійно пройшла до нього через один із численних другорядних входів, котрі взагалі не охоронялися. Ото й увесь «штурм».

Зимовий палац був не лише резиденцією уряду, але й великим шпиталем на тисячу ліжок. Саме по шпиталю й стріляли «революційні солдати» з Петропавлівської фортеці.

По-третє, Керенський не тікав з палацу у жіночому вбранні, й машину британського посольства сюди приплели, аби таким нехитрим способом підкріпити у свідомості радянських людей міф про те, що Тимчасовому уряду буцімто допомагали «імперіалісти». Керенського взагалі не було в палаці.

Ще напередодні він виїхав у Гатчину, аби привести (там розташовувався військовий штаб) вірні уряду війська. Виїхав у власному одязі, у власному відкритому автомобілі. От із Гатчини йому зрештою таки довелося тікати, але перевдягався він у матроса. Про вбрання сестри милосердя комуністичні «історики» елементарно збрехали.

І, нарешті, жодної «широкої народної підтримки» більшовики не мали. На момент захоплення влади партія була доволі чисельною – до 350 тисяч осіб. Але що то були за особи! Недаремно найрозповсюдженіша характеристика для них у ті часи – «голота». Причому темна, неосвічена й у більшості своїй дуже молода. Навіть серед делегатів (тобто найкращих представників цієї партії) V з’їзду у благословенному 1907 році вищу освіту мали лише 20%, найнижчу, тобто 2-4 класи церковно-приходської або земської школи – 37%, а кожен десятий ледь умів читати по складах. У 1917 році до більшовиків ринула маса люмпенів, серед яких були взагалі неписьменні. Вони, крім «грабуй награбоване», нічого не хотіли знати і слухалися лише горластих агітаторів, які молочні ріки обіцяли. Люмпен-пролетаріат (цим дивним словом називали більшовики своїх фанатиків) і склав більшість з отих 350 тисяч.

До цього треба додати, що марксистська ідеологія, популярною тоді була завдяки тому, що обіцяла матеріальні блага без праці. Мовляв, скинемо буржуїв, відберемо у них заводи й поділимо прибутки порівну між усіма.

Оту саму додаткову вартість продукту, що її створює найманий робітник, і яку, за Марксом, привласнює капіталіст.

Звичайно, теорія сама собою – цілковита дурня. Бо всупереч переконанню Маркса, праця не завжди створює додаткову вартість. Скільки б ви не носили гній з місця на місце, витрачаючи колосальні зусилля і проливаючи піт, він від того дорожчим не стане. Аби він став дорожчим, потрібна не праця, а попит. Чим більший попит – тим дорожчий гній.

А на безлюдному острові, де нікому його продати, гній узагалі нічого не коштуватиме – скільки не працюй над його перелопачуванням. А можна завдяки непрофесійному труду взагалі позбавити товар будь-якої вартості.

Наприклад, маючи криві руки й дурну голову, спалити у духовці торт, викинувши псу під хвіст продуктів на кілька десятків гривень.

Ще одне шахрайство Маркса. Він показав підприємця паразитом, який лише грабує робітника. Насправді підприємець виконує колосальну і складну роботу, на яку не здатен слюсар або фрезерувальник: він досліджує й прогнозує ринки збуту; він шукає ринки сировини; він організовує процес виробництва; він добирає кадри; він організовує логістику; він шукає вигідні кредити та інвесторів і здійснює іншу, зовні непомітну, але титанічну роботу. Головне – він ризикує власними грошима у жорстокій конкурентній боротьбі, беручи на себе відповідальність за бізнес та долі тих, кого найняв на роботу. За все це він і отримує отой шмат доданої вартості, а частину передає робітникові як винагороду за його працю. Образно кажучи, власник бізнесу спокійно навчиться працювати на токарному верстаті, але далеко не кожен токар зможе організувати виробництво та збут продукції. Тому капіталіст має сто тисяч рублів доходу, а робітник – тисячу.

Загалом, аби не відволікати читачів зайвим екскурсом у нюанси політекономії, висловлю власну думку так: згоден з тими філософами й економістами, які вважають вчення Маркса найбільшим в історії людства обманом, що містить цілу купу протиріч. Якщо жодне «геніальне передбачення» Маркса не справдилося, яка ціна його теорії?

Навіть не надто учена людина на підставі здорового глузду та життєвого досвіду на підсвідомому рівні розуміє слабкі місця теорії Маркса-Енгельса. Досвідчений чоловік тяжко вірить у те, що можна без праці щось отримати.

Молодь же набагато радикальніша. Особливо – малограмотна молодь. Молоді безграмотні недоучки, які сконцентрувалися навколо таких само недоучок, тільки брехливих і харизматичних, хоч і називали себе марксистами, проте в теорії добряче «плавали». Тому теорію замінили вірою у світле комуністичне «завтра». Вірою! Віра була наріжним каменем нової ідеології, авторами якої стали Ленін, Троцький, Бухарін, Преображенський.

Це вже навіть і не марксизм, а дика суміш шахрайських поглядів Маркса, божевільних безглуздих ідей анархістів та народників-соціалістів типу Чернишевського, добряче присмачена ще більш дикими «економічними» ідеями Леніна-Троцького. Ця ідеологія отримала назву «більшовизму», який пізніше стане, так би мовити, «класичним» варіантом комунізму. Красивої казочки про те, як дуже скоро можна бути працювати скільки хочеш (тобто якомога менше, бо кому хочеться надриватися на роботі замість гріти пузо на пляжі), а мати всього скільки влізе, включно з соболиними шубами, золотом, персональними яхтами, палацами тощо.

Дійшло до того, що після утвердження при владі самі більшовики почали вважати слово «марксист» чимось лайливим, негідним. Секретар Політбюро, а пізніше особистий помічник (секретар) Сталіна Борис Бажанов згадував: «У перший же час мого секретарювання на Політбюро моє вухо вловило іронічний зміст терміну «освічений марксист». Виявилося, що коли говорилося «освічений марксист», треба було розуміти: «бовдур і базікало».

Бувало й цікавіше. Народний комісар фінансів Сокольников, який проводить чергову реформу, подає на затвердження Політбюро призначення членом колегії Наркомфіну і начальником валютного управління професора Юровського. Юровський – не комуніст, Політбюро його не знає. Хтось із членів Політбюро запитує: «Сподіваюся, він не марксист?» – «Що ви, що ви, – поспішає відповісти Сокольников, – валютне управління, там треба не язиком базікати, а вміти справу робити». Політбюро затверджує Юровського без заперечень» [2].

Бовдури, пустобрехи, базікала – ось хто дорвався до влади у 1917 році.

Про те, ким насправді були носії маячні, що називалася «марксизмом» та «більшовизмом» (ми ще не раз повертатимемося до псевдотеорії наукового комунізму, яку колись вивчали в кожному радянському виші й котрої не розумів ніхто, включно з професорами), поговоримо у наступній главі.

Дізнаємося про їхній рівень освіти, психічне здоров’я, морально-етичні якості тощо. А зараз повертаємося до «революції».

Наступного дня після арешту Тимчасового уряду більшовики зробили дуже хитрий хід. Вони оголосили, що захопили владу тимчасово, до початку роботи Установчих зборів, які й мають обрати легітимну владу. Практично усі були впевнені – влада Леніна, Троцького і Подвойського ненадовго. І ні в кого не виникло запитання: навіщо було один Тимчасовий уряд, який працював до скликання Установчих зборів, міняти на інший.

Насправді більшовики часу даремно не гаяли. Користуючись безвладдям, вони захопили Державний банк та інші скарбниці колишньої імперії. У такий спосіб Ленін, Троцький і компанія отримали величезні кошти, за які негайно найняли озброєних латишів та китайців. Чужинці – корисні кадри. Вони до пуття навіть російської мови не знали; вони готові були служити тому, хто більше заплатить. Награбованого золота Леніну і компанії вистачило з надлишком.

Якщо про «червоних латиських стрільців» чули багато і з них навіть пропаганда героїв зробила, то про китайців на службі у Леніна-Троцького відомо набагато менше. Проте їх восени 1917 року лише у Петрограді нараховувалося до 8 тисяч, переважно – колишні заробітчани. З них і сформували перші частини особливого призначення (рос. ЧОН), завданням яких було убивати усіх, на кого покажуть більшовицькі вожді.

Більшовики особливо цінували лютість китайців, яких можна було найняти дуже дешево, навіть лише за їжу.

Стара китайська цивілізація винайшла багато тортур, і найманці їх широко застосовували для залякування противників

Леніна, Троцького, Свердлова…

«Одразу після Жовтневого перевороту, наприкінці 1917-го й у 1918-му році, починається активний набір китайських робітників-мігрантів в особливі загони з підтримки революції. Спочатку їхня діяльність обмежувалася безпосередньо Петроградом і Москвою. Від цих часів залишилося чимало свідчень про звірства китайських каральних загонів. Так, Зінаїда Гіппіус у своїх знаменитих щоденниках пише і про масові розстріли руками безжальних китайських солдат, і про «китайське м’ясо!» – людське м’ясо, яке продавалося на ринках під виглядом яловичини…» [3]. Ба більше – саме цих канібалів використовували для охорони більшовицьких вождів, передусім Леніна, ще з квітня 1917 року.

Інший ресурс – солдати і матроси. Під час Першої світової війни майже вся акваторія Фінської затоки була вкрита мінними полями. Балтійський флот нудився від бездіяльності. І біля матросів-нероб постійно крутилися агітатори. Не лише більшовики, але й есери, і анархісти. Частину кораблів, а також гарнізон Петропавлівської фортеці загітували на користь компанії Леніна. Плюс солдати. Солдатів у Петрограді було з надлишком. І що важливо – це усе були тилові частини запасу. І солдатикам дуже не хотілося на фронт. Тому вони теж з радістю підтримали більшовиків, які одразу після перевороту видали два красивих закони (декрети) «Про мир» і «Про землю».

Декрети абсолютно популістські, але такі милі солдатському серцю: треба просто припинити стріляти, кинути окопи, повернутися до села й почати забирати та ділити не лише землю, а й інше майно «експлуататорів». До речі, декрет «Про землю» більшовики банально вкрали у есерів і ніскільки цього не соромилися.

На відміну від інших партій, ВКП(б) була максимально централізована, тобто побудована на авторитарних принципах. Ленін і його найближчі поплічники не терпіли «гнилої демократії». Ще до 1917 року вони сформували спеціальну таємну службу на чолі з Феліксом Дзержинським, яка фізично винищувала тих, хто мав сміливість іти проти диктату партійної верхівки. В партії усі стежили за усіма, ще й провокації широко застосовували.

Дискусії дозволялися, але кінцеве рішення ухвалювало вузьке коло осіб, а найвідповідальніші – особисто Ленін або Троцький, ці два рівноцінних вожді.Спаяна залізною дисципліною, просякнута страхом і зцементована безграмотною, але фанатичною молоддю, яка не знала жалю й не цінувала ні власного, ні чужого життя, ВКП(б) не мала конкурентів. Тим паче, що будь-які моральні принципи більшовикам не були відомі. Навіть тимчасові попутники й однодумці ліві есери були вражені їхньою безпринципністю, цинізмом та брехливістю: «Цека замінює партійну організацію, і, нарешті, диктатор замінює собою Цека», – відверто писав той таки Троцький» [4].

Соціал-демократи, есери, конституційні демократи та інші не встигли оговтатися, як Троцький, Свердлов і Ленін зосередили владу у своїх руках.

Ліві есери, що спочатку увійшли до більшовицького уряду, якийсь час намагалися чинити спротив свавіллю й диктатурі, однак поступово були відсунуті на другий план. «Кому ж незрозуміло, що немає жодної «радянської влади», а є диктатура шанованих громадян Леніна і Троцького, і що диктатура ця спирається на багнети солдатів, ними обманутих, та озброєних робітників, яким видано неоплатні векселі на казкові, але такі, що у природі не існують, багатства» (там само). Це писав видатний діяч російського революційного руху Микола Суханов. Ніколи про нього не чули? А даремно: саме в його квартирі відбулося історичне засідання ЦК РСДРП(б), на якому ухвалено рішення про переворот. Пізніше Суханов вже пішов не по царських, а по більшовицьких в’язницях, поки його у 1937 році не розстріляли і наказали з усіх анналів викреслити.

«Повсталий пролетаріат» одразу ж кинувся грабувати… Ні, не награбоване. На заводи, фабрики, банки, сховища коштовностей більшовики одразу ж наклали лапу, а ті, хто наважився би штурмувати підвали із золотим запасом імперії, ризикували натрапити на безжальних китайців і поїхати у м’ясні ряди найближчого базару. Натомість «повсталому пролетаріату» було відкрито для розграбування винні склади. Так називалися гігантські вмістилища вина, горілки, коньяків, спирту тощо. Революційні матроси та солдати розікрали навіть колекційні вина у Зимовому палаці. Як же це сталося? Дуже просто: для охорони цих складів не вистачало червоногвардійців. Для охорони Леніна, Троцького, Антонова-Овсієнка, Свердлова, Дзержинського і десятків інших товаришів; для охорони захопленого золота вистачало, а для охорони горілки забракло. Чому? О, тут був тонкий розрахунок. У цих погромах Ленін та його поплічники негайно звинуватили «контрреволюцію». Дивні справи твої, Господи – до свинячого вереску упивалися «червоні матроси», «червоні солдати» та інші «революціонери», а винні в цьому були різноманітні «контр революціонери». А хто ж конкретно входив до тієї «контри»? «У результаті підривної діяльності кадетів за підтримки анархістів і кримінальників Петроградом наприкінці листопада – на початку грудня 1917 року прокотилася хвиля п’яних погромів» [5].

Так радянські пропагандисти писали у 1963 році. Кадети винні. Злигалися з кримінальниками. Магістр права Московського університету Федір Федорович Кокошкін та земський лікар Андрій Іванович Шингарьов вступили у злочинну змову з Льонькою Пантелєєвим. Як результат, більшовики з важким серцем змушені були і Шингарьова, і Кокошкіна, і ще декого відправити у каземати Петропавлівської фортеці. Шкода, звичайно, що вони не зможуть взяти участь у виборах до Установчих Зборів, але самі винні.Дуже прикметно, що погроми почалися 24 листопада із Зимового палацу, 26 листопада вони розповсюдилися на половину Петрограда, а 28-го Совнарком видав декрет про оголошення кадетів поза законом та арешт їхнього керівництва.

Загалом зрозуміло, кому погроми ті насправді були вигідними і хто їх організував, використавши «соціально близьких» кримінальників, що їх ще влітку сотнями повипускали з в’язниць «революційні матроси і солдати».

Лише сліпий не побачить, хто наловив рибки в каламутній воді, зваливши все на «контру». І це були не Кокошкін, не Шингарьов і не князь Долгоруков.

Апогеєм «Великої Жовтневої Соціалістичної революції» став розгін більшовиками Всеросійських установчих зборів, на які чекала вся країна.

Мало хто знає, що більшовики здійснили переворот 25 жовтня саме під гаслом захисту Установчих зборів – настільки вони були популярними в народі. Саме тому більшість росіян поставилися до подій 25 жовтня (7 листопада) спокійно, очікуючи стабілізації після скликання зборів.

Вибори показали, що тези про «загальнонародну підтримку» більшовиків, м’яко кажучи, неправда. Із 715 місць вони отримали лише 175. Ще 40 місць мали їхні союзники – ліві есери. Нищівна, катастрофічна поразка. Праві есери та центристи натомість здобули 370 місць і таким чином – більшість.

Отримавши від народу «відлуп», Ленін, Троцький та компанія почали всіляко перешкоджати роботі Установчих зборів, а також застосовувати репресії щодо окремих делегатів та партій. Наприклад, вони оголосили поза законом Конституційно-демократичну партію (17 місць), котра належала до центристів, а отже, була союзником правих есерів. В Омську більшовики без суду розстріляли 25 депутатів, аби не допустити їх до Петрограда. При цьому Ленін цинічно вимагав, щоб на зборах був кворум у мінімум у 400 осіб.А коли усі ці махінації та насильство не допомогли, 5 січня 1918 року після першого і єдиного засідання, на якому більшовики та їхні союзники опинилися у безнадійній меншості (38,5% місць) Всеросійські установчі збори були просто… ліквідовані. Ленін наказав Таврійський палац, де відбувалося засідання, зачинити й нікого туди не пускати. Китайці та латиші, отримавши добрячу платню, наказ виконали. При цьому більшовики здійснили свій перший відкритий злочин: розстріляли мирні демонстрації на підтримку Установчих зборів. Загальна кількість убитих у Петрограді та Москві сягнула понад 70 осіб, кілька сотень було поранено. А хто розстрілював беззбройний натовп робітників? Правильно – найманці з Литовського лейб-гвардійського полку, «червоні латиські стрільці», китайці та бойовики сформованих Дзержинським терористичних банд.

Цікаво поглянути на те, як у своїй пресі більшовики характеризували учасників тих маніфестацій. Їх обзивали «холопами Американського долара», прислужниками банкірів і буржуїв та «ворогами народу». Так і поведеться далі – усіх тих, хто смів йти проти комуністів, вони нарікали «ворогами народу» та чиїмись «прислужниками». І так понад 70 років.

Тим часом «пролетарський письменник» Максим Горький, який мав трохи совісті, в газеті «Новая жизнь» опублікував гнівну статтю, у якій зокрема говорилося: «5-го січня 1918 року беззбройна петербурзька демократія – робітники, службовці – мирно маніфестували на честь Установчих Зборів.. «Правда» бреше, коли вона пише, що маніфестація 5 січня була організована буржуями, банкірами тощо. І що до Таврійського палацу йшли саме «буржуї» та «калединці». «Правда» бреше, – вона чудово знає, що «буржуям» нічому радіти з приводу відкриття Установчих Зборів, їм нема чого робити в середовищі 246 соціалістів однієї партії і 140 – більшовиків. «Правда» знає, що в маніфестації брали участь робітники Обухівського, патронного та інших заводів, що під червоними прапорами російської соціал-демократичної партії до Таврійського палацу йшли робітники Василеострівского, Виборзького та інших районів. Саме цих робітників і розстрілювали, і скільки б не брехала «Правда», вона не сховає ганебного факту. . Отже, 5 січня розстрілювали робітників Петрограда беззбройних. Розстрілювали без попередження про те, що стрілятимуть, розстрілювали із засідок, крізь щілини парканів, боягузливо, як справжні вбивці» [6].

Єдина і головна претензія до Горького – обізвавши більшовиків боягузливими убивцями, він не плюнув на них і не послав подалі, а продовжував на них працювати, освячуючи своїм авторитетом їхню владу. Тому вибачайте, але висловлю власне ставлення: попри усю критику ним більшовиків, вважаю Максима Олексійовича непересічним негідником. Він же не лише у перші роки благословляв нелюдську владу комуністів. Він оспівав перший радянський концтабір – Соловецький. Він оспівав першу радянську каторгу – Біломорканал. А що періодично критикував? Так товариш Сталін організував йому дострокову подорож на той світ у 1936 році. Йому, а перед тим і його синові, аби не плескав язиком зайвого.

У такий спосіб більшовики захопили владу. І на початку вони навіть не приховували, що то був звичайний брутальний військовий переворот. Ані Троцький, ані Ленін, ані Бухарін, ані Луначарський. У статті Сталіна до річниці подій 25 жовтня один із розділів так і називався «Про Жовтневий переворот». Ленін, виступаючи серед своїх поплічників 24 лютого 1918 року, сказав: «Звичайно, приємно і легко буває говорити робітникам, селянам і солдатам, приємно і легко бувало спостерігати, як після Жовтневого перевороту революція йшла вперед» [7].

Те, наскільки робітникам було приємно, ми бачимо з подій 5 січня. Особливо приємно – убитим і пораненим. Але тут про інше – ніхто не вбачав у подіях жодної «Великої Жовтневої Соціалістичної революції». Вона з’явилася набагато пізніше – у брехливій радянській пропаганді.

Ще одне. Протягом десятиліть пропаганда подавала «революцію» 25 жовтня (7 листопада) 1917 року як приклад геніальної стратегії більшовиків і, зокрема, Леніна. Насправді все набагато простіше: влада упала їм до рук, мов дозріле яблуко. Адже упродовж багатьох років, аж від початку ХХ століття різноманітні партії соціалістичного спрямування розхитували владу. Розхитували спочатку за японські гроші, а потім за німецькі. Були і спонсори з Росії. Грубезну грошву більшовики отримували від того таки Горького, від фабрикантів Сави Морозова та Миколи Шмідта. Головним інструментом революціонерів була агітація та пропаганда, іншими словами – брехня.

Ленін на мітингу. Що найкраще вміли робити більшовики – виголошувати полум’яні промови, апелюючи до найпримітивніших інстинктів народних мас. Завжди знайдуться охочі йти убивати за обіцяний рай – на небесах або на землі. Це називається «релігійний фанатизм». А комунізм і є нічим іншим, як вірою.

Ось вам приклад. Солдати запасних частин, що складали гарнізон Петрограда, та матроси Балтійського флоту, як я уже писав, підтримали більшовиків, бо не бажали йти воювати. Але чому не бажали? Ворог окупував частину твоєї країни – твій обов’язок як військового і як чоловіка стати на її захист попри страх за своє життя.

Аж тут з’являються сотні молодих фанатиків, «професійних революціонерів», заряджених німецькими грошима, і починають переконувати солдатиків, що ворог не у Берліні, а – в Петербурзі. Що треба закінчувати війну, на якій наживаються буржуї (слова «олігарх» ніхто тоді не знав) та царська родина; що Росія перебуває під зовнішнім управлінням – імператриця-німкеня є агенткою кайзера, а імператор Микола ІІ в усьому її слухається. Що царські генерали спеціально знищують російських солдатів, заганяючи їх у «котли» (наприклад, трагедія армії Самсонова при Танненберзі) і всюди зрада. Що «по той бік» такий же німецький пролетар підневільний, з яким треба не воювати, а – брататися. Влаштувати сніданок на кордоні…

Агітатори не налягали на марксизм – вони самі дуже погано знали, з чим його їдять – вони морально розкладали армію і головними гаслами взяли два: «Мир хатинам – війна палацам» та «Грабуй награбоване».

Усе це дуже нагадує те, що відбувалося в новітній Україні від початку російської агресії, правда? Майже такий же сценарій пропаганди, хіба ні, люб’язний мій читачу? У тодішній Росії це ускладнювалося ще й абсолютною нездатністю Миколи ІІ керувати державою, у т. ч. й провальною кадровою політикою.

Відтак, маючи найменші бойові втрати поміж усіх основних учасників Першої світової відносно кількості населення і найменшу частку мобілізованих чоловіків (у Росії вона склала лише 39% від загальної чисельності, тоді як у Австро-Угорщині – 74%, Німеччині – 81%, в Англії –50%, Франції – 79%), російська армія цілком морально деградувала. Жодна воююча армія не мала стільки дезертирів, як російська.

Крах Російської імперії став несподіванкою для самих революціонерів. Імперія впала, мов гнилий сарай у тиху погоду. Ленін та його соратники взагалі проспали Лютневу революцію на альпійських курортах Швейцарії. Подальша вакханалія зі складом Тимчасового уряду та втрата ним керування країною докінчила справу. Більшовикам залишалося лише спіймати владу, мов оте яблуко, а далі все зробило захоплене царське золото, демагогія і найманці. Тут би й дурень впорався. А Ленін, Троцький, Свердлов, Подвойський, Антонов-Овсієнко, Сталін, Риков ідіотами не були. Багато хто з них був психом, багато було серед них недоуків, але все ж круглими дурнями (за винятком окремих екземплярів) їх назвати важко.

До того ж усі інші партії виявляли, так би мовити, «законослухняність» і готувалися до демократичних виборів. Тим часом більшовики зусиллями

Дзержинського, Антонова-Овсієнка та інших влітку 1917 року почали формування загонів бойовиків для захоплення влади. Виступ Корнілова, придушений Тимчасовим урядом, завдяки демагогії більшовиків вдарив по тому ж Тимчасовому уряду. Заколот Корнілова у свою чергу, який був реакцією на більшовицьку загрозу, спровокували самі більшовики, котрі використали стихійний бунт 1-го кулеметного полку у червні 1917 року. А бунт виник тому, що солдати цього полку не хотіли йти воювати – ця частина свого часу, як тоді казали, «самознялася» з окопів, – на тлі провалу наступу на фронті.

«Історик російської революції С. П. Мельгунов відзначає повсюдний розвиток більшовицьких осередків після невдачі серпневого виступу і зазначає, що заходи, нехай і вимушені, що були зроблені урядом Керенського для ліквідації корніловського руху, завдали смертельного удару ідеї коаліційного уряду і розв’язали руки «безвідповідальним демагогам» з табору більшовиків, покликаних Керенським для боротьби проти Корнілова» [8].

Але найголовніше – більшовики отримали майже легальну можливість для створення та озброєння своїх загонів, «віджавши» під приводом боротьби з корніловським заколотом 40 тисяч гвинтівок. Решта партій (окрім хіба що лівих есерів та частини анархістів) власних загонів не мали і озброєнню більшовиками люмпенів та китайців значення не надали. Вони сподівалися на вибори до Установчих зборів та на те, що «мудрий народ» послухається розумних аргументів, а не популістів.

Це їх усіх і згубило…