Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА.

ЯК В СРСР КВАРТИРИ «БЕЗКОШТОВНО ДАВАЛИ» ТА ГАГАРІНА В КОСМОС ЗАПУСКАЛИ

А справді, чи було щось хороше в ті роки?

Зрозуміло, що введення податків на фруктові дерева, корів та курей – для народу не дуже добре. Маєш корову – здай за рік 400 літрів молока державі, а щасливий власник десятка курей мав віддати сотню яєць щороку. Є люди, що пам’ятають, як, плачучи, мужики поливали вночі свої яблуні гасом, аби всохли – зрубати вдень не можна, бо могли «пришити» саботаж, а податок на них платити нічим.

Зрозуміло, що і скасування всіх облігацій державних позик теж мало приємного народу принесло. Десятиріччями рідна радянська влада змушувала своїх громадян до придбання облігацій – десяту частину зарплати віддай «у борг» державі. А потім товариш Хрущов оголосив: усім, кому ми винні – всім прощаємо. Борги, за комуністичними «понятіями», віддають лише боягузи. Комуністи, які ховалися за спинами тримільйонної армії та кількох мільйонів міліціонерів і кагебістів, народу хоч і боялися, але не дуже. Але запитання залишається: чи було хоч щось добре?

І на нього мусимо дати чесну відповідь: було. Хтось одразу згадає, що саме за часів Хрущова СРСР запустив у космос супутник і Гагаріна. І що саме за часів Хрущова почали «давати» безкоштовні квартири. І що скасували оплату за навчання у старших класах шкіл та у вишах. Зарплатню колгоспникам почали платити і навіть паспорти видавати. Іноді. Усе це так.

Але не забуваймо, що всі ці кроки були вимушеними. Наприклад, освіта. Скасування оплати за навчання у 1956 році мало просту причину – у 1950 році в школах різко впала кількість учнів, бо це т. зв. «воєнне покоління», яке не було численним. 1956 року воно якраз довчилося до того моменту, коли треба було вирішувати – йти у старші класи й навчатися за гроші, чи йти працювати у колгосп або на завод.

Університети вже за кілька років ризикували залишитися без абітурієнтів. Країні потрібні були старшокласники, тому було зроблено такий крок. Те саме і з житлом. У 30-50-х роках усю увагу приділяли будівництву, а потім відновленню заводів та фабрик, які передусім обслуговували армію – будували танки, кораблі, підводні човни, шили уніформу, чоботи, випускали армійські табуретки та виробляли верстати для військових заводів. А на житло ресурсів не вистачало. Саме тому унікальним явищем СРСР були комунальні квартири і численні гуртожитки.

Але народ не можна тримати у злиднях десятиліттями. Молода пара у 1938 року отримувала кімнату в гуртожитку й була щаслива. Але йшли роки й у 1958 році вона залишалася у тій само кімнаті та ще з двома дорослими дітьми. Це перманентна психологічна та фізична напруга, яка призводила до численних родинних конфліктів, пиятики, фізичного насильства і негативного морально-психологічного конфлікту в масах. Хто жив у комунальній квартирі або бараці – зрозуміє, про що я.

До того ж ситуація ще більш ускладнилася, адже з подальшою «індустріалізацією» до великих міст ринули нові натовпи колгоспників, т. зв. «ліміта», тобто необхідні для підприємств робочі руки набирали за «лімітом прописки», – просто так до міст не пускали.

Тому було розроблено максимально просте й дешеве житло для «народних мас» – будинки, що їх назвуть «хрущовками». Планувалося воно як тимчасове, адже як мріяв Микита Сергійович, у 1980 році мав настати комунізм. А в комунізмі кожна людина матиме житло таке, яке вона схоче – хоч мазанку, хоч бунгало, хоч пентхауз, хоч віллу на південному березі Криму, а хочеш – навіть палац на Кавказі. Досі малоосвічені люди розповідають, що держава буцімто роздавала «хрущовки» безкоштовно. Це один з головних радянських міфів. Тож домовимось не бути дурнями і не вірити у побрехеньки Агітпропу.

В СРСР не було нічого безкоштовного. Більше того, «безкоштовні» квартири обходилися радянським людям за ціною пентхаузів. У 1957 році, коли було побудовано перші «хрущовки», середня заробітна платня в СРСР складала 757 рублів або 189,25 доларів за офіційним курсом. Середня зарплатня в США – 303,47 долари. Тобто різниця 114,22, або майже 40%. Але це лише верхівка айсбергу. В СРСР ще й ціна споживчого кошику була більша, бо ковбаса, м’ясо, пиво, черевики і штани в США коштували (у перерахунку на долари) у 2-3, а на окремі групи товарів, наприклад, цукор, шоколад, кава – у 5-10 разів менше, ніж в СРСР.

Кляті капіталісти, звісно, щедрими на зарплатню пролетаріям не були – на те вони й експлуататори. Але виходить, що радянська держава платила своїм пролетарям суттєво менше, та ще й удруге грабувала через завищені ціни. Ви вже здогадалися, мій розумний читачу? Правильно: усе просто – на оті 114,22 доларів, які щомісяця не доплачували радянському робітникові, й будували для нього «безкоштовні» потворні «хрущовки».

Звідти ж і «безкоштовні» медицина та освіта. Причому на вимогу Микити Сергійовича в країні взагалі заборонили будівництво за індивідуальними проєктами. Усе мало бути однаковим, мов кирзові чоботи. Для цього 4 листопада 1955 року було прийнято спільну постанову ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР № 1871 «Про ліквідацію надмірностей у проектуванні та будівництві». До «надмірностей» записали високі стелі, карнизи, колони та напівколони, портики й інші архітектурні деталі. Будинки мали бути максимально дешевими й абсолютно однаковими: «Радянській архітектурі має бути притаманна простота, суворість форм і економічність рішень…» [190]. Як результат – оті всі будинки, які в народі називали «шпаківнями». У 97% квартир кімнати прохідні. Поєднані санвузли – унітаз упритул до ванної. Кухні від 6 до 9 квадратних метрів не були розраховані на холодильники й ці апарати подекуди стояли у спальнях або вітальнях. Ви знали, що ширину прольотів східців у під’їздах «хрущовок» розраховано на те, щоб можна було пронести труну? Це не жарт. У подальшому все лише погіршувалося. Термін придатності «хрущовок» із 25 років поступово збільшили до 60, але матеріали, з яких їх побудовано, протриматися «зайві» 35 років не переконаєш, а промови партійних секретарів на електричні дроти не діють.

А ще… А ще «хрущовки» продовжували будувати за тими самими проєктами й через 20 років. Причому, навіть такого злиденного низькоякісного житла постійно не вистачало, й люди стояли в черзі по 10-15-20 років. А в цей час…Станом на 1977 рік середня зарплатня в США сягнула 814,95 долари, а в СРСР – 192,56. Тобто, через 20 років після будівництва першої «хрущовки» розрив у зарплатні між американським і радянським громадянами з 40% збільшився до понад 400%. У 1987 році середня зарплатня в США вже складає 1 535,54 долари, а в СРСР – 276,13.

Американський слюсар заводу «Форд» може собі дозволити гарний двоповерховий будинок, а радянський слюсар із «ЗіЛу» так і стояв у черзі на омріяну «хрущовку»., або, якщо пощастить, трохи кращу «брежнєвку». Усе пізнається в порівнянні. Відомо, що знаменитий американський боксер Майк Тайсон виріс у злиденному бандитському районі Брукліна, де його родина (він, матір, брат та сестра) мешкала у скромній… шестикімнатній квартирі. Радянські люди не були навіть власниками і того мізерного житла, а лише користувачами. Кінцевим його бенефіціаром була все та сама держава. І навіть після того, як держава «дала» їм квартиру, вона продовжувала їх обдирати на низьких зарплатах і високих цінах. У США ринкова економіка регулювала попит на робочу силу й рівень її оплати. В СРСР усе це регулював чиновник через «тарифні сітки». До цього ми ще повернемося.

До «безкоштовної» медицини та «безкоштовної» радянської освіти теж. Другим безумовним досягненням СРСР кінця 50-х та початку 60-х років ХХ століття є, безумовно, космос. Отут Радянський Союз нарешті перегнав Америку, першим запустивши супутник, собачок та Гагаріна. Чи є що на це заперечити? Немає. Справді, тут Союз опинився попереду. Проте не тому, що був прогресивнішим. Уявімо автора цієї книжки та ефіопського стаєра, дворазового олімпійського та чотириразового чемпіона світу з бігу на 10 тисяч метрів Хайле Гебрселассіє на біговій доріжці. Якщо б я стартував з форою навіть у два кола, як гадаєте, хто перший дістався би до фінішу? Правильно. Я також жодних ілюзій не маю.

Так і в «космічній гонитві». У СРСР розробки ракетної техніки почалися ще на початку 30-х років ХХ століття, а в Німеччині навіть трохи раніше. За 15 років німецькі конструктори пішли набагато далі радянських і знаменитий Вернер фон Браун лише один з багатьох десятків талановитих німецьких інженерів. А в США аж до 1945 року ракетній програмі держава не приділяла жодної уваги. Від слова «зовсім».

Ракетні дослідження вела лише одна приватна лабораторія знаменитого Роберта Годдарда і винятково на приватні кошти родини промислових магнатів Гуггенгаймів. У 1945 році переможці один перед одним намагалися захопити якомога більше німецьких фахівців у ракетній галузі, документів та матеріальної частини ракетних програм ФАУ-2 та ФАУ-3.

Ось як розповідає про це російська Вікіпедія на сторінці «Космическая гонка»: «Ближче до кінця Другої світової війни радянські, британські та американські військові змагалися в захопленні перспективних німецьких військових розробок і кваліфікованого персоналу. Найбільших успіхів тут досягли американці. Американські військові ставили за мету не допустити потрапляння цих технологій в руки комуністів – в ході операції «Скріпка» до США було вивезено ключову групу німецьких фахівців-ракетників, включаючи самого конструктора Вернера фон Брауна і готових зразків Фау-2 разом з усією технічною документацією і кресленнями, а все, що неможливо було вивезти, знищувалося.

Через це СРСР зміг отримати лише фрагментовані частини зруйнованих Фау-2, на основі яких радянські фахівці створили модель Р-1». Автори цього «шедевру» забули про кілька моментів. Далеко не все було знищено і СРСР отримав не лише «фрагменти», але й кілька абсолютно цілих ракет ФАУ-2. А ще абсолютно цілий завод з їх виробництва в Пенемюнде, з усім обладнанням. І далеко не всіх німецьких спеціалістів вивезли до США, товаришеві Сталіну теж дещо перепало. Зокрема, близько 500 провідних німецьких спеціалістів в області ракетних технологій, з яких відібрали 180 найталановитіших і поселили на тихому острові Городомля посеред мальовничого озера Селігер, де вони й трудилися під мудрим керівництвом видатного спеціаліста Гельмута Греттрупа – колишнього першого заступника Вернера фон Брауна. До речі, Греттруп був розробником систем керування ракети ФАУ-2, тобто найважливішої і найскладнішої її частини.

І документи та креслення не всі до США потрапили – щось і до СРСР надійшло, і не лиш по ФАУ-2, але й по інших німецьких ракетних програмах: «Рейнтохтер», «Рейнботе», «Вассерфаль», «Тайфун». Знаєте, що таке «Вассерфаль»? Це німецька керована зенітна ракета, на основі якої німецькими спеціалістами в СРСР було створено зенітні ракети Р-11, Р-11ФМ та ін.

«Батько» радянської ракетно-космічної техніки Гельмут Греттруп (в центрі) після успішного запуску прототипу ракети-носія.

Загалом кажучи, Сергій Павлович Корольов має до створення отієї першої радянської ракети Р-1, про яку так красиво брешуть автори російської Вікіпедії, такий само стосунок, як алкоголік з освітою 3 класи сержант Михайло Калашников до автомату імені свого імені.

За Калашникова насправді працював Гуго Шмайсер зі своїми людьми, так само, як за Корольова – блискучий Греттруп. Щоправда, на відміну від Калашникова, Корольов мав великі організаторські здібності (основний його талант) та був здатен вчитися у тих таки німців.

«Саме «радянські» німці під керівництвом Г. Греттрупа, випереджаючи «американських» німців, у проєктах «своїх» ракет дали світу технічні рішення, нині хрестоматійні для усіх ракетників світу – головні частини, що відділяються, несучі баки, проміжні днища, гарячий наддув паливних баків, пласкі форсункові головки двигунів, управління вектором тяги за допомогою двигунів тощо. Маючи в своєму складі плеяду вчених зі світовим ім’ям, першочергово таких, як Хох (корифей у системах управління, помер в СРСР за загадкових обставин – «від апендициту»), Магнус (фахівець з гіроскопів), Умпфенбах, Альбрінг (учень самого Л. Прандтля!), Мюллер, Рудольф, не дивно, що саме вони вигравали усі конкурси уряду зі створення ракетного щита СРСР.

Ними було виконано проєкти балістичних ракет з дальністю польоту 600, 800, 2 500 і 3 000 км, на міжконтинентальну дальність (аналог Р-7), запропонована аеродинамічна схема для польотів космонавтів на Місяць (згодом використана у проєкті Н-1). Конічні відсіки – фірмовий знак німецьких.. і радянських ракетників до початку 60-х років» [191]. Коли в 1967 році вперше по телебаченню показали ракетоносій «Восток 8К72К», на якому запустили корабель «Восток-1» з Гагаріним, Гельмут Греттруп, як згадувала його дружина, мовчки плакав.

Він упізнав цю ракету. Ракету, «батьком» якої досі вважається Корольов… Усе, що створено у ракетній техніці на початок 60-х років – це спадок гітлерівських інженерів, а потім і їхньої роботи в СРСР, яка спиралася і на напрацювання радянських спеціалістів. Решта була лише подальшим розвитком без нових принципових розробок. Це і космічної галузі стосується, і бойових міжконтинентальних балістичних ракет, і ракет середнього радіусу. А от щодо їхньої начинки… 4 жовтня 1957 року подав сигнал перший в історії людства штучний супутник землі. Людство було в захваті.

Але була невеличка частина людства, яка переживала зовсім інші емоції. Вони бачили і чули над своєю головою не примітивний шматок металу, а ядерну боєголовку. Саме в цьому й був справжній сенс запуску супутника – показати передусім американцям, що океан їх відтепер не врятує. Назва радянського чуда техніки в газетах та кінохроніці, що їх випускали в маси – «Супутник-1». А кодова – ПС-1. І розшифровується ця абревіатура російською «Простейший спутник первый». Це недаремно.

Радянський супутник таки став першим у світі. Американці запустили свій менш ніж через три місяці, але все одно президента Ейзенхауера політики та журналісти піддали жорсткій критиці за те, шо той не випередив СРСР. А міг би? Міг. Радянський «простейший» мав примітивну конструкцію. Це була куля діаметром 58 сантиметрів і вагою 86,3 кілограмів. Всередині – передавач, вентилятор для його охолодження і 50 кілограмів електричних акумуляторів. Здійснивши 1440 обертів навколо Землі, він упав рівно через три місяці після запуску. Справді, це був величезний крок в історії світової космонавтики. Але практичної користі ПС-1 майже не мав, окрім як для радянської пропаганди.

Недаремно його приурочили до початку міжнародного конгресу з астронавтики у Барселоні, де академік Сєдов і зробив сенсаційну заяву. Увесь світ бачив титанічний успіх СРСР. Але світ не знав, що цей проєкт був дуже «сирим» і уже під час запуску двічі був на грані катастрофи через технічні неполадки.

1 лютого 1958 року ракета-носій «Юпітер-С RS-29» успішно вивела на орбіту перший американський супутник «Експлорер-1». Його маса була удесятеро меншою за масу радянського супутника, але за ваги лише 8,3 кілограми він містив у собі чимало наукової апаратури: лічильник Гейгера, датчик метеорних часток, передавач тощо. На відміну від радянського, американський супутник крім звичайних нікель-кадмієвих акумуляторів, мав сонячні батареї, що дозволяло отримувати постійне підживлення, тому «Експлорер» протримався на орбіті понад дванадцять років. На відміну від радянського «простейшего», американський супутник отримав відомості, які дали серйозний поштовх науці, зокрема – відкриттю поясів радіації навколо Землі (пояси ван Аллена) та вивченню «сонячного вітру».

Більше того – «Експлорер» був готовий до запуску ще влітку 1957 року, але дата відсувалася через відомчу конкуренцію – військові хотіли спершу запустити свій супутник «АвангардTV3» і «добро» Вернер фон Браун отримав лише після провалу запуску цього супутника 6 грудня 1957 року.

А ще СРСР допомогла… американська відкритість і демократія. В США ніхто не приховував дату пуску «АвангардуTV3», тому в СРСР, знаючи про неї, постаралися «запуститися» першими, нехай і з величезним ризиком невдачі.

Зараз росіяни навіть не приховують, навіщо насправді запускався радянський супутник, і що «…він мав навіть не стільки наукове, скільки політичне значення. Саме після 4 жовтня стало зрозуміло, що ядерні удари за допомогою ракетної техніки можуть бути завдані по будь-якій точці земної кулі.

Кількісна перевага американців в царині ядерного озброєння вже не грала вирішальної ролі. І ця обставина змінила всю систему міжнародних стосунків» [192].

Це правда. Але далеко не вся. Навіть про свої реальні здобутки у ракетному озброєнні Кремль брехав і блефував, що ледь не призвело до ядерної катастрофи, про що йтиметься трохи згодом. Усіх цих речей американські обивателі не знали і не здогадувалися, наскільки США були попереду СРСР у «космічній гонці»; наскільки досконалішими були американські технології. Ба більше – у Білому домі теж про це не знали.

Бо в СРСР було все засекречено і тому радянське керівництво могло гратися з інформацією. Звісно, ніхто не розповідав, що перший супутник Землі мало не гепнувся на землю на 16 секунді польоту; що ракетоносій взагалі міг не злетіти. Американці заздалегідь анонсували свої плани: тоді й тоді ми плануємо супутник запустити, а тоді й тоді – космонавта. СРСР спочатку робив таємний пуск, і оголошував про нього лише тоді, коли він був вдалим.

Показати, як «мухлювали» комуністи у «космічній гонитві»? Тут історія з Юрієм Гагаріним стане у нагоді. У програмі пілотованих космічних польотів, як це не дивно звучить, СРСР наприкінці 50-х років уже безнадійно відставав. Почнемо з того, що постанова № 22-10 ЦК КПРС та Ради міністрів СРСР про підготовку першого польоту на кораблі «Восток-1» і набір загону космонавтів для цього вийшла 5 січня 1959 року. Американська програма «Меркурій» вийшла на фінальний етап у листопаді 1958 року, тоді ж було розпочато відбір астронавтів. Про те, що США планують здійснити перший космічний політ у квітні 1961 знав увесь світ. В СРСР поспішали. Потрібно було будь-що і тут встигнути першими. СРСР мав перевагу: таємність.

Американці не мали права на помилку – невдалий запуск корабля з астронавтом на борту став би серйозним ударом по престижу. Тому і ракету-носій, і корабель, готували якнайретельніше, а в астронавти відбирали лише досвідчених пілотів-випробувачів. Першим американським астронавтом став 37-річний капітан третього рангу Алан Шепард. Він мав 14-річний досвід пілота, в тому числі 10 років як випробувача.

…Із нікому не відомого льотчика 769-го винищувального полку, що розташовувався в селищі Луостарі Печенгського району Мурманської області, перетворився на зірку з великими зірками на погонах. Юрій Гагарін з італійською кінозіркою Джинною Лоллобріджидою, а в Японії його іменем дітей називають.

В

СРСР зробили ставку на споконвічні «ціль виправдовує мету» та на знамените російське «авось». Головне – показати всьому світові першість, а за рахунок чого – справа навіть не другорядна. Якщо під час таємного запуску загине Гагарін – катастрофу засекретять і світ про неї не дізнається. Наступним за пустять Германа Тітова. Загине він – полетить Григорій Нелюбов. Щойно його політ виявиться вдалим – про першого ту світі космонавта Нелюбова тріумфально повідомлять увесь світ. А про Гагаріна та Тітова світ не дізнається, і навіть їхні родичі житимуть під суворою підпискою не згадувати про них перед сторонніми.

Ви знаєте, чому на відміну від заслужених і досвідчених американських пілотів, до загону радянських космонавтів набирали молоденьких лейтенантиків? Не замислювалися, чому до космонавтів потрапив 25-річний старший лейтенант Юрій Гагарін, який служив льотчиком-винищувачем лише 2 роки, мав кваліфікацію «військовий льотчик третього класу» та нальоту аж 256 годин, включно з 42 годинами в аероклубі ДОССАФ?

Герман Титов мав на момент потрапляння до загону космонавтів 24 роки і теж у стройовому полку прослужив трохи більше ніж 2 роки. І теж старший лейтенант з мізерним нальотом.

І напевне ви, любий мій читачу, уже здогадуєтеся, яке звання та досвід польотів був у ровесника Гагаріна, теоретично першого космонавта людства Григорія Нелюбова… Та чому ж так? Бо серед радянських «зубрів» з числа льотчиків-випробувачів бажаючих було мало – Володимир Комаров є одним з винятків. А молоді лейтенантики більш безстрашні (юність вона така), плюс амбіції – з нікому не відомого льотчика 769-го винищувального полку, що розташовувався в селищі Луостарі Печензького району Мурманської області, перетворитися на зірку з великими зірками на погонах… Політ у космос для Юрія Гагаріна був схожий на «російську рулетку». Шансів – менше ніж 50/50. В буквальному сенсі цього слова.

До «гагарінського» ракетоносія «Восток-1» було 16 запусків ракетоносіїв серій 8К72 та 8К72К і дев’ять з них були невдалими. Перед стартом Гагарін написав дружині листа, якого їй мали передати у випадку його загибелі. І він справді ледь не загинув. Порушення герметичності кабіни перед самим стартом – перша нештатна ситуація – про це сигналізувала автоматика і несправність ліквідували. Але уже в космосі відмовила система вимикання двигуна третьої ступені, через що корабель опинився на орбіті з апогеєм на 100 км вищим за розраховану.

Під кінець польоту неправильно спрацювала гальмівна рухова установка, в результаті чого спусковий апарат не відділився від приладово-рухового відсіку й цілих 10 хвилин до входження атмосферу корабель безладно крутився зі швидкістю 60 обертів на хвилину. Через це розділення корабля відбулося значно пізніше, в щільних шарах атмосфери, спусковий апарат почало крутити. Побачивши в ілюмінаторі полум’я від тертя об атмосферу, Гагарін передав на землю: «Я горю, прощавайте, товариші!». Потім, з’ясувавши обставини, почав готуватися до катапультування – смертельний номер у такій ситуації.

Після катапультування у скафандрі Гагаріна відмовив повітряний клапан і космонавт ледь не задихнувся. Через порушення розрахункової висоти орбіти та проблеми під час спуску, приземлився перший космонавт в історії людства у 200 кілометрах від запланованого району й цілком міг потрапити у дроти високовольтних ліній, крижану воду озера або річки тощо. Пізніше він згадував, як несло його спиною вперед, через проблеми з парашутами він не міг ними керувати і щомиті він чекав на катастрофічне приземлення. Після розсекречення деталей польоту Гагаріна дослідники нарахували десять нештатних ситуацій. Усе це називається одним словом «авантюра». Залишається лише поаплодувати мужності й фантастичній холоднокровності космонавта. Його голос в ефірі потім розбирали по секундах.

Навіть у найдраматичніші моменти він залишався рівним і спокійним. Навіть коли він промовляв оте своє «Прощавайте, горю». Була там ще одна підлість. Товариші комуністи фальсифікували відомості про приземлення Гагаріна. За офіційною версією, він не катапультувався, а приземлився у спусковому апараті. Навіщо була потрібна ця дрібна брехня? Аби записати собі рекорд. Йдеться про те, що рекорд висоти польоту Міжнародна авіаційна федерація (FAI) зараховує лише тоді, коли пілот приземляється у літальному апараті. Тому радянська влада тривалий час брехала, приховуючи факт катапультування, і змушувала брехати Гагаріна. А от Алан Шепард свій політ здійснив цілком нормально. Після двадцяти імітацій він пройшов абсолютно без нештатних ситуацій.

На відміну від гагарінського, старт Шепарда транслювався у прямому ефірі по радіо та телебаченню. І прощального листа дружині Шепард не писав. І то справді був пілотований політ – на відміну від Гагаріна, якому приписують вислів «Я не знаю, чи був першою людиною в космосі, чи останньою собакою», американський астронавт не літав у якості живої ляльки, а на певному етапі здійснив ручне керування маневром корабля.

До речі, за свій подвиг Гагарін отримав вищу військову нагороду СРСР – звання Героя Радянського Союзу. А Шепард за свою роботу вищу військову нагороду США – Медаль пошани не отримав. Знавці скажуть: політ американського астронавта був лише суборбітальним, тобто він не облетів Землю цілком – заслабким порівняно з радянським ракетоносієм виявився носій «Редстоун-3», створений на базі військової балістичної ракети PGM-11. Це правда, але все ж то був космічний політ, як би радянські пропагандисти з нього не глузували.

За тим сарказмом ховався комплекс меншовартості – американці цінують життя своїх людей і американський уряд не ховається від громадян за грифами цілковитої таємності.

Що ж до потужності ракет, то тут таке… Радянський ракетоносій було створено на базі ракети Р-7 (перша модифікація 8К71), яку було доведено до кінця у 1957 році і прийнято на озброєння як міжконтинентальну балістичну ракету дальністю 8 тис. км у 1959 році. Вона стала основою для ракети, яка вивела Гагаріна на орбіту. У США на той момент такої потужної ракети не було. Не через те, що американці нездари, а тому, що особливої потреби у такій потужній зброї наприкінці 50-х років вони не мали.

Згідно зі своєю доктриною ядерного стримування, їх цілком влаштовували ракети PGM-11 «Редстоун» з дальністю від 373 до 600 кілометрів. Ці ракети розміщувалися в Західній Німеччині і мали завдавати ударів по найближчих тилах Радянської Армії, якщо та кинеться у наступ. А ще були ракети середньої дальності PGM-17 «Тор» які мали радіус польоту 2 400 кілометрів. Їх розміщали на території Англії і вони накривали майже всю Європейську територію СРСР аж до Підмосков’я. А ще були стратегічні бомбардувальники. Багато. Понад 600 машин різної модифікації. Плюс субмарини з ядерною зброєю на борту… У 1960 році на озброєння надійшли міжконтинентальні балістичні ракети «Атлас» з дальністю понад 10 тисяч км, які були навіть потужніші за радянські 8К72К, але космічну програму США вже було «заточено» під «Редстоун» і вирішили поки що нічого не змінювати. Американці йшли за принципом поступовості, step by step.

Ці вельми неоднозначні «перемоги» СРСР у т. з. «Космічній гонитві» ледь не зіграли фатальну роль в історії людства. Видатні, на сторонній погляд, «досягнення» давали можливість для блефу і шантажу. «Небезпечне відставання СРСР у виробництві ядерних боєприпасів змушувало радянського керівника йти на гучні і навіть екстравагантні заяви (які стосувалися насамперед західних представників) про перевагу СРСР в ракетах.

У запалі полеміки, незважаючи на те, що він знаходився в будівлі ООН, Хрущов навіть стукав черевиком по столі» [193]. Радянський лідер дозволяв собі погрози, які нічим реально підкріплені не були, але дуже серйозно впливали на настрої на Заході. Громадяни США, Великобританії, Франції та інших країн НАТО дуже боялися «російського ведмедя з ядерною ломакою в лапах» і вимагали від влади не роззброєння, як на те розраховував Хрущов, а навпаки. І їх важко не зрозуміти: фактичний диктатор країни, в якій усе під державною таємницею; країни, до якої нікого не пускають, і невідомо, що там ховається серед безкінечної сибірської тайги, колошматить черевиком по столу й погрожує, що клепає ракети… «Я заявляю, панове, настане такий час, коли ви зрозумієте необхідність роззброєння. Народ викине тих, які ставлять перепони на шляху до миру і взаєморозуміння.. Нас, людей соціалістичного світу, ви не залякаєте! Наша економіка квітуча, техніка у нас на підйомі, народ згуртований. Ви хочете нав’язати нам змагання в гонці озброєнь? Ми цього не хочемо, але не боїмося. Ми вас поб’ємо! У нас виробництво ракет поставлено на конвеєр.

Нещодавно я був на одному заводі і бачив, як там ракети виходять, як ковбаси з автомата. Ракета за ракетою виходить з наших заводських ліній… Деякі пани зараз почнуть тріщати, що Хрущов комусь погрожує. Ні, Хрущов не погрожує, а реально вам пророкує майбутнє. Якщо ви не зрозумієте реальної обстановки.. Якщо не буде роззброєння, значить буде гонка озброєнь, а будь-яка гонка озброєнь призведе, врешті-решт, до військової розв’язки» (там само).

Насправді Хрущов саме погрожував. І цим спонукав Захід витрачати більше коштів і ресурсів на гонку озброєнь. І спричиняв у Заходу рішучість до застосування за необхідності превентивного удару. Аби оті ракети, котрі, за словами лідера СРСР, виходять, мов ковбаси з автомату, не стартували усією своєю масою першими. Таким чином Москва сама себе заганяла на край прірви, бо чи могла вона тягатися з колосальними об’єднаними ресурсами вільного світу?

Про те, як Хрущов ледь не знищив світ – у наступній главі. А цю завершимо невеликою ілюстрацією того, як насправді було в СРСР із ковбасою та іншими найпростішими речами.

Після успішного польоту Гагаріна, під час загального тріумфування Рада міністрів СРСР видає розпорядження № 1037рс у якому говориться: «1. Визнати за необхідне подарувати від імені уряду СРСР першому льотчику-космонавту СРСР майору Гагаріну Ю. О. і членам його сім’ї автомашину «Волга», житловий будинок, меблі та екіпіровку згідно з додатком… 2. Зобов’язати Міністерство Оборони СРСР (т. Малиновського) виділити майору Гагаріну Ю.А. чотирикімнатну квартиру за місцем служби» [194].

Здавалося б – чому ні? Заслужила людина. Будинок повністю обставлено: телевізор, радіола, меблі, пральна машина, піаніно, пилосос, килимові доріжки тощо. До цього Гагаріну ще й премію – 15 тисяч рублів виписали – колосальна у ті часи сума. Але цікавий додаток:

«1. Пальто демісезонне

2. Пальто легке літнє 3. Плащ

4. Костюм – 2 (світлий і темний)

5. Взуття – 2 пари (чорні і світлі)

6. Сорочки білі – 6 штук

7. Капелюх – 2

8. Шкарпетки – 6 пар

9. Білизна спідня шовкова – 6 пар

10. Труси, майки – 6 пар

11. Хусточки носові – 12 штук

12. Краватки – 6 шт.

13. Рукавички – 1 пара

14. Електробритва – 1

15. Два комплекти військового обмундирування (парадне і повсякденне)

16. Валізи – 2» (там само).

Аналогічно «екіпірували» і дружину першого космонавта:

«1. Пальто демісезонне

2. Пальто літнє 3. Плащ

4. Сукні – 3 5. Чорний костюм

6. Капелюхи – 2

7. Гарнітури – 6

8. Панчохи – 6 пар

9. Черевики – 3 пари

10. Сумки жіночі – 2

11. Рукавички – 2 пари

12. Косинки – 2 (вовняна і шовкова)

13. Блузки – 2 шт.

14. Кофта вовняна – 1 шт.» (там само).

Гарнітури, що їх позначено під п. 7 – це не що інше, як жіноча білизна. Трусики і бюстгальтер. Цікаво, що розпорядження таємне. Чому? Чому б не опублікувати його в газетах: дивіться, люди, як у нас шанують та цінують героїв, які виконують завдання партії та уряду! Не опублікували, бо це страшна ганьба. Лідер найбільшої (за розміром) держави, яка претендує на світову гегемонію та «визволення пригнічених народів», особисто розподіляє чоловічі труси, жіночу білизну і носовички. Усе це Гагарін не міг придбати в магазині за ті 15 тисяч, що їх йому подарували.

Алан Шепард міг того кольору, матеріалу і крою, який йому подобався. Та що там ситий американець – будь-який мешканець знищеного під час війни та розграбованого після війни переможцями Гамбургу спокійно міг це зробити. А держава, яка запустила першого космонавта, не змогла забезпечити наявність у вільному продажу жіночих панчіх, чоловічих шкарпеток та краваток в асортименті. З ковбасою та іншими харчами теж було не дуже.

У часи пізнього Хрущова СРСР уперше в своїй історії вдався до закупівлі зерна за кордоном. Хоч колгоспників голодом не морили, вигрібаючи до зернини, і навіть, хоч і мізерну, але платню почали давати замість трудоднів – уже досягнення.

Перебуваючи у 1959 році в США, Микита Хрущов, трохи хильнувши на сніданку, влаштованому на його честь кіностудією «20th Century Fox» розговорився: «Я одружився у 1914 році, у двадцятирічному віці. Оскільки у мене була гарна професія – слюсар – я зміг відразу ж зняти квартиру. У ній були вітальня, кухня, спальня, їдальня. Минули роки після революції і мені боляче думати, що я, робітник, жив при капіталізмі набагато краще, ніж живуть робітники за радянської влади. Ось ми скинули монархію, буржуазію, ми завоювали нашу свободу, а люди живуть гірше, ніж раніше. Як слюсар на Донбасі до революції я заробляв 40-45 рублів на місяць. Чорний хліб коштував 2 копійки фунт (410 грамів), а білий – 5 копійок. Сало йшло по 22 копійки за фунт, яйце – копійка за штуку. Гарні чоботи коштували 6, від сили 7 рублів. А після революції заробітки знизилися, і навіть дуже, ціни ж – сильно зросли...» [195].

Не вистачає грошей – не замовляй обід в «Метрополі», обмежся їдальнею. Хрущов лив крокодилячі сльози (партійні радянські бонзи якраз жили краще за деяких американських мільйонерів) співчуття радянським робітникам, але замість того, аби платити їм гідну зарплатню, будував титанічні ракети і запускав супутники. І у матеріали ХХІІ з’їзду КПРС вписали знамениту фразу: «Партія урочисто обіцяє: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі».

У босяків є для цього гарний вираз «понти дорожчі за гроші». До слова. ПС-1 хоч і був першим штучним супутником Землі, але не був першим штучним об’єктом у космосі. Ця честь належить німецькій ракеті ФАУ-2, яка у 1944 році здійснила перший в історії людства космічний політ, піднявшись на висоту 188 кілометрів з набором приладів на борту.

Підсумовуючи цю главу, можна сказати, що радянські космічні програми були такими собі проєктами «хрущовок». Але якщо квартири були хоч і невеличким, але кроком до прогресу, то космічні авантюри ледь не стали кроком у безодню.