Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА.

ПРО КОМАНДАРМІВ, УРОЧИЩЕ САНДАРМОХ, МЮНХЕН ТА СОРТИ РАДЯНСЬКИХ ГРОМАДЯН

Встановлення у Німеччині нацистського режиму дало кремлівським товаришам потужний важіль для нагнітання воєнної істерії, виправдання мілітаризації країни та злиденного рівня життя населення. Образно кажучи, робітників у містах переконували: мешкаєте ви у комунальних квартирах та бараках, гірше ніж за клятого царату; маєте мізерну зарплатню, гіршу ніж за царя; живете за карткової системи, яку за царя (і то частково) ввели лише під час світової війни. Але не до жиру – фашизм піднімає голову, треба армію озброювати, одягати, годувати. А для цього треба нові й нові заводи будувати та електростанції. Звідки з’явилися комунальні квартири, бараки і казарми для неодружених зі «зручностями» надворі і миттям у громадській лазні раз на тиждень? Це через велику кількість заводів, що будувалися у містах. Заводи будувалися, а житло для робітників, кількість яких постійно збільшувалося – ні. На це не вистачало коштів. Бо фашизм голову піднімає…

Проте, то був обман. Карткову систему на хліб введено 1929 року. За хлібом пішли картки на м’ясо, масло, цукор, чай і овочі. Але навіть маючи картки, отоварити їх було не так просто – доводилося вистоювати гігантські черги через тотальний дефіцит. І не лише з харчами так було: «На початку 1930 року нормування поширилося на готові сукні, сорочки, постільну білизну, жіночі й дитячі панчохи» [93]. Доношували те, що придбалося у період НЕПу. Скінчилися роки НЕПу і зникли шкарпетки, кальсони та черевики. Щоправда, залишалися ще комерційні магазини, де все це можна було придбати утричі, або й удесятеро дорожче. Тоді Адольфові було до влади, мов до Києва рачки. Далекий від влади він був (як ми уже знаємо) і у 1931 році, коли в СРСР було введено категорії постачання.

Що це таке? О, це черговий креативний винахід комуністів. Усю країну було розбито на чотири списки постачання товарів: особливий, перший, другий і третій. До особливого та першого увійшли Москва, Ленінград, а також промислові регіони та окремі підприємства Донбасу, Караганди, Баку, Уралу, курорти загальносоюзного значення як от Мінеральні Води тощо. Там, де плавлять сталь для танків, де видобувають для цього вугілля, де будують ці танки, де усім цим керують і де можуть з’явитися іноземці.

Опора режиму – чекісти та члени їхніх родин отримують спецпайки в спецрозподільнику. За списком, кожен свій пайок, відповідно до рангу та посади. І за це вони готові були стріляти у потилиці кожному, на кого вкаже влада більшовиків.

До другого та третього – решта Радянського Союзу – непромислові дрібні міста, селища, сільська місцевість та дрібні підприємства. Мешканці великих промислових центрів мали отримувати хліб, борошно, м’ясо, масло, рибу, крупи, цукор та інші товари у першу чергу і в більших об’ємах. «Споживачі особливого і першого списків становили лише 40% з числа тих, хто потрапляв під централізоване постачання, але отримували левову частку державного постачання – 70-80% надходили в торгівлю з фондів» [94]. Офіційно громадян Радянського Союзу було поділено на сорти. І ця цинічна система проіснувала аж до кінця СРСР. Наша родина усіма правдами і неправдами переїхала з Бєлгородської області (третій сорт громадян) на Донбас, у селище, яке входило до міськвиконкому шахтарського міста Дзержинськ (перший сорт громадян), і тут уперше в житті моя бабця побачила ковбасу і торт. «Наче в рай потрапили», – згадувала мама. А в Москві мешкали люди особливого або вищого сорту… Проте це не все. Не могли партійні товариші допустити, щоб у якомусь Бобруйську або Жмеринці тамтешні партійці, прокурори, співробітники ОДПУ, виконкомів, райкомів комсомолу та інші потрапили до третього сорту. Тому в кожному місті та при деяких важливих організаціях було утворено спеціальні розподільники, де місцевий вищий та перший сорт отоварювали за відповідними нормами та за зниженими цінами. І система спецрозподільників також проіснувала (з певними змінами контингенту, що підлягав обслуговуванню) до розпаду СРСР.

Знавці скажуть: але у 1935 році картково-талонну систему скасували! Правильно. Більше того, відбулося перше легендарне «зниження цін», яке приписують генію Йосипа Сталіна (друге – ще більш легендарне почалося з 1947 року). Але… Ох вже це але… «Однак це викликало різке зростання цін. Яловичина, що коштувала 1,2-1,5 карбованців/кг, стала коштувати 5-6 крб/кг, в 1937 – близько 7-8 крб/кг, а у 1940 вона коштувала вже 11-12 крб/кг. Таким чином, зростання ціни за 4 роки (з 1936 по 1940) склало 8-9 разів. Подивимося, як же зросла середньомісячна зарплатня по країні приблизно в цей період: 1934 р. – 136 крб., 1940 – 339 крб. Тобто за 6 років зарплатня збільшилася лише у 2,5 рази» [95]. Поясню. В СРСР існувало 4 типи цін: «нормальні» міські роздрібні; «нормальні» сільські роздрібні; ціни колгоспного базару та комерційні. Регулюванню підлягали лише перші два типи. Але там був отой самий тотальний дефіцит та картки.

У комерційних магазинах та на базарах карток не було – купуй, скільки душенька забажає та гаманець витримає. Але він якраз і не витримував – комерційні ціни перевищували «нормовані» удесятеро. І от постановою РНК СРСР від 8 грудня 1934 року карткова система скасовувалася, але ціни встановлювали середні між колишніми «нормованими» і тими, що були в комерційних магазинах. На практиці це виглядало так: нову ціну на хліб встановлено у розмірі 1 карбованець за кілограм. Це на 30% нижче за комерційну, але на 50% вище за «нормовану». З листа трудящих Сталіну, 1940 рік: «Йосипе Віссаріоновичу, чому це так стало з харчуванням погано? Крім того, ще сьогодні оголосили, що пельмені були 7 руб. тепер будуть 14 руб., ковбаса була 7 руб., тепер – 14 руб. Як тепер житимемо?» Ще: «Постає питання, де ж робочій людині брати грошей на прожиття? Заробляємо на день 7-10 руб., а прожити – треба 20-25 руб. Чому ж нам ніхто не збереться підвищити ставки, а з нас скрізь беруть утридорога» (там само). Так що «сталінське зниження цін» з 1 січня 1935 року – міф. А далі вони лише зростали. Аби не повертатися до цього питання, додам – абсолютно за такою ж схемою відбулося скасування карткової системи після війни у 1947 році. І завдяки тому, що ціни тоді було задерто порівняно з «нормованими» утричі, можна було щорічно потихеньку ціни знижувати. Цьому «сталінському щорічному зниженню» досі дифірамби співають деякі не надто освічені особи.

Відтак, виходить, що рідна радянська «влада робітників і селян» не лише колгоспників оббирала через мізерні закупівельні ціни, але й робітників через завищені роздрібні. І все з кишень пролетаріату вилучене вкладалося у танки, літаки, гармати, міномети, снаряди, гвинтівки, кулемети… Візьмемо ті ж таки танки. У 1938 році страшний Вермахт мав у своєму складі 1 809 танків і штурмових гармат на їх базі. «Миролюбна» Червона Армія мала 15 тисяч танків і танкеток. І нехай Вас, любий читачу, не вводить в оману слово «танкетка». Справа в тому, що те, що у Вермахті вважалося «танком», у РСЧА мало статус лише танкетки. До цього типу бронетехніки належали німецькі PZ-I (1 469 одиниць) та PZ-IІ (1 469 одиниць). До категорії танків (за радянським визначенням) належали лише середні PZ-IІІ (23 одиниці) і аж три(!) PZ-IV. При тому навіть уже згадуваний танк підтримки піхоти Т-26, у 1938 році в СРСР вважався застарілим. З німецькими танкетками його характеристики порівнювати некоректно. Порівняємо цей легкий і вже застарілий радянський танк з найновішим німецьким середнім PZ-IІІ перших трьох модифікацій. Бронювання у Т-26 краще, а броня якісніша. Його напівавтоматична 45-мм гармата 20К легко пробивала броню PZ-IІІ на відстані 2 кілометри, у той час, як 37-мм гармата «німця» була ефективною проти Т-26 лише з відстані у 800 метрів і то не завжди. До того ж снаряд радянського танка більш ніж учетверо важчий. Осколково-фугасний або шротовий снаряд був доволі ефективним і у боротьбі з піхотою, а німецька гармата з піхотою боротися не могла взагалі. Так, Т-26 мав удвічі меншу потужність двигуна й швидкість, але це все-таки танк підтримки піхоти, йому поспішати нікуди. Для швидкості у Сталіна були легкі БТ- 5, озброєні тією ж гарматою. Їх було знято з виробництва у 1934 році як застарілі – замість БТ-5 почали випускатися БТ-7. Але навіть «застарілий» легкий БТ-5 майже нічим не поступався все тому ж новому середньому німецькому PZ-IІІ. А що вже там казати про БТ-7М з першим у світі дизельним двигуном. Те саме щодо літаків і артилерії. Артилерія – це взагалі фантастика. Ніде у світі нічого аналогічного до УСВ, Ф-22, А-19, М-10, МЛ-20, Бр-2, Бр-5 та інших артсистем і близько не було. На створення цього та іншого «добра» йшли мало не всі ресурси країни: і матеріальні, і людські.

Більшовики й тут вигадали власне ноу-хау – спеціалізовані конструкторські бюро. Так звані «шараги». Інженерів звинувачували у шкідництві або шпигунстві на користь розвідки Нікарагуа й саджали. Але не у концтабір, а в закрите конструкторське бюро при в’язниці. І завдання: створите бомбардувальник (танк, гармату) до певного терміну – вийдете на волю. Дуже дієвий стимул. Аби ви розуміли: через «шараги» пройшли такі видатні конструктори, як Туполєв, Петляков, Корольов, Григорович, Сухий, Глушко, Полікарпов, Стєчкін, Мясіщев, Бартіні, Цирюльников. Першу «шарагу» – ЦКБ-39 ОДПУ ім. Менжинського створили ще у грудні 1929 року, коли про прихід до влади нацистів ніхто навіть не фантазував. До речі, начальником цього тюремного конструкторського бюро був видатний український авіаційний інженер Дмитро Павлович Григорович, геніальний конструктор гідролітаків, якого можна ставити в один ряд з такими особистостями, як Вільгельм Мессершмітт, Курт Танк, Ігор Сікорський, Раджинальд Мітчелл, Джеффрі де Хевілленд.

Одночасно з цим йшла «зачистка» від «шкідливих елементів» як у промисловості, так і в армії та серед інтелігенції. Лише Україна втратила тисячі науковців, митців, релігійних та громадських діячів. «Розстріляне відродження» – така загальна назва цього страшного періоду. І він почався задовго до 1937 року з самогубства Миколи Хвильового; з розстрілу у 1934 році Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших фігурантів «справи 28». Справжньою українською Голгофою стало урочище Сандармох, де було вбито цвіт української літератури, театру, науки, журналістики.

Сталінські кати випереджали один одного у вигадливості, блюзнірстві і жорстокості. Видатного українського режисера і актора Леся Курбаса зв’язали – спиною до спини – з видатним українським драматургом Миколою Кулішем, і капітан держбезпеки Михайло Матвєєв вистрелив, убиваючи однією кулею обох. Для економії набоїв. Курбас значився у розстрільному списку під номером 178, а Куліш – 177. Загалом під керівництвом Матвєєва протягом тижня в Сандармоху було розстріляно 1 111 осіб. Українці, білоруси, росіяни, грузини, євреї, поляки… Якщо хтось з жертв подавав ознаки життя, Матвєєв брав лом і трощив нещасному голову. Він до театрів не ходив і читав хіба що етикетки на пляшках з горілкою – мав два класи освіти. Геніальному російському режисеру німецько-єврейського походження Всеволоду Емілевичу Мейєргольду слідчі зламали пальці на руках, затискаючи у двері, а потім втопили його в нечистотах. Генетик академік Вавілов тримався довго і не підписував брехливих звинувачень проти себе. Аж поки слідчий на прізвище Хват не помочився йому на обличчя. Академік «зламався». Помер у в’язниці НКВС від пелагри – хвороби, яку викликає абсолютне виснаження організму. І таких моторошних прикладів тисячі й тисячі. Кажуть, Сталін не знав. Мовляв, то усе були «перегини на місцях». Коли дізнався, то очільника НКВС Єжова покарав.

Це брехня комуністів, аби виправдати злочини партійної верхівки і Сталіна зокрема. Усе вони знали і розуміли, навіщо це робиться. І про це свідчать їхні резолюції на розстрільних списках. І спробував би хтось щось «перегнути» без відома Сталіна. Спробував би хтось заморити голодом провідного генетика країни без дозволу вождя. Навіщо ж це робилося? Зрозумілі мотиви знищення «старих партійців» та «ударників» розкуркулення і організації Голодомору – прибиралися свідки злочинів різних років. Курбас і Куліш чому? Чому найбільший удар було завдано саме по українській інтелектуальній і культурній еліті? Відповідає відомий науковець і публіцист Сергій Грабовський: «Навколо українського етнічного ядра почали гуртуватися певні частини етнічних меншин – німців Причорномор’я, євреїв (у документах ОГПУ з’явився навіть термін «єврейська петлюрівщина»), азовських греків, поляків – власне, як і має бути в модерній нації. Пролунало гасло «Геть від Москви!», з’явилися наукові розвідки про колоніальний статус УСРР в СРСР.

Отож ситуація в радянській Україні почала виходити з-під контролю Кремля» [96]. У часи НЕПу в Україні відродилися національна культура, національна економічна школа, наука тощо. Усім відома політика «коренізації» та «українізації». Але з кінця 1920-х років це усе для Сталіна, який взяв курс на Велику війну, було дуже небезпечно – Україна, хоч і радянська, становила для його планів загрозу. Сталіну не потрібні були освічені, культурні, мислячі люди. Йому потрібні були «гвинтики», солдати з промитими мозками, які покірно підуть на мінні поля. Гуманізм, ліризм, романтизм, що сповідували Курбас, Куліш та інші талановиті митці, не мав запиту й був небезпечний. Сама інтелігенція була небезпечна. Сталіну потрібна була інша – радянська, яка не думає. А якщо думає, то не говорить. А якщо – не дай Боже – сп’яну щось бовкне – відмовиться від своїх слів. Інтелігенція – авангард і керівник мас, без неї маси ніщо, «безголова гідра». Це стара імперська практика Москви – зробити з української, білоруської, грузинської тощо еліти російську. Зробити з багратіонів, скоропадських, кочубеїв більших росіян, ніж самі росіяни. В СРСР ця стратегія була зведена в абсолют. Її називали «процесом формування нової прогресивної спільноти – радянського народу». Друге поле «зачистки» – військові. Знищення у 1937-1938 роках тисяч командирів РККА вищої та середньої ланки багато хто подає як аргумент, який спростовує підготовку Сталіним Другої світової війни.

Про це і Троцький постійно писав. Яка підготовка до війни, коли він знищує командний склад армії? Історики пізньої радянської доби робили зі Сталіна дурня і злочинця, який «знекровив армію» напередодні війни, розстрілявши майже всіх бідних-нещасних командармів. Так було наказано писати. Усе валити на мертвого вождя. І валять до сьогодні. Приблизно так: «За період 1937-1941 рр. було звільнено і репресовано понад 40 тис. осіб (за 1927-1936 рр. – понад 50 тис.), що становило близько 7% командного складу Збройних сил, але це були люди, які мали в більшості своїй вищу військову освіту і великий досвід. Особливо постраждали офіцери старої російської армії, які були носіями кращих традицій російського воїнства. Так, за цей період були замінені, причому неодноразово, усі командувачі округів, 90% їхніх заступників, 80% командирів і начальників корпусної і дивізійної ланок, 91% – полкової ланки» [97]. Насправді тут усе навпаки. Сталін знищував стару і ненадійну військову еліту. Єгоров, Каменєв, Тухачевський, Антонов-Овсієнко, Якір, Уборевич – усі вони забагато знали та були з погляду Сталіна не надто відданими. Тухачевському можна було вибачити його бездарність як військового спеціаліста, прожектерство і снобізм. Але його свого часу підтримував Троцький. Як і Гамарника, Єгорова, Каменєва. Багато з них були вихідцями з царської армії, які приєдналися до більшовиків через особисту вигоду або під тиском обставин. Як вони себе поведуть під час Великої війни? Нехай краще будуть тупі, але абсолютно особисто віддані старі підручні Будьонний, Ворошилов, Кулик, або далеко не тупі, але теж віддані Мехліс, Шапошников, Тимошенко, Берія. І 7% репресованих протягом 4-х років цифра значна, але не критична. Це не знекровлення, а саме «чистка». Не знекровлення, але кровопускання та вливання молодої крові абсолютно надійних і відданих професіоналів.

Не слід забувати, що серед розстріляних були не лише ненадійні (на думку Сталіна) військові спеціалісти, але й відверті «нулі» у військовій справі, усі ці безграмотні командарми уборевичі-якіри-путни. У 1937 році, коли пристрелили бездарного нарциса і військового злочинця Тухачевського, якраз закінчив Військову академію Генерального штабу з відзнакою найкращий сталінський полководець, майбутній начальник Генерального штабу, маршал Радянського Союзу, кавалер вищого полководницького ордену «Перемога» Олександр Михайлович Василевський. Ще раніше і теж з відзнакою, – майбутній начальник Генерального штабу, маршал Радянського Союзу і кавалер ордену «Перемога» Олексій Інокентійович Антонов. Разом з ним – майбутній маршал Радянського Союзу Леонід Олександрович Говоров. А «головний танкіст» СРСР, начальник Автобронетанкового управління РСЧА (1937), один з найталановитіших радянських військових Дмитро Григорович Павлов закінчив академію, ще коли жодних танкових військ у складі РСЧА не було. Можна перераховувати «молоду поросль» командирів десятками: Тюленєв, Рокоссовський, Власов (ага, той самий), Баграмян, Москаленко, Мерецков, Малиновський, Пухов, Жадов, Апанасенко, Єрьоменко, Кузнецов, Конєв – це з найвідоміших. Вони могли бути талановитими, як Василевський, Власов, Павлов, Пухов або флагман 2 рангу Микола Герасимович Кузнецов. Вони могли бути посередностями, як Рокоссовський або Єрьоменко, котрі воювали великою кров’ю. Вони могли бути цілковитими нездарами, як командувач авіацією РККА Павло Ричагов або Георгій Жуков. Але усі вони були відданими особисто Сталіну, який їх ставив на місця розстріляних старих командармів та комкорів, і навіть не помишляли про якісь таємні політичні інтриги. Деяким довелося посидіти.

Рокоссовський розплатився десятьма вибитими зубами та зламаними ребрами, пройшов через імітацію двох розстрілів (холостими набоями) і до кінця життя носив із собою пістолет, щоб знову не датися чекістам в руки живим. Але при тому ні про жодні змови, ні навіть про втечу до Америки не думав і вірно служив товаришу Сталіну, зокрема і на посаді міністра оборони «незалежної» Польщі. А країна стрімко мілітаризувалася. 1927 року злиттям кількох організацій створено Осоавіахім (рос. – «Общество содействия обороне и авиационно-химическому строи-тельству СССР»). У 1931 році в країні введено Всесоюзний спортивний комплекс ГТО (рос. «Готов к труду и обороне»), в якому обов’язково брала участь молодь, починаючи з дітей 10-річного віку. До «труда» він жодного стосунку не мав, а от для оборони… Біг на лижах, кроси, кидання м’яча на дальність (а для старших –гранати), стрільба – зрозуміло для чого це все.

У 1932 році Президія Центральної Ради Осоавіахіму СРСР затвердила положення про звання «Ворошилівський стрілець», а трохи пізніше – однойменний значок. Вручалися тим громадянам, які здавали дуже непрості нормативи зі стрільби, ще й із бойової зброї. У 1934 році затверджено значок «Юний ворошилівський стрілець», який вручався підліткам від 12 до 15 років. Лише у 1935 році значком «Ворошилівський стрілець» І ступеня було нагороджено 900 тисяч осіб.

У 1939 році до комплексу ГТО входили такі дисципліни, як переповзання по пластунськи на час, бій на багнетах, перенесення ящика з набоями на час, кидання гранат тощо. Ці нормативи здавали і жінки.

У 1932 році на Московському авіаційному заводі № 22 з ініціативи осоавіахімівської і комсомольської організацій створену першу громадську школу з підготовки льотчиків, планеристів, парашутистів та авіаційних технічних фахівців без відриву від виробництва. У 1933 році розгортається масовий парашутний спорт. На житло і одяг пролетарям коштів не вистачало. А на виробництво десятків тисяч парашутів та побудову тисяч парашутних веж – знаходилися і кошти, і шовк, і деревина. І на сотні мільйонів набоїв для тренувань мільйонів «Ворошилівських стрільців». І все це до того, як Гітлер став диктатором і фюрером Третього Рейху. Багато що свідчить про підготовку війни, ще й загарбницької. Про це дуже детально й переконливо писав Віктор Суворов і дублювати його аргументи зайве.

Але ось цікаве свідчення, на яке майже не звертають уваги: радикальна зміна політики щодо Церкви. Це дуже цікава тема. Як відомо, в СРСР Церкву переслідували, єпископів та митрополитів розстрілювали, прихожан відправляли рити канали і рубати вугілля у вічній мерзлоті, а храми перетворювали на стайні та овочесховища. Найвідоміша історія із руйнуванням храму Христа Спасителя у Москві з метою будівництва на цьому місці гігантського комплексу Палацу Рад із стометровою статуєю Леніна нагорі. У 1937 році у Києві підірвали Михайлівський золотоверхий монастир, аби на його місці побудувати Урядовий центр. Разом з ним мали знести і Софію Київську, аби від Урядового центру прокласти ще й площу для парадів. Перший директор заповідника Іван Михайлович Скуленко святиню українського народу якимсь дивом відстояв, оббивши безліч московських порогів, але ціною свого життя. І раптом все змінюється. Та ще і як!

Вже з 1936 року починається непомітне «замирення» з Церквою. Було заборонено п’єсу Дем’яна Бідного «Богатирі» за «знущання над хрещенням Руси». І хоча «Спілка войовничих безбожників» продовжувала діяти, на її активістів накинули добрячий намордник, спрямувавши їхні зусилля з переслідування священників та погромів церков на «просвітницьку діяльність серед населення». І мало хто знав, що 1939 року було прийнято цілком таємну постанову Політбюро ЦК ВКП(б) про заборону переслідування православних священників. Саме православних! І от це попереднє речення розкриває увесь задум товаришів з Політбюро. Століттями Москва прагнула перетворити Чорне море на своє внутрішнє, а також отримати контроль над чорноморськими протоками. Це можна було зробити, лише захопивши Туреччину та Балкани. І тут знаменитий міф про хрещення Києва від Константинополя, а про Москву, як спадкоємницю Києва, був дуже доречним у плані ідеологічного забезпечення майбутніх захоплень. Сталін відродив стару міфологему «Москва – Третій Рим і четвертому не бути». Згідно з ним, саме Москва як спадкоємниця Константинополя через хрещення Руси має право на землі колишньої Візантії. Детальніше про це у свій час, коли говоритимемо про стратегію Кремля наприкінці Другої світової та одразу після неї.

1938 року радянські комуністи отримали новий подарунок – 30 вересня в Мюнхені було підписано угоду між прем’єр-міністром Великої Британії Невіллом Чемберленом, прем’єр-міністром Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Третього Рейху Адольфом Гітлером та прем’єр-міністром Королівства Італія Беніто Муссоліні, за якою Чехословаччина мала задовольнити територіальні претензії Німеччини, Польщі та Угорщини. У радянській історіографії її називають «Мюнхенською змовою». Ця назва – черговий вибрик кремлівської пропаганди. Адже чехи та словаки називають цю угоду або «Мюнхенський диктат», або навіть «Мюнхенська зрада». Чи велика різниця між цими назвами? Велика. Справа в тому, що Чехословаччина мала гарантії безпеки з боку двох країн – Франції та СРСР. Франція за Чехословаччину воювати з Гітлером не була готова. І в СРСР це подавалося як змову з Гітлером, хитро «забуваючи» про Польщу та Угорщину. Але чи був готовий воювати за Чехословаччину СРСР? На словах – так. А насправді… Радянський Союз згідно з угодою виступав на боці Чехословаччини, але лише у тому випадку, якщо це зробить Франція. Дуже для товариша Сталіна зручно. А хто таку цікаву схему вигадав? Президент Чехословаччини Бенеш. Оце і був отой подарунок, про який ішлося вище.

Москва опинилася в ідеальній позиції: вона готова була вступити у збройний конфлікт лише у випадку загальноєвропейської війни. Причому після всіх. І де гарантія, що вступив би? Слово співробітнику Інституту сучасної історії Академії наук Чеської республіки Віту Сметані: «Якби західний союзник – Франція, швидше за все, за підтримки Великобританії, в якої, утім, не було стосовно Чехословаччини жодних зобов’язань, готові були би прийти Чехословаччині на допомогу, Сталін, ймовірно, приєднався б, але про характер і масштаб допомоги можна лише здогадуватися» [98]. А нумо, здогадаймося самі. Ось 1 вересня 1939 року. Гітлер вдирається до Польщі. У відповідності до таємної угоди (пакт Молотова-Ріббентропа) це мав би одночасно зробити й Сталін. Але він… Ні, формально угоду він виконав, але трохи пізніше. Мотивуючи неготовністю до наступу, він дочекався, коли Великобританією та Францією уже було оголошено війну Третьому Рейху. А Радянському Союзу – ні. Радянський Союз залишився осторонь та ще й у позиції «визволителя». Такий само трюк товариші кремлівські більшовики готували і з Чехословаччиною. До речі, там взагалі могло вийти цікаво. Спільного кордону між СРСР та Чехословаччиною не було. Тож товариш Сталін просив у Лондона і Парижа натиснути на Польщу, аби вона надала «коридори» для руху Червоної Армії. Польща тиску не піддалася.

Тут два моменти. По-перше, вона мала зиск від Мюнхенського договору, бо повертала собі Тешинську Сілезію, яку Антанта віддала Чехословаччині у 20-х роках. По-друге, у Варшаві чітко усвідомлювали, що впустити радянські війська легко, а позбутися вже не вийде, і що цей «визвольний похід» перетвориться на поневолення. Історія умовного способу не знає. Але все ж таки спробуємо спрогнозувати те, що відбулося б, якби реалізувалися плани, створені у Політбюро ЦК ВКП(б) та Генеральному штабі РККА. Польща під тиском Парижа та Лондона надає сталінським танковим армадам «коридори», а сталінським літакам – аеродроми. Танки та літаки потрібно обслуговувати. Якщо хтось призабув – бойову роботу одного бійця на передовій забезпечує семеро солдат і цивільних у тилу. Усі ці армади треба забезпечувати тушонкою, горілкою, бензином та кальсонами. Для цього потрібна передача під командування радянських генералів польських комунікацій, аби усе це підвозити. І мережі телефонного та телеграфного зв’язку, аби цим керувати. Це майже окупація країни. Про це у 9 главі своєї чудової книжки «Свята справа» писав Віктор Суворов, і на цьому не зупинятимемося. Далі Чехословаччина. Введення туди сотень тисяч солдат та офіцерів, тисяч танків та бронемашин, а разом з ними й чекістів, означав би окупацію ще й цієї країни. Після цього РККА зупиняється й під різними приводами бойових дій проти Гітлера не починає. А Франція уже вплуталася у війну. І Англія теж. А СРСР вичікує, поки вони взаємно один одного не виснажать. І не лише вичікує. Можна під приводом того, що Угорщина разом з Німеччиною планувала розчленувати Чехословаччину, захопити й цю країну одночасним ударом з Чехословаччини, Польщі і власне СРСР. І казочку про «визволення українців Підкарпатської Руси» вигадати для газет.

Усе це чудово розуміли у Парижі – не дурні були. Тому вирішили пожертвувати Чехословаччиною, але зберегти Польщу. Ну, а як казав чеський історик, без розв’язання Великої війни у Європі Сталін допомагати Чехословаччині не планував. «Коли в останні дні вересня Едвард Бенеш попросив Йосипа Сталіна про військову підтримку – а це сталося справді в останні дні третьої декади вересня, то він дочекався лише ухильних відповідей. На запитання щодо можливого перекидання якогось військового контингенту або повітряної підтримки з боку СРСР, він від радянського посла Сергія Олександровського жодних конкретних відповідей не отримав» [98]. Словом, допомагати Чехословаччині ніхто насправді не хотів. Ця країна стала жертвою таємних геополітичних маневрів т. зв. «великих країн». Результатом цих підкилимних ігор виявилося фактичне оформлення двох коаліцій, які неминуче рухалися до війни. При цьому СРСР вибудував для себе стратегічно виграшну позицію: «Лондон і Париж все ж навесні 1939 року приходять до думки, що співпраця з Радянським Союзом є необхідною, що без неї неможливо вибудувати якийсь ефективний фронт проти агресії Німеччини у Східній Європі» (там само). Отже, сценарій написано. Декорації розставлено. В оркестровій ямі музиканти налаштовували інструменти. Завіса ще закривала сцену, але все було готове до початку диявольської вистави.

Чемберлен, повернувшись із Мюнхену, радісно повідомив британцям: «Я привіз вам мир». Як він помилявся…