Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАНАДЦЯТА.

ТАНКИ, ГОЛОДОМОР І ЗОЛОТО ДЛЯ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

Отже, захопивши владу у 1927 році й вигнавши Троцького з країни у 1929-му, Сталін взяв курс на підготовку Великої війни. Уся його риторика про мирне співіснування (вперше її було озвучено ще на Генуезькій конференції 1922 року), співробітництво та «побудову соціалізму в окремо взятій країні», була лише димовою завісою. Більшовики готувалися до боротьби за світове панування. Ще наприкінці 1928 року як представник «Амторгу» до США завітав начальник Військово-технічного управління РСЧА Інокентій Халепський. З дуже цікавою пропозицією: продати більшовикам… танки. І американці після успішних плідних перемовин погодилися. Два танки конструкції талановитого інженера Крісті було вивезено разом із документацією та ліцензією на виробництво до СРСР всього лише за 60 тисяч доларів. Ці машини стали прототипом першого радянського масового швидкісного танка БТ-2. За один рік виробництва (1932-1933) їх побудували 620 одиниць. Це приблизно стільки ж, скільки тоді було в усіх арміях Європи разом узятих.

Запитають: як країна, що була центром світового імперіалізму, який так ненавидів СРСР і прагнув його знищити, могла продати ворогові танки разом із ліцензією на їх виробництво? Відповідь у тому, що насправді ні США, ні навіть Британія ніколи не планували нападу на Радянський Союз. Всупереч «страшилкам», які виготовлялися на кухні Агітпропу для споживання власним населенням, капіталістичні країни, а особливо США, були суто мирними, пацифістськими країнами. США – уявіть собі – навіть зовнішньої розвідки не мали. Танки Крісті тому і продали, що американські військові не бачили потреби в існуванні окремих танкових підрозділів. Бронетанкові війська США було розформовано після Першої світової війни постановою Конгресу від 4 червня 1920 року. Танки передали піхоті. Ви сміятиметеся, друзі, але в кожній з чотирьох піхотних дивізій, які, власне, й складали тоді все «грізне» американське військо, було аж… по одній танковій роті. Рота – це 9 машин. Допотопних «Рено» зразка 1917 року. Ще був окремий 67-й танковий полк. У своєму складі він мав 54 «важких» танки Mk VIII та 15 легких «Рено». Це все. Знаєте, що таке танк Mk VIII? Бачили фільми про Першу світову, де полем, мов велетенські черепахи, повзуть сталеві ромбовидні монстри? Ото воно і є. Коли в 1932 році (ага, саме тоді, коли СРСР почав клепати сотні БТ-2) в США танки Mk VIII було знято з озброєння, танків у цій країні майже не залишилося.

Сталін зневажливо дивився на крихітну беззахисну армію США і нарощував потугу свого війська. Навіщо? У цей же час Радянським Союзом в Англії було придбано ще й ліцензію на британський танк «Vickers Mk E», який став прототипом знаменитого легкого танка підтримки піхоти Т-26. Цих танків з 1931 по 1941 роки побудували 11 373 – більше, ніж мали усі армії світу, включно із лютим гітлерівським Вермахтом разом узяті. Для порівняння – в самій «імперіалістичній» Британії, яка буцімто лише про те і мріяла, аби придушити «країну рад», було побудовано 153 «Vickers Mk E», але не всі вони надійшли на озброєння англійського війська – кілька десятків машин було продано Польщі, Фінляндії та деяким іншим країнам.

У СРСР багато чого навиробляли: танки, літаки, гармати, кулемети, міномети. Цілі гори озброєння – усе перераховувати не вистачить книжки. І ці два танки я згадую лише тому, аби показати «миролюбність» комуністів і те, на що йшли мало не всі гроші. Для того, аби тягати гармати, потрібні трактори. Танки теж десь треба клепати. Тому в американців замовили тракторні заводи. Американці їх і побудували. В Челябінську, Сталінграді, Харкові та деінде. Основна продукція «тракторних» заводів – танки. На другому місці – тягачі і трактори для війська. І лише на третьому – техніка для сільського господарства. У СРСР все було спрямовано на війну і для війни. Ось знаменита побудова «Дніпрогесу», що її розпочато 1927 року, і перший гідроагрегат якої запрацював у 1932-му. Гадаєте, шановний читачу, це для втілення ідіотської мрії Леніна, що комунізм настане тоді, коли до радянської влади додасться ще й «електрифікація всієї країни»? Та ні! Ця електростанція мала давати енергію для Запорізького алюмінієвого комбінату (запущений у 1933), найбільшого у Європі. Алюміній – це передусім танкові двигуни та двигуни для артилерійських тягачів і бронемашин. Винищувач можна побудувати з фанери та перкалю – так і робили. А от бомбардувальники несуть велику вагу, тому їх із алюмінієвих сплавів роблять. Алюміній – це дроти польового зв’язку. І корпуси радіостанцій. І солдатські кружки, ложки, казанки та ґудзики. І зірочки для пілоток – мільйонами. І ще багато-багато чого воєнного. Алюміній передусім – стратегічний військовий метал. А ще «Дніпрогес» давав електрику для «Запоріжсталі» (запущена у 1933 році), яка виробляла в тому числі й броньову сталь для танків, бронемашин, бойових кораблів та іншої потрібної техніки. А ще «Дніпрогес» забезпечував електрикою «Дніпроспецсталь» (запущена у 1932 році), що виробляла спеціальні високолеговані сталі, які йшли на виготовлення стволів гвинтівок і кулеметів, на підшипники для танків, броньовиків і бойових кораблів, а також інструментальні сталі для військових заводів. А ще «Дніпрогес» давав струм на Запорізький завод феросплавів (запущений у 1933 році), – без феромарганця і феросиліцію неможлива робота металургійних комбінатів, які давали броньовий лист для танків і далі за списком. Якщо ви не знаєте, коли відкрився Запорізький титано-магнієвий комбінат (тоді він називався «Дніпровський магнієвий завод») – підкажу: у 1935 році. Що таке магній? Це алюмінієві сплави. Це високоміцні чавун і сталь (броня), це авіаційна і автомобільна промисловість. Це, зрештою, освітлювальні та сигнальні ракети для армії. І все це протягом 1927-1935 року. Лише в одному Запоріжжі. А були ще Сталіно і Сталінград; Сталіногорськ і Сталінськ; Свердловськ і Ворошиловград, і, звичайно ж, Ленінград.

Я спеціально згадав лише міста, названі на честь вождів, напхані військовими заводами. Але загалом їх були тисячі. От, якщо не знаєте, коли у Челябінську побудували тракторний завод – це 1933 рік. Тракторним він називався для секретності. Робітники цього «тракторного» заводу називали його «Танкоградом». Випускав він, щоправда, і трактори. Дуже цікаві. Це була копія американського «Катепілера-60», яка називалася С-60 або «Сталінець» потужністю 60 кінських сил. Це був перший радянський гусеничний тягач для артилерії великих калібрів.

А було таке, що міста засновували «з нуля», як, наприклад, Комсомольськ-на-Амурі. Перша група комсомольців висадилася тут 10 травня 1932 року для проведення підготовчих робіт. А «днем народження» міста вважається 12 червня 1933 року, коли заклали фундамент першого цеху суднобудівного заводу № 199. Вже 25 травня 1935 року тут було закладено перший підводний човен типу «Ленінець». Власне, уся перша «п’ятирічка» (1928-1933), попри офіційну назву «П’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР», насправді розвивала лише військову промисловість і те, що її обслуговувало. І друга «п’ятирічка». І третя… Країна у буквальному сенсі надривала жили. Такий об’єм будівництва заводів, фабрик, електростанцій, залізниць, автошляхів, депо, портів, металургійних гігантів потребував колосальних ресурсів, яких не було. І тоді комуністи застосували єдиний, що був в їхніх руках – людей. Точніше – безкоштовний труд людей, перетворених на кріпаків та рабів. Перша категорія – це селянство, яке загнали у колгоспи. Друга категорія – в’язні (з/к) концентраційних таборів, які в СРСР називалися виправно-трудовими.

Десятки мільйонів селян майже задарма гарували на полях. Мільйони з/к за пайку хліба і миску баланди рили канали, будували заводи і мости, укладали шпали і рейки, валили ліс, мили золото, видобували руду. Усе це – знаменитий ГУЛАГ (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения), створений на базі Головного управління виправно-трудових таборів ОДПУ. ГУЛАГ – найбільша і найстрашніша в світі система концтаборів, перед якою тьмяніють нацистські Аушвіц, Треблінка і Бухенвальд. Якщо хтось ще не знає – коротко кілька цифр. З 1929 до 1953 року через систему концтаборів ГУЛАГу пройшло 18 млн людей. Щоб ви розуміли: перепис населення СРСР 1937 року дав число 156 мільйонів (без з/к, військовослужбовців та пасажирів потягів і кораблів), за що його організаторів було розстріляно й офіційно оголошено про 162 мільйони. Разом із військовополоненими, «спецпоселенцями», засланцями через ГУЛАГ пройшли 28,7 мільйона осіб. Правда, далеко не всі й пройшли. З 1934 по 1953 рік було проведено до 800 тисяч політичних страт, від непосильної праці, хвороб і голоду померло до 1,7 мільйона. Але це офіційне число. Насправді точна кількість жертв ГУЛАГу нікому не відома.

Найстрашніше знаєте, що, шановні читачі? Нацисти кидали до концтаборів своїх ворогів. Тих, хто чимось перед ними завинив – своєю діяльністю, віросповіданням, сексуальною орієнтацією або національністю. Комуністи набивали свої концтабори завідомо невинуватими людьми. Або тими, «злочини» яких були неспівставні з жорстокістю покарання. Наприклад, на швейній фабриці вкрадений коточок ниток могли записати у протокол, як «крадіжку 200 метрів пошивного матеріалу» і впаяти бідній жінці 10 років таборів. А крала вона не від гарного життя – це була жорстока необхідність: за мізерної зарплатні нитки можна було продати на чорному ринку і нагодувати дітей. Драконівський «Закон про п’ять колосків» ми вже згадували.

Щоб молодий і здоровий чоловік у золотому забої на Колимі перетворився на «доходягу», потрібно було від 20 до 30 днів при 16-годинному робочому дні та ночівлі на 60-градусному морозі в наметі.

За ним справді можна було отримати 5 років лісоповалу за «крадіжку» з колгоспного поля 5 колосків жита. По року за колосок. Комуністи саджали сотнями тисяч і мільйонами лише для того, аби мати рабів. Робилося це так.

Замислили в Кремлі з’єднати річки Москву та Волгу каналом імені Й. В. Сталіна для судноплавства. Аби легше було доправляти з Москви запчастини для танків Т-26, що їх випускав Сталінградський тракторний завод. У місті Дмитрів створюється виправно-трудовий табір, який називався «Дмитровлаг». З вересня 1932 по січень 1938 року сотні тисяч з/к рили землю в нелюдських умовах. Кількість рабів в ньому доходило до 200 тисяч. Завершилося будівництво – концтабір розформували. Частину «зеків» розкидали по інших таборах; деяких «за ударну працю» випускали достроково – навіть раби повинні мати якийсь стимул. До речі, в радянські часи ходив анекдот: «Знаєте, чому Комсомольськ-на-Амурі так називається? Бо там комсомольці з кулеметами на вишках стояли». Перша партія рабів для будівництва заводу, про який згадано вище, прибула в майбутнє місто у травні 1932 року. У підготовлені «комсомольським десантом» бараки. «Про кількість померлих в Дмитровлазі точних відомостей немає досі. За різними даними, ця цифра коливається в межах від 10 до 30 тисяч осіб. Як тут вмирали в’язні, можна прочитати в нещодавно виданій книжці «Правда ГУЛАГу з кола першого» (автор Михайло Моруков): «Тисячі брудних змучених людей борсалися на дні котловану по пояс в багнюці. А був уже жовтень, листопад, холоди стояли страшні! І головне, що запам’яталося: ув’язнені були виснажені гранично і завжди голодні.. Дивимося: то один, то інший зек в бруд падають. Це вони помирали від слабкості: межа сил наставала. Мертвих складали на візки – «грабарки» – і вивозили...»

До речі, після закінчення будівництва каналу місця поховання не позначалися й були засекречені» [79]. А цей концтабір був не найстрашніший. Можна сказати навіть – курорт у порівнянні з більш ніж 30 тисячами інших місць ув’язнення. Пояснювалося все банально просто: «Дмитровський табір був своєрідною вітриною ГУЛАГу. Там була досить низька смертність, заліки робочих днів, зарплатня, дострокові звільнення» – пояснює Ілля Удовенко, старший науковий співробітник Музею історії ГУЛАГу. – Позначилася близькість до Москви: одна справа, коли тисячі зеків безвісно вмирають у лісах Сибіру, інша – коли це можуть бачити мешканці столиці» [80]. До сумнозвісного «Севвостлагу» на Колимі, де мили для рідної батьківщини золото, з 1932 по 1953 роки, за офіційними відомостями, було завезено 730 434 в’язні, з них загинуло мінімум 125 тисяч. З яким би концтабором нацистів порівняти? А, наприклад, зі знаменитим Бухенвальдом, одним із найбільших у Третьому Рейху. За сім років через нього пройшло 250 тис. в’язнів, загинуло – 56 тисяч. Як бачимо, абсолютно співставні цифри. Але про Бухенвальд знає увесь світ. Про «Севвостлаг» навіть у країнах колишнього СРСР більшість навіть не чула. Комендант Бухенвальду оберфюрер СС Герман Пістер на Головному Бухенвальдському процесі засуджений до повішення й помер від страху в камері. Начальників «Севвостлагу» не судили й вони дожили до похилого віку – крім тих, кого розстріляли як «ворогів народу» самі ж комуністи. І де справедливість? Інша категорія рабів ХХ століття – колгоспники.

Якщо концтабори – це винахід англійських колонізаторів під час Англо-бурської війни, що його творчо «переробили» та «вдосконалили» комуністи, а потім нацисти, то колгоспи – це результат фантазії більшовиків. Власне, концептуально нового вони нічого не вигадали. Колгосп – це той самий кооператив. Кооперація особливо успішно розвивалася на західноукраїнських землях на початку ХХ століття. Проте «великі спрощувачі» спростили питання до максимуму. Вони відібрали у селян землю, коней, корів, реманент і загнали їх у «кооператив», де вони гарували майже задарма. На «одноосібників», які ще залишалися, чинився шалений тиск. Ті, хто не бажав віддавати колгоспам майно, потрапляли в «куркулі» – так називали комуністи буцімто багатих селян. Крім справді таких, хто мав великі земельні ділянки, до «куркулів» зараховувалися: – ті, хто мав сільгоспмашини та здавав їх в оренду або обробляв землю і врожай односельців самотужки. Екстраполюючи на сьогодення: якщо у вас, наприклад, є мотоблок і ви за 50 гривень зорали сусідові город – Ви, шановний читачу, є «куркулем», хоч навіть і голодуєте; – ті, хто крім праці на своєму полі, займався відхожою торгівлею на кшталт «коробейників». Це якби зараз селянин виростив кабана, продав його в місті на базарі, купив калоші й продав їх односельцям – він є «куркулем», нехай навіть сам у драних штанях ходить; – ті, хто за допомоги власної худоби за платню обробляли поля сусідів, нехай навіть щоб трохи заробити собі на чоботи. Нарешті ті, хто мав сільські крамнички, млини, крупорушки, олійні тощо.

Мій прапрадід був висококваліфікованим слюсарем. Працював багато років на заводі у Харкові. Збирав кошти, мріючи про власний млин. І він його побудував. Саме у 1929 році. Власноруч. Односельці вмовляли: дивися, що робиться навколо, облиш. Але він вперто мотав головою: не може такого бути, щоб у мене це забрали. Я сам побудував, на власні гроші. Але комуністи та комнезамівці (цих патологічних нероб і п’яниць я вже згадував) дочекалися, доки прапрадід заб’є останній гвіздок і млин «націоналізували». А прапрадіда мого, як куркуля, відправили на 5 років ліс валити. Повернувся він вже коли був колгосп. Хоч Голодомору не застав, але геть хворий. Куди податися? До колгоспу, ремонтувати техніку. Так незабаром і помер просто біля колгоспної сівалки. А млина, до речі, коли він повернувся з табору, уже не було. Розвалився від «дбайливості» колгоспного начальства. Так ось сумна індивідуальна історія…

А якщо ти голий і босий, і майна у тебе три курки й клаптик городу, але до колгоспу йти не хочеш – на тебе теж знайдуть управу. Не підпадаєш під категорію «куркуля» – будеш «підкуркульником», тобто союзником «куркульського сміття». В усьому нормальному світі праця оплачується. Де краще, де гірше. Проте не у більшовиків. Вони вирішили, що селянам гроші ні до чого. 22 червня 1930 року Всесоюзний союз сільськогосподарських колективів (Колхозцентр) СРСР встановив оцінку й оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Так звані «палички». Що це таке? О, це чудовий винахід комуністів. За роботу тепер колгоспникам не платили. Відпрацював день – поставили паличку у відомості. Восени колгосп здавав батьківщині урожай за заздалегідь затвердженим планом: стільки-то тонн зерна, цибулі, капусти, гороху тощо. А те, що залишалося після цього – ділили між колгоспниками відповідно до того, хто скільки «трудоднів» набрав. Прямо скажемо: залишалося після розрахунку з улюбленою державою небагато. У неврожайні роки – взагалі нічого. Бо улюбленій державі робітників і селян було абсолютно начхати – врожайний рік чи ні. План виконай. Як хочеш. Неврожай – народи ці тонни; придбай в Америці або на Марсі, але державі план дай – не гріши. Наприклад, в урожайному 1937 році в половині колгоспів селянам видали аж до трьох кілограмів зерна на трудодень. «До» це могло бути і 3, і 2, і навіть один кілограм. А в неврожайному 1939 більш ніж у третині колгоспів на «трудодень» дали менше кілограма. Ось ці «ріденькі» кілограми, якщо їх продати на базарі або тій таки любій державі за «твердою» (тобто мізерною) ціною, і були єдиним джерелом грошей радянської селянської сім’ї. На ось ці копійки селяни мали купувати гас і мило, тканину на пошиття штанів і сіль. З чого жили? А натуральним господарством – рятували город і корова. Знесла курка яйце – діти не їдять, а відноситься те яйце в магазин і здається державі за «твердою» ціною. Аби дітям хоч якесь взуття купити. Можна було ще в колгоспі вкрасти, тільки за це давали мінімум 5 років таборів за відомим «Законом про п’ять колосків», або відразу розстріл.

Ще один страшний нюанс. «Трудодні» давали голові колгоспу, бригадирам і іншим колгоспним начальникам абсолютну владу над радянськими кріпаками. Бо бригадир міг угледіти в мужика або баби «погану роботу» і абсолютно законно не зарахувати «трудодень». Відгорбатився ти з другої години ночі до одинадцятої вечора в полі, а тобі – дулю. А ось куму або кумі своїм бригадир міг і два, і чотири «трудодні» записати. І десять. Абсолютно законно. Закон такий був в СРСР. До речі, так колгоспних «ударників» створювали. Траплялося, що ці батіг і пряник використовувалися в особистих цілях. Ще як траплялося. Захотів бригадир молодицю – пропозиція їй: підемо до стодоли на сіно, два трудодні запишу. А не підеш – місяць гаруватимеш задарма – я все одно «неякісну роботу» у тебе знайду. А за невиробіток мінімуму трудоднів – кримінальна відповідальність, між іншим. До речі, в колгоспах мали ішачити й діти, починаючи з 12 років. Мінімальний виробіток для них встановлювався 50 днів на рік. Така ось панщина радянського зразка. Один день на тиждень дванадцятирічна дівчинка мусила відпрацювати на рідну державу, де, як співали у знаменитій пісні: «Так вольно дышит человек». І ось ця страшна система рабства ХХ століття існувала 36 років.

Тільки в 1966 році трудодні скасували й почали платити гроші колгоспникам. Ну, як платити. Не назвеш 40 рублів шикарною зарплатнею. Еквівалент вартості 12 пляшок горілки. Але тут Сталін, Калінін, Молотов і компанія зіткнулися з неприємним фактом. Селяни не хотіли горбатитися задарма й голодувати. Почалася масова втеча з колгоспів. Усі великі міста, особливо російські, було забито голодними голодранцями, які або просили милостиню, або готові були на будь-яку роботу за копійки. Євдоким Ніколаєв 9 червня 1931 року писав у щоденнику: «На вулицях Москви дуже багато з’явилося порівняно молодих і міцних сільських хлопців, взутих у личаки й одягнених у домоткані сіряки. Деякі з них із торбами. Усі вони, схудлі і брудні, обірвані, жалісно просять милостиню. Я деяких розпитував, звідки вони. Вони назвали свої місця проживання, переважно зі степових губерній – Орловської, Брянської, Калузької тощо. Усі вони втекли зі своїх рідних місць, оскільки як, вони кажуть, життя у них стало неможливим. З другої години ранку в колгоспі виганяють їх на роботу, а закінчують об одинадцятій годині вечора. Праця рівносильна каторжній, бо змушують виробляти норму, причому нічого не дають, так нічого й немає, довершений голод, так що в цих губерніях, крім страшної люті більшовиків, ще лютує голодний тиф, або, як його тепер звуть, «вошивий тиф», люди мруть щодня, так що всіх охопив жах, і багато втікають в ліси й розбігаються врізнобіч від цих колгоспів, мов від чуми. І так по всій Росії» [81].

У ті часи навіть звичайні робітники в містах могли собі дозволити мати прислугу з числа жінок, що втекли із села. А ще страшне те, про що лише таємна історія знає: в СРСР з’явилася маса молоденьких дівчаток, які торгували собою, аби хоч якось прогодувати себе та щось послати в село для маленьких братиків та сестричок. Неабияким щастям було стати утриманкою в партійного боса або великого чиновника.

І тоді «влада робітників і селян» вигадала, як зробити так, аби селяни із села не тікали. Вона відновила кріпосне право. Найсправжнісіньке. Через сімдесят років після скасування кріпацтва царем-батюшкою, комуністи повернули його. Не для всіх. 27 грудня 1932 року подарунок різдвяно-новорічний колгоспникам радянським: головою ЦВК СРСР М. І. Калініним, головою Раднаркому СРСР В. М. Молотовим і секретарем ЦВК СРСР А. С. Єнукідзе було підписано Постанову № 57/1917 «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов’язкової прописки паспортів».

У всьому світі існують паспорти. У деяких країнах, наприклад, в США це посвідчення особи необхідне лише для подорожей світом. У ті роки американець міг поселятися в готель, назвавши будь-яке ім’я – нікого це не цікавило. А його посвідченням особи служив будь-який папірець, найчастіше – водійські права. У Російській імперії було майже так само. Але в СРСР усе не так. Паспорти служили для контролю за пересуванням людини. І якщо ти оселявся в іншому місті навіть на короткий термін – більше трьох діб – мусиш «прописатися». Тимчасово. Тобто повідомити ОГПУ про місце свого перебування на цей момент. Неважливо – в готелі ти мешкаєш на період відрядження або орендуєш квартиру. Навіть відпочивальників у санаторіях прописували. За порушення правил прописки громадянина на перший раз штрафували. На другий раз можна було сісти в тюрму. За статтею 192а КК РРФСР. До двох років у «Севвостлазі» або на ритті чергового каналу.

Завдяки такій системі в СРСР контролювалася кожна людина. Буквально. Знайти за необхідності можна було будь-кого. Або загнати до смерті, як вовки заганяють оленя. Навіть професіоналів. Народний комісар внутрішніх справ УРСР Олександр Успенський 14 листопада 1938 року, передчуваючи арешт, перейшов на нелегальне становище, імітувавши самогубство. Протримався рівно 4 місяці, день у день – знайшли…

Але з колгоспниками всього цього не було. Бо колгоспникам паспортів не видавали, щоб вони з колгоспів не утікали. Мужиків знову, як у першій половині ХІХ століття, зробили кріпаками. Вдумайтеся: половина населення країни – справжнісінькі кріпаки! Мешканці міст, і навіть такі само селяни, але в державних радгоспах, мали паспорти на руках і могли у будь-який момент змінити місце проживання та роботу, за яку, між іншим, платили. А паспорт колгоспника лежав в сейфі у голови сільради і той відповідав головою (в прямому сенсі) за те, щоб колгоспник його на руки не отримував. А замість цього при необхідності виписувалася колгоспникові довідка, в якій вказувалося, що він є членом колгоспу «Прожектор» Новгородського району, і що йому просто необхідно на кілька днів поїхати до брата, у якого сталася пожежа.

Комуністи навіть не приховували нічого й відверто оголосили, що драконівську паспортну систему введено «…з метою кращого обліку населення міст, робітничих селищ, новобудов і розвантаження цих населених місць від осіб, які не пов’язані з виробництвом і роботою в установах або школах», а також «з метою очищення цих населених місць від куркульських.. та інших антигромадських елементів» [82].

Спираючись на закріпачення селян, у 1932-1933 роках комуністи влаштували штучний голод. Голодомор. Стався він через те, що не лише зерно, а й фактично усю сільгосппродукцію з колгоспів вимели під віник. Не вдаватимуся у деталі – про Голодомор є маса інформації. Розповім лише про одну байку, якою досі годують народ комуністи та їхні нащадки. Мовляв, голод був від неврожаю. Посуха, мовляв, винна. Нині співробітниками Інституту дослідження Голодомору ретельно зібрано інформацію про кліматичні умови тих років і доведено, що вони кардинально не відрізнялися від інших періодів. І не лише це – валовий збір зерна у 1932-1933 році був навіть більший, ніж у 1931-1932, що ми бачимо з цієї таблички.

(джерело: http://istmat.info/node/21358)

Як ми бачимо, по-перше, найбільші врожаї припадають на роки НЕПУ, а з масовою колективізацією вони падають (за винятком урожайного 1930-1931); по-друге, про жоден «неврожай 1932-1933» не йдеться. Це абсолютна безсовісна брехня комуністичної пропаганди. Проте у той самий час, як в Україні гинули від голоду мільйони селян, включно з дітьми, більшовики вивозили зерно за кордон ешелонами і кораблями. У 1932 році було вивезено 1,81 млн тонн, у 1933 році – 1,76 мільйонів тонн. Причому за зниженими, демпінговими цінами. Це призвело до того, що в Польщі ціна на зерно впала удвічі. Але й це не все – польські фермери вийшли на акції протесту з вимогою зборони ввезення з СРСР птиці та інших свійських тварин, бо копійчані ціни на них доводили до банкрутства місцевих господарів. І коли польський уряд пристав на вимогу своїх селян, радянські товариші просто відчинили вагони і тисячі птахів, кролів та овець просто випустили на волю. А по той бік кордону, в радянській Україні люди їли людей. Комуністи кажуть: так то ж робилося задля загального добра. Треба було готуватися до війни з фашизмом.

Гітлер і Муссоліні збиралися напасти, потрібні були танки, літаки і гармати, аби напад відбити. А для танків і літаків потрібні «Дніпрогес», «Запоріжсталь» і «Танкоград». І крім, як за зерно, обладнання для них не було за що купити. Брехня і це також. Про фашистів трохи нижче розповім, а поки про «не було за що». 1936 рік. Соратник Сталіна, член Політбюро ЦК ВКП(б), нарком харчової промисловості СРСР Анастас Іванович (Ованесович) Мікоян перебуває з робочою поїздкою в США. Тут він закуповує ліцензію і технологію на виробництво морозива. Так, «найсмачніший у світі радянський пломбір», на який досі моляться деякі «совєтскіє люді» насправді є «найсмачнішим американським пломбіром». Водночас, аби не розмінюватися на дрібниці, Мікоян купує й лінії з його виробництва. Під час цієї ж поїздки Анастас Іванович також придбав технологію та лінії з виробництва «найякіснішої радянської тушонки». А заразом – аби двічі не їздити – ще й рецептуру та лінії з виробництва ковбас. Серед яких – «найякісніша і найсмачніша у світі» ковбаса, яку досі згадують ті, хто ностальгує за СРСР, – знаменита «Докторська» по 2 рублі 20 копійок. Про «смачну і якісну ковбасу», що її виготовляли за ГОСТом, на який теж дуже моляться нинішні фанати СРСР, ми поговоримо пізніше, коли розглядатимемо часи «розвиненого соціалізму Брежнєва». Тут скажу про морозиво. Вже з 1966 року ніде в СРСР, крім Москви і Ленінграда, пломбір, що раніше випускався за американською рецептурою, відповідно до ГОСТу уже не вироблявся. Але ще до цього дозволялися заміни одних компонентів іншими. Зокрема, молочні жири пальмовою олією. А куди, як ви гадаєте, друзі, дівався цей продукт, яким розплачувалися наші численні африканські «союзники» за постачання автоматів імені Калашникова та РПГ-7?

Просто в СРСР ні на блямбі, наклеєній поверх м’ятого стаканчика морозива, ні на упаковці «Молочної» або «Докторської» склад цих продуктів не зазначався. Це зараз ви можете все прочитати і вирішити, чи купувати вам дешеву «варьонку» по 70 гривень, або дорогу, але більш якісну по 210.

Але ми відволіклися й забігли наперед. Повертаємося. Чим же розплачується СРСР за усе це добро? Це те, що оголошується так би мовити, офіційно радянською/російською пресою та істориками: «Що ми вивозимо за кордон? Найголовнішими статтями експорту в цьому році були лісоматеріали та вироби з них, хутро, нафта і нафтопродукти, льон, руди металеві, вугілля, чорні метали та вироби з них виробничого призначення, цукор, добрива мінеральні та хімічні, макухи, обладнання хімічні і фармацевтичні вироби. Крім того, вивозилися цемент, азбест, шкірсировина, бобові тощо» [83].

Як бачимо, зерна серед пріоритетних експортних товарів немає. На початку 30-х було так само, хіба що деяких позицій з перерахованих вище не існувало. Але у таємній історії СРСР є ще одна стаття експорту у 30-і роки, про яку по телевізору воліли не говорити і в радянській пресі не писали. Разом з нафтою, вугіллям і хутром за кордон продавалися скарби Ермітажу, Третьяковської галереї, Алмазного фонду та інших музеїв. Рембрандт в обмін на ковбасу! Рубенс в обмін на тушонку! Відтак, ті 3,57 мільйони тонн вивезеного у 1932-1933 роках за кордон хліба погоди не робили. Штучність голоду доводиться елементарно просто. По-перше, накладання мапи найбільших осередків голоду дивним чином збігається з районами найбільшого спротиву колективізації та селянських повстань (а їх лише в Україні було понад 10 тисяч) по СРСР. По-друге – приховування голоду. Комуністи дуже піклувалися, щоб світ нічого про масштаби Голодомору не знав. Було відмовлено в місії Червоному Хресту. Навіть «потьомкінські села» побудували й населили їх мордатими вгодованими чекістами, куди возили екскурсії західних журналістів та «друзів СРСР» серед іноземної інтелігенції. Ба більше: уряди «демократичних країн» щосили намагалися «не бачити» Голодомору, навіть якщо свідчення про нього якось просочувалися.

9 березня 1933 року британський журналіст Ґарет Джонс опублікував репортаж про Голодомор в Україні – знаменитий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «Нью-Йорк Івенінг Пост» та «Манчестер гардіан». Журналіста відразу ж почали цькувати. Проти нього виступив сам Бернард Шоу, котрий перед тим їздив в СРСР, жер ікру та осетрину в «Метрополі», їздив на екскурсії, бенкетував з комуністичними бонзами, упиваючись вірменськими коньячками і жодного Голодомору не помітив. Проти Джонса виступили голова московського бюро газети «Нью-Йорк Таймс», лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті та американський кореспондент «Юнайтед Пресс» Юджин Лайонс. І обидва знали, що Ґарет Джонс написав правду. Але звинуватити Джонса у брехні їх умовив заступник завідувача Відділом преси та інформації Народного Комісаріату Зовнішніх Справ Костянтин Уманський, котрий за принципом «ти мені – я тобі» оголосив, що ті, хто підтримає Джонса, не отримають акредитацію для висвітлення судового процесу у «Справі Метро-Вік». І вони погодилися, тим паче, що халявні московська горілка та балики були таки смачними. Лайонс пізніше зізнався, що його більшовики купили: «Ми визнали цього чортового Джонса брехуном, хоча й в обтічних фразах, щоб заспокоїти свою совість. Потім, коли з брудною справою було покінчено, хтось послав за горілкою і закускою, Уманський приєднався до святкування, і вечірка тривала до ранку» [84].

Пізніше, під час Другої світової, журналістам США та Британії було заборонено писати про Холокост і вони слухняно ту неофіційну заборону виконували. Це аби ви, друзі, знали, чого вартують їхні знамениті «журналістські стандарти». Ґарет Джонс після цього довго не прожив: його було викрадено радянськими спецслужбами наприкінці липня 1935 року під час подорожі Внутрішньою Монголією і застрелено 12 серпня напередодні тридцятого дня народження.

Чому Захід волів «не бачити» нелюдських злочинів більшовиків? Причина банальна: гроші. В США саме лютувала «Велика депресія». Американська криза перекинулася й на Європу. А радянська влада давала своїм ідейним противникам-капіталістам можливість добряче заробити. Золотом. Пізніше комуністична пропаганда створить міф про «титанічний подвиг радянського народу» під мудрим проводом Політбюро ЦК ВКП(б) і самого товариша Сталіна, які у рекордно короткий термін заклали основи індустрії СРСР.

Тільки в тій – неправдивій історії немає двох імен: Франкліна Делано Рузвельта, президента Сполучених Штатів Америки, і Альберта Кана – американського підприємця, широко відомого тим, що саме він будував заводи компанії Форда в США. Менш відомо, що Альберт Кан будував заводи в СРСР. Якщо хтось не знав – ЧТЗ («Танкоград») – справа рук Альберта Кана. Сталінградський та Харківський тракторно-танкові теж. Московський і Горьківський автозаводи так само. А ще десятки верстатобудівних заводів, прокатних станів, ливарних цехів тощо.

За кілька років у СРСР фірми «Albert Kahn Inc.» та «Albert Kahn Associates» ударними темпами побудували понад 571 заводів. За оцінками дослідників, це дало американській економіці понад 2 млрд. доларів. За нинішнім курсом – це чверть трильйона доларів. Американські інженери особливо не морочилися. Вони застосували готові проєкти заводів, що будували в США, і привезли своє обладнання. Автомобільний завод імені Комуністичного Інтернаціоналу Молоді (пізніше АЗЛК) у Москві був точною копією заводу Форда. І це лише один Альберт Кан. А були й інші. Наприклад, для того ж таки «Дніпрогесу» турбіни постачала американська компанія «Newport News Shipbuilding and Drydock», а генератори – фірма «General Electric». Головним інженером-консультантом проєкту «Дніпрогесу» (читай – автором проєкту і керівником будівництва) був провідний американський спеціаліст в будівництві ГЕС полковник Г’ю Лінкольн Купер. Загалом за 10 років у СРСР американськими фірмами було побудовано понад 1 500 фабрик, заводів, електростанцій, хімічних комбінатів тощо. Не відставали від американців британці, німці, французи, італійці. Лише протягом 1923-1933 року з іноземними компаніями було укладено 170 угод «технічної допомоги» в галузі важкої промисловості: 73 з німецькими, 59 з американськими, 11 з французькими, 9 з шведськими та 18 з компаніями інших країни. Не зупиняло західних «партнерів» навіть те, що за особистою вказівкою Сталіна радянські інженери тупо «тирили» їхні винаходи та технології. У 1929 році Чарлз Соренсен, заступник Генрі Форда, виявив, що радянські інженери розібрали трактор «Фордзон», скопіювали його й запустили у виробництво під назвою «Червоний Путиловець». Американським інженером-нафтовиком було виявлено копіювання нафтового обладнання в Баку. Начальник «Автостроя» і директор Нижньогородського автозаводу у 1931 році Степан Семенович Дибець організував копіювання та випуск верстатів різного призначення.

Австрійський хімік Александр Вінербергер зафіксував на фото Голодомор в Україні. Ось на чому будувався добробут французів і британців. Ось за рахунок чого Рузвельт виводив США з «Великої депресії».

Але на це закордонні партнери заплющували очі – колосальний потік золота з СРСР компенсував усі можливі фінансові втрати від злодійських дій комуністів. Звичайно, те, що заводи і фабрики проєктували й будували іноземці, ніхто не афішував. У газетах писалося про «радянські» досягнення. Філія компанії Альберта Кана в Москві мала суто радянську назву – «Госпроектстрой». Філія німецької компанії «Demag Cranes AG» (виробник важких і портових кранів) теж була зашифрована під Центральне бюро важкого машинобудування. А до чого тут Рузвельт? Саме він дав «добро» на роботу американських компаній у СРСР, який на той момент офіційно Сполученими Штатами ще не було визнано. Саме на 1932-1933 рік припадає пік замовлень, що їх було зроблено радянським урядом в США. Майже весь Новий курс Рузвельта і його нова економічна політика базувалася на заробітках в СРСР. І наплювати було Рузвельту на те, що вулицями українських міст валяються трупи померлих від голоду дітей. Плювати, що вимер мільйон білорусів. Плювати на те, що увесь казахський степ було встелено трупами старих, жінок та дітей – вони рвалися до Китаю, аби врятуватися від голоду й падали мертві. Майже половина казахів (40%) вимерла тоді від голоду. І британцям було наплювати. І французам.

Вони навіть не замислювалися, що будують комуністам військові заводи, де зроблять танки, які підуть у «визвольний похід» на їхні землі; що вони закладають сталевий хребет монстру, у протистоянні з яким протягом наступних десятиліть доведеться витратити колосальні ресурси та покласти купу життів. Лише у війні СРСР з миротворчими військами ООН в Кореї (1950-1953) США і країни Європи втратили майже 40 тисяч убитими й 100 тисяч пораненими. Мав рацію товариш Ленін, який казав, що якщо капіталістам дати гарну ціну, вони продадуть мотузку, на якій їх повісять. У країнах західної демократії існують вибори. А для виборів потрібна гарна суспільна думка про того ж таки пана Рузвельта. А якщо американці дізнаються, що пан Рузвельт наживається на смертях мільйонів людей – суспільна думка може повернутися проти нього. Тому пан Рузвельт – великий демократ – заборонив публікувати матеріали про Голодомор. Те саме відбувалося і в Лондоні, і в Парижі. Не всім буде до смаку ранковий круасан під каву, коли знаття, що борошно для нього змелене із зерна, що його забрали у голодних українських дітей.

А німцям… Тепер треба розповісти про стосунки товариша Сталіна з італійськими фашистами і німецькими нацистами, а воднораз і про деякі зовнішньополітичні устремління «миролюбного» СРСР у 1930-х та на початку 40-х років. Цікавенна історія, скажу я вам, друзі.