Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА.

ПРО «СТАЛІНСЬКИЙ ПОРЯДОК», ПЛАТНЮ У «СИНІХ КОНВЕРТАХ» ТА «ЧЕТВЕРТИЙ РЕЙХ»

А поки нацисти готуються нападати на комуністів і навпаки, порушимо ще одну важливу тему. Протягом багатьох років, особливо в період занепаду СРСР, був популярний міф про «порядок», який буцімто панував в СРСР за часів диктатури Сталіна. Мовляв, Сталін багато саджав, зате за його часів не крали, а чиновники трудилися сумлінно й ефективно. Мовляв, наш народ пряника не розуміє – лише батіг.

Щодо пряника і батога – нагадаю, що найбільші врожаї були у період НЕПу, коли селяни вільно працювали на власній землі, хоч тоді в них забирали чималенький продподаток. А в колгоспах врожайність одразу впала. Так що це твердження дуже дискусійне. У реальній, таємній історії СРСР зі «сталінським порядком» усе було з точністю до навпаки. Корупція, розкрадання державного майна, фінансові махінації, зловживання владою і решта схожого неподобства квітнули за тих часів, мов рясні будяки на колгоспних полях. Про що б нам поговорити? А давайте про корупцію в органі, який мав з нею боротися – в НКВС. З протоколу допитів колишнього особливоуповноваженого НКВС УРСР (це висока посада, еквівалентна приблизно нинішньому заступнику міністра) Наума Львовича Рубінштейна від 10 липня 1937 року: «На гулянки і примхи витрачалися величезні державні кошти. Я уже свідчив про мільйонний ремонт будинку Балицького… та інші витрати.

Можу додати, що обладнання розважального судна «Дніпро» обійшлося приблизно у 800 000 карбованців. Кожна поїздка обходилася у 5-6 тис. карбованців.. Дача «Хоста», будинок відпочинку «Дідівщина», дачі в Одесі коштували кілька мільйонів, причому пропускали через них дуже вузьке коло осіб, майже обмежене нашою групою. .» [116]. Всеволод Балицький з 1934 по 1937 роки був головним чекістом радянської України. І якщо хтось припустить, що Рубінштейн його обмовив під тортурами – це не так. І пароплави, і дачі, і палаци з оранжереями та зоопарками існували насправді. І якщо хтось гадає, що Балицького «взяли» за крадіжки та «розпили» державних коштів – це не так. Його розстріляли «за зраду партії та Батьківщини та активну контрреволюційну діяльність». Рубінштейну ще й шпигунство «пришили», так що слідчим не було сенсу ще й про крадіжки та корупцію зізнання вибивати. Якби не арешт «за політику» – мільйонні корупційні оборудки цих типів так би й не відкрилися. А Рубінштейн далі малював епічну картину олійними фарбами. Як дружина Балицького скуповувала антикваріат і цінні картини по 5 тисяч карбованців. Як підлеглі холуї по всій Україні шукали на подарунок Балицькому ішака і як купили його у Полтаві за ті ж таки 5 тисяч карбованців.

Нагадаю – у 1936 році середня зарплатня в СРСР складала близько 207 карбованців. Утім, розплачувався за це все начальник Адміністративно-господарського управління НКВС УРСР майор держбезпеки Савелій Михайлович Цикліс. Зрозуміло, що не з власної кишені й не з кишені товариша Балицького. Хочете помилуватися на дрібних енкаведистів? Ось вам «Уманська справа», за якою проходили начальник тамтешньої в’язниці Самуїл Абрамович, начальник міжрайонної слідчо-оперативної групи капітан держбезпеки Соломон Борисов-Ліндерман, начальник слідчої частини молодший лейтенант держбезпеки Олександр Томін. Це головні особи, але там ціла зграя орудувала: Зудін, Маньковський, Данилов, Петров, Левін, Щербина... Повний набір: побиття, зґвалтування, тортури, мародерство. Стало про це відомо після доносу їхнього «бойового товариша». «Томін, часто присутній при розподілі речей, бачив, що Абрамович звантажував у машину 2-3 мішки речей і відвозив їх додому.

Я особисто був свідком, як під час одного розподілу Абрамович запропонував Томіну ковдру розстріляного, яку він взяв і тут таки передав шоферові Зудіну. Крім того, вдруге у моїй присутності під час розподілу Абрамович вручив Томіну фетрові валянки розстріляного, які він взяв для себе. Крім того, я був свідком таких випадків, коли Абрамович рази чотири вибивав наганом у розстріляних золоті зуби і коронки, які складав у папірець і ховав до кишені» (там само). Крім того, Абрамович організував у в’язниці справжній капіталістичний «бізнес». Він посилав бригади в’язнів на польові роботи до колгоспів, а як платню отримував для себе вино та продукти харчування. Зауважимо, що всі фігуранти справи дістали не надто суворі покарання. Борисов-Лендерман отримав 8 років таборів, Томін і Абрамович – по 6, Петров 5, Щербина 3 роки, шофера НКВД Зудіна засудили до 3 років умовно. Варто додати, що у товариша Сталіна такі досвідчені «кадри» не пропадали даремно. Абрамовича у 1943 році з табору мобілізовано до армії, служив він шофером у якогось начальника і навіть був нагороджений. Томін потрапив на фронт в 1942 році і дослужився до заступника начальника управління контррозвідки СМЕРШ 1-го Білоруського фронту – полковницька посада. Борисова-Лендермана призавно на початку 1943 року і служив він «за спеціальністю», в особливих відділах, тобто, продовжував улюблену діяльність – розстрілював людей. А ось Новоград-Волинський. Тут серед білого дня впала новісінька казарма, яку щойно побудували для 14-ї кавалерійської дивізії. Розслідування показало, що підрядники будівництва за хабарі (сучасною мовою – «відкати») закуповували неякісні будівельні матеріали у сумнівних місцевих артілях. У всій країні мали місце масові зловживання чиновників. Саме за часів Сталіна з’явилося таке поняття, як «блат», тобто наявність знайомих та родичів в сфері торгівлі, послуг або управління, які в обхід правил та закону могли продати дефіцитний товар або за гроші «вирішити питання». Наприклад, співробітники міліції за гроші оформляли незаконну прописку, а під час війни за великі хабарі звільняли тих, хто міг заплатити, від призову. У 1946 році органи держбезпеки доповідали про те, що народ масово співає пісеньку на мотив переробленої здравиці: «Желаем, чтоб каждый был счастлив отныне, Всегда чтоб имел бы он блат в магазине. В милицию тоже не суйтесь без блата: Там вам не пропишут ни тёщу, ни брата…»

Взагалі корупція, приписки та масове розкрадання притаманне саме тоталітарним суспільствам. Там немає вільної журналістики, яка би боролася з негативом. А страх начальників «отримати по шапці» за провини своїх підлеглих спонукав їх приховувати негативні факти. «Така політика пояснювалася просто – керівники службовців, які крали, не бажали розголосу, щоб не проштрафитися самим в очах вищого начальства. Оскільки будь-який скандал неминуче обертався ганьбою, погіршував позиції району, міста або області, місцева влада намагалися краще зам’яти його, ніж дати справі законний хід. Оскільки ж притягти службовця до відповідальності без згоди партійних органів було неможливо, система замикалася сама на собі. Через це чиновник, який сидів більш-менш високо, відчував себе майже безкарним. Наприклад, викритого у великих зловживаннях голову райвиконкому Житнєва хоч і зняли з посади, але замість в’язниці відправили у «заслання» – вчитися в обласну партійну школу. Інший секретар райкому, який пустив ліс для спорудження моста на будівництва власної дачі, відбувся виховною бесідою» [117]. Не лише чиновники крали. Крав і народ. Незважаючи на ризик тривалих термінів ув’язнення. Були й т. зв. «несуни», які «позичали» на роботі усе, що погано лежало. Відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності (рос. ОБХСС) у таємній довідці констатував: «У системі Міністерства торгівлі за 9 місяців 1946 роки лише за офіційними даними було виявлено розкрадань і розтрат на суму 131,5 млн рублів, а за 9 місяців 1947 року на 151,1 млн рублів. У споживчої кооперації за 9 місяців 1946 року виявлено розкрадань і розтрат на суму 269,8 млн рублів, а за 9 місяців 1947 року на 342,7 млн рублів… За цей же час у ВРПах (відділ робітничого постачання, рос. ОРС, – П.П.) Міністерства авіаційної промисловості виявлено відповідно 2,2 млн рублів і 3,7 млн рублів, Міністерства лісової промисловості – 13,7 млн рублів і 19,6 млн рублів, Міністерства лісової промисловості Української РСР – 3,5 млн рублів і 3,9 млн рублів… Офіційні відомості, як відомо, не відображають дійсного стану розмірів розкрадань. Фактично розміри розкрадань більші, оскільки значна частина їх залишається ще не виявленою» [118]. А міністерств багато-багато. І не лише в міністерстві лісової промисловості УРСР крали… Були за часів Сталіна й підпільні мільйонери, й цілі підпільні приватні трести, і злодії гігантського масштабу. Особливо багато їх виникло під час війни. З найвідоміших – начальник відділу постачання «Росхліба», який крав ешелонами. На кінець війни його статки сягнули кількох мільйонів рублів. Згубила Михайла Ісаєва зарозумілість. Відчувши безкарність, він влаштовував удома гучні оргії й на підпільного мільйонера поскаржилися сусіди. Під час обшуку у нього було знайдено 10 тонн борошна, 2 тонни цукру, 400 кілограмів вершкового масла. Це в 1947 році, коли в Україні люди людей їли. Або широко відомий у вузьких колах Микола Павленко. Дезертирувавши з армії влітку 1941 року, він підібрав кілька кинутих Червоною Армією на узбіччях бульдозерів та автівок і за фальшивими документами організував фіктивну Дільницю військово-будівельних робіт № 5. В його «військовій частині» служили справжні (тобто – несправжні) червоноармійці, набрані через військкомати. Отримували звання і державні нагороди. Сам Павленко став майором і орденоносцем. За війну його «частина» заробила на будівництві військових об’єктів три мільйони рублів. Після війни Павленко створив іншу організацію – Управління військового будівництва № 1. За сім років воно виконало робіт на 39 мільйонів рублів. Цей підпільний підприємець теж погорів на випадковості. Якби не сварка з одним із «компаньйонів», він би й далі продовжував свою успішну діяльність. Йшов 1952 рік.

Хочете про хабарників? Будь ласка. Заступник начальника «Головвина» Микола Мірзоянц встановив контроль над виноробною промисловістю Кавказу та Молдавії, ставив за хабарі на посади директорів спиртових та винних заводів своїх людей, які крали й систематично сплачували йому «долю». І таких прикладів можна набрати тисячі. Дійшло до того, що у 1948 році рішенням Політбюро від роботи було відсторонено одразу сім членів Верховного суду СРСР за систематичне зловживання службовим становищем. Серед них – голову цього поважного органу Івана Терентійовича Голякова та його заступника Василя Васильовича Ульріха. Знаєте, як покарали останнього? Перевели на посаду начальника Вищих військово-юридичних курсів при Військово-юридичній академії. Нову поросль військових юристів ростити. Іван Терентійович теж без посади не залишився. А під сокиру суворого, але справедливого радянського правосуддя потрапили цапи-відбувайла на кшталт консультанта Верховного суду Попова, адвокатів, юрисконсультів та пересічних суддів.

Невже ж з усім цим неподобством не боролися? Боролися. І саджали, і навіть розстрілювали. Але з кожним роком ситуація ставала все гіршою. Бо риба гнила з голови.

Не лише за часів Леніна-Троцького найбільші комуністичні бонзи організовували собі розкішне життя. За часів Сталіна воно було не гіршим. 3 лютого 1938 року вийшла постанова Раднаркому та ЦК «Про дачі відповідальних працівників». У ній – картина яскравими фарбами: «З огляду на те, по-перше, що низка заарештованих змовників (Рудзутак, Розенгольц, Антипов, Межлаук, Карахан, Ягода та ін.) набудували собі грандіозні дачі-палаци на 15-20 і більше кімнат, де вони розкошували і тринькали народні гроші, демонструючи цим своє цілковите побутове розкладання і переродження, і з огляду на те, по-друге, що бажання мати такі дачі-палаци все ще живе і навіть розвивається у деяких колах керівних радянських працівників, РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалюють: 1. Встановити максимальний розмір дач для керівних радянських працівників у 7-8 кімнат середнього розміру для сімейних і 4-5 кімнат для несімейних. 2. Дачі, що перевищують норму в 7-8 кімнат, передати у розпорядження Раднаркому СРСР для використання як будинки відпочинку керівних працівників» (там само). Зрозуміло – лише «вороги народу» понабудовували собі палаци. Ворошилов, Молотов, Каганович, Жданов і сам товариш Сталін були сама скромність. Справді, 8 кімнат «середнього розміру» плюс коридори тощо – це метрів 250 квадратних. Палацом не назвеш. Та й несімейний самотній партійний функціонер у 5-кімнатній дачі виглядає не Рокфелером. Але якщо згадати, що чи не половина мешканців радянських міст у комуналках та гуртожитках тулилася, то й злидарем його назвати язик не повернеться.

Проте, члени політбюро, ЦК та Ради народних комісарів, які самі ж і ухвалили цю постанову, вихід знайшли. Нехай перші секретарі обкомів, заступники народних комісарів, чекістське начальство середньої руки та інша «дрібнота» будує собі такі дачі. На членів Політбюро чекали дачі державні, яких обмеження по площі не стосувалося. Власне, п. 2 до постанови і було вписано задля цього. Хтось бачив, наприклад, дачу Ворошилова?

Дача Ворошилова в Неклюдовому. Климент Єфремович розумівся у розкоші. В цьому палаці він прожив 30 років і жодні постанови його не стосувалися.

Скажуть: дачі були державні, а не особисті. Правильно. Але про це згодом. Зараз про головного «скромняжку» Радянського Союзу – тов. Сталіна. Досі світом блукає, мов «броненосець у потьомках», міф про сталінську «бідність». Відставні «стукачі» та «гебісти» не втомлюються повторювати опис майна Сталіна, зроблений після його смерті: 6 кітелів, 10 брюк, 4 картузи… Ах, який бідний був вождь! Чоботи зношував до дірок, ага. А на ощадній книжці аж 900 рублів мав.

Тепер реалії. Дамо слово доктору історичних наук Серго Мікояну, сину знаменитого Анастаса Мікояна, одного з найближчих поплічників Сталіна. Ось як він змальовує будівництво лише однієї з численних дач вождя трудового народу: «Щоб на цій безлюдній ділянці Чорноморського узбережжя між мисом Піцунда і Сухумі побудувати гідну його резиденцію, створили солідне підсобне господарство, щось на зразок невеликого, але зразкового радгоспу, проклали в скелях 20-25 кілометрів асфальтованих доріг (закритих, зрозуміло, для «сторонніх»), цілу гавань з бетонним пірсом, будинки для охорони і «обслуги» (зараз у них розташувався досить великий пансіонат!). Нарешті, два дачних будинки: великий і малий. Великий проєктував один з провідних тоді архітекторів, М. Мержанов» [119]. І повірте – дорогоцінних порід деревини та коштовного каміння витратили на неї чимало, тринькаючи народні гроші. Загалом таких дач Сталін мав два с половиною десятка. На деяких із них не бував ні разу. Деякі під гарний настрій дарував своїм друзякам, наприклад, Ворошилову.

Бувало, що народні гроші тринькалися узагалі на екзотичні примхи «скромняги». Знову слово Серго Мікояну: «Одного разу звелів посадити на «ближній» дачі на відкритій галявині молоде дерево лимона. «Він ростиме!», – сказав Мікояну. Той заперечив: «Зиму нізащо не переживе!» «Ні, переживе!», – вперто сказав господар однієї шостої частини земної кулі. Потім побачив, що лимонне дерево зіщулюється під осінніми холодами, і велів терміново побудувати над ним невелику оранжерею, щоб врятувати. Не рахуватимемо, у що обійшлася ця примха, – дрібниця у порівнянні з іншими капризами. Наприклад, в Абхазії і зараз можуть згадати, як він велів знищувати кипариси і натомість висаджувати евкаліпти – спочатку на своїх дачах, а потім і взагалі в республіці. Гіганти-кипариси не піддавалися пилкам. Тоді було велено їх підривати (місцеві жителі стверджували, що на забороненій для всіх території відбувалися випробування атомних бомб!) Чим завинили красені кипариси, оспівані поетами, перед вождем народів? Швидше за все, вважали деякі члени Політбюро, тим, що за таким деревом легко могла сховатися людина. Операція з висадки евкаліптів (майже усі вони незабаром засохли) обійшлася Абхазькій РСР в 200 млн крб» (там само).

Фактично Сталін робив те саме, що й Всеволод Балицький – використовував у особистих цілях бюджетні кошти. Але Балицького розстріляли, а Сталіна дехто й досі вважає «генієм» і «скромнягою».

Внутрішній інтер’єр дачі Сталіна в Міцурі біля Піцунди. Без коментарів.

Той таки Серго Мікоян розповів ціка венну історію про те, як дружині його старшого брата Степана – Елеонорі зателефонувала донька Сталіна Світлана Аллілуєва й радісно повідо- мила, що відтепер має відкритий рахунок в банку, з якого може брати грошей скільки схоче. Такий подарунок зробив їй батько на радощах, що вона розлучилась зі своїм чоловіком: Григорій Йосипович Морозов був євреєм, а Йосип Віссаріонович, як відомо, був добрячим антисемітом. Подібних прикладів можна наводити десятки й сотні. Така ось «скромність». Та й десять штанів – вибачте – це не так вже й мало навіть для небідної сучасної людини. І зарплату собі товариш Сталін «поклав» чималеньку. Останніми роками – цілих 10 тисяч рублів. При тому, що витрачати їх за умов цілковитого державного забезпечення і не було на що. Тепер головне. Хтось заперечить, мовляв, усі ці автомобільні парки, яхти і десятки дач не були власністю Сталіна. Все це державне. І навіть ота оранжерея над лимонним деревом, і сам лимон. Сталін просто усім цим користувався, а після його смерті воно залишилося державі. Усе це так. Але бачите, в чому справа… В Османській імперії уся земля юридично належала державі. Султан лише від її імені нею розпоряджався, видаючи військовим і чиновникам за службу. Себе не забував. І палац, в якому мешкав султан, був не його власністю, а належав імперії. Як імперії належав Зимовий палац російських царів і навіть розкішна яхта «Штандарт» – гордість останнього імператора Росії, вважалась «службовою». Тож ні товариш Сталін в цьому плані не відрізнявся від султанів та імператорів, ні його присні – від султанських та царських вельмож. І ще. На дачі йшли сотні мільйонів, які можна було витратити на будинки для пролетарів. Державі ті палаци потрібні були, як зайцю стоп-сигнал під хвостом. Якби не фантастичні апетити товариша Сталіна. Решта – казочки для дітей молодшого шкільного віку. Та й то, якщо не знати про щось на кшталт відкритого банківського рахунку для любої донечки. Правда полягає в тому, що Йосип Віссаріонович Сталін, «геній усіх часів і народів» та «найкращий друг радянських фізкультурників», був першим і головним корупціонером Радянського Союзу. А з ним його найближчі спільники. Кожен мав власне оточення. Кожен «прикривав» своїх, за хи щаючи від закону. Кожен будував собі хто маєток, хто «скромну» дачку на 5 кімнат, хто невеличку «хатинку» для розваг із дівчатками у вихідні. А в Ленінграді на момент розвалу СРСР близько 600 тисяч людей меш кали у «комуналках». Та палаци, яхти, розкішні обіди, лімузини лише американського виробництва у вищої партійної номенклатури; квартири, дачі, спец-розподільники, закриті санаторії у бісів дрібніших – це лише видима (правда, навіть і досі не всім) частина. А є ще й невидима. Знаєте, що таке «синій конверт»? У конвертах такого кольору після скасування «партмаксимуму» (1932) Сталін почав роздавати хабарі партійним і державним чиновникам. Хабарі у прямому сенсі цього слова. До офіційної зарплати чиновник отримував додаткову, «чорну», з якої ні податки, ні навіть партійні внески не сплачувалися. Усе відбувалося у суворій таємності. Ці виплати тривали до самої смерті Сталіна і після неї. Вони допомагали Сталіну здобути владу і утримувати її. Бо партійні чиновники добре знали, кому завдячують додатковими тіньовими виплатами. Сталін купував їхню вірність за рахунок платників податків. Які суми виплачувалися? Залежало від посади. Чим вищий ранг чиновника – тим більші виплати. Перед війною, наприклад, сам Сталін отримував «у конверті» 7 тисяч рублів, тоді як його офіційна заплата тоді була 1 200. Непогано, правда? Скромненько так. Нагадую, що середня зарплатня в 1940 році по країні складала 339 рублів. На початку 50-х років «У Москві члени колегії союзного міністерства і прирівняні до них за віду-вачі секторами ЦК додатково отримували по 5 000 рублів, заступники міністрів і заступники завідувачів відділами ЦК – по 10 000 рублів, а перші заступники – по 15 000. Міністри і заввідділами отримували конверти з 20 000 (при офіційній зарплаті в 5 000 рублів). Для порівняння можна зазначити, що, згідно з документами Кемеровського обкому КПРС, столяр в цій організації отримував 740 рублів на місяць (без будь-якого додаткового грошового забезпечення), а прибиральниці і гардеробниці – по 270 рублів» [120]. Олександр Ляшко, який у 1951 році працював секретарем (не першим і навіть не другим) Сталінського (нині – Донецьк) обкому партії, отримував зарплату 1 800 рублів і 4 000 у конверті. На той час вони давно уже були білими, але стару звичну назву зберегли. Ще однією вадою сталінської диктатури були приписки, брехливі зведення та звіти. Усі знали: не виконаєш план – покладеш партквиток на стіл. А слідом і голову десь в урочищі Бутовка. Тому плани намагалися виконати будь-якими способами. Особливо це стосувалося народного господарства. У колгоспах безбожно лили воду в молоко, на шахтах валили породу у вугілля (це називалося «підвищеною зольністю»), а металургійні комбінати варили «якісну» сталь під час «швидкісних плавок». У 1948 році Міністерство державного контролю виявило масові випадки корупції, хабарництва та незаконного збагачення вищих партійних чинів Азербайджану. На чолі злодіїв стояв Перший секретар ЦК АзКП(б) Мір Джафар Багіров. Знаєте, мій любий читачу, що було далі? Сталін різко обмежив повноваження міністерства щодо перевірок у регіонах та відомствах. А Багірову зробив лагідне зауваження, мовляв, що ж ти, брате… Справа в тому, що товариш Багіров був з числа найближчих поплічників Сталіна, його багаторічною довіреною особою на Кавказі. Нехай краде – СРСР країна багата, не збідніє. Зате людина вірна і надійна. Або ось Віктор Семенович Абакумов. З 1946 року – Міністр державної безпеки СРСР. Опора вождя. Скільки кімнат було в його квартирі у Ковпачному провулку, не знаю. Але знаю, що її площа складала 300 квадратних метрів, і щоб до неї вселився всемогутній міністр, за рахунок бюджету МДБ було відселено 16 родин, яким знайшли інші помешкання. І нічого – жодні укази йому не указ. Знав про це Сталін? Звісно. Оця вибірковість у боротьбі з корупціонерами у вищих ешелонах влади була головним чинником розпаду. Сталін прикривав своїх улюбленців, тому не міг робити зауваження Маленкову, який захищав своїх. А Ворошилов «пригрівав» своїх, Хрущов – своїх. Берія теж не відставав. Комусь щастило «підсидіти» конкурента в жорстокій боротьбі за близькість до вождя й «підставити» якогось з чиновників з його «команди». В результаті – арешти й суди. Але на місце людей конкурента заводилися такі само злодійкуваті особи. А були і не злодії, а просто неймовірно некомпетентні особи на керівних посадах, через яких економіка, соціальна сфера, військова справа тощо перебували у стані перманентної лихоманки. Бувало, що держава зазнавала страшних збитків. Поцікавтеся, як сталося, що за підписаним наркомом Тимошенком та начальником Генштабу Жуковим мобілізаційним планом 1941 року тракторно-танковим заводам було замовлено артилерійських тягачів утричі більше від реальної потреби. Зате бронебійні снаряди для 76-мм гармат найкращих у світі танків Т-34 та КВ замовити взагалі забули, що з’ясувалося лише за кілька тижнів до війни. Зате Головне артилерійське управління РСЧА очолював особистий друг Сталіна маршал Григорій Іванович Кулик (з українських селян, освіта – 4 класи початкової сільської школи), який мав видатні розумові здібності. Поцікавтеся рівнем аварійності на промислових підприємствах внаслідок некомпетентності або прямої халатності інженерно-технічного персоналу (звідси масові справи про «шкідництво»). Порядок, кажете? Аби двічі не ходити, розповім про те, що коїлося в окупованих радянськими військами країнах Європи після війни.

Ось деякі витяги з доповідної записки міністра держбезпеки Абакумова Сталіну про результати зробленого в ніч з 8 на 9 січня 1947 року негласного обшуку на дачі Георгія Жукова:

- тканин вовняних, шовкових, парчі, панбархату тощо – 4 кілометри;

- хутра (соболині, мавпячі, лисячі, котикові, каракульчеві, каракулеві) – 323 штуки;

- коштовних килимів і гобеленів, з Потсдамського та інших палаців і будинків Німеччини – 44;

- картин класичного живопису в художніх рамках – 55…

Травень 1945. Берлін. Радянський солдат з «трофеями».

Ну, і ще «дрібнички» – 20 унікальних мисливських рушниць знамени тих німець ких фірм; 8 багато оздоблених акордеонів (навіщо стільки?); пор целяна, кришталь, столове срібло і прочая, прочая, прочая...

Страшно от що. Грабуючи і крадучи сам, Жуков був зацікавлений в тому, щоб грабували і крали підлеглі йому генерали. Щоб усіх пов’язати круговою порукою. Щоб не «стукали» на нього. А генерали зацікавлені, аби мародерствували полковники. А ті – аби крали майори та капітани, які, у свою чергу, заплющували очі на «витівки» своїх підлеглих. Так мародерство спускалося на самі низи, в солдатську масу. А там, де мародерство, – виникає чорний ринок. Там починається розкладання солдатської та офіцерської маси. Там починаються масові зґвалтування та убивства й інші негарні речі. Звісно, з цим теж боролися. І з таким само результатом, що й із корупцією. З тієї ж таки причини. Кожен офіцер та генерал знизу догори намагався «прикривати» своїх підлеглих. Бо кругова порука. Вдумаймося, які масштаби мало насильство в усіх його проявах, якщо за злочини проти некомбатантів військовими трибуналами було засуджено 4 148 самих лише офіцерів! А скільки випадків було в реальності, латентних, які не потрапили до статистики? Про це ми не дізнаємося ніколи. До речі, треба також сказати, що цифра у 1,5 або навіть 2 мільйони зґвалтованих німкень, яка час від часу з’являється у ЗМІ, вочевидь все ж є завищеною. Але я стверджую: головним мародером був сам Сталін. Ні, він не набивав свою дачу десятками акордеонів, роялів і картинами старих майстрів. Не потрібно це було йому. Але він дозволяв мародерствувати, ґвалтувати і убивати. Він закривав на все це очі, тобто заохочував.

Особистий представник маршала Тіто в Москві генерал-лейтенант Мілован Джилас висловив протест проти дій радянських «визволителів» (121 випадок зґвалтування, з яких 111 – з подальшим убивством і 1 204 випадки пограбування із завданням каліцтв) – цифри не «смішні», враховуючи, що Червона Армія увійшла лише до північно-східної частини Югославії. Особливо обурив югославських «братів» випадок, коли радянський офіцер схопив жінку, застрелив її чоловіка, який намагався захистити жінку, і тут таки, біля трупа, зґвалтував. Сталін рідко коли показував свій гнів, але тут буквально вибухнув від люті: «Як так, Ви не можете зрозуміти солдата, який прокрокував тисячі кілометрів через кров, вогонь і смерть і хоче розважитися з жінкою або взяти собі якусь дрібничку?!» [121]. Це я не вигадав – це все Мілован Джилас написав в своїй книзі «Розмови зі Сталіним». Міг би товариш Сталін заспокоїти югослава, мовляв, розберемося, припинимо, візьмемо під контроль. А він обурюється: а що тут такого? Справді, а що такого страшного було з погляду людини, яка сама була педофілом і ґвалтівником?

Знавці історії спитають: а як же «Трофейна справа», що її стосовно низки генералів і навіть самого маршала Жукова ініціював особисто Сталін? Було таке. Але там була інша причина – політична. Надто нахабно почав поводитися товариш Жуков і навіть у розмовах з підлеглими розповідати, що він сам-один виграв війну, а Сталін тут ні до чого. Вождь не міг, звісно, таке пустити на самоплив – так і до військового перевороту недалеко. Тому на маршала «гачечок» знайшов. А воднораз із ним під гарячу руку потрапили друзяки Жукова, такі само мародери. Генерал-лейтенант Крюков, наприклад, котрий теж непогано «прибарахлився» у підкореному Берліні. Генерал-лейтенант Кулик (колишній маршал і друг Сталіна) привіз із війни 5 «трофейних» автівок. Але заарештували його й розстріляли не за це. І навіть не за те, що був дружбаном Жукова. А за те, що був ображений на Сталіна й вів непотрібні розмови не з тими людьми. Генерал-полковника Гордова та генерал-майора Рибальченка теж розстріляли не за «трофеї», а за знаменитою 58-й статтею «зрада батьківщини», бо патякали забагато. Так що це хутчій виняток. До речі, коли Віктор Абакумов, який за дорученням Сталіна вів «Трофейну справу», впав у немилість і був заарештований – в його гігантській квартирі було знайдено, як і у Жукова, кілька сотень метрів тканин, картини, килими, хутро і навіть в СРСР рідкісні, мов білі слони, холодильники. Ну, скажіть, будь ласка, нащо тобі 13(!) радіол та радіоприймачів? А понад десять автомобілів? І усе це теж з Німеччини. Досі жива знаменита вигадка радянської пропаганди, вкинута колись у маси. Начебто Гітлер якось запропонував Сталіну обміняти його сина Якова Джугашвілі, який потрапив у полон, на фельдмаршала Паулюса. На що Сталін буцімто відповів: «Фельдмаршала на солдата не міняю».

Насправді Яків був не солдатом, а старшим лейтенантом. І це в 34 роки. Проте не в цьому суть. Сталін дурнем не був і усю пагубність такого вчинку (якби погодився) розумів – нацистська пропаганда роздула би грандіозний скандал. Тому, якби історія про німецьку пропозицію й була правдою, він так не вчинив би. Тим паче, що він Якова ненавидів. Тому Йосип Віссаріонович сина змусив стати офіцером, а потім відрядив на війну: «Іди й бийся». Розрахунок безпомилковий: стане героєм – буде додатковий плюс до сталінського культу особистості. Загине – теж гарно: «Сталін рідного сина не пожалів задля перемоги». Так, до речі, і сталося.

А ось іншого свого синочка Васю товариш Сталін хоч і зневажав за його характер і вади, але любив. Тому Вася у 21 рік став полковником авіації, у 25 років – генерал-майором, а в 29 – генерал-лейтенантом. У 23 роки – командувачем авіаційною дивізією. У 27 – авіацією Московського військового округу. За всю війну він офіційно здійснив лише 26 бойових вильотів, проте мав три ордени Червоного прапора, орден Олександра Невського та Суворова ІІ ступеня. Це попри алкоголізм. Незважаючи на постійні загули й порушення дисципліни. І на злочини. Якось Вася організував «риболовлю» за допомогою реактивних снарядів. У результаті один офіцер загинув, іншого покалічило. Як гадаєте, чи потрапив Вася під трибунал? Правильно гадаєте… Якщо можна Васі – чому не можна Льові?

Син одного з кремлівських вождів Миколи Булганіна пив ще більше (хоча це здається неможливим) за свого друга Василя Сталіна. Якось у стані риз він сів за кермо і врізався у вантажівку. Два офіцери, що їхали з ним, загинули. Але Льва Булганіна «відмазали». Можна згадувати і походеньки братів Мікоянів – Івана та Серго (того самого), або сина Хрущова – Леоніда, який п’яним на вечірці, граючись у Вільгельма Теля, застрелив з пістолета людину й відбувся легким переляком. Так що «мажори» з’явилися зовсім не за пізнього Брежнєва, і тим паче не після розвалу СРСР – їх виростила система сталінського «порядку». Але ж вони воювали? Так, воювали. Не лише Василь Сталін. Вже згадувані Леонід Хрущов та Степан Мікоян теж. Так тоді було заведено. І ми ніколи не дізнаємося, скільки в їхніх подвигах істини. Скільки літаків охороняли Васю Сталіна та Льоню Хрущова під час бойових вильотів.

Нарешті останнє (бо не знаю як вас, а мене вже починає від всього цього нудити) – брудна історія «золотої молоді» сталінських часів. Особливий бруд в тому, що це сталося під час війни з нацистами. Кілька учнів елітної 175-ї московської школи, діти радянських високопосадовців, створили підпільну нацистську організацію «Четвертий рейх». Про неї стало відомо випадково – після того як покінчив життя самогубством її голова, 15-річний син наркома авіаційної промисловості Володимира Шахуріна. Членами «Четвертого рейху» були: сини Анастаса Мікояна Серго та Іван; син секретаря Мікояна Леонід Барабанов; син сестри дружини Сталіна Надії Аллілуєвої Леонід; син найближчого соратника Ворошилова генерал-лейтенанта Рафаїла Хмельницького Артем; син академіка Олександра Бакулєва (друга сталінського секретаря Поскрьобишева) Петро; син заступника голови Держплану Петра Кірпічнікова Фелікс; донька радянського дипломата Костянтина Уманського Ніна, син знаменитого американського підприємця, агента Комінтерну і довіреної особи Леніна Арманда Хаммера. У обвинувачуваному висновку говорилося: «Учасники організації у своїх бесідах вихваляли німецько-фашистську армію і німецько-фашистських лідерів. Учасникам організації були присвоєні звання, запозичені у німецьких фашистів: «рейсхфюрер», «фельдфюрер» і «фельдмаршал», а саму організацію було названо «Четвертою імперією». У бесідах між собою учасники організації обговорювали питання про способи ведення пропаганди, спрямованої на підрив радянського ладу, повалення після війни Радянської влади. Поведінка учасників організації тим більш злочинна, що вона мала місце в умовах Великої Вітчизняної війни, коли увесь радянський народ напружує свої сили в боротьбі з німецьким фашизмом» [122]. Якби то були діти зі звичайної школи, для них з такими звинуваченнями усе б закінчилося одним – «вишак» без оскарження. В СРСР стріляли за менші гріхи. Тим паче, що їм було вже по 15 років. Але ці тінейджери були зі школи незвичайної. Тому, потримавши трохи «для науки» у в’язниці, товариш Сталін наказав цих – як він висловився – «вовчат» вислати «…у різні міста Сибіру, Уралу і Середньої Азії терміном на один рік під поручительство батьків» (там само). Іванові Мікояну навіть всемилостивійше було дозволено навчатися в авіаційно-технічному училищі в Сталінабаді, куди його заслали. Батечко постарався.

Як там було в безсмертному романі «Колгосп тварин», що його Джордж Орвелл написав як пародію на радянську дійсність?

«Усі тварини рівні. Але деякі з них рівніші».

Хтось ще вірить у сталінський «порядок»?