Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ШОСТА.

ЯК ЛЕНІН ІЗ ТРОЦЬКИМ СТВОРЮВАЛИ «РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКУ» АРМІЮ

Не лише побудова комунізму в окремо взятій країні виявилася цілковитою фантазією більшовиків-недоучок. Вони ще й провалили створення дієздатної армії. Нам уже відомо, що спочатку цей процес було доручено підпоручику (лейтенанту) Антонову-Овсієнку, прапорщику Криленку й матросові Дибенку. Потім владу над армією доручили повноцінному наркому – колишньому попові Подвойському. А з січня 1918 року він ще й головою Всеросійської колегії з організації та формування Червоної Армії став. Як же бачили таку складну місію Ленін, Троцький, Свердлов та усі перераховані вище товариші? А вони її складною якраз не вважали. Вони вважали, що армія має складатися з добровольців. Що «свідомі» солдати і матроси масами ринуть до «революційного війська». Адже тепер воювати і помирати треба не за якісь там інтереси імперіалістів, а за світле майбутнє пролетаріату. Проте дуже скоро з’ясувалося, що «свідомих» – украй мало. Жменька. Розвалити величезне російське військо змогли, а зібрати до купи не вдавалося. Основу Червоної Армії складали усе ті ж найманці з латишів, китайців та інша схожа наволоч. Перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, про яку мріяв Ленін ще у 1914 році, м’яко кажучи, гальмувалося. Те, що в листопаді 1917 – березні 1918 року так звану «армію» більшовиків складала наволоч – це не гучний епітет – так і було. Реальний стан справ яскраво продемонстрував наступ німців на Псков і Нарву. Пізніше з цього більшовицька пропаганда зробить один із основних міфів в історії СРСР. Офіційно він звучить так. У лютому 1918 року Ленін зажадав укласти сепаратний мир з Німеччиною, геніально передбачивши, що скоро вона зазнає поразки у Першій світовій, порине в хаос і там складеться революційна ситуація, яку можна буде використати для комуністичного перевороту. За допомогою людей та грошей з Росії, звісно.

Переговори з німцями у Брест-Литовську почалися ще у листопаді 1917 року і на цей час встановилося перемир’я. Але сталася несподіванка: більшість більшовиків не зрозуміла геніального прозріння свого вождя, й виступила проти. На нараді з питання укладення довготривалого миру на бік Леніна стали лише 15 із 47 членів ЦК та вищих партійних чиновників. З тих, хто вже згадувався у цій книзі, Бухарін, Дзержинський, Радек, Коллонтай, Дзержинський, Землячка, Урицький та інші вимагали оголошення Німеччині «революційної війни». Їх назвали «лівими комуністами».

Ленін переконував, що треба набратися сил, виграти час, інакше німці підуть вперед, а армії, щоб їх зупинити, немає. «Ліві комуністи» заявляли, що готові ризикнути долею комунізму в окремо взятій країні на користь Світової революції. Надалі ситуація ще більш ускладнилася, і Ленін змушений був пристати на пропозицію Троцького, висловлену однією фразою: «Ні миру, ні війни, а армію розпустити». Проте німці вимагали укласти мир і, зрештою, після того, як радянська делегація покинула Брест, спрямували свої війська на Петроград та Україну.

Усі зрозуміли, що Ленін був правий, але пізно. І тоді 21 лютого 1918 року Совнарком публікує ленінський декрет «Радянська вітчизна у небезпеці». На заклик рідної партії тисячі революційних солдатів, матросів та робітників пітерських заводів вирушили назустріч німецькому наступу й у жорстоких боях під Псковом і Нарвою 23 лютого зупинили його. Спіймавши облизня, німці пристали на пропозицію Леніна поновити перемовини й зрештою вимушений для обох сторін мир було укладено. Так народилася Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА), свято якої в Росії досі відзначають 23 лютого.

Але таємна історія СРСР розповідає зовсім інше. «Революційні солдати і матроси», побачивши на обрії німецькі війська, вчинили грандіозний драп-марш.

Псков, який захищала лише рота 6-го Тукумського латиського стрілецького полку (того самого, який розстріляв робітничу демонстрацію в січні 1918 року), та нечисленні загони старої армії, було взято 24 лютого. Перед цим місто нагадувало пекло: «Ранком 24 лютого напруження досягло найвищого рівня. Починалися грабунки, які насилу припинялися. На Ринковій (нині – Радянській) площі заст. голови Ради Клейнешехерт, відряджений для припинення грабежів, був убитий групою погромно налаштованих солдатів. Труп лежав на площі, байдуже носилися повз нього люди в різні боки» [34]. Нарву захищали «воїни-інтернаціоналісти», наймані мадяри, якими командував вікопомний Бела Кун. До них з Пітера прибув Павло Дибенко з підкріпленням у вигляді «революційних матросів» та мішком грошей. Проте й гроші не допомогли. Виявилося, що ґвалтувати гімназисток і грабувати натовпом беззбройних «буржуїв» матросики були дуже охочі, а от воювати… Потяг з матросами та самим Дибенком опинився аж у Самарі. Це 1880 кілометрів від Нарви.

Там матроси одразу зайнялися своєю улюбленою справою – убивствами, грабунками, ґвалтуваннями. Пізніше за ці «подвиги» Дибенка знімуть з посади, судитимуть та виженуть з партії. Але потім завдяки наполегливим проханням дружини, його пробачили. Цікаво, що генерал-лейтенант царської армії Дмитро Павлович Парський, який з ризиком для життя вдерся до Дибенка, намагаючись переконати того стати до бою, змушений був стрибати з потяга на ходу, аби залишитися в Нарві й очолити спротив. Це місто німці взяли на початку березня. А, може, революційні червоногвардійці Петрограду замість матросів рвонули до війська, аби захистити «колиску революції»? Ні. «Всеросійська колегія по формуванню Червоної Армії… 26 лютого констатувала не надто радісні для більшовиків факти: «У Василеострівському районі.. спостерігається навіть відхід із лав Червоної гвардії після оголошення про можливість переходу гвардії в армію». «В Обухівському районі.. дізнавшись про мобілізацію, половина Червоної гвардії здала зброю і розійшлася» [35]. А німці? А що німці? Вони вийшли на рубіж демаркаційної лінії, накресленої під час перемир’я, і зупинилися. Так закінчилася ганебна історія, яку потім перетворили на свято.

Ленін у статті «Важкий, але необхідний урок» 25 лютого 1918 року писав: «Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть Нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство. . У Радянській республіці немає армії» [36].

На фото – Ф. Ф. Новицький, вже у радянській формі командарма 2 рангу (генерал-лейтенант) – обличчя цієї людини, яка реально командувала фронтами замість

Фрунзе, ви у жодному радянському фільмі не побачите. Один із небагатьох колишніх «воєнспеців», який уникнув «чистки»1937-1938 рр.

Який саме урок отримали більшовики з тієї ганьби? Перше: керувати військами під час бойових дій, планувати війну, проводити мобілізаційну роботу, організовувати постачання тощо ні лейтенанти, ні прапорщики, ні колишні священники не здатні. Це зовні просто, а насправді для цього потрібні освіта та досвід. Тому вони негайно захопили кільканадцять генералів, полковників та інших офіцерів царської армії й під дулом пістолета змусили на себе працювати. Згідних було чимало. Доля нещасного Ренненкампфа, який відмовився від «щедрої пропозиції» Антонова-Овсієнка, яскраво ілюструвала альтернативу. До того ж в армії годували. Працювали ці люди, що отримали назву «воєнні спе- ціалісти», добросовісно. Бо мали найкращий стимул – в разі чого «товариш Маузер» комісара сказав би їм останнє слово вагою 5,51 грама. Серед найвідоміших – полковник (пізніше Маршал СРСР і начальник Генерального штабу РСЧА) Борис Михайлович Шапошников – справжній автор перемоги над Денікіним; полковник (пізніше командарм 1 рангу РСЧА) Сергій Сергійович Каменєв, полковник Яким Якимович Вацетіс; контр-адмірал Василь Михайлович Альтфатер – перший командувач Робітничо-селянським флотом РРФСР; генерал-майор Олександр Олександрович Самойлов; підполковник Дмитро Михайлович Карбишев – знаменитий фортифікатор. Більшість із них мала ґрунтовну академічну освіту та великий бойовий досвід. Пізніше окремим декретом уряд оголосив мобілізацію всіх колишніх офіцерів без винятку. Окрім всього, це провокувало відхід колишніх офіцерів до Добровольчої армії Денікіна або інших «білих» формувань.

Майже кожен радянський полк, дивізію, корпус, армію очолював такий «воєнспец», або командував ними неофіційно, замість номінального начальника із числа «пролетарів». Аби Ви, читачу, розуміли масштаби, скажу – із загальної чисельності червоних командирів, або як їх тоді називали «краскомів» – 37% були колишніми офіцерами, генералами та адміралам старої армії. Ось у цьому, а також у беззаперечній перевазі (про це трохи нижче) в озброєнні, бойовій техніці та головне – кількості солдат сховано секрет перемог РСЧА. І не в міфічних талантах Будьонного, Дибенка, Антонова-Овсієнка, Щорса, Фрунзе, Чапаєва, Тимошенка, Ворошилова та інших «розкручених» пропа гандою «полководців» справа. Ось, якщо хто не знав, секрет успіхів «геніального червоного полководця» Михайла Васильовича Фрунзе: замість нього на фронтах Громадянської воював колишній царський генерал Федір Федорович Новицький. Подивіться його біографію – де Фрунзе, там і він. Новицький з групою колишніх офіцерів імператорської армії розробляє і втілює плани операцій, а Фрунзе їх привласнює й ордени отримує. Аби було все яскраво й ви пук ло, як любили писати комуністичні газети, наведу приклад одного фрон ту – Південного. Його ко ман дувачами послідовно були: генерал-майор Російської ім пера торської армії П. П. Ситін; пол ков ник П. А. Славен; полковник В. М. Гіттіс; генерал-лейтенант В. М. Єгор’єв; підпол ковник А. І. Єгоров. А біля них з «мау зерами» – члени військової ради (комісари) Сталін, Ворошилов, Берзін, Шляпников – це лише найвідоміші, а загалом їх було 15 штук.

Бували серед «воєнспеців» і ті, хто воював не за страх, а за совість; хто, відчуваючи можливості кар’єрного злету, перебіг добровільно. Як правило, то були видатні негідники. Серед таких – знаменитий Михайло Муравйов, той самий, який брав штурмом Київ й назавжди прославився нелюдською ненавистю до українців та феноменальною жорстокістю. Його зазвичай називають полковником. Це не так. Він колись був полковником. За убивство товариша його під час Першої світової війни було позбавлено звання та відправлено у штрафну частину. У 1917 році він прилаштувався біля лівих есерів. Серед таких покручів і знаменитий Михайло Тухачевський, який, попри міфи, високими талантами не відрізнявся (кілька разів він був жорстоко битий на фронтах – Каппелем, Денікіним, морською піхотою Українського Народної Республіки під командуванням адмірала Білинського), але натомість відрізнявся неабиякими підлістю та жорстокістю. Свого часу він утік з німецького полону, порушивши чесне слово офіцера. Брав мирне населення в заручники. Гнувся перед Троцьким, за що й отримував звання та посади. А ось як його характеризує французький офіцер Ремі Рур, який знав цього пройдисвіта по табору військовополонених: «Не те щоб він був жорстоким – він був просто безжальний» [37]. Це Тухачевський вигадав труїти бойовими газами повсталих тамбовських мужиків, що гаряче схвалив сам Ленін. Це Тухачевський розробляв режим окупації власної країни. Другий висновок, що його зробили комісари: на добровольців покладатися не варто. Ставка на «революційну свідомість» провалилася. А ідіотська затія Подвойського ввести в армії демократію та рівноправ’я негайно вилізла боком. Оті декрети Миколи Ілліча «Про виборне начало та організації влади в армії» та «Про зрівняння усіх військовослужбовців у правах» інакше, ніж витвором хворої уяви кретина не назвеш. Якби колишній піп мав хоча би грам розуму, він би усвідомив, що солдати в десяти випадках з десяти оберуть не професійного, жорсткого і вимогливого командира, який змушуватиме їх до дисципліни та ганятиме до сьомого поту, а «свого хлопця», при якому можна байдикувати та з котрим можна чудово пиячити, грабувати та ґвалтувати. Як Ви уже зрозуміли, шановний читачу, і у військовій галузі більшовики відрізнялися такою само кричущою некомпетентністю, що й в інших. Довелося похапцем розробляти нові проєкти. Ну, як розробляти… Розробляли перераховані вище офіцери та генерали. Тож не була РСЧА насправді ні робітничою, ні селянською. А була вона майже такою самою, як при царі-батюшці: основна солдатська маса з селян, унтер-офіцери з робітників, які мали хоч якусь освіту, а над ними ті самі офіцери, що й у окопах Першої світової та генерали, які сиділи у царських штабах. Перше, що було зроблено – з посади наркома з військових справ зняли Подвойського. До делікатної справи формування армії та стратегічного планування його більше не підпускали, понизивши до рангу члена військових рад, інспектора тощо (читай, базікала-комісара). Наркомом став Лев Троцький. Не тому, що гарний спеціаліст – тому, що військовий напрямок несподівано вийшов на головний план і для розкладених до неймовірного стану полків потрібна була авторитетна фігура та ще й така, яка не спиниться перед звірячими методами «наведення революційного порядку». Передусім, формування армії на принципах добровільності було скасовано і введено мобілізацію. Як у царські часи.

Наприклад, найзнаменитіший (і найбездарніший) майбутній радянський маршал Георгій Жуков потрапив до РСЧА у вересні 1918 року саме по мобілізації, або, як говорилося в декреті РНК від 29 травня 1918 року «примусовому набору». По-друге, створено інститут воєнних комісарів. Це не лише для того, аби горлопанити перед солдатами гасла. Головна їхня функція – нагляд та контроль за «воєнспецами». Комісар мав повноваження будь-якої хвилини застрелити командира і за свої дії звітував лише перед найвищим керівництвом армії і держави. З «гнилим лібералізмом», тобто виборністю командирів та рівноправністю, теж було рішуче покінчено. Разом з цим запроваджуються цікаві винаходи. Наприклад – загороджувальні загони, які мали кулеметним вогнем зупиняти частини, що відступали, та виловлювати дезертирів. Офіційно знаменитий наказ № 18 було підписано Троцьким у розкішному потязі, який раніше належав імператору Миколі ІІ, 11 серпня 1918 року на фронті проти повсталих солдат Чехословацького корпусу. Але неформальні загони з числа китайців, мадяр та латишів існували й раніше. А ще більшовики ввели правило децимації. Як у війську монголів ХІІІ століття. Розстрілювали кожного десятого з підрозділу, який відступав. Обов’язково разом з комісаром. Командирів берегли: надто мало їх було, а політичних горлопанів у шкіряних куртках – цілі отари. Проте мобілізовані солдати продовжували масово дезертирувати. І було їх дуже багато. А бажаючих воювати – не дуже. Тоді вигадали штрафні частини. Але солдати продовжували тікати. Тоді гуманні більшовики вирішили боротися з цим радикально – шляхом взяття у заручники родин червоноармійців. Наприклад, однією з численних (але далеко не першою і не десятою) постанов більшовицької влади – в цьому випадку Ради Робітничої і Селянської Оборони у складі Леніна, Троцького, Красіна, Сталіна та ін. від 3 червня 1919 року було визначено, що до числа відповідальних за дезертирство належать «…члени родин дезертирів, винні у переховуванні дезертирів, а також місцеве населення та посадові особи, винні у переховування дезертирів» [38]. Для них були різні покарання. У когось конфісковували хату, коня і воза; у когось – землю, а когось і до стінки ставили. І нехай вас, люб’язний мій читачу, не обманює отой фіговий листочок, яким більшовики прикривали варварський принцип колективної відповідальності – «винні у переховуванні». Хто вирішував, винні дружина та діти Петренка в тому, що він утік з полку? Правильно – комісари. Віддавайте коня та корову – єдину годувальницю родини. Схожими варварськими методами та неймовірною жорстокістю, Леніну, Троцькому, Сталіну і компанії вдавалося поступово сформувати велетенську за чисельністю армію. Якщо на кінець квітня 1918 року РСЧА мала у своєму складі лише 198 тис. осіб на 90-мільйонну країну, переважно добровольців і переважно небоєздатних, то на початок вересня армія мала уже 550 тисяч, у жовтні 800 тисяч. На осінь 1920 року РСЧА була жахливим монстром: 5,5 мільйонів бійців і командирів. Це більше, ніж чисельність Російської армії після мобілізації 1914 року. Для порівняння: у червні 1918 року Добровольча армія Денікіна мала у своєму складі аж… 8 тисяч солдат і офіцерів. А максимального числа – 70 тисяч сягнула у жовтні 1919 року, коли РСЧА мала у своєму складі три мільйони осіб. Та що там: увесь «білий рух», формально (але насправді ні) об’єднаний під командуванням адмірала Колчака, на середину 1919 року нараховував 682 тис. стройових бійців і командирів.

«Творець» РСЧА Л. Д. Троцький на Червоній площі під час військового параду. Зверніть увагу на «будьонівки» на головах командирів за його спиною. Це з царських складів. Їх під час Першої світової нашили гори – для параду перемоги над Німеччиною – головні убори, стилізовані під шоломи московських ратників.

Повторююсь: величезна кількісна перевага, задіяні «воєнспеци», загород жувальні загони та родини червоноармійців у заручниках – ось реальний секрет успіхів Червоної Армії, а не вигаданий Агітпропом «ентузіазм робітничо-селянських мас». Скажуть: зате у Денікіна, Колчака, Каппеля, Юденича, Врангеля та інших було багато танків, літаків і бронепоїздів, не кажучи вже про гвинтівки, кулемети та гармати. Усе це постачалося їм безкоштовно Антантою. А червоноармійці йшли у бій ледь не з однією гвинтівкою на трьох. Брехня це все. Насправді було все з точністю до навпаки. Так, Англія щось таки давала тому ж Денікіну. Але небагато. Не мала фінансової і технічної можливості. Червона Армія на кінець війни мала 122 самих лише бронепоїздів. На кінець 1918 року у складі РСЧА було 50 авіаційних загонів по 6 літаків у кожному, а навесні наступного року – 67 загонів, не враховуючи інших підрозділів. А дві кінні армії чисельністю в 15-17 тисяч кожна? Навколо Пітера, Москви, Тули та інших міст, що їх контролювали «червоні», з часів Першої світової було розташовано гігантські склади зброї, боєприпасів та військової амуніції, зокрема і трофейної. Крім того, під контроль більшовиків потрапили майже усі військові заводи. Завдяки цьому Троцький (точніше, «воєнспеци») мав можливість формувати надпотужні частини. Це лише у фільмі «Чапаєв» на всю дивізію Василя Івановича був один нещасний кулемет Максима, яким оперувала Анка-кулеметниця. Але не у вигаданій радянськими борзописцями, а в реальній історії, лише 1-й Кулеметний полк, що базувався в Оранієнбаумі й дістався більшовикам у спадок від «попередників», мав на озброєнні 1,5 тис. кулеметів. Скільки їх було загалом – невідомо. Та враховуючи те, що у 1914-1917 роках царським урядом додатково до того, що вже було, закуплено 60 тисяч нових кулеметів, мусимо визнати, що фільм Сергія Ейзенштейна про Анку-кулеметницю так само близький до істини, як фільм Жоржа Мельєса «Подорож на Місяць». «Значно важче було з озброєнням і постачанням у білих армій. Для Рад було суттєвою втратою, коли склади в портах Мурманська, Архангельська і Владивостока, де зберігалися величезні запаси зброї та боєприпасів, поставлених країнами Антанти для Російської армії, навесні і влітку 1918 року перейшли під контроль інтервентів. До речі, це не означало, що вони надійшли в розпорядження білих армій. Велику їх частину країни Антанти забрали собі назад» [39].

Відкрию вам таємницю, шановні читачі. Уся «інтервенція» Антанти у зазначені міста-порти мала на меті передусім захист отих складів із майном на сотні мільйонів рублів, яке свого часу країни Антанти та США поставили уряду Російської імперії і за яке не було заплачено. В Одесі та низці інших українських міст, де висадилися французи, ситуація була приблизно така сама, плюс певний політичний чинник – підтримка Денікіна та блокування портів не давало можливості більшовикам займатися «експортом революцій» до сусідніх країн, як це вони робили восени 1918 року через Петроград. Абсолютно утилітарна мета. Та й сама поведінка «окупантів», які намагалися навести елементарний лад у тій політичній мішанині, передусім методом співробітництва й дуже пасивно поводилися як мілітарна сила, не дають нам підстав вважати їх тими, ким показувала радянська пропаганда. Більше того – як я уже зазначав, Колчак лише вважався головним. Але насправді численні «білі» загони серйозно ворогували один з одним. Наприклад, Антанта погодилася передати армії Колчака трохи зброї та боєприпасів з числа тієї, що була оплачена ще царським урядом. Але постачання навіть цього мізеру – 41 тис. гвинтівок та 10 мільйонів набоїв заблокувала Трансбайкальська армія отамана Семенова, який контролював Транссиб. І дозволив прохід потягів зі зброєю він лише тоді, коли майже беззбройні війська Колчака було розбито. Або ось отаман Війська Донського Петро Краснов. Відмовився підкорятися Денікіну та Колчакові, які орієнтувалися на Антанту, налагодив стосунки з Німеччиною. Від неї отримав 11 тисяч гвинтівок, 44 гармати, 88 кулеметів, 100 тисяч снарядів та 10 мільйонів набоїв. І це лише верхівка айсбергу. Про надскладні стосунки між Денікіним, Махном, Скоропадським, Красновим, Петлюрою, Винниченком, Григор’євим можна цілий тритомник написати. І це лише на Півдні. Про Семенова та Колчака на Сході я уже згадав – додаймо сюди хоча б командуючого Партизанською армією отамана Аненкова, який теж лише на словах визнавав зверхність адмірала, а насправді різав і червоних, і білих.

Отже, підсумуємо: величезний мобілізаційний ресурс, колосальна кількість зброї, які підкріплювалися украй жорстокими середньовічними методами примусу; сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура та роздробленість опонентів надали більшовикам змогу виграти те, що досі називається Громадянською війною в Росії, хоча я б назвав це інакше – війною комуністів за світове панування. Бо як у концепцію Громадянської війни у Росії вписується захоплення республік Кавказу, загарбання Бухарського емірату, України, Білорусі тощо; спроба державного перевороту в Німеччині та Угорщині? Можна також говорити і про Першу соціалістичну. Бо почали більшовики війну зі своїми ж однодумцями. Якщо не брати до уваги Льодовий похід крихітної армії денікінців чисельністю 3 тис. багнетів і шабель, як реакцію на звірячі убивства і насильство з боку «революційних матросів і солдат, то першим мілітарним супротивником більшовиків став Комітет членів незаконно розігнаних Всеросійських установчих зборів (рос. Комуч), створений есерами на чолі зі знаменитим революціонером Володимиром Вольським. Володимир Винниченко та Симон Петлюра, з якими більшовики воювали в Україні, – теж соціалісти. І в Грузії більшовики воювали з марксистами-соціалістами на чолі з відомим Ноєм Жорданія. Менш відомо про Білоруську народну республіку на чолі з соціалістами Іваном Середою та Язепом Льосиком. Фактично треба казати, що Москва воювала з колишніми колоніями Російської імперії за збереження цієї імперії уже під соціалістичною вивіскою. Й використовувала протиріччя між ними та сусідами, аби бити поодинці. Українцям та білорусам не пощастило, бо, по-перше, доля розпорядилася таким чином, що їм довелося мати справу не з Антантою, а з німцями, які були слабкі, і по-друге, крім більшовиків, українцям довелося битися ще й з поляками, махновцями та денікінцями.

Продовження теми Громадянської війни – у наступній главі. Однак вона буде не про бої, походи та марші. Поговоримо про інші речі. Адже це все таки таємна історія…