Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА.

«ВСТАВАЙ, СТРАНА АГРОМНАЯ», АБО ТАЄМНИЦЯ ПЕРШОЇ НОЧІ

Кажуть, що СРСР улітку 1941 року не мав наміру воювати. Мовляв, саме переозброєння проводилося на нові танки та літаки. Жуков із Тимошенком аж 20 нових мехкорпусів формували, більшість з яких були катастрофічно недоукомплектовані – хто ж у таких умовах воює? Відповім: Радянський Союз у таких умовах воює. Про моторошну кількість мехкорпусів, їхню комплектацію та переозброєння гарно і детально Віктор Суворов написав. Тому висловлюся коротко. Третій рейх вступив у війну, коли тривав процес переозброєння Вермахту на танки нового типу. За логікою комуністичних агітаторів, Гітлер мав дочекатися, поки його армія пересяде з танкеток Pz-І та Pz-ІІ на середні танки Pz-ІІІ та Pz ІV, а вже після цього починати війну з половиною світу. Але після того, як Вермахт було б насичено танками нового зразка, почалося би виробництво та переозброєння війська на ще більш сучасні Pz-V, Pz-VІ. То що, знову чекати?

Модернізація та розробка нових систем зброї та бойової техніки не закінчується ніколи. Хтось намагається перевищити потенційного противника. Інший прагне не відставати. Це називається гонкою озброєнь. В СРСР переозброєння взагалі ніколи не зупинялося. Не встигали припинити виробництво танків БТ-2, як його оголошували «застарілим» і починали переозброюватися на БТ-5. Потім на БТ-7. Потім на БТ-7М, потім на Т-34-76, потім на Т-34-85 і далі за списком. Ще раз повторюся: на літо 1941 року СРСР (за радянськими, найімовірніше, заниженими відомостями) лише на Західному кордоні мав 15 687 танків, в т. ч. понад тисячу надсучасних, рівних яким не було у світі, середніх Т-34 і важких КВ – проти 4 058 німецьких танків та штурмових гармат. Більшість німецьких танків була застарілими, легкими й горіли вони, мов сірники. А проти 3 039 німецьких літаків СРСР на західних кордонах мав 10 743 машини. Це, окрім того, що зосереджувалося в тилу. І якщо десь там, на Кавказі, Уралі та в Сибіру механізовані корпуси лише формувалися, то проти німців у бій пішли цілком боєздатні, як ми побачимо нижче. Отже, аргументи радянських, а нині й російських пропагандистів, не витримують критики. А ось те, що РСЧА готувалася до нападу на Гітлера влітку або восени 1941 року, прораховується чітко. По-перше: «У квітні-травні 1941 р Наркомат оборони і Генеральний штаб прийняли рішення за запискою, яку було подано, й почали проводити за згодою уряду таємне відмобілізування військовозобов’язаних запасу під прикриттям «великих навчальних зборів». Ставилося завдання посилити військові частини і з’єднання в 14 військових округах. Загалом на «навчальні збори» до оголошення війни було призвано понад 802 тис. осіб, що становило 24% приписного особового складу за мобпланом МП-41» [123].

Насправді про жодні навчання не йшлося. Мобілізація – це війна. А таємна мобілізація – це війна наступальна. Бо той, хто не хоче війни і має намір захищатися, свою мобілізацію навпаки проводить відкрито й демонстративно. Це один із інструментів попередження війни – ворогу оголошують: дивися, твої наміри нам відомі й ми вживаємо заходів, не смій навіть мислити про погане. Після війни радянським маршалам було наказано писати, що ця таємна мобілізація проводилася «у зв’язку зі зростанням загрози агресії з боку фашистської Німеччини», як, наприклад, писав у своїх мемуарах Василевський. Та це брехня, яку легко розпізнає будь-яка людина, що здатна мислити. Бо вона зверне увагу на три останні слова у наведений вище цитаті. Таємна мобілізація передбачалася мобілізаційним планом на 1941 рік, проєкт якого Жуков подав на затвердження Раднаркому ще 12 лютого. Через місяць після закінчення оперативно-стратегічних ігор проти Німеччини та її союзників на мапах, про які я розповідав, і через 11 днів після призначення його начальником Генерального штабу. Що сіє означає?

Це означає, що мобілізаційний план почали готувати одразу після ігор і ще до вступу Жукова на посаду. Якби він працював усі 11 днів без перерви на сон, їжу і в «памперсах», все одно жодним чином би не встиг отримати, систематизувати, проаналізувати гори інформації – від кількості уздечок у кавалерійських полках до забезпечення зенітної артилерії 37-мм снарядами, кораблів балтійського флоту мазутом і горілкою та авіаційних полків похідними кухнями і трасуючими набоями. З цього випливає, що війну з Німеччиною готували мінімум із січня і саме на літо 1941 року. Друге. Дослідники чітко помітили і правильно інтерпретували цікавий факт: 6 травня 1941 року Сталін обійняв ще одну посаду – голови Ради Народних Комісарів СРСР. Віктор Суворов, Марк Солонін і решта дослідників цілком слушно пов’язали цей крок із початком Великої Війни. Сталіну потрібна була вся повнота влади. До того ж грали роль його амбіції – не який-небудь Молотов мав віддати Головний Наказ про початок того, до чого Сталін готувався усе своє життя! Але німці випередили.

Зараз важко сказати, на яку дату Сталін призначив вторгнення. Документи, якщо і збереглися, то досі закриті усіма можливими грифами таємності. Але якщо з архівів, які стосуються Другої світової, колись і знімуть секретність – не факт, що там щось знайдеться. Пожежі в архівах є давньою традицією московських правителів, починаючи з Петра І. За фактом того, що удар Вермахту застав Другий стратегічний ешелон РККА і частину Першого на марші та в місцях зосередження, можна говорити про серпень. Розрахунок простий: треба дати мужикам зібрати основну частину врожаю, перш ніж масово мобілізовувати. Та й селянам по той бік майбутнього фронту не завадить дати час це зробити, щоб не збирати потім жито та пшеницю на полях Польщі, Румунії, Угорщини чи Чехословаччині самотужки. Якщо щось із тих злаків залишиться після того, як полями пройдуть тисячі сталінських танків. Війна опісля збору врожаю – стара московська традиція. Це підтверджується звітом югославського військового аташе, датованим 17 грудня 1940 року, в якому повідомлялося: «За відомостями, отриманими з радянських кіл, повним ходом триває переозброєння ВПС, танкових військ і артилерії з урахуванням досвіду сучасної війни, яке в основному буде закінчено до серпня 1941 року. Цей термін є крайнім (часовим) пунктом, до якого не слід чекати істотних змін в радянській зовнішній політиці» [124]. Уважний читач одразу помітить, що план «Барбароса» Гітлер підписав 18 грудня 1940 року. Якось згадується мем російського пропагандиста Дмитра Кисельова: «Совпадение? Не думаю…» Ідемо далі.

Текст знаменитої пісні «Священна війна» було опубліковано вже 24 червня, на третій день війни. А на шостий день вона вже лунала на Білоруському вокзалі у виконанні однієї із груп Ансамблю пісні й танцю РККА. А так не буває, щоб за 5-6 днів поет написав слова, композитор – музику, оркестр вивчив мелодію, співаки – слова, провели репетиції, записали пісню, надали запис Сталіну, той прослухав її і затвердив. Хтось сумнівається, що проєкти такого рівня без дозволу вождя ніхто б не посмів пустити в люди? В СРСР усі фільми виходили у прокат лише після того, як Сталін особисто їх переглядав і давав «добро». А ось іще. Не менш знаменитий плакат «Батьківщина-Мати кличе» (рос. «Родина-Мать зовет»). За офіційним міфом, його було створено 22 червня 1941 року. Працював буцімто художник Іраклій Тоїдзе собі спокійно у недільний сонячний день над своїм черговим творінням, аж тут до майстерні увірвалася його дружина із криком «Війна!» «Вражений виразом її обличчя, художник наказав дружині завмерти і тут же почав робити начерки майбутнього шедевра» [125].

Але так не буває. Хто такий був отой Тоїдзе? Навіщо кинув все й почав малювати плакат, та ще й з обличчя власної дружини? В СРСР усі без винятку плакати агітаційно-політичного спрямування малювалися винятково на замовлення рідної партії та радянського уряду. Віктор Суворов із посиланням на очевидців, у т. ч. на конкретних людей з конкретними прізвищами, подає інформацію про появу плакатів «Батьківщина-Мати кличе» другого і навіть першого дня війни. А так не буває, щоб творіння маловідомого художника (на Тоїдзе премії, звання та нагороди посипалися вже після початку війни) пройшло усю бюрократичну машину СРСР, дійшло до Сталіна, було ним затверджено й наступного дня розклеєно по містах, селищах і селах. Суворов також подає свідчення, що пакунки з плакатами прийшли на призовні пункти ще у грудні 1940 року.

А ось відомий плакат «Беспощадно разгромим и уничтожим врага», на якому червоноармієць вганяє багнет у лоба Гітлеру, який прорвався крізь листок із текстом Договору про ненапад. За офіційною версією, його на замовлення головного редактора головної партійної газети «Правда» створила група відомих художників «Кукрыниксы» (Купріянов, Крилов, Ніколай Соколов) надвечір 22 червня. А уже через три дні він висів по всіх усюдах неосяжного СРСР. І отут московські історики «проколються». Бо за тією ж офіційною версією, плакат затверджував особисто Сталін. І не просто затверджував, а перший варіант «забракував» (у ньому червоноармієць протикав не голову, а руку Гітлера) і наказав переробити. Уявляю ситуацію. Пізнього вечора головний редактор газети «Правда» Петро Миколайович Поспєлов телефонує у приймальню Сталіна й повідомляє його особистому секретареві Поскрьобишеву щось на кшталт «Тут Кукринікси плакат гарний намалювали, як би його товаришу Сталіну підвезти на затвердження?» Той іде до шефа, щоб запитати, чи прийме він товариша Поспєлова. Сталін перериває доповідь наркома оборони членам Політбюро й каже: «Так, зараз плакат найголовніше. У нас палають аеродроми і тисячі вагонів з боєприпасами. Зв’язку зі штабами механізованих корпусів немає. Де зараз противник і що він робить, невідомо. Але не це зараз головне. Головне – плакат. Нехай члени Політбюро, начальник Генштабу та нарком оборони зачекають, поки я плакат подивлюся».

Так це все бачили ті, хто складав казочку про те, як Кукринікси героїчно плакат малювали? Сталіну у найчорніший день його життя що, не було чого робити? Найсмішніше знаєте що? В журналі відвідувань кабінету Сталіна немає запису, що увечері 22 червня там побував Поспєлов. І «Кукриніксів» там не було. І вдень теж. Були Тимошенко, Жуков, Молотов, Берія, Ворошилов та інші товариші. Дехто з них не раз заходив. А про Поспєлова і «Кукриніксів» – і натяку нема. Більш того – останній відвідувач вийшов із кабінету Сталіна о 16.45. День був важкий, і вождь, давши завдання соратникам та військовим, поїхав відпочивати. На другий день війни уже о 3.20 ранку в кабінеті Сталіна – перші відвідувачі. І знову це не «Кукринікси», а Молотов і Ворошилов. За ними – Берія, Тимошенко, перший заступник начальника Генштабу Ватутін та інші «важкі фігури».

А прізвища першого заступника Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) і за сумісництвом головного редактора «Правди» Поспєлова знову не знаходимо. Щоправда, Сталін ще приймав людей на дачі, за вечерею. Але для цього товариш Поспєлов рангом не вийшов. А чи бував редактор «Правди» взагалі у сталінському кабінеті? Бував.

Така дрібниця, як час створення агітаційних матеріалів і видає таємницю подій червня 1941.

За увесь 1941 рік – лише одного разу, 30 квітня з 22.10 до 23.20. Оце і є, друзі, той день, коли Сталін міг поставити Поспєлову завдання щодо ідеологічного забезпечення май бутньої війни. А плакати могли доправляти Сталіну і без Поспєлова. Без поспіху. І наприкінці травня, попихкуючи люлькою, товариш Сталін продиктував Поскрьобишеву свої зауваження, які той передав телефоном товаришу головному редактору, а той – товаришам художникам. Так працювала система.

Хтось заперечить: але звідки «Кукринікси» могли знати, що Гітлер першим нападе, щоб намалювати як він рве Пакт про ненапад? Відповідь проста: якби Гітлер не напав, то у відповідний момент товариші комуністи самі б організували «провокацію оскаженілої німецької воєнщини», як свого часу організували «провокацію оскаженілої фінської». Так що вся ця історія про те, як «Кукринікси» героїчно малювали, а Сталін м’яко їх поправляв – брехня. З метою прикрити справжню дату створення подібних штук, які, у свою чергу, викривають той факт, що у Кремлі таки планували нападати на Німеччину, і саме влітку 1941 року. Та не так сталося, як гадалося.

Чому Гітлер вдарив 22 червня? Кажуть, німецькі генерали обрали цей день з розрахунку, по-перше, що то була неділя й радянські офіцери ніжилися в ліжках, а по-друге, то був найдовший світловий день. Може бути. Але тут, як на мене, ще одна причина. На відміну від Сталіна, Адольф був не прагматиком, а містиком. А 22 червня – це День Сонцекресу.

Численні колони тракторів С-65 виробництва «Танкограду» з далекобійною важкою артилерією на причепах німці розтрощили одним ударом на дорогах біля кордонів. Куди і навіщо вони їхали? Чому їх не тримали – як годиться за бойовим статутом – на закритих позиціях у глибині оборони?

Як би там не було, але удар виявився нищівним. Танкові групи Вермахту за підтримки авіації буквально зім’яли надпотужні частини РСЧА, які було зосереджено у наступальних угрупуваннях. Не допомогла ні кількісна, ні якісна перевага. Це наче здоровезний двометровий амбал замахнувся важкою сокирою над головою «ботаніка» в окулярах, а той вийняв з портфеля шило, яким зшивав в канцелярії папки і штрикнув у печінку. Такий несподіваний смертоносний удар шилом називається «циганським».

Якби Сталін боявся нападу Гітлера, він би наказав військам вирити у 100 кілометрах від кордону чотири-десять-двадцять ліній окопів. Закопати у землю танки по самісінькі башти. Перед окопами вирити протитанкові рови, а землю густо утикати мінами. І посадити в окопи мільйони солдатиків.

Натомість чомусь тисячі танків та мільйони солдатиків гігантськими масами у прикордонних лісочках ховалися. Уздовж прикордонних доріг танки стояли у 3-4 ряди, впритул – німецьким льотчикам навіть цілитися не треба було. До речі, на 22 червня у Гітлера далеко не все було готове до вторгнення. Але відтягувати час він уже не міг, бо знав про «крайній пункт» радянських військ. А могла й погода перешкодити. Поки що стоять погожі дні, а як буде далі на неозорих просторах Росії? Он, у Ленінграді ще на початку червня випав перший сніг… Звідкись з’явився міф, що Сталін нападом німців настільки був шокований і переляканий, що утік на дачу й три дні тремтів там від жаху. Шокований він був, правда. Але не тремтів і не на дачі. Журнал відвідувань кабінету Сталіна безпристрасно показує, що і 22, і 23, і 24 і в наступні дні Сталін був на місці й активно працював, приймаючи членів Політбюро, військових, наркомів, керівників Комінтерну тощо.

Але загадка все ж існує. Як її пояснити, якщо чесно, не знаю. Судячи з журналу відвідувань, автори численних мемуарів, які описували страшну ніч з 21 на 22 червня 1941 року всі поголовно брешуть. Ось, наприклад, голова виконкому Московської ради народних депутатів Василь Пронін згадував: «21 червня 1941 о десятій годині вечора нас із секретарем Московського комітету партії Щербаковим викликали у Кремль. Тільки-но ми присіли, як, звертаючись до нас, Сталін сказав: «За даними розвідки і перебіжчиків, німецькі війська мають намір сьогодні вночі напасти на наші кордони. Мабуть, починається війна. Чи все у вас готове до міської протиповітряної оборони? Повідомте!» Близько 3-ї години ночі нас відпустили. Хвилин через двадцять ми під’їхали до будинку. Біля воріт нас чекали. «Телефонували з ЦК партії, – повідомив зустрічаючий, – і доручили передати: війна почалася і треба бути на місці» [126]. Нагадаю, що перші залпи артилерії пролунали о 3.15 ранку, а форсування Бугу почалося годиною пізніше.

Поки інформація дійшла до Генштабу, поки її там осмислили й узагальнили, поки передали Сталіну та до ЦК… Так що о 3.20 відносно дрібні «біси» жодним чином не могли отримати цю інформацію. Невдовзі до кабінету Сталіна завітали Нарком оборони Семен Тимошенко та начальник Генерального штабу Георгій Жуков. Останній згадував, як о 4.30 ранку разом із Тимошенком увійшов до кабінету Сталіна: «І. В. Сталін був блідий і сидів за столом, тримаючи в руках не набиту тютюном трубку. Ми доповіли обстановку. І. В. Сталін здивовано запитав: «Це не провокація німецьких генералів?» «Німці бомблять наші міста на Україні, в Білорусії і Прибалтиці. Яка ж це провокація.. » – відповів С. К. Тимошенко. . .Через деякий час до кабінету швидко увійшов В. М. Молотов: «Німецький уряд оголосив нам війну». І. В. Сталін мовчки опустився на стілець і глибоко задумався. Настала тривала, тяжка пауза» [127]. Замислишся тут, якщо всі плани летять шкереберть. Так грандіозно замахнутися й отримати шилом в черево… Але зараз про інше. Обидва ці свідчення – суцільна брехня. Спочатку про вигадки Проніна. Згідно із записами журналу відвідувань, ані його, ані Щербакова у той вечір в кабінеті Сталіна не було.

На цьому можна було б поставити крапку. Але є ще одне: яким би нетямущим у військовій справі не був Сталін, він, навіть упившись до стану риз, не запрошував би голову міськвиконкому та секретаря міському партії, щоб запитати стосовно протиповітряної оборони столиці. Бо вони в цьому ні чортяки не петрали. Сталін мусив викликати помічника командуючого Московським військовим округом з ППО генерал-майора Громадіна. Тепер щодо Жукова. Як свідчить той таки журнал, Жуков з Тимошенком прибули до кабінету Сталіна не о пів на п’яту, а на годину з чвертю пізніше. Разом з ними увійшли Молотов, Берія і Мехліс. Виходить, Вермахт уже дві з половиною години обстрілював і бомбив радянські міста та військові частини; уже минуло півтори години, як німецькі війська вдерлися на територію СРСР і тільки о 5.45 вождь сподобився прийняти вище військове керівництво армії (Мехліс був головним комісаром РСЧА), Прикордонних військ та військ НКВС (Берія). Якщо разом з ними до кабінету Сталіна увійшов Молотов, то вся сцена, змальована Жуковим (чи хто там за нього писав його «найправдивіші спогади» про поведінку Сталіна після повідомлення Молотова), є чистої води містифікація. Якщо подумати – це неможливо.

Відомо, що Шуленбург офіційно повідомив Молотова про оголошення війни о 5.30 ранку. Відтак о 4.30 ні наркому іноземних справ, ні військовим у кабінеті Сталіна не було що робити. Та і не встиг би Сталін до 4.30 ранку доїхати у Кремль. Відомо також, що о пів на першу ночі у війська було надіслано Директиву Наркома оборони № 1, яку варто назвати «На провокації не піддаватися». Тобто і начальник Генштабу Жуков, і нарком оборони Тимошенко уночі були на своїх робочих місцях.

Але Жуков не вгаває і продовжує нести ахінею. Буцімто десь о 3.40 ранку «Нарком наказав мені телефонувати І. В. Сталіну. Телефоную. До телефону ніхто не підходить. Телефоную безперервно. Нарешті чую сонний голос генерала Власика (начальника управління охорони).

– Хто говорить?

– Начальник Генштабу Жуков. Прошу терміново з’єднати мене з товаришем Сталіним.

– Що? Зараз?! – здивувався начальник охорони. – Товариш Сталін спить» (там само).

Далі Жуков змальовує розгубленість та шок Сталіна і нарешті його відповідь: «…Приїздіть з Тимошенком у Кремль. Скажіть Поскрьобишеву, щоб він викликав усіх членів Політбюро» (там само).

«Жора-Катафалк» любив розповідати про те, який він великий полководець і як сам-один війну виграв. І як Сталін війною на глобусі керував. Ось і тут хвалько оповідає казочки. Це з якого дива нарком оборони Тимошенко наказує начальнику Генштабу телефонувати Сталіну, коли зобов’язаний був сам це зробити? Тимошенкові що, жити набридло?

Але тоді «Катафалк» не мав би підстав смачно розписати про сонне царство навколо Сталіна, тоді як він «бділ». Жукову треба було би знати, що на дачі Сталіна не єдиний телефон, біля якого спав на стільці негідник-генерал, а цілий комутатор з черговою телефоністкою у відповідному званні. І спробувала б вона заснути…

А чому Сталін мав наказувати начальнику Генерального штабу «сказати Поскрьобишеву»? Це як? Телефонує начальник Генерального штабу додому особистому секретарю Сталіна і каже: це я, Жуков. Товариш Сталін мені сказав, щоб я вам сказав… Хтось у цю маячню вірить? І нарешті. Як же виконали члени Політбюро наказ Жукова? Якщо військові та Молотов увійшли до сталінського кабінету о 5.45, то Мікоян о 7.55; Каганович і Ворошилов о 8.00. Андрєєва взагалі не було Не було Калініна. Не було Жданова. Не було Хрущова. Тобто половина членів Політбюро, якщо враховувати самого Сталіна, відсутня. Хворіли? На виклик Хазяїна мертві піднімалися. Відпочивали на Кавказі? Знайшли час. Виправдання є хіба у Хрущова, який перебував тоді в Києві. Молотов у своїх спогадах брехню Жукова викриває: «Ми зібралися у товариша Сталіна в Кремлі близько другої години ночі: офіційне засідання, всіх членів Політбюро було викликано.

До цього, 21 червня, ввечері ми були на дачі у Сталіна години до одинадцятої-дванадцятої. . .Члени Політбюро залишалися у Сталіна, а я пішов до себе приймати Шуленбурга.. І Жуков з Тимошенком прибули не пізніше третьої години. А те, що Жуков це відносить до часу після четвертої, він запізнюється свідомо, щоб підігнати час до свого годинника. Події розгорталися раніше» [128]. Але викривач жуковської брехні сам виявився… брехуном. Не були члени Політбюро на дачі Сталіна 21 червня до «одинадцятої-дванадцятої» години. Бо останній відвідувач (Берія) вийшов із кабінету Сталіна в Кремлі о 23 годині. Не могли Жуков та Тимошенко перебувати у сталінському кабінеті о третій годині ночі, бо тоді ще війна не почалася. А після третьої вони були на своїх робочих місцях, приймали повідомлення від командуючих воєнними округами (точніше, фронтами, на які округи було перетворено 21 червня) та флотів. Про час прибуття членів Політбюро вже говорилося. Навіщо ж вони всі брешуть, від Проніна до Жукова і Молотова? Що приховують? Де був Сталін з 11.00 вечора 21 червня до 5.45 ранку 22 червня? У нього війна на носі, а він зникає кудись на майже сім годин.

От візьмемо 15 травня 1941 року. День, на який було призначено першу дату початку операції «Барбаросса». Відповідно до записів у журналі відвідувань, в ніч з 14 на 15 травня Сталін перебував у своєму кабінеті з найближчим оточенням аж до 2.05 години ночі. До 0.55 там же перебували нарком оборони та начальник Генерального штабу. І лише після того, як усі переконалися, що на кордоні тиша й жодних ознак німецького вторгнення немає – Сталін всіх відпустив. А що ж тут маємо? Деякі пропагандисти навіть важку хворобу Сталіну вигадали, аби виправдати його відсутність у Кремлі. Хтось взагалі припускає, що він саме їхав на відпочинок у Крим. З 1937 року не їздив у відпустки, а тут припекло. Написано гори історичних досліджень про те, що Сталін боявся Гітлера й одночасно не вірив у вторгнення. Не вірив, бо боявся. Заплющував очі на факти, мов маленький хлопчик: якщо сховатися під ковдру, то наче і грози за вікном немає. Написано не менші гори книг і про те, в яку паніку вдарився вождь. Брехня це. Була розгубленість. Вагалися, як діяти далі. Каганович, як нарком шляхів сполучення, отримав завдання щодо організації транспорту, заступник голови Раднаркому (тобто самого Сталіна) і одночасно міністр зовнішньої торгівлі Мікоян – щодо постачання. Паніку вигадала пізніше радянська пропаганда, щоб виправдати небачений в історії розгром сталінських танкових орд, захоплених зненацька, бо перебували під керівництвом нездар – різноманітних жукових-рокоссовських-єрьоменків-тимошенків. Гітлер уже 4 серпня 1941 року з тугою сказав генералу Гудеріану: «Якби я знав, що у росіян справді така кількість танків, яка наводиться у вашій книзі, я би, мабуть, не починав цієї війни» [129]. Ось тут причина сталінського шоку. І тут таємниця того, чому Сталін не вірив, що Гітлер нападе. Треба абсолютно злетіти з котушок, аби спочатку писати в «Майн кампф» про смертельність війни на два фронти, а потім кинутися на неозору країну, в якій така прорва танків, гармат, артилерії, і яка має більш ніж удвічі більший мобілізаційний ресурс.

Сталін вважав, що Гітлер притомний. Сталін вважав, що Гітлеру відома хоча би приблизна кількість танків, які мав СРСР. Сталін навіть не міг помислити, що Гітлер не повірить Гудеріану. Сталін і сам не був, м’яко кажучи, великим мислителем. Хитрим, підлим, підступним, практичним був – як бувають деякі ватажки банд, а от мислителем – таким собі. Ми вже про це говорили. Так що можна сказати, обидва диктатори перехитрили один одного і кожен самого себе. Але висловлювання пришелепкуватого Адольфа про те, що він міг не починати війну, йшло у розріз із дійсністю. Не мав він іншого виходу. Про що й написав Муссоліні в листі від 21 червня 1941 року. Хто захоче – знайде його в інтернеті, тут наведу найцікавіші вибрані місця із переписки з другом: «…я не можу взяти на себе відповідальність за більш тривале вичікування і, перш за все, я вважаю, що немає жодного іншого шляху усунути цю небезпеку подальшого вичікування – яке обов’язково призвело б до катастрофи цього, або, найпізніше, наступного року… Концентрація російських сил – я наказав генералу Йодлю переслати Вашому аташе, генералу Марасу найостаннішу карту – величезна. Справді, всі наявні сили росіян знаходяться біля нашого кордону. Крім того, з настанням теплої погоди, активізувалася діяльність на численних заставах. Якщо обставини змусять мене розгорнути німецькі військово-повітряні сили проти Англії, то існує небезпека, що Росія в такому разі вдасться до стратегії шантажу на Півдні і Півночі, і я буду змушений мовчки поступитися через її перевагу у повітрі. Тому після довгих і болісних роздумів я нарешті прийняв рішення розрубати вузол, поки він не затягнувся…» [130]. Єдина помилка фюрера. Він вважав, що титанічні сили, які зосередив Сталін поблизу кордонів – це всі наявні у нього війська. Гітлер навіть уявити не міг, скільки їх насправді. Увесь цей вельми об’ємний лист просякнутий відчаєм і притамованою безнадією.

У глибині душі Гітлер розумів, що ступив на стежку близької загибелі: і власної, і своєї імперії. Але не лише через це за публікацію та читання листа в СРСР давали поважний тюремний термін. Увесь сенс цього документу, основна його думка: росіяни заважають мені воювати з Англією; я не можу сподіватися на перемогу над нею, бо у будь-який момент Сталін може вдарити мені у спину. Найімовірніше вже цього року. Напевне, не раз і не двічі невдатний фюрер пошкодував про той злощасний день, коли Молотов і Ріббентроп вдарили по руках у кабінеті голови радянського уряду. Якби він бачив вираз обличчя й усмішку Сталіна, коли вони з рейхсміністром руки один одному тиснули…

До слова, в Німеччині чудово розуміли, чим закінчиться ця авантюра. От про яку сцену після того, як вночі 22 червня Ріббентроп оголосив радянським дипломатам про початок війни, згадує тодішній перший секретар радянського посольства в Берліні Валентин Бережков: «Деканозов попрямував до виходу. Я пішов за ним. І тут сталося несподіване: Ріббентроп поспішив за нами, став пошепки запевняти, ніби особисто був проти рішення фюрера про війну з Росією, навіть відмовляв Гітлера від цього божевілля, але той не хотів слухати. – Перекажіть у Москві, що я був проти нападу, – долинули до мене останні слова Ріббентропа, коли, минувши коридор, я вже спускався слідом за послом східцями» [131]. А Молотов зі здивуванням згадував, як плакав радник німецького посла Хільгер під час вручення йому, Молотову, ноти про оголошення війни. Відомо, що під час цієї розмови сам посол граф Шуленбург запевняв, що категорично проти цієї війни, але нічого не може вдіяти. Співробітник МЗС Німеччини доктор Шмідт змальовує стан Ріббентропа перед зустріччю з послом СРСР Деканозовим: рейхсміністр бігав по своєму кабінету «наче загнаний у клітку звір».

Тепер про «невіру» Сталіна у війну. Так, він не вірив. Про причини я вже неодноразово писав. Свою роль тут зіграла ще й «фальшива тривога» 15 травня 1941 року. Але. Сталін все ж кретином не був. І з фактами погоджуватися умів. Тому на певному етапі «невіру» відкинув. Причому задовго до ночі з 21 на 22 червня. Ключовим моментом є свідчення Валентина Бережкова: «Навіть 21 червня, напередодні вторгнення, Сталін все ще сподівався, що зможе зав’язати діалог з Гітлером. Того суботнього дня до нас у посольство в Берліні надійшла з Москви телеграма, що наказувала послу невідкладно зустрітися з Ріббентропом, повідомивши йому про готовність радянського уряду вступити у переговори з вищим керівництвом рейху і «вислухати можливі претензії Німеччини».

Фактично це був натяк на те, що радянська сторона не лише вислухає, а й задовольнить німецькі вимоги» (там само). День великий. Одинадцята до полудня – це день і сімнадцята пополудні – теж усе ще день. Коли надійшла телеграма, ми сказати не можемо. Але зазначимо, що перед тим, як її надіслати, телеграму треба було скласти. А перед тим порадитися у вузькому колі. Тож можна з високою долею ймовірності припустити, що аромат смаженого товариш Сталін з іншими товаришами почули не увечері 22 червня, а трохи раніше. Але зупинити гігантську військову машину вже не могли і не хотіли. І, наче азартні гравці, пішли ва-банк, сподіваючись на якесь диво і на те, що все-таки Гітлера можна якось затримати. За свідченнями Бережкова, Сталін «…був готовий на великі поступки: транзит німецьких військ через нашу територію до Афганістану, Ірану, передачу частини земель колишньої Польщі. Посол доручив мені додзвонитися до ставки Гітлера і передати все це. Але мене випередив телефонний дзвінок: нашого посла просили прибути в резиденцію Ріббентропа» [132].

Очевидно, що цими пропозиціями Сталін хотів потягнути час, аби закінчити зосередження своїх військ для удару. І можливо, в ту таємничу ніч робили Сталін та його найближче коло щось таке, про що розповідати не можна. Причому усе це відбувалося десь за межами сталінського кабінету. Де? Натомість усі співають старі пісеньки про віру Сталіна у ненапад Гітлера навіть і після вторгнення. Той таки Бережков дуже цікаво інтерпретує власну ж інформацію: «Сталін же, як і раніше вірив у створену ним самим химеру. На світанку 22 червня німецькі літаки бомблять Мінськ, Брест, Львів, Рівне, рвуться бомби на наших аеродромах і в танкових парках, перетворюючи на залізний брухт бойову техніку. Злітають у повітря склади пального і боєприпасів. Від Балтійського моря до Чорного гітлерівські полчища перейшли радянський кордон. Але Сталін і тепер коливається. Відмовляється підписати наказ про відповідні дії» [131].

Ні, товариші. Не був Сталін ані легковірним, ані наївним. І можливо, ми колись таки дізнаємося про те, що насправді він робив у ніч з 21 на 22 червня 1941 року, так само як і про те, коли було написано пісню «Священна війна», та намальовано плакат з «Батьківщиною-Матір’ю».