Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРЕТЯ.

ЯК БІЛЬШОВИКИ БУДУВАЛИ КОМУНІЗМ, А ОТРИМАЛИ ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ

Схопивши й стрімко пережовуючи владу, більшовики та ліві есери, котрі в основних постулатах ідеології від більшовиків практично нічим не відрізнялися, з великим ентузіазмом взялися до будівництва комунізму.

У наступні часи радянська міфологія породила цілий лантух нахабної цинічної брехні. Мовляв, влада Леніну і компанії дісталася в країні, де панували голод і руїна, а навколо було повно контрреволюціонерів, які займалися саботажем і навіть замахами на Леніна, плюс громадянська війна та військова інтервенція, що їх затіяли проти молодої держави імперіалісти.

Тож хочеш не хочеш, довелося вдаватися до надзвичайних заходів, що називалися «Воєнним комунізмом». Насправді «воєнним» Ленін обізвав свій комунізм уже в 1921 році. Аби виправдати свій провал. Комунізм більшовики почали будувати не «вимушений» і не «воєнний», а найсправжнісінький, у відповідності до свого примітивного розуміння марксизму. На момент захоплення влади Леніним, Троцьким та компанією, жодної руїни ще не було, а саботаж «контри» існував лише у більшовицькій пропаганді. Справді, внаслідок втрати Тимчасовим урядом керування країною погіршилася логістика й постачання продовольства у Петроград та Москву ускладнилося. Сталося це ще й «завдяки» самим революціонерам, які, маючи на залізниці сильні організації, шляхом страйків дезорганізували її нормальну роботу, але головне – хліб був. На Волзі та в інших регіонах Росії зберігалися великі запаси зерна, що вимірювалися мільйонами пудів. Треба було лиш налагодити логістику й харчі підвезти. А далі ринок сам би стабілізував продажі.

Натомість більшовики та ліві есери націоналізують буквально все: банки, заводи, фабрики, ту ж таки залізницю; не лише продовжують хлібну монополію, запроваджену Тимчасовим урядом, та продрозкладку, що її було введено ще царським урядом, але й монополізують усю торгівлю, в т. ч. зовнішню. Націоналізацію, щоправда, провели не одразу. Всупереч уже іншим міфам, заводи спочатку не було передано робітникам. Більшовики хоч і були малограмотними невігласами, але не закінченими кретинами, й розуміли, до чого призведе раптова зміна досвідченого керівництва підприємств на пролетарів з трьома класами освіти. А власних керівних кадрів держава, що її створили революціонери, не мала.

З іншого боку, більшовики все ще сподівалися на завоювання усілякими правдами і неправдами більшості в Установчих зборах і до часу намагалися бавитися у демократію та загравати із пролетарями – соціальною опорою радикалів.

Тому запропонували тимчасовий компроміс і 27 листопада 1917 року було прийнято Положення про робітничий контроль над підприємствами, що його підписали голова Совнаркому Ленін, нарком праці Шляпников, керуючий справами Совнаркому Бонч-Бруєвич та секретар Горбунов.

Перший же пункт цього Положення оголошував: «В інтересах планомірного регулювання народного господарства в усіх промислових, торгових, банкових, сільськогосподарських, транспортних, кооперативних, продуктивних товариствах та інших підприємствах, що мають найманих робітників або ж дають надомну роботу, вводиться робочий контроль над виробництвом, купівлею, продажем продуктів і сирих матеріалів, зберіганням їх, а також над фінансовою стороною підприємства» [16].

Що сталося далі, сподіваюся, уже всі зрозуміли. Саме так: перше і єдине, що пролетарі, дорвавшись до влади, зробили – підвищили собі зарплатню. Вони й так протягом останніх півроку «кошмарили» власників підприємств постійними страйками, вимагаючи усе нових і нових підвищень платні, а тут їм надали законний важіль тиску. Дозволили диктувати свої умови адміністраціям підприємств. Причому зарплатню підвищили не на проценти, а одразу утричі, а подекуди й уп’ятеро. Даремно дирекція і власники пояснювали усю згубність і безумство такого кроку. «Тєпєріча наш час прішол!» казали пролетарі – й у кращому випадку виливали на голову бідного «буржуя» чорнильницю з його столу. А бувало, що й голову йому знімали. Рішення органів робітничого контролю були обов’язкові для власників підприємств і могли бути скасованими лише постановою вищих органів робітничого контролю. Згідно з п. 9 цього Положення підприємець або адміністрація підприємства теоретично могли у триденний термін оскаржити такі рішення, але хто їх слухав, якщо у «вищих органах» сидів все той таки тупий пролетар, який мріяв менше працювати, але більше отримувати. Та й небезпечно було скаржитися, адже пролетарі обзавелися пістолетами системи Маузера, гвинтівками, а то й кулеметами Гочкіса.

Власники фабрик і магазинів виявилися люди недурними й одразу зрозуміли, до чого це все призведе. А також і те, що у невідворотному розвалі звинуватять їх, записавши у саботажники, з усіма сумними наслідками. Тому власники збирали свої лахи і, як кажуть, «рвали кігті» доки не пізно. І раптом з’ясувалося, що без «буржуїв», які буцімто нічого не робили, а лише грабували пролетарів, визискуючи з них додану вартість товарів та послуг, робота не йшла. Заводи, причали, фабрики, магазини, аптеки, ресторани, гуральні та броварні почало «штормити». Усе більше підприємств зупинялося, магазини зачинялися, Почалися вимкнення електрики. Немає струму – не працюють насоси й у водогоні зникає вода. Без води пекарні не печуть хліб. Якось дезорганізувалося постачання дров, і до Петрограда увійшов злий дід Мороз.

Оте триразове підвищення зарплатні, а також фактичне встановлення диктатури люмпенів на підприємствах стало тим, чого не пережила й без того підірвана тривалим політичним безладом та війною економіка. Якщо у вас на складі дров робітникам утричі підвищили зарплатню, а візникам, які розвозять дрова замовникам, учетверо – ціна дров зростає. Відтак, клієнти не мають коштів, аби їх купити, і ви залишаєтеся з горою дров, але без грошей. Не маючи грошей, ви не можете купити ковбаси й розорюєте її виробника. І так по колу. Але більшовики в усьому вбачали злий умисел «контрреволюціонерів», тому ще більш прискорили курс на комунізм й одночасно посилили терор.

Лев Троцький згадував: «У Петрограді, а потім і в Москві, куди покотилася ця хвиля націоналізації, до нас прибули делегації з уральських заводів. У мене щеміло серце: «Що ми зробимо? – Взяти-то ми візьмемо, а що зробимо?» Але із розмов з цими делегаціями з’ясувалося, що заходи військові абсолютно необхідні. Адже директор фабрики з усім своїм апаратом, зв’язками, конторою і листуванням – це ж справжній осередок на тому чи іншому уральському або пітерському, або московському заводі, – осередок тієї самої контрреволюції, – осередок хазяйновитий, міцний, солідний, який зі зброєю в руках веде проти нас боротьбу» [17].

Стосовно головного бухгалтера Лікинської мануфактури, котрий, протерши окуляри, виступав проти влади Рад з гвинтівкою Мосіна-Нагана в руках, це Лев Давидович – як би висловитися цензурно… трохи прибрехав. Так само, як і власник підприємства С. О. Смирнов не міг йти на більшовиків з кулеметом Льюїса напереваги з дуже поважної причини – він разом з іншими кадетами вже сидів у Петропавлівській фортеці.

Причина швидкого краху економіки при більшовиках дуже проста: нею керували безграмотні особи. Народний комісар праці Олександр Гаврилович Шляпников закінчив аж три класи Муромського народного училища. Він був одним із найкращих токарів Петрограда, але для наркома (міністра) цього, погодьтеся, замало. До речі, пізніше він до посади наркома праці додасть ще й портфель наркома торгівлі і промисловості. Самородок просто…

Першим наркомом у справах торгівлі і промисловості був Віктор Павлович Ногін, який мав цілих 4 класи народного училища за плечима та посаду приймальника на механічному заводі. Загалом, перший Совнарком відрізнявся украй низьким освітнім рівнем. Нарком продовольства – польський дворянин Іван Теодорович закінчив 7 класів гімназії та менше року провчився на природничому факультеті Московського університету. Нарком пошт і телеграфів Микола Глєбов-Авілов мав початкову освіту. Нарком землеробства Володимир Мілютін – початкову вищу. Нарком фінансів Іван Скворцов-Степанов вивчав бухгалтерію в учительському інституті. До його честі, він «скромно» заявив що «є лише теоретиком» і від роботи відмовився, тож фінансами країни керував його заступник В’ячеслав Менжинський, юрист за освітою, котрий мав неабияку практику фінансиста – працював клерком у банку. Про наркома у справах національностей Йосипа Сталіна ми уже говорили. Наркоматом у військових і морських справах керували піхотний підпоручик (аналог сучасного звання лейтенанта), колишній дезертир Антонов-Овсієнко; Микола Криленко, який відучився аж один курс на історичному факультеті та матрос Павло Дибенко з трьома класами міського училища. Незабаром справу у свої руки взяв повноцінний нарком у військових справах – священник, позбавлений сану, Микола Ілліч Подвойський. Полководець…

Що казати, якщо голова Совнаркому Володимир Ленін отримав освіту на юридичному факультеті заочно, а 90% невдалих судових процесів, які він у молодості провів як помічник присяжного повіреного, свідчать, що якість заочної освіти що тоді, що зараз… Ну, ви зрозуміли.

І от усі ці недоуки, а подекуди й відверті тупаки, прагнули якомога скоріше побудувати комунізм. Найлегшим кримінальним вироком наприкінці 1917 року було ув’язнення до настання світової революції. Чого можна досягнути, маючи три класи й будучи «професійним революціонером» (читай професійним неробою), якщо дорватися до влади над 90-мільйонною країною?

Тож комунізм у Леніна-Троцького-Сталіна-Шляпникова-Дибенка вийшов такий собі.

Уже незабаром робітників поетапно прикріпили до підприємств та установ: спочатку заборонили звільнення з військових заводів; з листопада 1918 року з залізниці, потім в інших галузях. Їх переводили на становище військовослужбовців за принципом трудової повинності, і якщо робітник залишав своє місце, його карали за законами воєнного часу як дезертира.

Тепер пролетарі із сумом згадували свою зарплатню літа 1917 року, бо більшовики надрукували стільки грошей, що гіперінфляція 1918-1920 років стала хрестоматійною для вивчення у економічних вишах усього світу. Працювали за пайку. З’ясувалося, що революційного запалу та свідомості «гегемону» вистачило ненадовго і за окраєць хліба з цибулиною чомусь гарувати не хотілося. Продуктивність праці упала в 3-5 разів, майже настільки, наскільки у листопаді 1917 року трудящі підвищили собі зарплатню. Усе повернулося бумерангом.

Доктор історичних наук Олег Будницький: «У 1920 році коробка сірників коштувала 1 мільйон рублів, тоді грошові знаки навіть не розрізали на окремі купюри, а намотували на лікоть і бігли що-небудь купувати. Все пізнається у порівнянні: 1917 року була важка ситуація у порівнянні з царським періодом, але це було терпимо порівняно з тим, що трапилося за більшовиків» [18].

Уже 27 липня 1918 року Народний (назва ж яка – народний!) комісаріат продовольства прийняв постанову про введення класового продовольчого пайка з поділом на чотири категорії. Тобто населення Росії було офіційно поділено на сорти. Які – Ви, шановний читачу, можете знайти самі. Скажу лише, що саме тоді було започатковано найогиднішу радянську практику, котра зробила економіку неспроможною: труд тих, хто гарував на фізично найважчих роботах оплачувався вище, ніж праця інтелектуалів. Чи варто пояснювати, до чого це призводило?

До речі, всіх «експлуататорів» та різний «непотріб» на кшталт художників, акторів, учених тощо більшовики зарахували до найнижчого, четвертого сорту. Видача пайків цьому сорту громадян здійснювалася лише після того, як задовольнявся попит перших трьох сортів. А такого ніколи не траплялося, бо існував постійний дефіцит продовольства.

Ще гірша ситуація склалася на селі. Землю у поміщиків забрали й навіть поділили сяк-так. Деяких поміщиків у ту саму землю закопали. Іноді й живцем. Але тут з’ясувалося, що землю якось треба обробляти. А для цього потрібні кінь, плуг, борона, бажано – сівалка. Потрібні склади для зберігання врожаю. Потрібен посівний матеріал. А з цим було туго. Поміщицькі господарства, організовані за більш-менш сучасними технологіями, та господарства справних селян, що їх Ленін «куркулями» обізвав, раніше давали левову частку хліба в країні. Але їх майже всі пограбували. У відповідності до комуністичної доктрини спробували створювати сільськогосподарські комуни на чолі з сільським «пролетаріатом», або навіть присланими з міст більшовиками. У такі комуни позносили увесь реманент та навіть курей. Але невдовзі виявилося, що нормальні господарі комуни проігнорували, а зібралися там переважно нероби і п’яниці, котрі розраховували, шо в гурті хтось працюватиме замість них. Як приклад, можна навести одну з перших комун «Творчість», засновану 23 грудня 1918 року. Вона розташовувалася на території колишньої поміщицької садиби, їй було передано увесь реманент та приміщення. Керував нею досвідчений землероб з вищою освітою. Комуна, як пишуть, квітнула: «У 1919 році в «Творчості» налічувалося 29 господарств, в 1920 році – 36… Восени 1919 року відбулося її перше обстеження представниками органів влади. «Якщо в подальшому так вестиметься господарство комуни, – було записано в акті обстеження від 8 вересня 1919 року, – то вона може слугувати гарним прикладом обробки землі і господарювання не лише для інших комун, а навіть для усього селянства, всюди видно порядок» [19]. Проте було кілька дрібничок. Зовсім крихітних. Мов блохи, в шерсті ретельно прилизаної болонки.

«…у справах комуни виявилося чимало помилок, прорахунків, негативних явищ. Господарство виявилося нерентабельним. Споживалося майже все, що спільно вирощували. Невисока була і дисципліна деяких членів комуни… Комуна розпалася» (там само). Все чудово було у комуні. Крім того, що вона виявилася нерентабельною, комунари (про «деяких» членів – це старий прийом радянської пропаганди) намагалися перекласти роботу на плечі сусіда та пиячили, і того, що вирощувалося у комуні, ледь вистачало на прожиття. А міста хто годуватиме, якщо усю країну вкрити такими «зразковими» комунами? Комуни, за висновком безграмотного більшовицького начальства, були прикладом для всього селянства, котре раніше без усяких комун не лише себе годувало, а й кільканадцять мільйонів міщан.

Ще одна біда – гіперінфляція. Більшовики взагалі майже не приділяли уваги монетарній політиці. Вважалося, що гроші – явище тимчасове, скоро вони «відімруть», а відтак, можна їх друкувати стільки, скільки заманеться. Микола Бухарін у своїй вельми «науковій» книзі «Економіка перехідного періоду», яка вийшла у 1920 році, писав, що знецінення грошей – це добре. Що це відбувається у процесі знищення товарної системи як такої. Знайшовся й цілий професор, директор Тімірязєвської академії Володимир Якович Желєзнов, котрий, добре відчуваючи звідки вітер віє, піддакував примітивним марксистам: «Цінність грошей впала до розмірів надзвичайних й продовжує падати, загрожуючи цілковитим знеціненням, – не біда, можна обійтися і без них і навіть слід, бо гроші – фетиш, що засліплює неосвічені й відсталі маси… Можна перевести усе господарство на натуральні розрахунки, розподіляти усе, що потрібно, із суспільних магазинів і потреби кожного буде задоволено не гірше аніж колись» [20].

Найгарячішим прибічником натурального обміну (як за первісного суспільства) був «геніальний теоретик» В. І. Ульянов (Ленін). Гаразд, він був примітивом. Юрист-недоук. Заочник. Але цілому професору нести таку ахінею?! Припустимо, через оті «суспільні магазини» сяк-так можна розподілити хліб і сало як пайку за виконану роботу. За виданим на металургійному комбінаті талоном. Можна навіть на самому комбінаті влаштувати такий магазин. На взірець «тормозкової» на радянській шахті. Але з яких магазинів розподілятимуть екскаватори, вагони і яким чином? Пояснюю. Металургійному комбінату для роботи потрібно багато речей: залізорудний концентрат, який виробляє збагачувальна фабрика; кокс, який виробляє коксохімзавод; вода, яку постачає відповідна структура; електрика, штани та чоботи для сталеварів, ковші для розливки сталі, вогнетривка цегла, троси для кран-балок, самі кран-балки і ще сотні різноманітних позицій, включно зі жбаном, з якого розпашілий біля мартену мужик воду хлепче. Якщо є гроші – проблем немає, все це можна купити. А якщо грошей немає, чим обмінюватися з коксохімзаводом? Рідким чавуном? Чи сталевими зливками? А навіщо вони хімікам – їм потрібен екскаватор, аби кокс у вагони вантажити. Екскаватор є на екскаваторному заводі. Ось тільки, на що його виміняє металургійний комбінат – екскаваторному заводу тут і зараз потрібна, наприклад, фарба, аби екскаватори фарбувати, а не металевий зливок вагою кілька тон, що слябом називається. І фабрика, що фарбу виробляє, не дасть фарбу металургам, аби вони віддали її екскаваторникам, аби взяти екскаватор і віддати його коксохімікам в обмін на кокс. Бо заводу з виробництва фарби потрібен бензол, а не сляб.

Аби мати універсальний засіб мірила вартості товарів та послуг, людство вигадало гроші. І вони зовсім не фетиш, як вважали тупі марксисти-леніністи, а особливий вид товару, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг – так в усіх словниках записано. Простіше кажучи гроші є універсальним мірилом, своєрідним «посередником» в товарообміні. Передусім цим, а уже потім – ненависним для пролетарів засобом накопичення капіталу.

Члени сільськогосподарської комуни «Творчість», 1922 рік. Навіть за обличчями можна «вирахувати» тих, хто, як згадував член комуни Олексій Мозжухін, вступав до неї, аби пожити за рахунок чужої праці та розпродажу вилученого у поміщика майна. Зрештою комуна розклалася й розвалилася.

Загалом, друзі, можете уявити, до чого за лічені місяці довели країну леніни, бухаріни та желєзнови. Передчуваючи колапс, мужики почали ховати хліб від продрозкладки. Через гіперінфляцію грошам не довіряли й переходили на примітивний натуральний обмін з мешканцями міст. Вже вони усе необхідне для селянина привозили. Хто тканину на штани, хто черевики, хто сіль, а хто свічки зі свічного заводика, на якому працював. Та й які гроші – якщо курс національної валюти за царя і за Тимчасового уряду був відносно стабільним, а за хліб держава платила тверду ціну, то більшовики платили ціну суто символічну та й ті гроші назавтра інфляція перетворювала на порох. 13 травня 1918 року було введено продовольчу диктатуру. Ініціатором цієї дурості став виходець з України Олександр Дмитрович Цурюпа, ще один недоук, вигнаний свого часу із Херсонського сільськогосподарського училища. Селяни, звісно, відмовилися задурно віддавати хліб. Тоді більшовики створили продовольчі загони, які просто грабували села та потяги. Просто як бандити на Дикому Заході. Діяли за «ноу-хау» – половину здобичі залишали собі завод або військова частина, яка формувала продзагін, а другу половину здавали у «засіки батьківщини». Селяни намагалися чинити спротив. Продзагони в селян стріляли. Але і селяни мали чим відборонитися, адже багато хто з колишніх солдатів повернувся з війни із гвинтівкою. Фактично, саме дії більшовиків у першій половині 1918 року, а особливо у травні-липні, спричинили початок Громадянської війни (Добровольча армія Денікіна, формування якої почалося наприкінці 1917 року як відповідь на розгін Установчих зборів, терор та грабунки з боку більшовиків, була крихітною й до осені 1918 року не перевищувала за чисельністю однієї дивізії).

Другою серйозною причиною був т. з. «Червоний терор». Відповідно до московської брехні він почався 5 вересня 1918 року прийняттям декрету у відповідь на поранення В. Леніна та убивства В. Володарського (справжнє ім`я –Мойсей Маркович Гольдштейн) та М. Урицького. А до цього жодного терору з боку більшовиків не було. Повіримо. Але ось у чому проблема… 31 жовтня (за старим стилем) 1917 більшовиками розстріляно настоятеля Катерининського собору Царського Села протоієрея Іоанна Кочурова. Він став першим священнослужителем, убитим червоними бузувірами. Але не останнім. На весну 1918 року число жертв більшовиків серед священників та вірян сягало кількох тисяч. Найвідоміше – убивство 25 січня в окупованому більшовиками Києві митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Владику розстріляли розривними кулями, добили багнетами та шаблями, після чого тіло пограбували. Ще 17 грудня 1917 року Дзержинський відверто заявив політичним опонентам: «Вам слід знати, що не пізніше ніж за місяць терор набуде потужних форм за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших чекатиме гільйотина, а не лише в’язниця» [21].

Бійці продовольчого загону після чергового пограбування. Зверніть увагу на ці одухотворені, сповнені інтелекту обличчя.

Слова головного чекіста зі справами не розійшлися. Місяця не минуло. У ніч на Різдво, 6 січня 1918 року у Петропавлівській фортеці п’яною матроснею було вбито неодноразово вже згадуваних депутатів Установчих зборів Кокошкіна і Шингарьова. Матросики перед цим не погребували взяти у родичів гроші, буцімто на особисті потреби в’язнів. Лише у січні-лютому 1918 року в одному Армавірі було вбито 1342 офіцери та «експлуататори». Хіба це не терор? 1 квітня 1918 року за особистим наказом Антонова-Овсієнка розстріляно генерал-лейтенанта Ренненкампфа, який мирно собі жив у Таганрозі. Не за «контрреволюцію» розстріляли – за відмову служити більшовикам. Перед розстрілом герою Першої світової війни викололи очі. А двома місяцями раніше за наказом Криленка розстріляно генерала Янушкевича, і теж за відмову служити в Червоній армії. Це не терор, ні? А убивство контр-адмірала Каськова, генерал-лейтенанта Кетриця, віце-адмірала Новицького, генерала Ярцева, генерал-майорів Дефабра, Карказа, Мухіна? Віце-адміралів Львова і Васильковського? Так це генерали й адмірали. А лік убитим офіцерам від прапорщика до полковника і не вів ніхто. Як це назвати? Серед жертв більшовицьких катів – студенти і гімназистки; купці і вчені; представники творчої інтелігенції і вчителі. А ось стаття Леніна «Як організувати змагання». Написано її було в грудні 1917 року, але опубліковано лише у 1929 році. Знаєте, чому? Бо навіть для більшовиків одкровення психічного хворого маніяка з вимогою децимації, тобто розстрілу кожного десятого, «винного у неробстві», були шокуючими. А після офіційного припинення «Червоного терору» 6 листопада 1918 року він лише посилився. І знаєте, що найстрашніше? Оті вбивства Урицького та Володарського; отой замах на Леніна жодного стосунку до «контрреволюції» не мали. Урицький став жертвою чи то коханця розстріляного (а терору ж не було, правда) юнкера, чи то навпаки, власного коханця, якого з тим юнкером не поділив. Звали убивцю Леонід Каннегісер. З цього «любовного трикутника» чекісти цілу змову сплели. Так само, як і з побутового вбивства Володарського власним шофером. Там ще й шалені гроші зав’язано – про це трохи згодом. Замах на Леніна було організовано не «контрреволюцією», а найближчим соратником – Яковом Свердловим, і про це ми поговоримо. Більшовики усе те знали, але жертв внутрішньовидової боротьби використали як привід для убивства та пограбування десятків тисяч ні в чому не винних людей, а також своїх політичних противників. Бувало й крутіше. Це уже навіть не терор, а більшовицьке бачення комунізму як такого – масова експропріація жінок. Виглядало це приблизно, як у Катеринодарі (нині – Краснодар): «…комісар міста з питань внутрішніх справ Бронштейн оголосив про соціалізацію всіх дівчат і жінок у віці від 16 до 25 років. Усі охочі могли звертатися за мандатами на соціалізацію до революційних установ міста. Такі мандати, які давали «право» соціалізувати – тобто «законно» зґвалтувати – до 10 дівчат і жінок, видавали Бронштейн, начальник кінного загону Кобзирєв, головком Іващєв тощо. Загалом на підставі такого «мандата» було схоплено понад 60 красивих дівчат і жінок, переважно від 16 до 20 років, з «буржуазних» сімей. На них влаштовувалися облави в міському саду, а потім вони піддавалися зґвалтуванню і катуванням, деякі жертви збожеволіли або були вбиті. Труп учениці 5-го класу однієї з гімназій зі слідами тортур був виловлений з Кубані. Було встановлено, що вона піддавалася груповим зґвалтуванням протягом майже двох тижнів» [22]. І таких свідчень я можу на цілу книгу назбирати – місця для чогось іншого не залишиться. І це ще без підводної частини айсбергу – масових «експропріацій», тобто пограбувань. Грабували усіх поспіль: вчителів, професуру, селян, підприємців. Добре, що живими залишали. Хоча й не завжди. Дійшло до того, що якось бійці армії Будьонного пограбували самого Михайла Калініна, якого послали на фронт агітувати. «Всеросійського козла» прийняли за якогось генерала, зняли з нього шубу й поставили до стінки. Але тут наспів сам командарм, Калініна відбив, червоноармійці вибачилися, але, що характерно, шубу так і не повернули. Не знаю уже чи сміятися, чи плакати в цьому місці. Ось де справжня причина Громадянської війни – страшне насильство з боку оскаженілого від вседозволеності люмпену та комісарів, що ним керували. Та кожна порядна людина не просто мала право – мусила виступити проти цієї банди убивць і садистів, що узурпувала владу й почала величезний кривавий соціальний експеримент, який провалився. І тоді Ленін вигукнув: йой, ви не так все зрозуміли, це ж не справжній був комунізм, це ми так… вимушено.

А тепер я вам, любі мої читачі, розповім про комунізм, який більшовикам побудувати цілком вдалося…