Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДЕВ’ЯТА.

FATA MORGANA, АБО СОЮЗ, ЯКОГО НЕ БУЛО

СРСР було створено на Першому з’їзді Рад СРСР 30 грудня 1922 року. До нього увійшли 4 незалежні держави: Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка; Українська Соціалістична Радянська Республіка; Білоруська Соціалістична Радянська Республіка та Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (до останньої тоді входили Грузія, Вірменія та Азербайджан). Декларацію про створення СРСР, а також Договір було узгоджено представниками цих республік-сестер напередодні, а потім зазначений вище з’їзд одностайно їх затвердив, закріпивши народження нової держави юридично.

Таким у загальних рисах подано в офіційній московській історіографії створення Радянського Союзу. І це – нахабна, прикрита словоблуддям, мов відомий орган на античних скульптурах фіговим листком, брехня. Комуністи завжди вміли брехати дуже переконливо. В цьому вони абсолютні чемпіони світу. Міф про створення СРСР живий і по сьогодні. Спробуйте посперечатися із апологетом радянського минулого, він перед вами зразу й вивалить оте голосування 30 грудня 1922 року як аргумент. До нього ми ще дійдемо. А наразі – трохи ілюстративного матеріалу, в яких умовах готувався той договір. Усім відомий конфлікт – чи не найсерйозніший між Леніним та Сталіним щодо умов, на яких мав бути створений Союз. Сталін наполягав на «автономізації», тобто фактичному поглинанні союзних республік Москвою, у результаті якого постала б нова, тепер уже «червона» імперія під назвою Російська Радянська Федеративна Республіка. Ленін стояв за федеральний устрій з більшими правами республік. Обидва мали своїх прибічників – Йосип Віссаріонович на той час уже набрав достатньо ваги, аби поступово відсувати на другий план Троцького та опонувати в деяких питаннях Леніну, одночасно займаючи щабель його найвірнішого соратника. Крім того, обидва бачення мали своїх прибічників і в республіках. Доходило не просто до гарячих суперечок, сварок та розривів у стосунках – декому довелося навіть постраждати фізично.

Розповім про один такий вузол, маловідомий серед загалу, але промовистий. Про це окремий детектив слід писати. Улітку 1922 року група грузинських більшовиків на чолі з головою Центрального виконавчого комітету Грузії Пилипом Ієсеєвичем Махарадзе (освіта – незакінчена вища ветеринарна) та головою Ради народних комісарів Грузії Полікарпом Гургеновичем Мдівані (дворянин, освіта – незакінчена вища) висловилася за вступ до СРСР на правах окремої республіки, а не у складі Закавказької федерації. Проти них виступили Серго Орджонікідзе, який був тоді головним більшовиком Закавказзя, та Йосип Сталін. Фігури дуже важкі. Але й Мдівані та Махарадзе були не прості – їх підтримував Ленін. І хоча Ілліч був на той час практично нетранспортабельний, фактор його особистості важив багато. Саме у цей час за загадкових обставин у Тифлісі гине друг дитинства Сталіна і його найближчий прибічник Тер-Петросян (Камо). Вантажівку, яка його збила, так і не знайшли. Деякі дослідники вважають, що у процесі боротьби за владу навколо хворого Леніна, його прибрав Сталін, бо, мовляв, Камо забагато знав про спільні операції з «експропріацій». Може так. А, може й ні. На той час Тер-Петросян ще був Сталіну дуже корисним як опора на Кавказі. А от противникам Сталіна та Орджонікідзе він міг і заважати. Можливо, загибель Тер-Петросяна має коріння саме в тій борні. Апогею конфлікт, який назвали «Грузинською справою», досяг в останніх числах жовтня 1922 року. У відповідь на «нахабну вимогу» грузинських «сепаратистів» божевільний Серго Орджонікідзе «…розлютився і обізвав їх «шовіністичною гниллю», а коли один із членів ЦК компартії Грузії назвав його «сталінським віслюком», ще й добряче побив останнього. На знак протесту проти тиску Москви у відставку подав весь ЦК компартії Грузії» [58]. Комісія під головуванням Дзержинського, який, відчувши, що Леніну невдовзі кінець, почав шукати підтримки у Сталіна, виправдала саме його та Орджонікідзе. Це рішення Дзержинського, у свою чергу, обурило Леніна. Щойно він відбив уже затверджене в ЦК рішення на користь «автономізації» і змусив прийняти власний план, як Сталін зі своїми людьми спровокував кризу й взагалі поставив питання про створення Союзу під загрозу. У той самий час Ленін не міг не бачити, як навколо Коби (партійне псевдо Сталіна) стрімко формується потужний клан: Дзержинський, Орджонікідзе, Каменєв, Зинов’єв. Разом з охолодженням стосунків із Троцьким та хворобою, яка обмежувала можливості, Ілліч реально ризикував опинитися на узбіччі подій, в ролі такого собі діда на покутті, якого начебто родина й шанує, але влада уже давно в інших руках. Тож на початку грудня Володимир Ілліч завдає Йосипу Віссаріоновичу удару. Він звинувачує його у великодержавному шовінізмі, і щоб його послабити, вимагає виключити з партії Орджонікідзе. Проте у ніч з 15 на 16 грудня Леніна вжарив другий інсульт. Його «побажання» виконано не було. Ба більше, після цього гризня за владу вийшла на новий виток, оскільки усі зрозуміли, що дні вождя пораховано. Листопад-початок грудня 1922 року став останнім періодом його активного політичного і не лише життя. Про це – у наступній главі, а зараз про СРСР.

З’їзд відбувався без Леніна. Його обрали почесним головою і надіслали спеціальне вітання. Це суто радянський ритуал – усій партійно-державній верхівці було зрозуміло, що Іллічу кінець, тож непомітно для народу, розгорталася гігантська боротьба, в якій його намагалися використовувати всі угруповання. Якщо раніше гризлися всередині зграї, то тепер вона стрімко розпадалася на дві. Одна формувалася навколо Сталіна, друга – навколо Троцького. Але на з’їзді зовні все виглядало пристойно. Для непосвячених. Головою з’їзду обрали Михайла Калініна. Начебто, кому ж як не йому сидіти на чільному місці – голові Центрального виконавчого комітету, тобто номінально першій особі держави. Але нам уже відомо, що цей «всеросійський козел» реальної влади і великого впливу не мав. На тому збіговиську він був компромісною фігурою, зіц-головою для обох угруповань. Та звернемо увагу на те, що не кидається в очі, але що добре бачили партійні апаратники та «важкі фігури» більшовицького середовища. Саме Сталін, а не Троцький був доповідачем з обох головних питань – розгляду Декларації про утворення СРСР та Договору про утворення СРСР. Тоді казали: ЦК доручив товаришу такому й такому підготувати доповідь з такого і такого питання. Насправді це значило, що такий і такий товариш очолює сам процес вирішення питання. І підбирає для цього відповідних виконавців. Формуючи команду.

Третім питанням, яке непосвяченим здавалося суто технічним, було формування Центрального виконавчого комітету СРСР. Доповідачем з нього був давній друг Сталіна, уже згадуваний нами педофіл Авель Єнукідзе. Тобто і делікатне кадрове питання, підбір тих, хто керуватиме країною, опинилося в руках у «сталінців». І це свідчить, що уже із самого «дня народження» СРСР Сталін захопив над ним владу. Вона ще не була всеосяжною. Поки що тривала боротьба. Але її результат було визначено ще 3 квітня 1922 року, коли Йосип Сталін отримав посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б). Тут треба відволіктися. Цей пост від самого початку замислювався як суто технічний і другорядний. Ленін та Троцький і без того мали купу «портфелів», тож брати на себе ще й цей для них не було ні фізичної можливості, ні сенсу. Тож обидва знайшли компромісну фігуру. Сталін подобався Леніну через те, що майже в усіх проблемних питаннях був на його боці, Троцький бачив це, але вважав Йосипа Віссаріоновича «сірістю», що не становить загрози як конкурент. Уже за кілька місяців обидва прозріють, але буде пізно. Разом з усіма технічними функціями Генеральний секретар отримав у свої руки два потужних козирі у боротьбі за владу. Фактично козирний туз та джокер. По-перше, це підготовка рішень Центрального комітету, а по-друге – розстановка партійних кадрів, починаючи з функціонерів Центрального Комітету і закінчуючи партійним секретарем в селі Сучкіно.

Ленін, Троцький, Зинов’єв, Бухарін, Радек вважали себе видатними теоретиками. Як більшість революціонерів, вони були руйнівниками. Руйнівники не люблять будувати. Їм будувати нудно. За своїм психологічним типом усі вони були схожі на Че Гевару, який полюбляв воювати, розстрілювати і катувати, словом те, що називається «революцією». Че Гевара нудився на посадах голови Національного банку та міністра промисловості. Стихія Леніна і Троцького – боротьба. Боротьба люта, пекельна, емоційна, відкрита. З царатом, з «буржуями», з «петлюрівцями» і, зрештою, один з одним. Вони билися за ідеї – самі посади для них були не цікавими. Длубатися у папірцях, готувати проєкти рішень з організації заготівлі дров у Костромі або «закриття» смертельно небезпечної посади секретаря Єлатомського райкому ВКП(б) Тамбовської губернії, яка вчергове стала вакантною, було нижче за їхню гідність і дуже нудно. Цю важку ношу і взяв на себе «сіренький» Йосип Віссаріонович Сталін. Його не засмучувало те, що офіційно такої посади за партійним статутом не було. Головне – можливості, які вона відкривала. Сталін, як і більшість грузинів, розумівся у застіллях, був приязний і привітний з усіма, мав непогане почуття гумору. І це вводило усіх в оману. І поки вожді намагалися перекричати один одного і перевершити у словесних баталіях, Сталін непомітно, але ефективно будував підмурівок своєї влади. А параноя в цьому випадку йому ще й допомагала, роблячи удвічі хитрішим, утричі лицемірнішим, ушестеро виверткішим. Ось як змальовує засідання Політбюро Борис Бажанов: «Першим заходить Зинов’єв, він не дивиться у бік Троцького, і Троцький теж робить вигляд, що його не бачить, і розглядає папери. Третім входить Сталін. Він прямує просто до Троцького і розгонистим широким жестом дружелюбно тисне йому руку. Ясно відчуваєш фальш і брехливість цього жесту; Сталін – ярий ворог Троцького й на дух його не виносить» [2]. Це вже після смерті Леніна. Розпал війни за владу. Зинов’єв – союзник Сталіна. Троцький – ворог. Тепер скажіть, хто з них політик, а хто ні?

Секрет перемоги Сталіна, про яку ще говоритимемо, в тому, що він був одним із небагатьох політиків у компанії політичних горлопанів, які не розуміли елементарних принципів, за якими політика працює.

Повертаємося до створення СРСР. Отже, з’їзд обрав Центральний виконавчий комітет у складі 371 депутата. Цей орган формував Раду народних комісарів, Верховний суд та Президію ЦВК, яка була вищим органом влади у періодах між сесіями ЦВК. Було обрано одразу чотири голови цього органу – по одному від кожного суб’єкту СРСР: – від РРФСР Михайло Іванович Калінін; – від УСРР Григорій Іванович Петровський, росіянин, народився на Харківщині, освіта – 2 класи школи при духовній семінарії; – від БСРР Олександр Григорович Червяков, росіянин, народився в Білорусі, закінчив Олександрівське військове училище, підпоручник (лейтенант); – від ЗРФСР азербайджанець Нариман Кербалаї Наджаф огли Нариманов, письменник, культурний та театральний діяч, русофіл. Троє з них були звичайними маріонетками, причому двоє – Калінін і Петровський входили до сталінської «зграї». Четвертий – Нариманов – мав хисткі позиції навіть на Кавказі. На посаді опинився за особистим наполяганням Леніна, але одразу ж товариш Сталін ініціював його цькування і з Москви, і в Баку. Але в-основному енциклопедія має рацію: усі чотири голови ЦВК СРСР були рівноправні. Тобто не мали жодних прав. Все вирішувалося в ЦК ВКП(б) і його Політбюро. А на той момент до Політбюро входили Ленін (фактично вже недієздатний), Сталін зі своїми союзниками Каменєвим та Зинов’євим, Троцький, а також Риков і Томський, яких «троцькістами» зовсім не назвеш. Фактично ще з 1921 року Троцького було поступово ізольовано. Як з’ясувалося, суперечка між Сталіним і Ленинім щодо державного устрою не мала серйозних розбіжностей. Бо на практиці СРСР став не федеративним союзом незалежних республік, а все тією ж імперією, тільки під красивими гаслами про інтернаціоналізм, самовизначення народів та культурну автономію.

Власне, поглинання «республік» почалося раніше. Наприклад, Християн Георгійович Раковський (син болгарського поміщика, уродженець Османської імперії) ще 28 грудня 1920 року, на посаді голови Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки, підмахнув з радянською Росією «союзний договір». РРФСР формально визнавала «незалежність» УСРР, але бралася «відстоювати її інтереси». Скринька просто відчинялася: тривали переговори з Польщею щодо укладення мирної угоди (майбутня Ризька) і поляки категорично вимагали, аби радянська Україна була незалежною. Ленін пішов Пілсудському назустріч, як завжди обдуривши й підсунувши під красивою обгорткою цукерочку з відходів життєдіяльності організму. Про те, як Раковський насправді відстоював «незалежність» України, свідчить не лише вивезене дочиста зерно у 1921-1922 роках, але і його ставлення до всього українського: «Декретування української мови як державної є реакційна, нікому не потрібна справа» [59].

Схожі договори підписувалися також і з Білоруською СРР, Соціалістичною Радянською Республікою Грузія, Азербайджанською СРР тощо. І вже тоді обмежувався їхній суверенітет, зокрема, Москва бралася «представляти інтереси» цих та інших республік на Генуезькій конференції. Але влившись у «лоно» Радянського Союзу, «республіки-сестри» втратили навіть крихти тієї волі, що залишалася. Договір про Створення СРСР вельми великий і цілком його не цитуватиму. Скажу лише, що за ним Москва забирала собі: – зовнішню політику; – право зміни зовнішніх кордонів (тобто спокійно могла віддати, наприклад, Румунії, частину України без згоди останньої); – оголошення війни та укладення миру (думки українців враховувалися за принципом «ми порадилися і я вирішив»); – встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі; – укладання зовнішніх державних позик (тобто Україна, маючи власний Народний комісаріат фінансів, виходити на зовнішні ринки запозичень не мала права); – встановлення організації основ Збройних сил (тобто Україна не мала власної армії); – затвердження єдиного державного бюджету, встановлення монетної, грошової і кредитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків (тобто Україна не мала власної грошової системи і власного монетного двору). Там ще 15 пунктів, але зрозуміло, що коли держава не має власної армії, валюти, зовнішніх стосунків, монетарної, податкової, кредитної політики, то це не держава, а провінція імперії на чолі з призначеними з метрополії губернаторами – як їх не назви. А усі оті республіканські комісаріати та ради – суцільна фікція, фіговий листок.

Був у тій угоді і пункт 26, в якому обумовлювалося, що кожна із союзних республік має право вільного виходу з СРСР. Щоправда, аби цього ніколи не сталося, механізм такого виходу ніде не було прописано, зате в угоду було вписано, що Москва має виняткове право на скасовування «…постанов з’їздів Рад, Центральних Виконавчих Комітетів і Рад Народних Комісарів союзних республік, які порушують Союзний договір» [60]. Спробуй, ініціюй вихід з СРСР, якщо за тобою пильно стежать чекісти, які миттєво «пришиють» тобі націоналізм та шпигунство на користь розвідки Уругваю. Або в психушку посадять. Або на тебе вночі вантажівка наїде. Або у світлому коридорі будівлі ЦК КП(б)У раптом звідкись візьметься псих з револьвером. А газети і радіо – в руках Москви і якийсь умовний товариш Сергій Іванович Сирцов, голова Агітаційно-пропагандистського відділу ЦК ВКП(б), пильно стежить, аби ви не розповсюджували серед народу шкідливих «націоналістичних ідей». Свободи слова у країні немає, і це навіть не приховується.

«Інтернаціонал»: Ульянов (Ленін), Джугашвілі (Сталін), Бронштейн (Троцький). Має залишитися тільки один…

Але якщо раптом вам якимось дивом, за допомоги стариганя Хоттабича або Гаррі Поттера пощастить організувати вибори до Всеукраїнського з’їзду Рад і розагітувати народ, аби він вибрав делегатів, які проголосують за вихід зі складу СРСР, то постанову цього з’їзду скасують у Москві. Знайдуть якесь «порушення Союзного договору» – до ворожки не ходи. Після цього доля ваша і ваших депутатів буде сумною. Отже, був той договір «фількіною грамотою». Знаєте що таке «фількіна грамота»? Так московський цар Іван Жахливий (якого в Росії чомусь Грозним величають) називав листи Московського патріарха Пилипа ІІ (рос. Филиппа, звідси «Філька»), в яких владика намагався закликати царя-батюшку припинити масову різанину в державі та пощадити ні в чому не винних жінок і дітей. Потім «Фільку» за царським наказом тихенько придушив Малюта Скуратов. Іван Грозний, між іншим, був улюбленим історичним персонажем Йосипа Сталіна, котрий навіть у дрібницях наслідував кривавого царя-звіра. Аж до того, що схдже до Івана Жахливого, за столом кидав недоїдками в людей, які чимось йому сподобалися. І до жінок таким чином загравав… Але і це ще не все. Справа в тому, що сам Договір був… фікцією. Його не було прийнято. Він був незаконним.

Зараз я розповім те, що 69 років приховував Кремль і продовжує ховати. «Промову Сталіна зустріли бурхливими тривалими оплесками. Після чого Калінін зачитав Декларацію «Про утворення Союзу РСР» та текст Договору «Про утворення СРСР», що їх прийняла Конференція повноважних делегацій Радянських Республік». Він-то і запропонував делегатам прийняти їх «із притаманною комуністам одностайністю, вписавши тим самим нову главу в історію людства». Зал знову вибухнув оплесками і був готовий підняти руки. Але щось пішло не так. Несподівано слово взяв Михайло Фрунзе, попросивши не поспішати із прийняттям рішення» [61]. Хто такий Фрунзе на той момент? Він – заступник голови Ради народних комісарів УСРР, тобто Християна Раковського. За фактом, висловлюючись кримінальним жаргоном – «смотрящій» від Москви у Києві. Один із головних союзників Сталіна у боротьбі за владу. На відміну від Раковського, який був «троцькістом». «Сталініст» і раптом виступає проти Сталіна? Бунт проти вожака зграї?

Не поспішаймо. Треба лише проаналізувати факти і тоді стане зрозумілою сталінська «гра». Леніна від політичних процесів майже усунуто. ЦК «доручило» Генеральному секретарю організувати ізоляцію «вождя», аби той не хвилювався через «дрібниці». Про здоров’ячко ленінське піклувалися. Рішення це було затверджено вранці 24 грудня 1922 року, менш ніж за тиждень до вікопомного з’їзду. Рішення ухвалювали троє осіб: Сталін, Каменєв та Бухарін. Рішення саме цього дня було прийнято недаремно, бо стало відомо, що 23 грудня Ленін почав диктувати лист, який називають зараз його «політичним заповітом». Він відомий під назвою «Лист до з`їзду». Про те, що міститься в цьому листі, Сталіну (через Дзержинського, на якого працювала вся прислуга, охорона і штат секретарок біля Леніна) стало відомо одразу ж. І тоді приймається рішення: «1. Володимиру Іллічу надається право диктувати щодня 5-10 хвилин, але це не має носити характеру листування і на ці записки Володимир Ілліч не має чекати відповіді. Побачення забороняються. 2. Ні друзі, ні домашні не мають повідомляти Володимиру Іллічу нічого з політичного життя, щоб цим не давати матеріалу для роздумів і хвилювань» [62]. Тепер Сталіну необхідно, аби конфігурація майбутнього Радянського Союзу – політична, соціальна, культурна, економічна – була якомога ближча до його ідеї про «автономізацію». Максимальна централізація влади у Москві. Тому треба було остаточне юридичне оформлення «стосунків» провалити. Але провалити розумно. Звернемо увагу на одну обставину. Проєкт угоди про створення СРСР було розглянуто в республіках і апробовано. Делегації приїздять до Москви і тут, за кілька годин до початку з’їзду, їх збирають на конференцію і до вже затвердженого тексту вносяться певні «правки» і «доповнення». Запитаймо: які саме? І навіщо? І чому Християн Раковський пізніше протестував проти надмірної централізації, прописаної у договорі від 29 грудня? Ага, саме так. За один день делегації без погодження з владою своїх республік внесли у договір поправки й тут таки його підписали. Це є грубим порушенням елементарних вимог протоколу.

А вже наступного дня перед з’їздом поставили завдання: голосуємо, товариші делегати! На всіх з’їздах «товариші делегати» завжди одностайно голосували за все, що їм пропонували. Тож питання було майже вирішено. Але тут підняв руку Михайло Фрунзе. І мовив друг товариша Сталіна: оскільки напередодні угоду було трохи «відкориговано», доцільно було б прийняти її лише «за основу», якби сказали зараз – «у першому читанні». Далі хай у республіках з документом ознайомляться, схвалять, а там уже на Другому Всесоюзному з’їзді ми його приймемо «в цілому». Калінін розгублено подивився на Сталіна. Сталін ледь помітно кивнув. Калінін запитав у зали, чи є заперечення щодо пропозиції товариша Фрунзе. Заперечень у зали не було, про що й вигукнув чийсь молодий дзвінкий голос. Так і вирішили. Сталін свого досягнув. За активного практичного поглинання «республік-сестер», він призупинив юридичне оформлення створення СРСР. А у подальшому воно взагалі відпало. Ніколи питання голосування за договір про створення СРСР «в цілому» більше не розглядалося. Тобто угоду не було прийнято за необхідною процедурою.

Виділю цю фразу курсивом: угоду про створення СРСР ніколи не було прийнято відповідно до юридичних норм. Формально СРСР ніколи не існувало. Але і це ще не все. Міжнародні угоди (а цю угоду підписували начебто незалежні держави) обов’язково ратифікують обидві сторони. Це здавна повелося. Логіка тут залізна: не факт, що ваша делегація, перебуваючи у стані вашого партнера, підписала все не під тиском, або навіть під дулом пістолета. Тому після повернення, цей документ затверджують у вашій столиці й тільки після цього він набирає чинності. Можуть бути нюанси, але в цілому схема всюди однакова. Приклад? Угоди між Руссю та Візантією підписувалися завжди таким чином: візантійський імператор підписував у Константинополі й відправляв на Русь свій примірник, а київський князь підписував у Києві й відправляв до Східної Римської імперії свій. Могли бути нюанси, наприклад, угоду між Росією та Францією Олександр І та Наполеон підписували не в Парижі і не у Петербурзі, а на «нічийній землі» – посеред прикордонної річки Неман на точно відміряній відстані від обох берегів для цього поставили пліт. Загалом, сенс зрозумілий, правда, шановні читачі? Так ось вам: той договір Українською Соціалістичною Радянською республікою теж ніколи не було ратифіковано.

Відомий український історик Ярослав Дашкевич з цього приводу висловився так: «Цю постанову ніколи виконано не було. Жодна сесія ЦВК СРСР не розглядала в такому саме плані відгуки Циків союзних республік, які не обробляли остаточних текстів декларацій та Союзного договору. Не затверджувала їх, не вводила в дію, не подавала їх на остаточне затвердження 2-му з’їзду Рад СРСР, не готувала, зрештою, декларацій Союзного договору, без якого жоден міжнародний договір як юридичний акт просто існувати не може (міжнародні договори, як відомо, голосуванням не приймають)» [61]. Чую заперечення: 2-ю сесією ЦВК СРСР 1-го скликання 6 липня 1923 року було введено в дію, а 2-м з’їздом рад СРСР 31 січня 1924 року остаточно затверджено Конституцію СРСР – оце й було юридичним оформленням створення СРСР. Та ні! По-перше, Конституція – це не договір про створення союзницької держави, це абсолютно інший документ. Факт народження дитини юридично підтверджується свідоцтвом про народження, а не медичною карткою породіллі. А по-друге, Центральний виконавчий комітет СРСР не міг приймати Конституцію СРСР, бо до її прийняття жодного СРСР, а отже і Центрального виконавчого комітету юридично не існувало. Не може чиновник видавати наказ до вступу на посаду.

Степан Дудник. «Підписання договору про утворення СРСР 30 грудня 1922 року». Так радянським людям пропаганда веліла бачити цей «акт». Та насправді нічого схожого не було. Все брехня.

Підписи членів делегацій на угоді про створення СРСР. Не розшифровані, де чий – ніхто зараз вже й не розбере. Міг хтось і розписатися замість товариша. «Фількіна грамота».

Так що Союзу Радянських Соціалістичних Республік юридично ніколи не існувало і всі міжнародні угоди, підписані від його імені, треба, за великим рахунком, вважати недійсними. У тому числі недійсним було його членство в ООН, а відтак, і Російської Федерації як правонаступниці СРСР. На жаль, «велика політика» робить це неможливим. Державі з другим у світі ядерним потенціалом і 60 тисячами танків у «загашнику» не заявляють, що її не існує.

…А Фрунзе після цього прожив недовго. Його Сталін ще раз використає у боротьбі проти Троцького, а потім відправить на той світ. Михайло Васильович забагато знав. Воістину, майже як у Книзі Еклезіастовій – від многих знань багато печалі…