Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА.

ПРО ЛЕНІНА В «ЧЛЕНОВОЗІ», ОКРОПЧИК З СУХАРИКОМ, СТАРУ ШИНЕЛЬ ТА КУРЧА МАРЕНГО

Якщо комунізму для пролетарів побудувати більшовицькі вожді не змогли, то для себе якось таки спромоглися. Найсправжнісінький, як у мріях Карла Маркса: ідеш і береш скільки хочеш. Хочеш – морозиво. А хочеш – тістечка. Хочеш – автомобіль просто із царського гаража, а бажаєш – шубу з царського плеча. Все стало доступним в країні, де переміг пролетаріат. Але маленьке уточнення: не для пролетаріату, а для його вождів. І я не жартую. Це один із найбільших міфів радянської пропаганди – про надзвичайну скромність та аскетизм більшовицьких комісарів. Написано терикони книжок про те, як Дзержинський крихітний шматочок чорного хліба запивав окропом із крихітним шматочком цукру вприкуску; плівкою з фільмами про те, як Дзержинський ходив у рваній солдатській шинелі й непритомнів від голоду, можна кілька разів Землю по екватору обмотати; з газет, де писалося про те, як Ленін усі харчі в дитячі будинки віддавав, Сталін спав на іржавому солдатському ліжку, а Свердлов харчувався винятково двома картоплинами в мундирах без солі на добу, можна скласти гору, вищу за Еверест. Але у тій, таємній історії, що її ховали від народу комуністи, усе якраз не так. Зараз для кожного охочого доступне меню, складене для головного чекіста країни. І виявляється, що Фелікс Едмундович Дзержинський не лише куснем чорного хліба давився – був його стіл вельми різноманітний і ситний. «Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, цвітна капуста по-польськи. Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпинат з яйцями. Середа: суп-пюре із спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста. Четвер: юшка боярська, стерлядь парова, зелень, горошок. П’ятниця: пюре із цвітної капусти, осетрина, боби метрдотель. Субота: юшка із стерляді, індичка з моченими яблуками, вишнею і сливою, гриби в сметані. Неділя суп зі свіжих печериць, курча маренго, спаржа» [23]. Ви коли-небудь куштували курча маренго, якого свого часу вигадали для Наполеона Бонапарта найкращі кухарі Європи? У 1918 році була організована їдальня для народних комісарів. Їжу подавали на награбованій у царському палаці севрський порцеляні. Ленін особисто контролював постачання харчів. У меню мали бути обов’язково: – сири кількох видів (їх вождь полюбив під час перебування у швейцарській еміграції); – рибні делікатеси (сьомга, стерлядь, осетрина, вугор тощо); – мариновані гриби і огірочки (до них вождь пристрастився у сибірському засланні). Для любителів знайшлися колекційні вина і коньяки. Дзержинському «чорного м’яса», тобто зрілу яловичину та свинину лікарі не рекомендували, тому для нього – молоденька нежирна телятинка та курочка, рябчики, індичка. Особливо розійшлися більшовики після переїзду Совнаркому до Москви. Найавторитетніші партійці оселилися в Кремлі, в розкішних царських палатах, за високою міцною стіною під численною охороною китайців, латишів і цілого кулеметного полку. Щоб пролетаріат не діставав своїми вимогами або хоча б скаргами. З кого б почати? Давайте, з Леніна. Отже, мешкав «вождь світового пролетаріату» в Кремлі, на третьому поверсі корпусу № 1 у «скромній» чотирикімнатній квартирі. Чотири кімнати на трьох (включно з сестрою Марією), причому кожна з кімнат завбільшки з цілу квартиру «хрущовського» типу – доволі непогано. Та це лише, так би мовити, службове приміщення – щоб було під рукою, коли на роботі затримався. Основне житло – садиба «Горки», розташована приблизно в 10 кілометрах від нинішнього Московського кільцевого автошляху. Міг би вождь злиденних і голодних пролетарів оселитися у скромніших умовах. Але обрав розкішний маєток, який належав удові одного з найбагатших фабрикантів Росії Сави Морозова. Того самого, який фінансував партію більшовиків на десятки тисяч рублів; на чиї кошти Ленін і компанія солодко жили на італійських островах та швейцарських курортах. Того самого, якого пізніше убив штатний більшовицький кілер Леонід Красін заради виписаної на одну з революціонерок страховки у 100 тисяч рублів. Оцю нещасну вдову, мов стару собаку, й вигнав на вулицю Ленін на знак подяки за всі послуги її чоловіка.

Маєток «Горки». Вождь усіх «гнаних і голодних» ні в чому собі не відмовляв

Маєток «Горки» – це надзвичайна розкіш. З бібліотекою, кінозалом, зимовим садом, оранжереями, цілим штатом слуг і трьома десятками охоронців. Це крім розкішної кремлівської квартири, нагадаю. Лише сад та город у маєтку мали площу 5 гектарів. У саду, в якому під пильним оком охорони працювала ціла бригада садівників, було близько 500 яблунь, 300 вишень; у спеціальних ягідниках – 150 кущів чорної та понад 60 кущів червоної смородини, 24 ряди малини, 26 – полуниці… Город мав площу близько 3,5 десятин. Десятина – трохи більше гектару. Хтось може собі уявити майже 4 гектари самого лише городу? У 1918 році (тобто, на час заселення сюди подружжя Ульянових) на городі було висаджено 5 тисяч кущів помідорів, півтора гектари займала капуста, ще майже гектар – огірки, морква, цвітна капуста, цибуля. Були в господарстві й 300 парникових рам – це щоб і взимку дорогоцінний організм вождя регулярно приймав в себе різноманітні вітаміни. А нам про чай з моркви та сухарики торочать.

Персональні автівки радянських чиновників народ дотепно назвав «членовозами». Особистий «членовоз» Ленін вибрав собі теж неабиякий. Це був украй дорогий «Delanay Billville», який раніше належав самому імператору Миколі ІІ.

Але не єдиним ним жив вождь. Був ще суперрозкішний французький «Turket Mery-28» 1915 року випуску. Збирався вручну і був по кишені лише найбагатшим людям світу. У кого його відібрали – історія замовчує. Був знаменитий гоночний автомобіль Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, який раніше належав одному з найбагатших людей Європи – мультимільйонеру Павлу Рябушинському. Вождь любив поїздити «з вітерцем». Не сам, звичайно, за кермом – для цього підбирали особливо перевірених майстрів водіння. Мав вождь світового пролетаріату ще три автомашини для повсякденних робочих поїздок і заміських прогулянок. Трохи пізніше на особливе замовлення із самого центру тодішнього світового імперіалізму – Англії для Ілліча привезли броньований «Rolls Royce Silver Ghost», який коштував фантастичні на ті часи гроші – 3 тисячі фунтів стерлінгів. Це платня декана Лондонського університету за 12 років. На початку 1921 року для Леніна в Англії придбали «Rolls-Royce Silver Ghost Continental». На Путилівському заводі його за державний кошт переробили в напівгусеничні автосани, на яких Ілліч «розсікав» навколишніми полями, релаксуючи таким чином від важких дум про світле майбутнє пролетаріату та рівність між людьми. Дружина Леніна, Надія Костянтинівна Крупська, мала, природно, власний автомобіль. І теж не якусь там швейну машину Зінгера на колесах, а потужний елітний «Rolls-Royce» з підігрівом салону. Він теж раніше належав імператорській родині. Наймані писаки сімдесят років ґамузляли жалісливі розповіді про те, як Ілліч голодував. Про окріп з сухарем або морквяний чайок. Брехня все це. Окропом вождь «ходоків» пригощав. А коли «ходоки» йшли собі геть – жер він від пуза, причому не сухарики, а найвишуканіші делікатеси. Корній Чуковський у своєму щоденнику від 11 листопада 1918 року писав, що порушував перед Максимом Горьким питання про елементарне мінімальне харчування письменників (нам уже відомо, що для більшовиків це громадяни четвертого сорту), на що «пролетарський письменник» вигукнув: «Так! Так! Треба, чорт забирай, щоб вони або годували, або – нехай відпустять за кордон. Раз вони такі немічні, що ні зігріти, ні нагодувати нездатні. Адже ось зараз – виявляється, у в’язниці краще, ніж на волі: я зараз клопотав про тих, хто сидить на Шпалерній, їх випустили, а вони не хочуть йти: і тепліше, і ситніше! А провізія є.. Є.. Це я знаю напевно. . Є.. У Смольному купа.. Ікри – цілі діжки – в Петербурзі жити можна.. Можна.. Вчора у мене одна баба зі Смольного була.. Там вони все це жеруть, але є такі, які жеруть із соромом...» [24]. Звичайно ж, Ленін жер ікру із соромом і не інакше. Троцький про ту кетову ікру потім ще довго згадував – як вони з Іллічем нею об’їдалися. А потім агітатори-пропагандисти писали сльозливі історії, як Ленін харчі, що їх присилали з провінції, відправляв до сиротинців. Але правда, мов те шило, з мішка вилазить. Ось той таки Горький вже у Москві. В гостях у Леніна на його кремлівській квартирі. Ілліч запрошує до столу: «– Копченою рибою пригощу, – прислали з Астрахані. І, нахмуривши сократівське чоло, скосивши убік всевидячі очі, додав: – Шлють, наче панові. Як від цього відвадиш? Відмовитися, не прийняти – образиш. А навколо усі голодують» [25]. Як бачимо, рибка не в дитячому сиротинці опинилася і не у голодних товаришів по партії, а чомусь на столі вождя. Це окрім того, що йому належало за посадою та меню спецїдальні кремлівської. Шановне товариство, робіть зі мною що хочете, але тут цей лисий типчик виглядає так само, як його відомий «колега» Альхен – персонаж з книги Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців», пригадуєте? «Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором’язливий злодюга. Вся сутність його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум’янцем замішання, сором’язливості, ніяковості й конфузу».

Так само, «із соромом» жерли й інші «вожді»: Троцький, Калінін, Дзержинський, Луначарський. Окрім відносно скромних апартаментів у Кремлі, багато хто обзавівся особняками, а то й цілими маєтками.

Наприклад, «Всесоюзний староста» Михайло Калінін оселився в маєтку Воскресенське, який скромно називався дачею, а в Петрограді на нього завжди чекала ще одна «дача» – скромний двоповерховий будиночок на десяток кімнат.

Про квартиру Луначарського нам уже відомо. Мав він і гарний заміський маєток. Дружину поселив в Олександрівському палаці.

Про кого б ще згадати?

О, Дзержинський! «Залізний Фелікс». Про нього фільми знімали, де він у кавалерійській шинелі красувався, на залізному ліжку просто в робочому кабінеті спав, тією ж таки шинелькою вкриваючись. А як було насправді? Готові? Тримайтеся. Дзержинський мешкав у розкішному, оздобленому італійським мармуром, яшмою та дорогоцінними породами деревини, палаці, що раніше належав золотопромисловцю Миколі Дмитровичу Стахєєву. А в підмосковному селі Любаново до послуг головного чекіста був маєток, конфіскований у поміщика Шліппе. А у Звенигородському повіті розташовувалася ще одна дача, що її, кажучи сучасним сленгом, «віджали» у нафтового магната Зубалова. А в Криму ще одна «скромна дачка» – знаменитий палац Юсупових. Офіційно він називався «дача ВЧК № 4», але призначався для однієї людини – Дзержинського. Тут навіть винний льох переробили на бункер, бо «Залізний Фелікс» був неабияким боягузом.

Їдальня в особняку золотопромисловця Стахєєва, де голова ВЧК Ф. Е. Дзержинський ласував курчам маренго у той час, коли його підлеглі розпускали чутки, як страшно голодують більшовицькі бонзи.

Для партійних чиновників вищого ґатунку у Москві також створили 5 Будинків Рад з фешенебельними квартирами. Будинок № 1 – колишній готель «Національ» – тут жила вся більшовицька верхівка навесні 1918 року, поки у Кремлі тривав ремонт; будинок № 2 – колишній готель «Метрополь», будинок № 3 – колишня семінарія; будинок № 4 – колишній розкішний прибутковий будинок «Петергоф». До будинку № 5 насправді належали три будівлі – комплекс прибуткових будинків Шереметєва. Аби Ви, читачу, зрозуміли про що йдеться – у квартирах цих будинків було по 6-10 кімнат загальною площею від 250 до 600 метрів квадратних. Тут, до слова, мешкав і Лев Троцький. Не лише Ленін, але й кожен більшовицький комісар міг обрати марку авто собі до душі. Сорок автівок із царського гаража транзитом через Тимчасовий уряд опинилися під членами Совнаркому, Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, ВЧК, їхніми коханками та коханцями. А можна було й використати золото з царських запасів: наприклад, Сталін у 1917 році отримав суперрозкішний «Vauxhall», який свого часу замовили в Англії спеціально для матері останнього російського імператора Марії Федорівни, а потім пересів на «Packard Twin-Six», перший у світі автомобіль з 12-циліндровим двигуном. Біси дрібнішого штибу «віджимали» автомобілі у колишніх банкірів, генералів, підприємців, купців. Ще дрібніші чортенята, котрі до розкішних квартир та автомашин ще не вийшли пикою, займалися «експропріаціями» та накладенням «контрибуції». Наприклад, 22-24 лютого в Севастополі матросня на чолі з головою місцевого Військово-революційного комітету латишем Юрієм Петровичем Гавеном (справжнє ім’я – Ян Ернестович Дауман) наклали на «буржуазію» (тобто на всіх, хто був гарно одягнений, або носив окуляри) «контрибуцію» в 10 мільйонів рублів. Звісно, більшість вибитих із застосуванням тортур та розстрілів коштів – осіли в кишенях «борців за народне щастя». Вони особливо і не соромилися.

«Валькірія революції», знаменита Лариса Рейснер, з якої відомий драматург Всеволод Вишневський писав образ незламної комісарші, у п’єсі «Оптимістична трагедія» носила стандартну для образа більшовика шкіряну куртку, а в реальному житті… Слово ізраїльській історикині, професору Ірені Владімірскі: «Лариса одягається у розкішні вбрання, її гардероб величезний, на її руці величезний алмаз – пам’ять про роботу в комісії з обліку і охорони скарбів Ермітажу та інших музеїв. Ось парадокс: тепер вона набагато більше, ніж раніше, любить розкіш. Плаває на колишній царській яхті, по-хазяйськи розташовуючись у покоях імператриці. . .Вона разом з Федором Раскольниковим, своїм чоловіком – «комморси», командувачем морськими силами Республіки, – мешкає в Адміралтействі, де обладнала собі дивовижний будуар у східному стилі… Узимку голодного 1920 року, коли на вулицях від голоду вмирають люди, вона влаштовує в Адміралтействі прийоми, куди запрошує своїх старих знайомих. Давно відвиклі від таких розкошів й блиску, гості ніяково тупцяють на блискучому паркеті й бояться простягнути руки за вишуканим частуванням – запашним чаєм і бутербродами з ікрою. . .А на балу-маскараді в Будинку мистецтв вона з’являється в унікальній сукні роботи художника Бакста, яка була справжньою театральною коштовністю. Як їй вдалося отримати це раритетне плаття – й досі загадка» [26]. Жодної загадки. Лариса Рейснер мала пістолет системи «Браунінг». І охоче ним користувалася. Так само, як її чоловік – колишній мічман, а тепер командувач Балтійським флотом Федір Раскольников, який ділив її з всемогутнім Троцьким, теж мав пістолет. І загони матросиків з бронемашинами. Хто б посмів їм щось не віддати? Цікаво, скільки коштував хоча б той «величезний» алмаз, що його товаришка з гарячим серцем і чистими ручками прихопила «на пам’ять» з Ермітажу?

Одна вона така була? Та ні. В Інтернет-публікації О. А. Платонова «Разрушение русского народа в ХХ веке» наводяться свідчення Г. О. Соломона (Ісецького), який в 1919-1920 рр. був заступником народного комісара торгівлі та промисловості РРФСР, а зрештою, став першим «неповерненцем» до СРСР: «У самий голод 1919-1920 років більшовицькі вожді виписували собі з-за кордону усілякі делікатеси і предмети розкошів. Наприклад, главі Комінтерну Зинов’єву у спеціальних вагонах привозили трюфелі, ананаси, мандарини, банани, фрукти в цукрі, сардини. Його дружині Ліліній, дружинам і коханкам комісарів з-за кордону виписували розкішну білизну, парфуми, мило, інструменти для манікюру, мережива» [27]. У книзі О. Васильєвої та П. Книшевского «Красные конкистадоры» ви можете прочитати, як голова Московської ради (тобто перша особа Москви), один із найближчих і найстаріших поплічників Леніна – Лев Борисович Каменєв (Розенфельд) та його дружина Ольга Бронштейн (сестра Льва Троцького) «укомплектовували» власне житло меблями та аксесуарами царського майна з музеїв Московського Кремля. Про коштовності узагалі можна навіть не говорити. Яків Свердлов набивав службовий сейф золотом, діамантами, смарагдами і чистими бланками паспортів на випадок, якщо доведеться втікати за кордон. Його дружина «затарювала» сапфірами та перлинами з царських скарбниць шафи у квартирі. Подібні «тривожні валізки» мав кожен помітний більшовик. А на кінець 1918 року, коли перед нечисленними, але дуже вмотивованими й професійними загонами Денікіна Червона Армія розбігалася, мов щури, в закордонних банках з’явилися величезні вклади на імена усім відомих громадян. Газета «Нью-Йорк Таймс» улітку 1921 року (саме коли в Росії починався жорстокий голод) писала: «Метою «робітничих» лідерів більшовицької Росії, мабуть, є зберігати свої багатства в банках Європи і Америки. Лише за минулий рік, як нам стало відомо, на рахунки більшовицьких лідерів надійшло: Від Троцького 11 мільйонів доларів в один лише банк США і 90 мільйонів швейцарських франків у Швейцарський банк (забігаючи наперед, скажу, що за відомостями І. Бунича, у висланого в 1926 році за кордон Троцького на особистому рахунку в Нью-Йоркському банку лежало 80 мільйонів доларів, – П.П.). Від Зинов’єва 80 мільйонів швейцарських франків у Швейцарський банк. Від Дзержинського 80 мільйонів швейцарських франків туди ж. Від Леніна 75 мільйонів швейцарських франків туди ж». ( Переклад з англійської зроблений особисто В. І. Леніним, обуреним до крайнощів, що таємні операції його і його спільників стали явними. Тож можна не сумніватися у правдивості наведених цифр). А ось відстібнути на боротьбу з голодом, який охопив країну, не могли. «У нас немає грошей!» – лаконічно і твердо відповідав найлюдяніший (за винятком, звичайно, Сталіна) з усіх людей» [28]. Кажуть, що ці гроші призначалися для Світової революції. Цілком може бути. Але особисто я хочу заперечити: жодних документальних доказів цьому немає. Зате усі ці мільйони опинилися на персональних, іменних рахунках пролетарських вождів. І тут не всіх перераховано. Саме на ці мільйони жив у Мексиці, наче бос наркомафії, Троцький після депортації з СРСР. Величезний маєток, оточений шестиметровою стіною з кулеметними вишками, охороняла поліція й десятки високооплачуваних бодігардів. Нагадаю, що мільйон доларів у 1918 році це приблизно 25 мільйонів зараз за купівельною спроможністю. Але це ті гроші, що їх було поділено «чесно». Були ще й ті, які банально вкрали. У тому таки 1918 році «комісія» з особливо довірених осіб (Ганецький, Красін, Дзержинський, Менжинський та ін.) провела аудит переправлених з Росії за кордон цінностей і виявила нестачу в сумі 78 млн рублів золотом. Виявили й крадіїв. З’ясувалося, що ці гори золота прилипнули до чистих ручок Володарського, Урицького та друзяки останнього, колишнього князя, а на той момент начальника Кронштадського ЧК Михайла Андроннікова. У кримінальному світі крадіжка зі злодійського «общака» називається «крисятництвом» і з «пацюками» розправляються безжально. Про те, як і коли закінчилися життєві шляхи Володарського та Урицького, нам уже відомо. Андроннікова трохи пізніше звинуватили у шпигунстві й пристрелили. До речі, його ще й спіймали на хабарях – за «долю малую» він сприяв виїзду через Кронштадт усіх охочих за кордон. Лише з Великого князя Олександра та його дружини Ксенії товариш чекіст з «гарячим серцем і чистими руками» отримав 2 мільйони рублів золотом. І не тому його розстріляли, що брав, а тому, що не поділився…

Крадучи сотнями мільйонів, не забували більшовицькі бонзи й про «дрібних чортиків». Величезний готель «Метрополь», про який я уже згадував, став пристановиськом для сотень партійно-радянських чинов-ничків середньої руки та пристосуванців, що прилипнули до нової влади. Тут була дешева їдальня. Тут у кулуарах можна було знайти собі заступника і благодійника з числа високопосадовців та вициганити собі посаду. У злодійському світі існує залізне правило: роби потрібних тобі людей спільниками. Украв сто рублів – дай спільникам тридцять або й половину. І тоді вони будуть тобі віддані й не «здадуть». У цілковитій відповідальності із законами кримінального світу діяли й комуністи. «Заступник наркома фінансів С. Є. Чуцкаєв в автобіографії засвідчив: «З кінця 1919 р за спеціальним дорученням В. І. Леніна, «архітаємно» видав через МСПО (Московський союз споживчих товариств) продовольчий пайок 200 найбільш відповідальним фахівцям усіх відомств...» [51]. Звернемо увагу на оте «архітаємно» від Леніна. Чому таємно? Від кого таємно? Від пролетаріату. Щоб пролетаріат і надалі вірив у те, що Володимир Ілліч з товаришами комісарами страшенно голодні сидять в Кремлі. І це не одне й не два подібних доручення вождя. Взагалі Ленін полюбляв позначати подібні документи грифом «Архітаємно» або навіть «Архітаємно. Шифром». Такими ось таємними видачами пайків, машин, конфіскованого у «буржуїв» одягу, квартир тощо комісари прив’язували до себе поплічників, робили їх своїми співучасниками. На кінець 1921 року кількість осіб, які «архітаємно» отримували пайки, сягнула 8 тисяч. Не забували й закордонних товаришів. Кошти у кишені комуністів Німеччини, Франції, Угорщини, Чехословаччини лилися повноводною рікою. 1 березня 1919 року на честь делегатів міжнародного з’їзду лівих партій, що оголосив себе Першим конгресом Комінтерну, було влаштовано бенкет на якому подавали коштовні вина, шампанське, бутерброди з чорною та червою ікрою, осетринку і молочних поросят. І усі ці квартири, машини, шуби, делікатеси та десятки мільйонів франків, фунтів і доларів на закордонних рахунках з’являлися саме тоді, коли звичайні люди мерли від голоду, епідемій тифу і холери.

У вересні 1918 року Дзержинський навіть примудрився з’їздити на відпочинок та побачення з дружиною Софією та сином Яном до швейцарського курорту Лугано. Є фото, на якому увічнено щасливу родину. А наступного року за чималі кошти Фелікс Едмундович організував їхній переїзд до Росії. В опломбованому вагоні. Філософію пройдисвітів, що дорвалися до влади, максимально цинічно, чітко й відверто у розмові з Осипом Мандельштамом висловила Лариса Рейснер: «Ми будуємо нову державу, ми потрібні, наша діяльність – творча, а тому було б лицемірством відмовляти собі в тому, що завжди дістається людям, які стоять при владі» [26]. Розповідаючи довірливим матросикам, як колись настане загальний комуністичний достаток, «Валькірія Революції» тримала у своєму палаці цілий штат слуг, дуже полюбляла ванни з шампанським.

Нехай вибачають читачі за те, що у нас виходить трохи за Салтиковим-Щедріним: де їли, як їли, що їли, скільки їли… Зараз це питання видається дріб’язковим, але звичайним людям у 1918-1922 роках так не здавалося, бо в них на руках помирали від голоду діти. Вони пішли за більшовиками, бо вважали їх захисниками народу. Виявилося, що їх банально обдурили. «Архітаємно». І та брехня пролягала десятиліттями. Уся історія СРСР побудована на ній. І питання делікатесів тут є насправді «архіважливим». Бо народу 70 років розповідали, що більшовикам було байдуже, де жити – в курені чи землянці. Але ж, погляньте, опинилися вони переважно чомусь у палацах. Чи були серед них такі, хто вів скромний спосіб життя? Звичайно. Відкрию таємницю: дуже часто поміж ними траплялися і відчайдушні романтики, і фанатики, які свідомо піддавали себе усіляким негараздам. Але йдеться не про них. Мова про головні, як висловлюється письменник Віктор Суворов, «центрові» фігури, що визначали загальну політику партії та уряду. А з ними все зрозуміло. І ще одне. Усі оті «архітаємні» багатства і привілеї, їхня кількість і якість залежала від місця у партійній та чиновницькій ієрархії. Разом із владними та політичними амбіціями це призводило до моторошної гризні між «товаришами по партії». То лише непосвяченим здавалося, що більшовики є дисциплінованою монолітною силою, а насправді… Насправді, у тій таємній історії, яку вони, а тепер їхні нащадки ховають від людства, все було інакше.

Отже, про гризню…