Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА.

ЯК ТОВАРИШ СТАЛІН ІЗ ФАШИЗМОМ БОРОВСЯ І ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО

Отже, не планували товариш Сталін та його вірні поплічники «мирно співіснувати» з рештою світу. В цьому товариш Сталін був вірним «ленінцем» і послідовним більшовиком. Він свято вірив у те, що лише світова війна відкриває шлюзи Світовій революції, як це думав собі й Ленін. Товариш Сталін постійно писав і говорив про це. Тільки товариш Сталін, на відміну від більшовицьких теоретиків на взірець Троцького й Бухаріна, не хотів чекати, коли Друга світова війна розпочнеться сама собою. Товариш Сталін перманентно й методично її готував. Саме цього не розуміли ні Троцький, ні Бухарін. Тому не бачили причини для настільки варварських методів проведення великої індустріалізації й протестували проти такого «перекосу». Троцький не зрозумів цього до того моменту, коли війна почалася. Ще 9 березня 1938 року у своїй роботі «Статья Сталина о Мировой революции и нынешний процесс» Лев Давидович феєрично тупив, відмовляючись вірити словам самого Сталіна. Наведу доволі розлогу цитату, аби читачі мали уявлення про всю глибину дурості колишнього голови Реввійськради РРФСР-СРСР, першого наркома іноземних справ і колишнього наркома з військових справ РРФСР, тобто людини, яка мала би розумітися у дипломатичній та військовій стратегії. «У лютому вся світова преса приділяла чимало уваги статті Сталіна, присвяченій питанню залежності Радянського Союзу від підтримки міжнародного пролетаріату. Стаття трактується як відмова Сталіна від мирного співробітництва із західними демократіями в ім’я міжнародної революції. Преса Геббельса проголосила: «Сталін скинув маску. Сталін показав, що не відрізняється від Троцького за своїми цілями», тощо. Та само думка розвивалася і в більш критичних виданнях демократичних країн. Чи потрібно зараз спростовувати це тлумачення? Факти важать більше, ніж слова. Якщо би Сталін мав намір повернутися на шлях революції, він не знищував би і не деморалізував би революціонерів. Зрештою Муссоліні має рацію, коли говорить в «Джорнале д’Італіа», що ніхто досі не завдавав ідеї комунізму (пролетарської революції) таких ударів і не нищив комуністів з такою жорстокістю, як Сталін… Абсолютно помилкове, таким чином, твердження, ніби Сталін у цій статті скинув мирну маску. Насправді, він тимчасово надів напівреволюційну маску. Міжнародна політика цілковито підпорядкована для Сталіна внутрішній. Внут ріш ня політика означає для нього, перш за все, боротьбу за самозбереження» [85].

І після цього хтось вважатиме, що голову Троцького було набито чимось іншим, а не тирсою? Сам Сталін «скинув маску», а Лев Давидович усе ще переконаний, що Йосип Віссаріонович програє гру. Що насправді він лише цілодобово тремтить у куточку зі страху за свою владу. Такі нісенітниці пише Троцький саме тоді, коли в землю Бутівського і Комунарського розстрільних полігонів його реальних і вигаданих прибічників тисячами клали. Якщо Сталін щосили бореться за самозбереження; якщо його позиції настільки слабкі, що він боїться за себе, то чому ж Ви, товаришу Троцький, сидите майже 10 років у мексиканській фортеці, оточеній кулеметними вежами й постами поліції? Чому не приїдете в СРСР і не скинете цю, як Ви колись висловилися, – посередність? Казати про те, що Сталін деморалізував комуністів, знищуючи «старих більшовиків», міг лише клінічний ідіот. Бо на зміну «старій гвардії» приходила нова. Хитріша, амбітніша, розумніша, рішучіша, сміливіша – продукт природного відбору та боротьби за виживання. І головне – абсолютно віддана персонально товаришу Сталіну. Свою помилку Троцький скоро усвідомить. Зрозуміє, що Сталін таки готував світову війну. Але вже буде пізно. А от Бухарін зрозумів свою помилку саме в 1938-му. Уже сидячи в камері смертників, в одному з листів до Сталіна він благав про помилування й обіцяв піти на війну. Проте організувати світову війну не так просто. Можна, звичайно, піти в наступ на увесь світ, організувати проти себе міжнародну коаліцію, й хоробро загинути просто через невідповідність сил. А можна шляхом дипломатії та підступних політичних комбінацій, використовуючи агентуру, сприяти створенню коаліцій, які й розпочали б війну між собою. А самому потихеньку підкидати дров у світову пожежу, чекати слушної миті, коли обидві коаліції ослабнуть і тоді виступити на боці однієї з них; знищити противників, а потім і з союзниками розібратися.

Одна така коаліція – країни колишньої Антанти плюс Польща існувала de facto. Потрібна була інша – ворожа до них. Німеччина, яка зазнала поразки у Першій світовій війні й уклала принизливий та ще й дуже важкий у фінансовому плані мир, і де були дуже сильні реваншистські настрої, якнайкраще годилася для основи такого союзу. Але потрібна людина, або група людей, яка мала підняти німців на реванш. Бажано – якомога радикальніших. На той час у світі було дві популярні ідеології – комунізм і націоналізм. Комуністи зі зрозумілих причин відпадали. А от націоналісти… Ультранаціоналісти були гарним матеріалом для того, аби стати зручним інструментом у зовнішній політиці більшовиків. Тим тараном, який розтрощить браму європейської фортеці перед Комуністичним Інтернаціоналом, СРСР і персонально перед вірним нащадком ідей Леніна – Йосипом Віссаріоновичем Сталіним. Утім, засновник фашистського руху Беніто Муссоліні був за переконаннями соціалістом, дуже шанував Карла Маркса, вважав себе його учнем і навіть називав його своїм «батьком». Леніна дуче просто обожнював і це почуття між ними було взаємним. У 1922 році Муссоліні було названо «італійським Леніним» і цим прізвиськом диктатор душе пишався. Ленін у свою чергу називав дуче єдиним справжнім революціонером в Італії і вважав його за свого друга – наскільки товариш Ульянов міг взагалі з кимось дружити. Проте було очевидно, що фашистський режим в Італії занадто «миролюбний»; що Італія не здатна стати таким тараном, якого прагнув Сталін. Муссоліні і його режим яскраво охарактеризував свого часу доктор Геббельс: «Муссоліні не революціонер, як Фюрер або Сталін. Він прив’язаний до своїх італійців настільки, що це позбавляє його широти революціонера і заколотника світового масштабу» [86]. Словом, італійський фашизм міг бути частиною коаліції, але аж ніяк не провідною її силою. І тоді товариш Сталін звернув увагу на молодого напівбожевільного фанатика Адольфа Гітлера, який 1923 року ледь не захопив владу в Баварії (т. з. «Пивний путч»), а вже через три роки разом з оновленою Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини (НСРПН) почав реально претендувати на здобуття влади в усій державі.

Ще у 1925 році вийшла знаменита книга Гітлера «Майн кампф» («Моя боротьба»). В СРСР її було заборонено. Мене завжди цікавило таке: якщо ця книга настільки нелюдська; якщо в ній пропагується мерзенна нацистська ідеологія; якщо вона спрямована проти СРСР і взагалі слов’янських народів і вважає їх недолюдками, – цю книгу мали вивчати у школах до останньої літери, розбирати на цитати і лектори товариства «Знання» мали зачитувати її цілими сторінками перед трудовими колективами. Натомість за читання «Майн кампф» радянській людині однозначно «світило» не менше 10 років миття золота на Колимі, або рубання вугілля в шахтах Воркути, а за розповсюдження – «десять років без права листування», тобто кулю в потилицю без варіантів.

З «Майн кампф» радянські люди знали лише одну цитату. Лише одну цитату викладали вчителі дітям в школах і лектори трудовим колективам. Ось вона: «Ми, націонал-соціалісти, зовсім свідомо ставимо хрест на всій зовнішній політиці довоєнного часу. Ми хочемо повернутися до того пункту, на якому перервався наш старий розвиток 600 років тому. Ми хочемо припинити вічне німецьке прагнення на південь і на захід Європи і виразно вказуємо пальцем у бік територій, розташованих на сході. Ми остаточно рвемо з колоніальною і торговою політикою довоєнного часу і свідомо переходимо до політики завоювання нових земель в Європі. Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі в першу чергу тільки Росію і ті довколишні держави, які їй підпорядковані» [87].

Це квінтесенція книжки біснуватого фюрера. Це головна думка його стратегії. «Drang nach Osten», – натиску на Схід. Завоювання життєвого простору. Гітлер планував передусім знищити українців, білорусів, росіян, поляків. Словом, страшний лютий ворог. Так це подавала радянська пропаганда. І вона не брехала. Все це у думках Гітлера було.

Але радянська пропаганда недоговорювала про одну непримітну деталь: «Drang nach Osten» планувався Гітлером лише після розгрому головного ворога Німеччини – Франції. «Майн кампф» – це твір проти Франції. Франція – ворог номер один. Тому що Гітлер писав цю книгу, коли Німеччина перебувала під п’ятою Франції, розчавлена абсолютно моторошним Версальським договором. Версальський договір, нав’язаний Німеччині Францією та Великою Британією, душив Німеччину. Німеччина страждала від жахливої інфляції, безробіття, зубожіння. Німеччину нещадно грабували» [87]. Але Франція це не лише Франція. Франція – це також її колонії: Алжир, Марокко, Сирія, Ліван, Мадагаскар тощо. Це війна ще й з ними. А також із союзницею Франції – Польщею. А також з іншим союзником Франції – Великою Британією. А Велика Британія – це ще й Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та десятки інших володінь. Над Британською імперією ніколи не заходило сонце. Ось вам готова світова війна.

І неважливо, куди посуне Гітлер. «Drang nach Osten» – це в першу чергу Польща, за яку негайно вступиться Франція, за яку негайно вступиться Британія – що зрештою й відбулося. Рушить проти Франції – результат той самий. Сталін усе це чудово розумів і бачив. Кажуть, «Майн кампф» сталінська розвідка дістала ще до того, як вийшов перший том цієї книги – просто з типографії, у гранках.

Це, напевне, байка – Сталін не знав німецької. Але абсолютно точно, що останнє партійне доручення Григорія Зинов’єва – це переклад російською мовою опусу Гітлера. Спеціально для Сталіна він його зробив, перебуваючи у засланні в Кустанаї. Сподівався вислужитися… Гітлер був для більшовиків не страшний – вони чудово розуміли, що на СРСР він напасти без того, аби розв’язати світову війну, не зможе. А війна для Німеччини на два фронти – смерть. Про це сам Гітлер у тій таки «Майн кампф» і писав. Залишалося сприяти приходу нацистів до влади й чекати, доки вони кинуться гризти Європу.

Нас радянсько-російські пропагандисти переконують, що першу п’ятирічку, грандіозні плани будівництва найпотужніших у світі танкових та авіаційних заводів Сталін затіяв тому, що боявся нацистів. Брешуть вони, як дихають.

На Заході добре розуміли, хто саме «вирощував» Гітлера і відображали це у численних карикатурах.

У 1928 році, коли в СРСР запустили першу п’ятирічку, перекладу «Майн кампф» ще не було – Зинов’єв зробив його аж у 1933 році. Звідки ж більшовики знали про наміри Гітлера? З трибун про «життєвий простір на Сході» Гітлер не дуже кричав – він кричав про «ганебний Версальський мир»; про головного ворога арійців – «світове єврейство» і головного ворога Рейху – Францію. У 1928 році нацистів не лише не було при владі – вони були відвертими маргіналами. На травневих виборах до Рейхстагу 1924 року Гітлер і компанія отримали аж цілих 6,5% відсотків голосів. На грудневих виборах цього ж року ще краще – 3%. А вибори 20 травня 1928 року (практично через місяць після прийняття плану першої «п’ятирічки») стали для нацистів справжньою катастрофою: 2,6% голосів і лише 12 місць у Рейхстазі із 491. Так що не вважав Сталін Гітлера загрозою у ті часи. І не розповідав про небезпеку фашизму. Він для виправдання гонки озброєнь говорив про військовий блок, що начебто формувався навколо Польщі. І лякав війною саме з Польщею. Щоправда, це була відверта пропаганда, адже насправді жодного «блоку» поляки ні з ким не створювали. Утім, слово «лякав» – не цілком відповідає дійсності. Якщо детальніше ознайомитися з радянською пропагандою кінця 1920-х – початку 1930-х років, можна переконатися, що радянські комуністи справді готувалися до війни з Польщею. Але не оборонної, а загарбницької. А до її «союзників» зараховували передусім країни Прибалтики, які також прагнули прибрати до рук. Прибрати разом з німцями: ми зі сходу, німці з заходу і нема Польщі. А потім настала б черга і Веймарської республіки. Німеччину в СРСР називали тоді «найслабшою ланкою» в імперіалістичній системі. Саме для майбутнього захоплення Польщі СРСР не лише розвивав свою військову промисловість та будував жахливої потужності армію, але й допомагав розвивати армію Німеччини.

За умовами Версальського миру, Веймарська республіка не могла мати танкові війська, важку артилерію, бойову авіацію, флот більше визначеного тоннажу тощо. Тому добрі кремлівські товариші домовилися з німцями про заснування на території СРСР низки навчальних центрів та полігонів для підготовки кадрових німецьких танкістів, пілотів, спеціалістів хімічної війни.

У Липецьку спеціально для навчання німецьких льотчиків було побудовано цілком таємну військову базу. Там навчався сам Герман Геринг. До речі, під час Другої світової війни на це місто не впала жодна авіабомба – особистим наказом рейхсмаршал Люфтваффе заборонив бомбити Липецьк, бо там мешкала жінка, з якою у Германа був роман у ті роки. А в Казані був такий же цілком таємний навчальний центр «Кама» для навчання сучасним методам ведення війни та управлінню бойовими машинами німецьких танкістів. Серед «студентів» були майбутні усім відомі танкові генерали Вермахту – Гайнц Гудеріан, Еріх Гепнер, Вільгельм фон Тома. А в Саратові застосуванню бойових отруйних речовин та захисту від них навчалися німецькі військові хіміки. Тут таки для вигоди СРСР і Німеччини вони проводили експерименти. І хтозна, чи відбулися би газові камери Аушвіца, якби не Саратов… Головне – повторюся – СРСР таємно озброював і навчав Вермахт, чудово розуміючи, що це – порушення умов Версальської угоди; що це прямо приведе Німеччину до війни з Польщею та Францією, а отже – до війни світової… Але ось 24 жовтня 1929 року в США несподівано настав «чорний вівторок». Біржовий крах на Уолл-стріт спровокував широкомасштабну фінансово-економічну кризу, яка вдарила по Америці, а далі – і по всьому світові. У Європі особливо постраждала знекровлена репараціями Веймарська республіка.

А там де економічний крах, завжди розвиваються радикальні рухи. «...своїм виникненням Третій рейх багато в чому зобов’язаний економіці, а саме – світовій економічній кризі 1929 року, який послабив економіки провідних країн і визначив сумну долю Веймарської республіки. Фінансова криза в Німеччині набула загрозливих розмірів і вже влітку 1932 року кількість безробітних сягнула 6 мільйонів! Це не могло не вплинути на політичну ситуацію в країні. Всім було зрозуміло, що необхідний «новий курс». Радикально налаштовані політичні сили здобували все більше прихильників: на виборах 1932 року Комуністична партія Німеччини отримала найбільший результат за всю її історію (з 1919-го по 1933 рік) – 16,9% голосів, зросла популярність і Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП), націонал-соціалісти зібрали 37% голосів – більше від усіх інших партій, разом узятих. Але і цього не вистачило для того, щоб нацисти створили власний уряд.

Протягом 1932 року президент Гінденбург неодноразово пропонував Гітлеру увійти в уряд, зокрема і посісти посаду віце-канцлера, але той погоджувався тільки на пост рейхсканцлера, і ця вимога була задоволена наприкінці січня 1933 року [89]. Усе так, але трохи не так. Авторка книги «Третій Рейх» забула згадати одну «дрібницю». Такий результат (37,2%) нацисти показали на виборах 31 липня 1932 року.

Та справа в тому, що в цьому році були ще й перевибори 6 листопада. І на тих виборах нацисти втратили 4%. Далі події розгорталися так: «Популярність НСДАП почала знижуватися. Але при цьому комуністи і соціал-демократи разом зібрали 13,5 мільйонів голосів, а націонал-соціалісти – 10,5 мільйонів голосів. Навіть у цей кульмінаційний момент історії нацисти не змогли завоювати абсолютної більшості в парламенті, а на президентських виборах Гітлер програв Гінденбургу. Спроба Гітлера переговорити з Гінденбургом про призначення його на посаду рейхсканцлера закінчилася провалом, тому що його партія не мала більшості в рейхстазі» [90]. І це ще не все. Популярність наці не просто знижувалася – вона обвалювалася.

Наприкінці 1932 року, коли першу п’ятирічку в СРСР закінчили й почали другу, Гітлер стояв на краю самогубства. У прямому сенсі цього слова. Він хотів пустити собі кулю в лоба. Партія розвалювалася. Фінансування не було. Верхівка нацистів перебувала у відчаї. Гінденбург справді послав Гітлера за усім відомою анатомічною адресою. Натомість він запропонував сформувати уряд соціал-демократам та комуністам, які разом мали у Рейхстазі більшість. Голова Комуністичної партії Німеччини Ернст Тельман уже запропонував очільнику Соціал-демократичної партії Німеччини Отто Вельсу вступити у союз. Той мав посісти посаду рейхсканцлера, а Тельман очолити Рейхстаг. Почалися перемовини. Аж тут… Аж тут руку допомоги Гітлеру простягнули з Москви.

Через Комінтерн Тельману надійшов наказ Сталіна: у коаліцію не вступати; владу в країні не брати; головним ворогом вважати не нацистів, а соціал-демократів. Тельман міг і не послухатися. Але щоб такого не сталося, Москва зробила хід конем – розголосила цей наказ у німецьких ЗМІ, причому виставивши Тельмана маріонеткою Кремля. Із впливового політичного лідера Ернст Тельман миттєво перетворився на політичний труп. Коаліція між КПГ та СДПН, яку так ретельно й важко вибудовували, розпалася. Почалися взаємні чвари, що їх сталінська агентура постаралася роздмухати й зробити надбанням німецької спільноти. У такій ситуації німецькі промисловці, котрі ще недавно не бажали давати Гітлеру ані пфеніга, змушені робити ставку на нього як єдиного гаранта стабілізації в умовах економічної і політичної кризи. Президенту Веймарської республіки нічого не залишалося, як запропонувати Гітлеру посаду канцлера.

Нині є поширеною думка, ніби Гітлер здобув владу демократичним шляхом, у результаті виборів. Це неправда. За тодішніми законами, не парламент формував уряд, а особисто рейхсканцлер, якого призначав теж не парламент, а особисто президент. У НСДАП не було більшості в Рейхстазі, але саме політична комбінація Сталіна призвела до того, що гітлерівці отримали владу.

А далі був провокативний підпал Рейхстагу 27 лютого 1933 року, який дав Гітлеру привід для встановлення диктатури та заборони усіх політичних партій. Досі залишається загадкою, хто саме організував підпал. Радянські, а зараз і російські історики кивають на нацистів. Без жодних доказів. Більшість незаангажованих закордонних спеціалістів схиляються вбачати у цьому акцію одинака – такого собі Ван дер Люббе, громадянина Голландії. Сам-один, мовляв, це зробив. На знак протесту проти приходу Гітлера до влади. Проте треба знати, що майже неписьменний гомосексуаліст Ван дер Люббе був комуністом, ще й фанатичним. І, ймовірно, ще агентом радянських спецслужб. Треба знати, що він, як і Фанні Каплан, був майже сліпим. Ми тут все ж розглядаємо таємну історію СРСР, а не Німеччини, тому у деталі не вдаватимемося.

Висловлю лише власну думку: аналіз подій та фактів змушує погодитися з тими істориками, які вважають, що Рейхстаг підпалили агенти Комінтерну (читай – радянських спецслужб), а Ван дер Люббе лише взяв на себе провину. Голландського фанатика було засуджено до страти. Ернста Тельмана нацисти заарештували уже 5 березня 1933 року. Його кинули до одиночної камери. Пізніше ув’язнено у знаменитому спецбараці «Целленбау» в концтаборі Заксенгаузен. Там він був сусідом Якова Джугашвілі та лідера ОУН(р) Степана Бандери. Розстріляно Тельмана вже у Бухенвальді 18 серпня 1944 року. А от якби він не підкорився Сталіну і не побив горщики з соціал-демократами… У подальшому радянські комуністи вели стосовно нацистів дуже цікаву політику. На показ вони начебто ворогували. Навіть позакривали таємні військові навчальні центри, правда не одразу. Радянська пропаганда оголосила нацистів (так само, як і італійських фашистів) ворогами. Але під ковдрою…

Не дивіться, друзі на слова – дивіться на дії. Міг би товариш Сталін не заважати союзу комуністів і соціал-демократів – і тоді Гітлер застрелився б, а Гіммлер з Герінгом пішли б у вантажники. Міг би послати когось з льодорубчиком, пістолетом або бомбою – жодна охорона фюрерові не допомогла б, як не допомогла Троцькому та лідеру ОУН Євгену Коновальцю.

Радянський танк БТ-5 і радянський «військовий радник». 347 танків, 60 бронеавтомобілів, 648 літаків, 1186 гармат, 20 486 кулеметів, 497 813 гвинтівок і понад три тисячі «радників» кинув Сталін в Іспанію. Та розв’язати Другу світову тоді не вдалося…

Натомість Сталін вчинив зовсім інакше. Російські історики знайшли гарне пояснення його діям – то все від дурості. Дурний Сталін був, мов пробка, і дурниці чинив. Гарне пояснення. Універсальне. Щойно виникає питання, чому комуністи вчиняють дії, що ведуть до глобальної війни – московські історики зразу роблять великі, мов у Чебурашки, очі: то все від безпросвітної дурості.

Ідемо далі. Аж до 22 червня 1941 року СРСР постачав до Німеччини стратегічну сировину в колосальних масштабах. Боїшся гітлерівських танків? Так не давай йому феросиліцію з щойно відкритого заводу феросплавів у Запоріжжі й будувати танки Гітлерові буде набагато важче. А тут собі танки будує товариш Сталін і Гітлеру допомагає. Боїшся гітлерівських бомбардувальників? Не давай йому алюмінію з найбільшого у Європі заводу в Запоріжжі. А тут собі літаки будував і Гітлерові допомагав. Не давай Гітлеру залізної руди, марганцю, лісу, платини, бавовни, нафти, зерна, свинцю, шкіри, цинку, олова, кобальту, м’яса та сала. Без нікелю неможливо виплавити якісну танкову броню; неіржавіючу та корабельну сталь; без нікелю неможливо виробляти артилерійські приціли, акумулятори і ще сотні видів військової продукції. Без вольфраму неможливо виготовляти радіолампи, бронебійні снаряди та набої і ту ж таки танкову броню.

Кажуть: Захід теж допомагав Гітлеру, постачаючи технології, сировину і обладнання. Правильно, так було аж до 1938 року. Проте це ж капіталісти! Капіталісти бачили в Німеччині джерело особистих прибутків, як бачили його і в СРСР. А Сталін навіщо нарощував військовий потенціал Третього Рейху? І плани гітлерівців щодо завоювання «життєвого простору на Сході» його чомусь не зупиняли і не бентежили? Ви б дали сусідові, який хоче вас убити, а ваш будинок захопити, сокиру, що її ви ж і вигострили? А нам пояснюють: то усе від дурості. Кретином був Сталін, а разом з ним Ворошилов, Мікоян, Молотов, Каганович, Жданов, Андрєєв…

Ще нам кажуть, що після приходу до влади Гітлера обсяг торгівлі СРСР з Рейхом до 1939 року знизився у 5 разів. І цифри радянського експорту наводять:

1932 рік – 350, 2 млн рублів;

1933 – 298,8;

1934 – 343;

1935 – 290,1;

1936 – 92,8;

1937 – 80,6;

1938 – 54, 8;

1939 – 46,5.

Чи це не є доказом того, що СРСР не хотів підсилення нацистів і згортав співробітництво з ними? Так московські пропагандисти й твердять. Але дослідники, які вивчають це питання, у вузькому колі пишуть і говорять зовсім інше. Не СРСР згортав експорт, а Німеччина – імпорт. И не лише з Радянського Союзу.

Слово російському історику, спеціалісту з радянсько-німецьких стосунків Борису Степановичу Жигалову: «Така динаміка торгівлі між двома країнами пояснювалася цілою низкою чинників: поворотом нацистського режиму до підготовки до війни, що стимулювало великі державні замовлення німецької промисловості, перехід з цієї ж причини до політики автаркії з метою зменшення залежності Німеччини від зовнішніх ринків сировини» [91]. Читачі в мене розумні, тому пояснювати їм, що під хитромудрим терміном «автаркія» ховається звичайне слово «самодостатність» зайве. Гітлер планував війну, в якій була висока вірогідність морської блокади, тому перебудовував господарство країни на максимальне самозабезпечення. Тут таки Жигалов додає: «Звичайно, важливу роль у всьому цьому грало погіршення з кожним роком політичних відносин між СРСР і Німеччиною» (там само).

Проте це звичайна ритуальна фраза, прив’язка до офіційного трактування історії Другої світової війни та передвоєнного періоду. Бо щойно війна розпочалася, виявилося, що стосунки СРСР і Третього Рейху не такі вже й погані. Більше того – союзницькі. З початком війни (до цього ми ще повернемося) Великобританія ввела проти Німеччини блокаду, але Гітлер поставився до цього спокійно: «Нам не варто боятися британської блокади. Схід поставить нам зерно, худобу, вугілля, свинець, цинк» [92]. Було укладено велику торгівельну угоду між нацистами і комуністами, так що у 1940 році більше половини радянського експорту йшло у Німеччину. А з Великою Британією після початку Другої світової війни СРСР торгівлю згорнув. До Великої Британії СРСР зерно, худобу, свинець та цинк постачати припинив.

Дивимося невеличку цікаву табличку. Частка великих країн у зовнішній торгівлі СРСР, оборот (%)

(Джерело: https://historicalmemory.ru/2017/07/03/%D1)

Як бачимо, США до 1940 року у війні участі не брали – з ними торгівля зберіглася, з Німеччиною різко підскочила, з Англією завмерла. Це яскраво свідчить, на чиєму боці були товариші, що сиділи в Кремлі. Комуністичні пропагандисти уже після війни вигадали казочку, за якою така ганебна дружба нібито була вимушеною – Сталін боявся нападу Німеччини. Страшенно боявся. Хоч і читав «Майн кампф», у якому Гітлер чорним по білому писав, що війна на два фронти для Німеччини – смерть. Хоч між СРСР і Німеччиною пролягали Польща і країни Балтії, тобто не було спільного кордону, і саме цей буфер пактом Молотова-Ріббентропа було навіщось зламано. Агітатори з Москви пояснюють: то все від сталінської дурості. А ми скажемо правду: СРСР робив все, аби спровокувати Другу світову війну. Для того і підтримував Рейх. І якщо ми повернемося на сторіночку назад – побачимо, що експорт з СРСР до нацистської Німеччини у 1934 році був майже на тому самому рівні, що і до Веймарської республіки у 1932-му. Що показники 1933 і 1935 практично ідентичні. Так що перша цитата Жигалова виявляє правильні причини скорочення торгівлі у 1936-1939 роках, а друга – стандартна приказка. Ще одна причина, про яку російський історик не каже – у 1936 році почалася громадянська війна в Іспанії. Ось вона точно вкладається у рамки скорочення радянських поставок до Німеччини й початку там політики автаркії. Гітлер і Муссоліні підтримали у тій війні фалангістів. Відкрито. Сталін – республіканців. Таємно. Через Комінтерн він зібрав для них понад мільярд франків матеріальної допомоги. Сформував із романтиків, комуністів, анархістів та іншого подібного люду інтернаціональні бригади. Радянська преса подавала це як справедливу і безкорисливу допомогу законному уряду Іспанії. У світі були десятки конфліктів, але Сталін втрутився саме у цей. Чому? Розрахунок був на те, що війна в Іспанії зачепить інтереси безпеки Франції. У війну втягнеться Португалія. А поруч – Гібралтар, стратегічно важлива британська база. Дивишся – громадянська війна поступово переросте у світову.

Чому СРСР не виступив відкрито на боці республіканців? Чому тисячі радянських «військових радників», терористів та диверсантів діяли під чужими (переважно іспанськими) іменами? Та все тому ж – аби не бити офіційно горщики з Гітлером і Муссоліні. Щоб зберігати в них переконання, що СРСР не виступить проти Рейху у разі Великої війни. Не сталося. Громадянська в Іспанії не переросла у світову через низку причин. Серед яких головна – неготовність Франції та Британії до війни та їхнього небажання перетворення Іспанії на базу комуністичної експансії. Лондон таємно профінансував армію Франко на 1 мільйон фунтів. Франція передала генералу частину раніше евакуйованого з Іспанії золота.

«Мюнхенська змова» 1938 року, коли Лондон і Париж фактично «здали» Гітлеру Чехословаччину в обмін на запевнення у прагненні до миру, яскраво продемонструвала їхнє небажання воювати з Німеччиною та Італією. Зрозумівши це, Сталін негайно припиняє допомогу республіканцям: навіщо? Переговори у Мюнхені завершилися наприкінці вересня 1938 року, а вже у листопаді було розпущено інтернаціональні бригади, після чого перемога Франко стала невідворотною.

Між іншим, щойно стало зрозуміло, що іспанські республіканці програють, а Великої війни розпалити не вдалося, з’ясувалося, що радянська допомога була далеко не альтруїстичною. Евакуйовані до СРСР 510 тонн золотого запасу Іспанії більшовиками було привласнено під приводом компенсації за постачання зброї та військової техніки. Більшість іспанських біженців, які перебралися до країни пролетаріату, що переміг, перестріляли чекісти, така само доля спіткала й більшість «військових радників» з Червоної Армії.

Про «Мюнхен» та решту того, що передувало початку Другої світової війни трохи згодом ми поговоримо детальніше. Там дуже цікаво. Поки що підіб’ємо підсумки. Станом на 1938 рік у Європі виросли три потужні диктаторські режими: в Німеччині, Італії та Іспанії. Вони ще не були союзниками de jure, але були такими de facto. Головне – 16 березня 1935 року було створено Вермахт – той таран, який був потрібен Сталіну. За тиждень до цього було офіційно створено військово-повітряні сили (Люфтваффе), а через 7 місяців – танкові війська (Панцерваффе) – два основних інструменти наступальної стратегії німецьких генералів.

А ми із зовнішньої політики більшовиків повертаємося всередину СРСР.

Там тривала підготовка до Великої війни.