Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

БІДНИЙ СЕР ВІНСТОН, АБО ПРО ХОЛОДНУ ВІЙНУ, МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ТА ВБИВСТВО РУЗВЕЛЬТА

Початком Холодної війни в СРСР, а тепер і в Російській Федерації, вважають знамениту промову Вінстона Черчилля у Фултоні (штат Місурі, США) 5 березня 1946 року. Через тиждень в газеті «Правда» вийшла стаття Сталіна, в якій той поставив Черчилля в один ряд із Гітлером і оголосив, що сер Вінстон закликав країни Заходу до війни з СРСР.

Холодну війну зараз називають Третю світовою. Вважають, що усе почалося з Польщі, коли у 1944 році СРСР зі своїх маріонеток створив Тимчасовий уряд Польської республіки на противагу польському урядові у Лондоні. Склалася нібито дуже цікава ситуація: СРСР залишався для Великобританії та США союзником, оскільки ті були зацікавлені в його участі у війні з Японією, але одночасно ворогом, який фактично анексував Польщу, вийшовши таким чином у центр Європейського континенту.

Це була пряма і відверта загроза. Це було спусковим гачком Третьої світової. І лише атомна бомба США не дозволила їй перерости у «гарячу» війну. Проте автор цієї книги має іншу думку. Вважаю, що жодної Третьої світової війни не було. Продовжувалася Друга світова у вигляді Холодної війни, яка час від часу спалахувала і «гаряченьким», як у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, на Близькому Сході аж до 1 липня 1991 року, коли було розпущено Організацію Варшавського договору. Але усе за порядком. На початку 40-х років Сталін робить дуже дивний крок. У країні войовничого атеїзму, де антирелігійна пропаганда, гоніння на Церкву та фізичне знищення священників і вірян було державною політикою, раптом виникають вражаючі пертурбації.

З 1925 року в СРСР діяв «Союз войовничих безбожників», який очолював старий більшовик товариш Омелян Ярославський. Аби ви, шановний читачу, розуміли, наскільки ця моральна потвора була відданим «сталіністом» – у 20-ті роки товариша Ярославського партійна опозиція малювала на карикатурах біля ніг Сталіна у вигляді вірного песика. «Союз войовничих безбожників» щедро фінансувався державою й був передовим її загоном в антирелігійній кампанії.

У 1939 році Ярославського Сталін робить повноправним членом ЦК ВКП(б). Був він членом надважливого Комітету партійного контролю, а от членства в ЦК сподобився лише в рік початку Другої світової. Одночасно Ярославський стає академіком Академії наук СРСР за спеціалізацією «історія» та завідувачем кафедри у Вищій партійній школі. Ярославський удостоївся честі написати книгу з офіційною біографією Сталіна. Для чого це все? Для підняття авторитету та збільшення ваги у складній радянській партійно-державній ієрархії.

І раптом сталося так, що після початку Другої світової війни тиск на Церкву майже припинився. А після 22 червня 1941 року Російську православну церкву було мало не офіційно оголошено союзником радянської влади. Кажуть: то через те, аби сподобатися західним союзникам. Можливо. Але західні союзники заради того, аби мати СРСР у коаліції, заплющували очі на розстріли десятків тисяч польських офіцерів. Хіба б вони не заплющили очі на розстріли якихось російських попів?

Кажуть: це аби протистояти німецькій пропаганді, яка оголосила курс на відкриття церков на окупованій території і таким чином перехоплювала в цьому питанні ініціативу. Можливо.

Але що знали про події на окупованій території мужики на Уралі та в Костромі, крім того, що розповідала газета «Правда» та чорна тарілка радіорепродуктора на стіні, в народі – «брехунець»? Кажуть: це аби мужики йшли воювати «За родіну, за Сталіна». Можливо. Але загороджувальні загони та діти в заручниках – більший стимул, ніж дозвіл на церковну службу в тих храмах, які ще на стайні не перетворили.

Насправді усе складніше. Проводячи масові репресії проти Церкви, Сталін одночасно формував всередині неї кубло вірних холуїв, з числа готових на будь-які послуги єпископів. Ось вам головна моральна потвора. Митрополит Московський і Коломенський, офіційний місцеблюститель патріаршого престолу Сергій Страгородський.

Кар’єра в нього склалася феєрична і не без допомоги радянських спецслужб. Тут справжній детектив, хоч і брудний. Стежимо за датами, любі мої розумні читачі. З 1925 року, після смерті патріарха Тихона, РПЦ залишилася без очільника. За заповітом Тихона, патріаршим місцеблюстителем було призначено митрополита Петра (Полянського), а Сергія – його заступником.

Сталін умів посадити за один стіл і православних попів, і католицьких ксьондзів, і мусульманських муфтіїв. Усіх під своїм портретом.

Оскільки Петро тиску більшовиків не піддався, його було заарештовано й відправлено у заслання, а потім у в’язницю. Патріарший місцеблюститель роками сидів в одиночній камері, проте так і не схилив голови. А його заступник Сергій схилив. Ще й як.

Він буквально вилизував чоботи комісарам, чим викликав обурення і самого Петра, який надіслав йому гнівного листа, і більшості ієрархів. Але Сергію було байдуже. Він радо пішов на співпрацю з «органами», аби врятувати своє життя та досягти влади. У 1936 році НКВС розповсюдило брехливу інформацію про нібито смерть митрополита Петра в ув’язненні. Це було потрібно для того, щоб патріаршим місцеблюстителем став наступний за чергою – Сергій. І він ним став. У тому ж році почалося налагоджування тісної співпраці більшовицького керівництва з керівництвом Церкви. Навіть антирелігійну п’єсу Дем’яна Бєдного «Богатирі» зняли з репертуару.

Проте пом’якшення стосувалося не всіх, а лише тих, хто вірою і правдою служив Кремлю й особисто товаришу Сталіну. Повсюди продовжувалося закриття храмів. Станом на 1940 рік їх в усьому СРСР залишилося менше, ніж в анексованій нещодавно Бессарабії. Але храми тих батюшок, які працювали на ОГПУ-НКВС, не чіпали. У 1937 році за особистим наказом Сталіна було розстріляно низку церковних діячів, зокрема архієпископа Пітіріма (Крилова), протоієрея Олександра Лебедєва, який був керуючим справами Московської єпархії та інших. Загалом протягом лише 1937 року було заарештовано 41 митрополита, архієпископа та єпископа. Не вижив ніхто.

Зверніть увагу: отець Олександр був керуючими справами у тій самій єпархії, яку очолював Сергій, котрий не лише розстрілу, але й арешту уникнув. Цікаво, правда? Отже, треба сказати, що сталінські репресії стосовно священнослужителів були «зачистками» з метою зведення у сан керованих і слухняних осіб. Першим серед них якраз і був митрополит Сергій (Страгородський).

Саме завдяки його «невтомній праці» РПЦ було підпорядковано радянським спецслужбам, коли, образно кажучи, під рясами попів були погони, а в кишенях – партійні квитки. Сталін не був би Сталіним, якщо б відкрито виявляв прихильність до когось. Він грався батюшками, мов пішаками, знімаючи з дошки одних і просуваючи у ферзі інших. До пори він тримав їх хоч і в «чорному тілі», але живих.

Про те, наскільки вождь цінував Сергія, свідчить той факт, що під час евакуації з Москви у жовтні 1941 року партійно радянських установ та кадрів, не були забуті й «кадри» православні. Понад те, коли стало відомо що Сергій захворів, Сталін дбайливо замінив йому подорож у евакуацію до Оренбурга на ближчий до Москви Ульянівськ. Там той і просидів, аж поки не настав час задіяти РПЦ у великій політиці. До цього у політичні процеси (крім судових) батюшок залучали спорадично. І вони вислужувалися, як могли. Митрополит Сергій вже 22 червня 1941 року розіслав по приходах заклик «Пастирям та пасомим православної церкви», складений у кращих традиціях Управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б).

Нагадаю, що виступ Молотова, в якому повідомлялося про початок війни, закінчився о 12.25 за московським часом. За решту дня Сергій не лише встиг створити сей «документ», але й розіслати в єпархії. Знайдіть його в мережі Інтернет і прочитайте.

Навряд чи у кого залишаться сумніви, що писався текст саме в нетрях Агітпропу ще зранку, а владика лише слухняно підписав. Або ось інший сталінський холуй – екзарх Волинсько-Луцької єпархії митрополит Микола (Ярушевич), права рука Сергія. Це він за наказом Політбюро ЦК ВКП(б) у 1942 році редагував книгу «Правда про релігію в СРСР», де люто заперечувалися гоніння на Церкву, в тому числі – і фізичне знищення священників. Це його ще в 1940 році Лаврентій Берія називав «агентом НКВС» та «своїм екзархом». Це саме цю безсовісну істоту за особистим розпорядженням Сталіна було введено у «Надзвичайну державну комісію зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх поплічників», яку було створено винятково для того, аби звалити провину у розстрілі полонених польських офіцерів на німців. І це він слухняно підмахнув відповідний акт, не боячись горіти в пеклі за порушення 8-ї заповіді про фальшиве свідчення.

А ось Алексій (Симанський) – митрополит Ленінградський і Новго-родський, який пізніше протягом 25 з гаком років буде патріархом Московським і всея Руси. Давній штатний агент НКВС. З тих, кого в документах спецслужб характеризували як «перевірених на агентурній або патріотичній роботі». Милуємося на цей вельми специфічний патріотизм, не забуваючи, що коли наведене нижче звернення митрополита друкувалося у «Правді», на дві області – Ленінградську і Новгородську діяли лише 20 храмів – решту перетворили на купи битої цегли, свинарники та сховища для буряків. Милуємося, і не забуваймо, що в «області» митрополита Ленінградського у 1937-1938 рр. було розстріляно понад 800 священнослужителів: «Православна російська церква разом з усіма народами Великого Радянського Союзу горить одним бажанням – всіляко допомагати Червоній Армії, яка наступає.

Ленінградська єпархія – духовенство та віруючі, натхнені патріотичним рухом всього радянського народу, з перших днів Великої Вітчизняної війни нашої Батьківщини проти ненависних німецько-фашистських загарбників стали підтримувати військово-патріотичні заходи, спрямовані на будівництво і зміцнення оборони Союзу РСР…» [167]. Нагадаю, серед «військово-патріотичних заходів» радянської влади були: розстріли без суду і слідства; спалювання домівок селян; взяття у заручники родин червоноармійців і влаштування штучного голоду в Ленінграді. Митрополита, щоправда, як і інших партійно-державних бонз, голод той оминув. Митрополит вкушав щедро, жирно й різноманітно… До слова, цей тип мав медаль «За оборону Ленинграда», яку отримав саме 1943 року. А також медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг» (1946). Ну і так, «дрібнички» у вигляді чотирьох(!) орденів Трудового Червоного Прапора. Три з них інтересу не викликають, бо вручалися до ювілеїв. В СРСР комуністичні вожді полюбляли нагороджувати один одного до днів народження. От і тут так. День народження Патріарха Московського і всея Руси Алексія – 8 листопада 1877 року. А от нагородження: 8 листопада 1952 року (на 75 років); 8 листопада 1962 (85 років); 6 листопада 1967 – так би мовити з нагоди 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та у зв’язку з 90-річчям від дня народження.

А от нагородження першим «Трудовим Червоним прапором» та медаллю в 1946 році мають свій прихований підтекст. Ці нагороди Алексій справді заслужив. Рік цей ще випливе, зачекайте. Зауважимо, що митрополит Микола (Ярушевич) також мав три радянські нагороди: медалі «За оборону Москвы», «За доблестный труд в Великой Отечественной войне» та… той таки самий «Червоний Прапор». Мав би ордени з рук Сталіна або Хрущова і Сергій, але помер у 1944 році, зовсім недовго пробувши у патріархах. Настільки детально про цих почвар я пишу лише тому, що ці «три богатирі», три «моральних стовпи» Московської церкви стояли за відновленням патріархії в РПЦ. Нині московські батюшки репетують, що вони нащадки Володимира Святого, який прийняв хрещення від Константинополя. До цих криків ми повернемося нижче – це дуже важливо. Зараз же скажу так: цілком згоден з відомим українським церковним діячем – нині покійним Євгеном Заплетнюком: «…сучасна Російська православна церква бере свій початок не з часів хрещення Володимира, а з часів Сталіна.

Саме він був де-факто першоієрархом цієї організації, спочатку «відродивши» її, а потім і керуючи нею» [168]. А сталося це так. 4 вересня 1943 року Сталін викликав до себе оцих «трьох мушкетерів без кардинала» і наказав починати процес відновлення патріархії. І якомога швидше зібрати для цього Архієрейський собор. Собор той мусив обрати патріархом затвердженого Політбюро митрополита Сергія (Страгородського). Широта пропозицій товариша Сталін вражала. Він запропонував відновити духовні академії та семінарії. Сергій обережно відмовився, пояснивши, аби не образити, «найкращому другові радянських попів», що для цього поки що немає викладацьких кадрів (ще б пак – скільки їх перестріляно!). А от щодо видання Журналу Московської Патріархії питання вирішилося швидко.

І на пащу «Союзу войовничих безбожників», якого з початком радянсько-німецької війни припнули на ланцюг, зовсім наділи намордника, практично не дозволяючи гавкати. А трохи пізніше його зовсім ліквідують, перетворивши на товариство «Знання». Усі три митрополити напружено міркували, коли можна буде організувати такий важливий захід, як Архієрейський собор; кого на нього запросити, а кого не варто. Проте з’ясувалося, що у більшовиків давно все готово. Вони і приміщення підготували, і списочок тих, кого треба викликати на «вибори» склали. Тож «трьом богатирям» була вказівка через три дні(!) собор провести і патріарха обрати. «Проявити більшовицькі темпи», – як товариш Сталін висловився. І проявили.

Декого з архієреїв, котрі сиділи в буцегарні, швиденько випустили, відмили, вивели вошей, одягли відповідно до сану й терміново доправили у Москву. Там 8 вересня 1943 року згаданий вище Собор одностайно «обрав» Сергія патріархом. І ось цей поспіх, друзі, відправляє на смітник усілякі вигадки щодо зацікавлення більшовиків Церквою винятково як чинником, який лише допомагав у війні. Бо якби було так, то патріархію відновили б не восени 1943 року, коли усім було зрозуміло, що перемога над Гітлером – тільки питання часу, а восени 1941-го.

Чому саме 8 вересня 1943? Та тому, що саме в перших числах вересня 1943 року було прийнято рішення щодо місця та дати проведення конференції, яку пізніше назвуть Тегеранською. Питання, зокрема й ті, що їх вирішуватимуть Сталін з Рузвельтом без присутності Черчилля, переважно узгоджено й підготовлено. Таємні попередні домовленості визначено. Підготовка «сходняка» вийшла на нульовий рівень. До чого тут патріархія? Сталін повертав політику старого «устремління» СРСР до чорноморських проливів та Перської затоки, яку не вдалося реалізувати в союзі з Гітлером. Тепер він сподівався зробити це у спілці з Рузвельтом та його оточенням. Захоплення Туреччини і Греції стояло у товариша Сталіна як першочергове завдання. А там і до Персії, і до Сирії, і до Палестини, і до Кувейту та інших нафтоносних районів недалеко, якщо вдасться домовитися з Рузвельтом щодо розвалу Британської імперії.

Ви ще не здогадалися, мій любий читачу? Звісно ж! Стара добра баєчка про «Москву – Третій Рим», яка виникла ще за часів улюбленого історичного персонажа Сталіна – царя Івана ІV Жахливого. Коротко: Москва є спадкоємницею Київської Руси, а Київ, як відомо, хрестився від Константинополя. Але оскільки Візантійської імперії давно не існує, а є Туреччина, і давно немає Константинополя, а є Стамбул, то Москва є спадкоємницею Візантії як у духовній царині, так і стосовно земель, які раніше належали Другому Риму. А тепер погляньте на мапу Візантійської імперії станом хоча б на першу половину ХІ століття й присвисніть. Та й на момент свого падіння Візантія мала нічогеньку територію, в т. ч. і на Балканах. Саме відроджений Московський патріархат мав стати опорою в Азійській та Балканській політиці Кремля.

Саме він мав ідеологічно обґрунтувати претензії Москви на загарбання Греції і Туреччини, Сирії і Македонії, Болгарії та Югославії. Професор Санкт-Петербурзького державного університету Сергій Львович Фірсов констатує: «Сьогодні серед дослідників майже немає сумнівів в тому, що Сталін хотів перетворити Російську Церкву в своєрідний центр міжнародного православ’я, який влаштовував би Кремль і відповідав його зовнішньополітичним амбіціям.

Власне, в Кунцевому і були принципово вирішені основні питання церковного життя» [169]. А ще Сталін міг спиратися на Московський патріархат у справі кінцевого загарбання України, зокрема ліквідацію Української греко-католицької церкви та боротьбі з ОУН та УПА. До слова: не «хотів перетворити», а – перетворив. Чи відомо вам, люб’язні мої читачі, що згадуваний вище «Журнал Московської патріархії» від початку поновлення виходу (перший номер віддруковано 12 вересня 1943 року у найкращій московській типографії на найкращому папері – блискавичні темпи, якщо врахувати, що з 4 вересня треба було і редакцію організувати, і матеріали підготувати) ніколи не називав і досі не називає Вселенського патріарха Вселенським, а лише – Константинопольським? Чому? Бо, починаючи з 1943 року, Московський патріарх почав кампанію про самопроголошення себе Вселенським. І що Москва якщо не de jure, то de facto саме з часів Йосипа Віссаріоновича стала тим центром, до якого сходилися усі ниточки світового православ’я. А якби плани Сталіна реалізувалися й було захоплено Туреччину, Палестину, Сирію та Грецію, то в його лапах сконцентрувалися би 12 із 14 автокефальних церков, що тоді входили у диптих, і центр світового православ’я безумовно перемістився би із Фанара до Москви.

І стратегічна гра почалася. У Тегерані Сталін поставив перед союзниками вимогу змусити Туреччину переглянути доктрину Монтре в сенсі, що лише військові кораблі СРСР і жодні інші мали би право безперешкодного і необмеженого проходу протоками. Ми десь вже це чули, правда? А також згоду Туреччини на відчуження частини її території для побудови радянських військових баз. І це теж в одній з попередніх глав ми уже читали. Відомо, що в країнах, де з’являються радянські військові бази, до влади невдовзі приходять «народні уряди». Власне, Туреччина у Касабланці була віднесена до сфери британських інтересів (як і Греція), але нам достеменно не відомо, про що під коньячок говорили товариш Сталін та містер Рузвельт листопадовими вечорами за стінами радянського посольства. Багато чого не потрапило у протоколи. Багато чого досі у секретних архівах зберігається, або понищено. Про те, що там говорилось-балакалось, ми можемо судити лише з мемуарів того ж таки Бережкова, який, зрозуміло, всієї правди не розкрив, а про деякі речі говорить натяками.

Ось найперша бесіда Сталіна і Рузвельта сам на сам: «Рузвельт сказав, що має намір у майбутньому докладніше поговорити про післявоєнний статус колоній, але краще це робити без участі Черчилля, у якого немає жодних планів щодо Індії. Сталін відверто остерігався бути втягнутим в обговорення такої делікатної теми. Він лише обмежився зауваженням, що після війни проблема колоніальних імперій може виявитися актуальною, і погодився, що СРСР і США простіше обговорювати це питання, ніж країнам, які володіють колоніями. Мене ж вразила ініціатива Рузвельта у зв’язку з тим, що не так давно я чув, як Гітлер на переговорах з Молотовим у Берліні в листопаді 1940 року пропонував Радянському Союзові спільно з Німеччиною, Італією і Японією поділити британську колоніальну спадщину» [131]. Це непряме свідчення колишнього сталінського дипломата вражає. Отже, бесіди 1940 та 1943 років майже ідентичні. Лише замість Гітлера щодо розділу Індії, Персії та Туреччини зі Сталіним комунікував Рузвельт? Ви знали, що Рузвельт фактично «здав» Сталіну Китай, повіривши (або зробивши вигляд, що вірить) своїм радникам (а вам вже про них відомо), що лідер національно-визвольного руху Чан Кайши, який із 1937 року жорстоко бився з японцями – реакціонер, диктатор і мало не фашист, а от молодий комуніст Мао Цзедун – великий демократ і саме його та китайських комуністів треба підтримувати. Брудно це все…

Але повернемося до основної теми глави. Про це треба писати окрему книгу, тому, знов таки, говоритимемо в більш-менш загальних деталях. Історія умовних способів не знає – це правда. Проте неважко здогадатися, що було б, якби за підтримки американських комуністів та шпигунів у Білому домі, враховуючи Рузвельта, якого цілком можна записувати у зрадники національних інтересів США та фактичного агента Комінтерну, більшовикам вдалося розвалити Британську імперію і встановити свою владу на Близькому Сході, Балканах, в Туреччині та Східній Європі.

Сталін отримував два головні ресурси війни: «гарматне м’ясо» та «кров війни» – нафту. Але світ врятували. У найвідповідальніший момент історії людства, 12 квітня 1945 року у своєму маєтку Уорм-Спінгс помер кращий друг і напарник Сталіна (єдиний президент США, про якого радянська пропаганда відзивалася напрочуд приязно і тепло) Франклін Делано Рузвельт. Офіційно – від крововиливу у мозок. Насправді, як стверджують варті довіри джерела – від кулі снайпера. «Чомусь не було розтину тіла. Поховали легендарного президента в закритій труні. Це відразу ж викликало чутки, що його застрелили в потилицю!

33-й президент США Гарі С. Трумен. Той, що зупинив Сталіна…

Справді, з десятків покійних президентів США закрита труна була лише у «померлого від інсульту» Рузвельта і у Джона Кеннеді, якому в Далласі куля проробила у правій частині голови вихідний отвір розміром з кулак. Були й інші загадки. Про них докладно написав ще в 1948 році американський публіцист Е. Джозефсон у своїй книзі «Дивна смерть Франкліна Д. Рузвельта» [170]. «Апоплексичний удар» – класичний діагноз, коли відбувається політичне вбивство. «Апоплексичним ударом» назвали причину смерті російського імператора Павла І. Утаємничені жартували: «Апоплексичний удар у скроню табакеркою». І звідки дізналися, що Рузвельт помер саме від інсульту, якщо розтину не було? Тих, хто почне закидати автору прихильність до «теорії змов», заперечу: уся історія людства – суцільні змови. Тегеранська конференція тому підтвердження. І Ялтинська. Саме після Ялти серед патріотичної американської еліти очевидно й сформувалася думка, що містер Рузвельт рулить не в той бік і його треба позбутися. «Винуватців» убивства «великого друга СРСР» російські автори знайшли багато. Основних версій дві: британські спецслужби та сіоністи.

Другі – через те, що Рузвельт не дозволяв створювати державу Ізраїль. Проте, багато інших загадок навколо цієї смерті свідчать про широку змову саме у Вашингтоні і «єврейський слід» тут ні до чого. Пройдемося по найбільших із них. Рузвельта ховали не просто у закритій труні – його тіло не виставлялося для прощання. Його дружина Елеонора пояснювала це тим, що така процедура не була в традиціях родини. Брехня. Бо тіло матері 32-го президента за його особистим розпорядженням для прощання виставлялося. Більше того, та ж Елеонора Рузвельт сама себе спростувала в газеті «Saturday Evening Post» від 8 лютого 1958 року, розповівши, що в день смерті чоловіка їхній син Джиммі знайшов у сейфі батька розпорядження на випадок смерті, де була вказівка виставити тіло в Капітолії. Про відсутність обов’язкового за протоколом розтину тіла уже говорилося. За свідченнями особистого лікаря Рузвельта віце-адмірала Росса Макінтайра, регулярні огляди президента патології судин головного мозку не показували.

Нарешті ще одне. Після поховання Рузвельта його найближче оточення влаштувало справжній святковий бенкет: «З цього приводу головний кореспондент при Білому домі М. Сміт писав: «Більшість пасажирів похоронного поїзда були найближчими співробітниками Рузвельта. Не встиг сховатися з очей увінчаний жалобними прапорами вокзал Гайд-Парку, як почалося щось на зразок похоронної тризни. Алкоголь лився рікою в кожному купе і кожному салоні. Фіранки на вікнах були спущені, і зовні поїзд виглядав як будь-який інший, який везе траурних гостей додому. Але за цими фіранками рузвельтівські підручні розважалися повним ходом...» [171]. Чому ж прикінчили Рузвельта? Відповідь очевидна: якби цього не зробили, то ще один президентський термін цієї людини просто поклав би США (а з ними і увесь світ) до загребущих лап товаришів з Кремля. Лише в Державному департаменті США станом на 1950 рік було виявлено 205 агентів радянських спецслужб та членів Компартії США, що одне й те саме. Це вже після того, як за часів Гаррі Трумена багатьох підручних Рузвельта на кшталт Елджера Хісса, було з державної служби видалено. Чого лише варте «ядерне шпигунство». Один із розробників американської ядерної програми Еміль Фукс перебував на зв’язку з НКДБ СРСР з 1943 року. Мортон Сорбел, Юліус та Етель Розенберги, Теодор Холл й інші шпигуни у самому серці атомного проєкту США – давно відомі любителям історії.

Або ось Гаррі Декстер Уайт. Знаменитий американський економіст, автор проєкту Міжнародного валютного фонду та один з творців Світового банку. У 40-і роки – помічник міністра економіки США і за сумісництвом агент радянських спецслужб. Саме він «здав» радянській розвідці т. зв. «План Моргентау», який передбачав запобігання можливості розв’язання Третьої світової війни Німеччиною після її капітуляції. І це лише верхівка айсбергу. Крім усього іншого, радянська агентура підштовхувала Рузвельта до встановлення авторитарної влади в країні. Мало хто знає, що ця «велика людина» стоїть за вбивством свого прямого конкурента на виборах 1936 року сенатора Хью Пірса Лонга. Мало хто відає про те, що з 1940 по 1944 рік при Рузвельті віце-президентом (тобто другою людиною в державі) був такий собі Генрі Уоллес, відвертий «сталініст» і шпигун. На щастя, противникам Рузвельта вдалося влаштувати гучний скандал і на виборах 1944 року Рузвельт мусив Уоллеса відставити і взяти кандидатом у віце-президенти Гаррі Трумена. Переконаний – якби Рузвельту дали посидіти у Білому домі четвертий термін, до 1948 року і при ньому були би Уоллес, Гопкінс, Хілл та інша таємна сталінська рать, з демократією у цій країні було б покінчено, а на Капітолійському пагорбі та в Білому домі вгніздилися товариші з партквитками Комуністичної партії.

На секундочку, щоб ви розуміли масштаби: на початку Другої світової війни чисельність Комуністичної партії США сягнула 100 тисяч. Навіть у 1956 році після кількарічного жорстокого тиску політики маккартизму, американських комуністів залишалось близько 10 тисяч. Саме через це – як на мене – містера Рузвельта й звільнили з посади (вибори Рузвельт вигравав завдяки вмінню маніпулювати настроями «простих людей) найбільш радикальним способом. Спочатку зробивши віце-президентом антикомуніста та «яструба» Трумена, який за Конституцією перебрав на себе обов’язки президента. Трумен одразу зробив поворот на 180 градусів. Тіло Рузвельта ще не охолонуло, а США вже припинили постачання до СРСР зброї, стратегічних матеріалів та продовольства за програмою ленд-лізу. Навіть уже навантажені кораблі почали розвантаження.

Було проведено комплекс заходів щодо витіснення Москви з різних регіонів, де вона до цього почувалася, мов на Мальдівах. Основним аргументом стала ядерна бомба. Саме вона змусила Сталіна виконати домовленість і забратися геть з Ірану, поховавши самопроголошені Демократичну республіку Азербайджан (т. з. «Іранський Азербайджан») та Курдську Народну Республіку (Мехабадська республіка).

Радянські війська було виведено з Ірану у травні 1946 року. Сталася невдача в Греції. Як не намагався Сталін ще з 1944 року змусити місцевих комуністів тимчасово замиритися зі своїми противниками – все намарне, там тривала громадянська війна. А Сталіну було дуже потрібно, аби влада до комуністів прийшла легітимно аби не потрапити під тиск міжнародної спільноти.

Вторгнення до Туреччини (першим секретарем Стамбульського міськкому ВКП(б) мав стати радянський розвідник-нелегал Андронік Вартанян) під загрозою ядерних американських бомбардувань відклали до «кращих часів», які так ніколи і не настали. До речі, після захоплення Туреччини особливе значення надавалося поверненню Стамбулу «історичної назви» Царгород.

У Східній Римській імперії це місто ніколи так не називалося, зате на Руси – так. От для чого була потрібна більшовикам Московська патріархія. У серпні 1946 року СРСР висунув Туреччині 5 вимог щодо чорноморських проток і одночасно почав концентрацію військ уздовж турецького кордону. Ось чому у 1946 році на московських попів посипалися ордени й медалі. Але й тут на бік Туреччини стали США та Великобританія. Між іншим, саме устремління захистити Туреччину та Грецію від радянської експансії стало головною причиною створення НАТО.

І саме загроза радянського вторгнення до Туреччини та спроби блокади Західного Берліну стали причиною розробки американськими генералами першого плану ядерної війни проти СРСР – знаменитий план «Дропшот», затверджений Комітетом начальників штабів США 19 грудня 1949 року, про який дбайливо повідомили у Москву: хлопці, не балуйтеся. Пізніше Молотов так прокоментував цю авантюру: «Добре, що ми вчасно відступили, а то б це призвело до спільної проти нас агресії» [172]. У той самий час погіршилися стосунки мж СРСР та Югославією. Вірніше – між двома Йосипами, маршалами-диктаторами – Тіто і Сталіним. «Юги» перекрили кордон з Грецією й припинили допомогу тамтешнім комуністам. Як результат – у тому ж таки 1949 році після широкомасштабного втручання США війна завершилася поразкою комуністів. Москву тіснили звідусіль.

1950 року Кремль порушив угоду щодо лінії демаркації між двома Кореями по 38-й паралелі й спробував захопити півострів цілком. Проте зрештою програв. У СРСР з «брехунців» розповідали, що то була війна між СРСР та «американськими імперіалістами». Брехня. В Кореї СРСР та його союзник комуністичний Китай воювали з миротворчими військами ООН, які складалися з військових контингентів 16 країн: від США та Бельгії до Ефіопії і Колумбії. Враження таке, що після наглої смерті Рузвельта усі плани Сталіна пішли під укіс, мов перевантажений зброєю панцирник. У відчаї він намагався хоч щось вдіяти, але стратегічна поразка була неминуча.

В історії, завдяки «дуже правдивим» мемуарам Судоплатова, Бережкова та інших товаришів, укріпилася версія, що Сталін спокійно сприйняв повідомлення Трумена в Потсдамі про вдалий іспит ядерної зброї. І навіть зверхньо посміхнувся. З цього роблять висновок: Трумен хотів Йосипа Віссаріоновича пошантажувати і полякати, але сталевий Сталін вистояв і лихі задуми імперіалістичного президента зруйнував. Насправді тут інше. Брехун Судоплатов стверджував, що детальна схема атомної бомби американців лежала на столі Сталіна через 12 днів після того, як її зібрали – радянська агентура постаралася. Але цього не могло бути. Бо якби так, то радянські спеціалісти, маючи майже увесь пакет розробок атомного проєкту Третього рейху і самих німецьких ядерників та ще й детальні повідомлення агентів зі США, – не прововтузилися б зі створенням власної бомби понад чотири роки.

Ми ніколи, напевне, не дізнаємося правди. Але схоже на те, що проєкт «Венона» (розкриття радянських шифрів) американських спецслужб почав давати свої плоди ще у 1944 році й більшість московських агентів працювала «під ковпаком» і через них у Кремль «згодовували» дезінформацію. Сталін просто не повірив словам Трумена вважаючи їх блефом, бо його агенти доповідали щось зовсім інше. Наприклад, що проєкт ще «сирий». І успішні ядерні випробування, а потім бомбардування американцями японських об’єктів стало для новоспеченого генералісимуса (це звання Сталін присвоїв собі 27 червня 1945 року) справжнім шоком.

Отож, смерть Рузвельта та атомна бомба зламали більшовицького диктатора і морально, і фізично. Він дурнем не був і чудово розумів, що вистояти проти колосальної потуги об’єднаних економік та армій Великобританії і США, які до того ж мають жахливу атомну зброю й засоби її доставки навіть до двору Кремля, зруйнований війною злиденний СРСР не зможе.

Тому доведеться ставити хрест на всіх безмежних амбіціях. Після повернення з Потсдаму Сталін терміново викликає до себе Курчатова і наказує максимально прискорити роботи зі створення бомби. Але бомба бомбою – її потрібно якось доправити на територію потенційного противника, головне – США. Тому генералісимус також викликає авіаконструктора Туполєва й наказує йому скопіювати до найменших деталей американський стратегічний бомбардувальник Б-29 (тобто тупо вкрасти чужі розробки) і «щоб через рік літав».

Але виявляється, що Ту-4 (тобто насправді Б-29) не дотягує до території США, бо має дальність лише 5,5 тис. км. І тоді Сталін задіює конструктора ракет Сергія Корольова і той уже 8 вересня 1945 року летить в Німеччину, де збирає усе, що стосується ракет ФАУ, в тому числі й усіх доступних конструкторів та інженерів, аби терміново почати розробку на базі ФАУ міжконтинентальної балістичної ракети. Та все це – як у нас кажуть – у свинячий голос. Є такий термін в шахах – «темп». Програти темп – це зробити зайвий хід для досягнення бажаної позиції.

В такому разі противник випереджає тебе на хід, яка б гарна перспектива перед тобою не розгорталася, але партію виграє він. СРСР втратив темп, а заразом і своє майбутнє… Справа всього життя кривавого диктатора улітку 1945 року з гуркотом обвалилася. Він, безумовно, усвідомлював: Друга світова продовжується не на користь більшовизму, який однозначно приречений у стратегічній перспективі.

Кажуть, що Сталін скасував святкування Дня Перемоги 9 травня з огляду на великі людські та матеріальні втрати у війні. Ні-се-ніт-ни-ця. Коли це його хвилювала доля підданих, отих «гвинтиків»? Звернемо увагу, коли саме це сталося: наприкінці 1947 року, коли стало зрозуміло, що жодного «визволення» Ірану, Туреччини, Греції, Сирії, Палестини, Катару не буде. Це визнання того, що шахову партію програно і мат неминучий. Потрясіння диктатора було таким, що він зовсім здурів, зачинившись на дачі й ініціювавши улюблену свою гру – судові процеси.

Але про це – в наступній главі…