Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТА.

ПРО «РОЗВИНЕНИЙ СОЦІАЛІЗМ» ТА 125 ТИСЯЧ ТАНКІВ

Продовжимо тему соціально-економічної системи в СРСР. Досі тривають дискусії, що ж побудували в СРСР Ленін-Троцький-Сталін-Хрущов-Брежнєв. Формально, не без участі Суслова та Інституту марксизму-ленінізму, було оголошено, що після довгих поневірянь Радянський союз прийшов до епохи розвиненого соціалізму.

Але будь-яка розумна людина знає, що ні у Маркса, ні у Плеханова, ні у Леніна немає такої штуки, як «розвинений соціалізм». І не було. Розумним людям не треба пояснювати, що в СРСР і «нерозвиненого» соціалізму не було. Що режим в СРСР був чим завгодно, тільки не соціалізмом.

Дехто з дослідників (Сергій Кара-Мурза та ін.) характеризують суспільно-економічний лад в СРСР як неофеодалізм, який об’єднує насильницькі методи феодалізму з капіталістичною експлуатацією. Лише в якості експлуататора виступає не людина, а держава.

Для нього характерні позаекономічний примус, насильницьке насадження влади, розрив зовнішньоекономічних зв’язків, перехід влади до органів насильства і принуки. Начебто все правильно. Проте феодалізм (нехай навіть і з префіксом «нео») майже не знає соціальних ліфтів. За феодалізму діти холопів завжди будуть холопами і ніколи – князями. В СРСР такі ліфти все ж існували. Сам Ленін вважав радянську систему «державно-капіталістичною монополією», в силу власної тупості не розуміючи всієї абсурдності цього визначення, адже в СРСР була відсутня головна риса капіталізму – конкуренція на ринку товарів, послуг та праці. У капіталістичних країнах можуть існувати окремі монополії (та й то як виняток), але ціла держава як монополія та ще й капіталістична – абсурд. Деякі соціологи вважають радянську модель одним із видів азійського способу виробництва.

У 1957 році вийшло фундаментальне дослідження колишнього німецького комуніста Карла Августа Віттфоґеля «Східний деспотизм: порівняльне дослідження тоталітарної влади».

Автор виділяє такі основні його ознаки:

– відсутність приватної власності на землю;

– абсолютна влада державної бюрократії, що керується із центру;

– відсутність ринкової конкуренції, приватної власності і соціальних

класів;

– абсолютна влада правителя, який очолює бюрократичну систему.

Лише в Харкові на «танковому кладовищі» знайшли свій останній прихисток сотні колись грізних бойових машин.

І тут начебто все правильно. Та знову є «але». Якою б великою не була влада Генерального секретаря ЦК КПРС – вона в СРСР все ж не була абсолютною. Ні формально, ні юридично. Навіть Сталін змушений був рахуватися зі своїм оточенням, а в останні роки навіть ділити з ним владу. Та й із відсутністю в СРСР соціальних класів можна посперечатися, адже партійно-державна номенклатура, ота державна бюрократія станом на 70-і роки уже виглядала як цілком окрема суспільна верства. Радянська «номенклатура» була ближче до феодальної знаті на чолі з генсеком-імператором; мала власні закриті санаторії-дачі-лікарні, доступу до яких не мали «простолюдини». Це було трохи схоже на те, як колись деякі напої та страви простолюдинам вживати заборонялося. А от якщо об’єднати обидва визначення?

Примітивний азійський спосіб виробництва періоду давньої Персії і ознаки неофеодальної держави? Істина, напевне, десь тут. Нагадаю – близько 40 мільйонів населення «соціалістичної країни» були безпаспортними кріпаками; громадян було поділено на «сорти» і заборонено без дозволу влади самостійно переселятися до великих міст (т. з. «ліміт прописки» або «ліміта»). Економіка розвивається екстенсивно. Через безгосподарність та неефективне використання ресурсів щорічно втрачається 20% виплавленого металу, тобто кожен п’ятий рік металургійні гіганти СРСР працюють «вхолосту», на компенсацію втрат.

Навіть те, що виросло на полях, неможливо зібрати через брак механізації й тому доводиться кидати у «битву за врожай» студентів на чолі з професорами, інженерів та працівників науково-дослідних інститутів. Якби в СРСР платили стільки, скільки платили інженерам-конструкторам в США, давно вже замість натовпів містян картоплю збирали б комбайни… Про науково-дослідні інститути. Їх в СРСР було не просто багато, а неймовірно багато. Жодна країна світу не може собі дозволити тримати таку прорву «дослідників» та «винахідників». Чим вони займалися, окрім того, що креслили на ватмані крадені зі всього світу пральні машини, трактори, бомби та кулькові ручки? У 60-х роках розорали цілину в Казахстані. Але для неї, як і для гігантських за об’ємом бавовняних плантацій, була потрібна вода. Багато води. Її брали з річок, які живили Аральське море – Сирдар’ї та Амудар’ї і їхніх приток. Море почало висихати. Отут і згадали пропозиції перекинути частину стоку рік Сибіру, передусім Обі та Іртиша в басейн Аральського моря. У 1968 році пленум ЦК КПРС дав доручення Держплану, Академії наук СРСР і іншим організаціям розробити план перерозподілу стоку річок.

До 1985 року планувалося побудувати кілька каналів. Тільки перший етап – судноплавний канал «Сибір-Середня Азія» мав пройти 2550 кілометрів від Обі через Казахстан до Узбекистану. Ширина – до 300 метрів, глибина – 15 метрів Вартість – 32,8 мільярди рублів. Для порівняння – збудований у 1968 році канал «Іртиш-Караганда» мав максимальну ширину 50 метрів і глибину 7. Запущений у 1963 році Північно-Кримський канал, який подав дніпровську воду до Криму, має ширину 30 метрів за глибини 4,6 метри. Та що там – грандіозний Суецький канал завширшки «лише» 205 метрів за глибини 24 метри та довжиною 193 кілометри! Вчені не сумніваються: якби партія здійснила свої плани, розвернення сибірських річок стало б катастрофою планетарного масштабу. Проте… Протягом двадцяти(!) років проєкт розробляли 48 проєктно-пошукових та 112 науково-дослідних інститутів. І… дочекалися 1986 року.

На спеціальному засіданні Політбюро ЦК КПРС проєкт було визнано шкідливим, безперспективним, а відтак закрито. І ніхто не хоче згадувати, скільки мільйонів було витрачено на експедиції, дослідження, експертизи, розробки, розрахунки, експерименти; скільки за 20 років згодовано грошей незліченним табунам геологів, інженерів, екологів, біологів, гідрологів, геодезистів та обслуговуючого їх персоналу. Це щодо ефективності радянської системи.

Є такий медичний термін – «передсмертне покращення стану», коли уже приреченому організмові раптом стає краще. Хвороба нікуди не ділася і вона розвивається, але зовні спостерігається нібито прогрес. Таким періодом була для СРСР «Золота п’ятирічка». Але далі почалася агонія. У 1967 світ затамував подих: чим відзначать росіяни 50-річчя «Великого Жовтня»? Навряд чи обгоном Америки у виробництві пральних машин, штанів, ковбаси і туалетного паперу. Туалетний папір в СРСР тоді ще не виробляли – користувалися газетою «Правда», вирізавши попередньо портрети вождів. ГУЛАГ уже розпустили, але мало що – могли за використання з такою брудною метою фотографії Леоніда Ілліча і заслати «куди Макар телят не ганяв».

Зрозуміло було, що росіяни відзначать ювілей там, де вони планети всієї попереду – у космосі. Що це буде? Невже політ людини на Місяць? Усі звикли до грандіозних новин: перший у світі космонавт – росіянин. Перші у світі два космонавти одночасно – росіяни. Перша жінка-космонавт – росіянка. Перший вихід людини у відкритий космос – росіянин. Перша м’яка посадка апарату на місяць – знову ж таки радянська. У 1967 році було запущено 4 кораблі класу «Зонд» та «Космос» з відвертим прицілом на пілотований політ до Місяця. І усі – невдало. Наступного року – знову невдачі.

Загалом в межах Місячної програми та місій до Марсу і Венери з 1964 по 1970 роки було здійснено 17 запусків, з яких лише 4 були вдалими і 1 – частково вдалий. І світ розчаровано зітхнув. Бо нічим 50-річчя приходу до влади комуністи не відзначили. Крім звичного параду на Червоній площі, де вони так само звично брязкали зброєю. Якби світ знав, чого вартували радянським космонавтам ті подвиги… Під час першого виходу у відкритий космос Олексія Леонова, його примітивний скафандр раптово роздуло так, що він не міг протиснутися назад у шлюз. Радянські інженери просто не подумали про різницю тиску. Космонавту довелося стравлювати повітря до тиску, який буває лише на рівні Евересту, куди альпіністи ходять з кисневими приладами.

Леонов не загинув дивом, терміново пірнувши у шлюз вперед головою всупереч усім інструкціям. Про це стало відомо лише багато років згодом.

Світ гадав: чому росіяни нічого не продемонстрували? А виявилося, що росіянам просто не було що демонструвати. Хайле Гебрселассіє подолав фору у два кола і назавжди випередив невдах. Можна було ще якийсь час грізно надувати щоки й робити вигляд, що то вони навмисне трохи пригальмували, але недовго. 21 липня 1969 року о 2 годині 56 хвилин за Гринвічом на поверхню Місяця ступила нога першої людини. Це був американський астронавт Ніл Армстронг. Слідом за ним зійшов ще один астронавт – теж американець Базз Олдрін. Це означало перемогу США у «космічній гонитві».

Тоді це не всі розуміли. Багато хто, причарований радянською пропагандою, вважав, що американці випередили СРСР випадково і з дня на день росіяни оголосять – у притаманному їм стилі несподіванки – що теж висадилися на Місяці і благополучно повернулися. Не оголосили.

Усі три місії до Місяця, включно із першим у світі пілотованим його обльотом на кораблі «Зонд 7А» (20. 01. 1969) виявилися невдалими. Натомість американці висадилися на Місяці ще раз. І ще. І ще. Під час третьої успішної експедиції на Місяць у лютому 1971 року побував Алан Шепард. У віці 47 років. Він, наче глузуючи над московською пропагандою, навіть зіграв там у гольф м’ячиками, які спеціально для цього прихопив із Землі. СРСР відповів місяцеходом. Автоматичну машину було доправлено на Місяць 17 листопада 1970 року. Але це все вже було не те.

Радянські технології не дозволяли здійснити зворотній підйом з поверхні Місяця й повернення на Землю ні людей, ні навіть техніки. Чому ж СРСР програв? Американський космічний історик Асіф Сіддікі висловив свою думку: «Якби СРСР спрямовував менше коштів на створення нових видів озброєнь, накопичення ядерних та інших запасів у військовій галузі, а більше фінансував космічну програму, це дало б можливість повноцінно опрацювати їхню місячну програму і значно скоротити відставання від США» [211].

Менш ніж 12 років минуло з дня, коли світ почув «біп-біп-біп» радянського примітивного супутника, а СРСР вже безнадійно відстав у ракетно-космічних технологіях. Відстав назавжди. Не лише у місячній гонитві програв СРСР. На момент розпаду, він в цілому відставав у космічних технологіях від США років на 20. І ця прірва все розширюється. Подивіться на США, які уже мають приватні космічні програми (Ілона Маска) та «спадкоємницю СРСР» – Росію.

Фактично, після смерті основних керівників радянських ракетних програм Сергія Корольова та Михайла Янгеля, усі подальші розробки – це лише розвиток їхніх проєктів. Принагідно – якщо хтось не знав. Сергій Корольов помер у віці лише 59 років на операційному столі через те, що йому не змогли ввести кисневий зонд – завадила щелепа, що неправильно зрослася після перелому – про це лікарі не знали. Перелом щелепи Сергій Павлович отримав від удару графином. Не у п’яній бійці – на допиті в катівнях НКВС, куди його свого часу запроторили за «шкідництво».

І ще, коли й цього хтось не знав: його було реабілітовано «за відсутності складу злочину» аж 18 квітня 1957 року. Проте ми відволіклися. У викладеній вище думці експерта є два моменти, які є серед головних причин падіння СРСР. Ракетно-космічна гонитва остаточно підірвала економічні сили країни. Вона була їй просто не до снаги. Але найсуттєвіша причина – гонитва озброєнь. Призначення Дмитра Устинова міністром оборони було не просто помилкою, а – злочином. Устинов не був полководцем. Від слова «зовсім». Він був «воєнмехом», тобто спеціалістом з озброєнь, і в такій якості працював за Сталіна, а потім – і за Хрущова. Наркомом, себто, міністром озброєнь. І керував Військово-промисловим комплексом (ВПК).

Військове звання на момент завершення Другої світової війни – «генерал-полковник інженерно-артилерійської служби». Устинова в жодному разі не можна було призначати керівником військового відомства. Тому що це означало пустити цапа (ВПК) у «засіки батьківщини». Військово-промисловий комплекс ненажерливий. Шлунок у нього бездонний. ВПК – це тисячі заводів і фабрик. І всі вони мають працювати. Працювати безупинно. В СРСР ВПК за великим рахунком і був самою економікою. Майже не існувало підприємств, навіть цивільних, які б не працювали на це чудовисько. Меблеві фабрики робили кольби (приклади) для автоматів та держална для саперних лопат; текстильні – тканину для солдатських штанів і брезент на плащ-намети; автозаводи випускали вантажівки і тягачі передусім для військових потреб, а вже потім для народного господарства. І навіть у жіночих виправно-трудових колоніях для армії і флоту шили кальсони та натільні сорочки зразка 1914 року.

Зрозуміло, що керівник ВПК на посаді міністра оборони опікувався передусім інтересами ВПК. Устинов, навіть якби хотів – нічого вдіяти не міг. Бо цей монстр від самого початку мав порочну структуру і принципи функціонування. Як працює військова промисловість в тих таки США? Ніяк. Немає її. Там держава розміщує замовлення у цивільних компаніях. Ті замовлення контролює Конгрес, перед яким генерали обумовлюють об’єм замовлень. Конгресмени відповідають перед виборцями – тобто платниками податків – куди і на що йдуть їхні гроші. Тому конгресмени кровно зацікавлені, аби апетити військових не перевищували розумні об’єми. Військовим завжди мало, але система громадського контролю їх стримує, а парламентські дебати щодо оборонного бюджету демонструють по телебаченню. Кожен конгресмен і сенатор прагне показати перед виборцями, що він, мов лев, бореться за кожен цент з їхніх податків. І ще. В США танки та іншу бойову техніку розробляють приватні компанії на замовлення уряду. Розробляють у жорстокій конкуренції за співвідношенням «ціна-якість». Переможцю дістається замовлення і державу не хвилює, як те замовлення виконуватиметься. Основний середній танк М-1 «Абрамс», наприклад, у важкій конкуренції з «Дженерал Моторз» розробила компанія «Крайслер» і отримала підряд лише тому, що за приблизно рівних інших характеристик, її бойова машина була суттєво дешевшою.

В СРСР депутатів з числа доярок-«трохтисячниць» і шахтарів- «стаханівців» до контролю над воєнним бюджетом не допускали. Якщо вони там за щось і голосували – то лише «в цілому» та «одноголосно». Все було засекречено, а громадянина, який забажав дізнатися, скільки ж в СРСР танків і скільки коштів на них витрачено, було би звинувачено у шпигунстві на користь розвідки Уругваю та відправлено на 15 років баланду хлебтати. В умовах абсолютної безконтрольності з боку суспільства численні впливові радянські чиновники максимально просували кількість замовлень. Ті ж танки клепалися не по 100-200 на рік, як в США, а тисячами. Держава замовляла ті танки на власних заводах. Коли вже в часи перебудови і гласності хтось із журналістів спитав одного з радянських генералів, навіщо було будувати стільки танків, той відповів по-сократівськи – теж запитанням: а що, ми мали закрити танкові заводи й викинути людей на вулицю?

В США так і робилося: «Крайслер», якщо не мав замовлень, консервував свій завод, а робітників або перекидав на інше виробництво, або на біржу праці, а ринок звільнену робочу силу перерозподіляв. Радянська система була побудована інакше і за цим принципом діяти не могла. В СРСР навіть бірж праці не існувало – останню закрили ще 13 березня 1930 року й оголосили, що в СРСР безробіття «переможено».

Як результат, наприкінці 70-х років ХХ століття за бурхливої діяльності Дмитра Федоровича Устинова та інших керівників ВПК, які успішно використовували Брежнєва, підтримуючи його у протистоянні з Косигіним, склалося становище, про яке британський історик, спеціаліст по Холодній війні, професор Стенфордського університету Девід Холлуей висловився образно – в СРСР немає військово-промислового комплексу – він сам ним і є. Існує такий закон: держава не може витрачати на воєнні потреби більш ніж 5% об’єму внутрішнього валового продукту. В іншому випадку економіка і фінанси не витримують, починаються стагнація та падіння. Чим більше відсотків «зашкалює» за показник 5 процентів – тим крутіше піке. Аж до переходу у штопор. «Метастази мілітаризму вразили владні структури, держапарат, науку, економіку країни. Пошлюся на те, що 83% вчених і технологів займалися військовою і парамілітарною тематикою.

Більше чверті ВВП Радянського Союзу поглинав ненаситний Молох. Експерти відкритим текстом намагалися переконувати можновладців: ми займаємося самоїдством, обслуговуванням доктрини США, націленої на доведення нашої країни до економічного і соціального колапсу» [211].

Це вже не просто якийсь «експерт» писав. Валентин Михайлович Фалін – колишній радянський дипломат, референт Хрущова і Громика, у 1976-1986 роках член Центральної ревізійної комісій ЦК КПРС, а пізніше кандидат і член ЦК КПРС. Він та інші бачили, до чого йде. Він недаремно згадав про доктрину США. Була така, спрямована на виснаження СРСР. Частиною її стала СОІ – «Стратегічна оборонна ініціатива», що її оголосив президент США у 1983 році. То був величезний обман, як кажуть, «фейк», який змусив СРСР вкласти гігантські кошти у розробку – як висловився радянський академік Кокошин – «асиметричної відповіді». Фалін наводить аргументи академіка Андрія Дмитровича Сахарова та його колег: «А. Д. Сахаров взагалі пропонував не обслуговувати вашингтонську стратегію розорення Радянського Союзу гонкою озброєнь. Він виступав за розміщення уздовж Атлантичного і Тихоокеанського узбережжя США ядерних зарядів по 100 мегатонн кожен.

І при агресії проти нас або наших друзів, натиснути кнопки. Було це сказано ним до сварки з Микитою Сергійовичем у 1961 р. через розбіжності з приводу випробування термоядерної бомби потужністю в 100 мегатонн над Новою Землею. Не лише Сахаров застерігав радянське керівництво проти занурення країни в бездонний вир гонки озброєнь. І. М. Острецов з товаришами доводив у 70-80-х рр., що створена в КБ Уткіна ракета «Сатана» (по натовській класифікації) з її 16-ма боєголовками індивідуального наведення кожна по 2 мегатонни – це найнадійніший оборонний щит.

І можна було б зробити паузу на 15-20 років вперед» (там само). «Батько» радянської водневої бомби й за сумісництвом найвідоміший дисидент, лауреат Нобелівської премії миру Андрій Дмитрович Сахаров був наївним романтиком. СРСР від самого свого народження і навіть до нього був максимально «заточений» на мілітаризм і нічого не виробляв, окрім зброї. Спробуй просякнутого героїном закінченого наркомана вилікувати. Держава, мов той дракон Уроборос, пожирала сама себе.

Недаремно її страшну дійсність Фалін і назвав «самоїдством». Ракети – це лише верхівка айсбергу. Якось підрахував, що після закінчення Другої світової війни СРСР до 1991 року за кількістю самих лише танків перевершив решту країн світу разом узяті. Танки Другої світової, які залишалися на озброєнні країни після її закінчення не рахуватимемо. Порахуємо лише ті, що не воювали. Підрахунок приблизний, оскільки навіть зараз не відома остаточна кількість радянських танків, тому в таблиці наведено такі круглі цифри. Не бралися до уваги західні розвідувальні машини, які там вважаються легкими танками.

Бо погодьтеся, не можна назвати танком, наприклад, британський «Скорпіон» масою 8 тонн з алюмінієвою «бронею» – за своїми характеристиками він до радянської БМП-1 не дотягував і добряче. Не брав я до уваги і «дрібні» серії типу радянського екзотичного ракетного ІТ-1, випущеного серією «лише» 103 одиниці. Хоча 300 американських М-103 зарахував – як-не-як, а важким танком вважався, хоч і доволі допотопним на 50-і роки.

СРСР

США

Великобританія

Франція

ФРН

ІС-3 - 2315

М-46 - 1168

А41 - 4423

АМХ-30 - 3671

«Леопард»- 1 - 4744

ІС-4 - 258

М-41- 3728

Мк7 - 442

AMX-13 - 7000

«Леопард»- 2 - 3563

Т-44 - 1823

М-47 - 8676

FV 214 - 185

Т-54 - 16775 М-48 - 12000

«Чифтен» МкV - 2265

Т-55 - 20000

М-60 - 15221

«Челленджер» - 820

Т-62 - 20000

М-103 - 300

Т-64 – 13000

М-661 - 1600

Т-72 - 30000

М-1 «Абрамс» - 5000

Т-80 - 10000

ПТ-76 - 3039

Т-10 - 8000

Загалом

Загалом

Загалом

Загалом

Загалом

125 тис. 210

47 тис. 693

8 тис. 135

10 тис. 671

8 тис. 307

А де італійці, турки, греки та інші члени НАТО? Невже вони не мали своїх танків? Не мали. Вони купували те, що будували американці, французи і британці.

Отож 125 тисяч радянських танків проти 75 тисяч танків 4 країн, що складали основу «агресивного блоку НАТО» – вражає, чи не так? Додамо сюди 122 мм самохідну артилерійську установку (САУ) 2С1 «Гвоздика» (10 тисяч); 152-мм 2С3 «Ака́ция» (4 тисячі); 152-мм 2С5 «Гиацинт-С» (2 тисячі); 203-мм 2С7 «Пион», здатний стріляти ядерними боєприпасами (500 одиниць) та інший «квітник» і стане зрозуміло, в яку копієчку влітало СРСР усе те добро.

Люди обізнані скажуть, що тут не враховані танки Японії. Так. Але Японія не входить до НАТО. З 1945 по 1991 рік в Японії побудовано аж 1778 танків. Були ще танки Індії (на базі британських) у кількості 1400 штук, які частково вироблялися в Англії і навіть 10 тисяч китайських танків паритету у суперечці «СРСР проти решти світу» не створюють.

Але перед нами лише видима частина. Все це потребувало ангарів і ремонтних боксів, які теж коштували грошей. Усе це потребувало безлічі запчастин і паливно-мастильних матеріалів. І військових містечок з казармами, їдальнями, лазнями, складами, штабами, полігонами, клубами (політвиховання особового складу у першу чергу). Усе це потребувало офіцерів. Багато. Із солдатиками питання вирішили просто – за важелі танка можна мобілізованого строковика посадити, а в башту – такого самого сержанта. І платити їм «зарплатню» 3-7 рублів на місяць не випускаючи усі 2 роки служби за паркан частини, наче «зеків».

Але офіцерам і надстроковикам-прапорщикам треба платити. Усе це колосальні кошти. До речі, тому радянський командир взводу отримував 110 рублів за посаду, плюс 90 рублів за звання «лейтенант» і на 20 рублів – пайок або грошову компенсацію за нього. Це приблизно вчетверо менше за його американського колегу і менше за зарплату муляра середньої руки в якомусь будівельно-монтажному управлінні Томська. Усе це потребувало гігантської кількості цивільного обслуговуючого персоналу від друкарок і буфетниць у солдатській чайній, що її називали «чіпком», до поштарок, кочегарів та кухарок.

У 1967 році Перший секретар Московського міського комітету КПРС Микола Єгоричев виступив з різкою критикою військових, тобто Устинова з його доктриною масованої атаки на Європу незліченними танковими ордами. І в результаті втратив одну з ключових у партійній ієрархії посад. Брежнєв відправив його заступником до міністра тракторного та сільськогосподарського машинобудування. Пізніше Єгоричев так відгукувався про діяльність міністра оборони: «Устинов зациклився на оборонній промисловості і зовсім не хотів допомагати економіці країни. Він зробив великий внесок у справу перемоги над фашизмом, але водночас, я гадаю, він завдав шкоди нашій економіці, коли з його подачі брежнєвське керівництво не шкодувало нічого для оборони, навіть добробуту трудящих» [212]. Усе це важезними гирями висіло на ногах і без того нежиттєздатної економіки СРСР. Радянське керівництво постійно закликало до припинення гонки озброєнь, «розрядки» та «мирного співіснування».

Радянське керівництво демонструвало миролюбність, але це був вимушений крок, спроба виторгувати «передишку», оту «паузу», про яку писав товариш Фалін. Товариші в Кремлі, починаючи з Леніна, полюбляли такі «паузи». Але президент США Рональд Рейган «паузи» московському ведмедю не дав. А в «соціалістичному таборі» було гаряче. У 1968 році з величезними труднощами вдалося задушити «Празьку весну» – хоча там продовжувало тліти і після цього футбольні та хокейні матчі «ЧРСР-СРСР» перетворювалися на поля битв. Польща не тліла – горіла.

У 1968 та 1970 акції протесту довелося придушувати за допомогою війська. У 1978 році Папою римським було обрано поляка Кароля Войтилу і національно- визвольний рух спалахнув з новою силою. Вже у 1980 році створюється антикомуністичний рух на базі профспілки «Солідарність» на чолі з Лехом Валенсою. Брежнєв з Сусловим (головне Суслов, але й Леонід Ілліч теж красень) не знайшли нічого кращого, як поставити на чолі Польщі старого сталінського холуя, тупого, але по псячому вірного Войцеха Ярузельського, який, не довго думаючи, ввів у Польщі надзвичайний стан.

Щоби ви, читачі, розуміли, що це була за моральна потвора! Типовий комуняка, який топтав беззахисних і плазував перед сильним. Фрагмент переговорів Ярузельського з Брежнєвим 19 жовтня 1981 року. « Л. І. Брежнєв: …важливо, не витрачаючи часу, переходити до намічених вами рішучих дій проти контрреволюції… В. Ярузельський: Велике дякую Вам, дорогий Леоніде Іллічу, за привітання і передусім за довіру, яку Ви мені надали. Я хочу відверто Вам сказати, що я погодився на цю посаду з великою внутрішньою боротьбою і лише тому, що знав, що Ви підтримуєте мене, і що Ви за таке рішення. Якби це було не так, я б ніколи не погодися на це» [255]. Брежнєв йому «тикає», а той у відводь на «ви» і спину вигинає не згірше, ніж гнув Михайло Іванович Калінін перед Сталіним.

Тим часом кремлівські старці дедалі більше втрачали контроль над загарбаними країнами. Тліла Угорщина після страшного погрому, який їй вчинили Хрущов, Сєров та Жуков. Чехословаччина не забула підлість радянських «визволителів», які під час «Празької весни» віроломно захопили летовище «Рузіне» в Празі. Подали сигнал SOS з борту цивільного літака, а коли той з дозволу диспетчерів приземлився, з нього посунули десятки до зубів озброєних десантників. Кремлівські старигани усіх дістали. І в СРСР теж. Про «стариганів» – відповідаю. Часи Брежнєва історики визначають терміном «незмінюваність влади».

Тут така річ. Комуністична еліта віддала Брежнєву владу, але за умови збереження своїх посад. Він навіть ненависного Косигіна зачепити не міг. Косигін «рулив» Кабінетом міністрів понад 16 років. Лише важка хвороба змусила його піти на 77 році життя. Його змінив сімдесятип’ятирічний Микола Тихонов, який керував урядом до 80 років. Леонід Брежнєв перебував на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС понад 18 років, а у віці сімдесяти одного року перебрав на себе ще й посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, хоч і був уже давно й безнадійно хворим (про це згодом).

Секретар ЦК КПРС Костянтин Черненко, який разом з Андроповим був претендентом на посаду Генсека після смерті Брежнєва, і який з середини 70-х фактично керував країною замість нього, мав на той час 65-річний вік, а смерть вирвала його з «лав» у 74 роки. Сам Андропов був трохи молодший, але і йому далеко за 60 перевалило. Маршал Радянського Союзу Андрій Антонович Гречко на посаді міністра оборони «не дотягнув» до дев’яти років два тижні. Помер на бойовому посту у віці сімдесяти двох років, а йому на зміну прийшов згадуваний уже незлим тихим словом 67-річний Дмитро Устинов, який керував міністерством теж майже 9 років, і якого так само винесли вперед ногами з робочого кабінету.

1975 рік, політбюро перед виходом на трибуну Мавзолея. Сірий однаковий одяг, сірі однакові обличчя, сірі однакові думки. Кирилові Мазуру – 61 рік; Олексієві Косигіну – 71; Андрієві Кириленку – 69; Вікторові Гришину – 61; Леонідові Брежнєву – 69; Михайлові Суслову – 73, Юрієві Андропову – 61, Борисові Пономарьову – 74, Миколі Тихонову – 70… «Молоді енергійні політики».

Андрій Громико був міністром іноземних справ більше ніж 28 років. Цього не винесли – посунули, коли почалася Перебудова, напередодні його 76-річчя. Кого не візьми з Політбюро ЦК КПРС другої половини 70-х років – усі вони були хворими, часто торкнутими старечою деменцією, передчасно постарілими через постійні стреси і нездоровий спосіб життя, людьми.

Якщо за часів Сталіна середній вік членів Політбюро був трохи вищий від 50 років, то в часи пізнього Брежнєва він упевнено перевалив за 70. У істориків, етнографів і соціологів для цього є спеціальний термін – «геронтократія», тобто влада старих. Дряхлі дідугани на трибуні Мавзолею, які вже не мали сил махати руками перед демонстрантами ювілейного параду 1977 року – ось справжнє обличчя «розвиненого соціалізму».

Усі ті вожді ще царя-батюшку добре пам’ятали…