Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ШОСТА.

ПРО ЦІЛИННІ ЗЕМЛІ, САМОДУРСТВО ТА РОГИ Й КОПИТА

Зміцнивши свою владу, Микита Сергійович Хрущов пустився берега. Період його десятирічного правління був вельми яскравим. З іменем Хрущова пов’язують термін «відлига», яким характеризується процес відносної лібералізації внутрішньої і зовнішньої політики в СРСР. Проте це свята брехня. Таких гонінь на інтелігенцію та кампаній боротьби з інакомислячими, як за часів Хрущова не було ніколи, починаючи з 1953 року.

Так, тоді вже не розстрілювали тисячами – як було за Сталіна. Але після ХХ-го з’їзду КПРС, на якому товариш Хрущов шокував усіх викриттям культу особистості Сталіна та масових репресій, це було б трохи… недоречно. Зате, коли треба… Давайте, порахуємо: криваве придушення революції в Угорщині; розстріл бунту робітників у Новочеркаську; переслідування «шістдесят-ників»; знамените відвідування виставки художників-авангардистів; цькування нобелівського лауреата Пастернака – це лише верхівка айсберга.

Після того, як на ХХ-му з’їзді Хрущов розповів про злочини Сталіна, у 1957 році він санкціонував убивство одного з лідерів ОУН Льва Ребета, а у 1959 році – Степана Бандери. Про яку «відлигу» можна говорити, якщо товариш Хрущов плював навіть на елементарні принципи, що на них з часів Давнього Риму тримається юриспруденція. Коли було заарештовано групу «валютників» на чолі з Яном Рокотовим, Микита Сергійович виявив невдоволення, що фігурантам справи суд призначив по 8 років таборів – максимальне покарання за такий злочин. На його вимогу справу було переглянуто й судді знайшли можливість дати злочинцям по 15 років. Але Хрущов вимагав розстрілу. Тому «заднім числом» було прийнято зміни до Карного кодексу і трьох підсудних було засуджено до страти.

Закон зворотної сили не має. Не можна людину судити за діяння, яке вона здійснила до прийняття закону, але товаришу Хрущову закон був – що те дишло. Це не дрібниця, як може видатися на перший погляд. Це називається страшним терміном «правовий нігілізм».

Навіть Сталін не дозволяв собі так крутити законами. Цим випадком був шокований світ і навіть радянські прокурори. Якщо вже говорити про «відлигу», то її треба пов’язувати з іменами Берії та раннього Маленкова. А її закінчення – із Хрущовим, а саме – з 19 грудня 1956 року, коли Президія ЦК КПРС затвердила лист «Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів». Так що ні – не був Микита Сергійович лібералом. Був він таким само сатрапом і держимордою, як і решта «сталінців». Чому він пішов на «розвінчання культу Сталіна»? Лежав би собі його труп поряд з Леніним і лежав. Він їсти не просив. Хтось вірить в те, що заляпаному по самісіньку лисину кров’ю Хрущову лібералізації закортіло? «Відлиги» кривавий кат зажадав? Переконаний: причина тут в особистій ненависті Микити Сергійовича до Сталіна. Диктатор нікого так не принижував, як Хрущова.

Ніхто так не натерпівся страху, як Хрущов. Сталін винищив усіх виконавців терору – Хрущов теж мав піти під ніж, і чудово це розумів. Він та ще Каганович стали винятками. Друга причина: Хрущов разом зі своїми прісними після «викриття злочинів Сталіна» тримав усіх номенклатурників вищого калібру «за зябра». Будь-кого в будь-який момент можна було звинуватити у співучасті у репресіях. А документи, де стояли його підписи на розстріли десятків тисяч людей, Микита Сергійович доручив Іванові Сєрову з архівів акуратненько вилучити й спалити…

ХХ з’їзд партії дуже влучно охарактеризував Віктор Суворов: «Сенс того, що відбувалося на тому історичному з’їзді: банда людожерів на своїй сходці списала загальні гріхи на мертвого пахана. Після ритуальної очисної церемонії людожери з новими силами взялася за улюблену справу – людожерство. На злодійському зібранні під назвою ХХ з’їзд КПРС сталінські кати, залиті по вуха народною кров’ю, запевняли один одного, що вони нічого не знали. Сталінські лизоблюди раптом осміліли, переповнилися почуттям власної гідності і дружно звалили на Сталіна всі свої злочини, звинуватили покійного вождя в усіх гріхах» [108].

Злочинів вистачало. Ось, наприклад, Угорщина, 1956 рік і кривава купіль, що її влаштували Хрущов та його приятелі Сєров і Жуков. На той момент Микита Сергійович зробив Георгія Костянтиновича міністром оборони, звільнивши з цієї посади Булганіна й пересадивши останнього у крісло голови Ради міністрів, оскільки п’яничка був абсолютно керованим. «Рабом будь-якого лідера» називав його Павло Судоплатов. А Михайло Смиртюков, який був при Булганіну заступником керуючого справами Ради міністрів, називав його «покірливим виконавцем». До речі, товариш Булганін теж (ви вже вибачте, що набридаю такими деталями) був великим любителем мистецтва, тобто балерин та оперних співачок. Але повернемося до Угорщини осені 1956 року.

Основною причиною повстання стало відверте порушення Москвою Паризької мирної угоди 1947 року. Нагадаю, що після війни Австрію було розділено на 4 зони окупації: британську, американську, французьку та радянську. Для забезпечення комунікації зі своєю зоною окупації СРСР дістав право тримати на території Угорщини війська. Але у 1955 році колишні союзники домовилися про об’єднання Австрії у єдину нейтральну країну.

Після цього Кремль мав забрати свої війська з Австрії й відповідно з Угорщини. Але коли Москва чесно виконувала угоди? В Угорщині давно вже за підтримки радянських військ та спецслужб владу захопили місцеві комуністи на чолі з кремлівською маріонеткою, «вірним сталінцем» Матяшом Ракоші.

Таких звірств, які чинили співробітники Управління держбезпеки Угорщини, не знали ні гестапівці, ні навіть чекісти. Але були й здорові сили (Імре Надь, Пал Малетер тощо), які були в опозиції до диктатора й чекали на вивід радянських військ, аби змістити Ракоші та його оточення. Але сталося не так, як гадалося. Мирну угоду з Австрією було підписано 15 травня 1955 року, а 14 травня соціалістичні країни, в т. ч. й Угорщина під тиском з Кремля підписали Варшавський договір, одним з пунктів якого було перебування військових контингентів СРСР на території країн-учасниць договору. Окупація Угорщини – ось головна мета створення Варшавського договору, а аж зовсім не «відповідь на створення агресивного блоку НАТО», як про це досі «талдичать» московські пропагандисти.

А повстання угорців 1956 року було відповіддю на створення Варшавського договору. Повстання, яке було утоплене в крові Радянською армією. До речі, того ж року спалахнули й масові протести в Польщі (Познанський чер вень), які мали спочатку економічні вимоги, а потім переросли у політичні. Звісно, на події в обох країнах вплинув і ХХ з’їзд КПРС.

П’ятнадцятирічна Еріка Селеш стала символом угорської революції і одночасно її трагедії. 1 листопада 1956 року данський фотокореспондент Вагн Хансен зробив цю знамениту світлину дівчинки-воїна. За тиждень після цього її скосила радянська куля. Загалом під час придушення повстання було вбито до 3 тисяч людей, зокрема й цивільних.

Усе це відбувалося на тлі запевнень радянського керівництва у прагненні до мирного співіснування і… одночасного поглиблення Холодної війни за провини Кремля. Достатньо згадати Су ецьку кризу та підтримку єгипетського диктатора Насера, якому Хрущов піз ніше навіть Героя Радянського Союзу дав, незважаючи на те, що під час Другої світової війни Насер був союзником Гітлера. Але для СРСР набагато більше за такі «дрібниці» важило формування з Єгипту держави-союзниці, яка могла блокувати Суецький канал, впливаючи тим самим на постачання нафти до Європи. Але це все, а також гонка озброєнь – лише видима частина війни. Були ще й не дуже видимі – «космічна гонка» та освоєння «цілинних і перелогових земель». Як уже говорилося, усе почалося 1954 року. Хрущов висунув сміливу пропозицію засвоїти 13 мільйонів гектарів цілинних земель у Сибіру та Казахстані.

Решта членів Політбюро його підтримала. За винятком Молотова. «Він вважав, що було б краще необхідні для цього кошти використовувати для підйому землеробства в Європейській частині СРСР» [187]. У цьому випадку логіка людини, яка ще при Сталіну більш ніж десятиріччя керувала аналогом Ради міністрів, була залізною: нащо кидатися у сумнівну авантюру, яка забере невідомо скільки ресурсів та часу, якщо можна ті самі ресурси вкласти в уже освоєні землі. Ні, Молотов не був категорично проти, але обережно сумнівався, чи потрібні одразу такі масштаби. Та Хрущов був невблаганний – вперед, дайош цілину! «Товариші Мікоян, Булганін, Маленков були за проведення цієї роботи. Товариш Молотов був категорично проти.. Він заперечував принципово і, як талмуд, твердив, що наша головна задача – підвищення врожайності» (там само). Ось тоді Молотову і нагадали, що врожайність в СРСР за останні 38 років «зросла» до рівня 1913-го. Нагадував, на прохання Хрущова, перший заступник міністра сільського господарства Володимир Володимирович Мацкевич. Знаєте, що з ним зробив Хрущов за те, що за 38 років радянської влади врожайність вивели на рівень 1913 року? Правильно – він Мацкевича зробив міністром сільського господарства.

Оця сцена з консультацією Мацкевича свідчить ще про одне. Комуністи чудово розуміли, що колгоспи – зло; що причини неврожаїв у колгоспній системі. Але замість того, аби їх скасувати й дозволити мужикові господарювати самому – як у тій же Польщі – плодили все нові на нових мільйонах гектарів. «Уже до кінця року в нових районах працювало 150 000 кваліфікованих робітників, а також агрономів, зоотехніків, інженерів. Всього ж за комсомольськими путівками туди прибуло понад півмільйона людей. Серед мотивів масового виходу юнаків і дівчат з місць постійного проживання було не лише позитивне сприйняття офіційної пропаганди, яка всіляко їх до того спонукала. Переважне значення, судячи з усього, мали суто матеріальні інтереси, прагнення змінити життєву ситуацію: піти з остогидлої роботи, де не було жодної надії отримати житло, не повертатися після армії до злиденного колгоспу тощо.

Поки ситуація у промисловості і в колгоспному селі не змінювалася, можна було не тривожитися про приплив добровольців в райони нового освоєння» (там само). А ще тим, хто їхав з колгоспів на цілину за комсомольськими путівками, видавали паспорти і, попрацювавши в Казахстані, можна було повернутися не до осоружного колгоспу, а до міста. До того ж на цілині платили і доволі щедро. І тут треба відзначити одну обставину, яка не афішується: разом зі школярами-ентузіастами та звичайними колгоспниками за «довгим карбованцем» на цілину ринули напівкримінальні елементи. Так що становище там було далеким від ідилії. Разом з людськими масами на цілину пішла техніка. Багато техніки. Лише у 1954 році машинно-тракторні станції Казахстану отримали 19 тисяч тракторів та 12 тисяч збиральних комбайнів. Якби її всю передали колгоспам в Україні, а колгоспникам призначили зарплати нехай не як у американських фермерів, а хоча б як на цілині – вони б не лише СРСР, але й всю Європу завалили хлібом. Але вирішено було йти не інтенсивним, а екстенсивним шляхом. І тут починається найцікавіше.

Те, про що «дорогий» Леонід Ілліч Брежнєв у своїй геніальній високоінтелектуальній книзі «Цілина» не писав. У 1954 році це були одні трактори й комбайни, а наступного – інші. Питання тут ось у чому. Одномоментне освоєння таких колосальних площ вимагає не менш колосальних ресурсів. Перед тим, як кинути сотні тисяч людей та цілі орди тракторів у степ, товариш Хрущов мав би подумати про те, що потрібні: майстерні для ремонту техніки, будинки або хоча би бараки для робітників, склади пального, місця зберігання техніки і реманенту, магазини, їдальні, аптечні та фельдшерські пункти, пологові будинки, дитячі садки та ще сотні позицій, великих і малих. Запалився у тракториста апендикс – де його оперувати? Завагітніла дівчина – потрібен акушерський пункт. А де зберігати майбутній врожай? Подумали над цим? А як його вивозити? Виявляється, що ні.

Американські фермери йшли уздовж доріг. Передусім – залізничних. Бо як привезти на ферму того ж трактора і вивезти врожай? У казахстанському степу залізниць не було. Там і автошляхів нормальних не було, – ґрунтові колії. І акушерські пункти – це з галузі фантастики. Люди жили в наметах. Кому пощастило – у вагончиках. За страшної антисанітарії. Взимку дехто замерзав на смерть. Для техніки умови не кращі – її гнали сотні кілометрів своїм ходом. На місце трактори прибували з уже капітально випрацюваним моторесурсом. А тут – зберігання під відкритим небом і надмірні навантаження, – неторкнутий ґрунт був настільки щільним, що, бувало, з причіпного пристрою виривало плуга. Трактор «убивався» за одну кампанію і наступного року цілина потребувала ще, а потім ще…

До слова, ось вам не така вже й рідкісна історія. Я навчався у школі, яка носила ім’я земляка, Героя Радянського Союзу Данила Потаповича Нестеренка. Він не потонув у Дніпрі під час страшного форсування 1943 року. За те, що вцілів, отримав геройське звання. Не потонув у Віслі й Одері, дійшов до Берліна, форсував Тельтов-канал. Він потонув 24 квітня 1954 року в річці Джаниспайці під час переправи тракторів, що надійшли до місцевого радгоспу, убрід. Просто тому, що не було такої штуки, як міст. А наслідком усього цього стало от що: «Урожай за перший рік був дуже великий, але не було підготовлено, куди його відвозити, не було елеваторів. Хліб горів в буртах, ми його перелопачували з місця на місце» [187]. Це стандартний радянський «бардак».

Яким він був за часів Леніна, таким він був і за часів Сталіна, і за часів Хрущова теж, не кажучи уже про «розвинений соціалізм» Брежнєва – аж до самої смерті СРСР. У жодній нормальній країні жоден нормальний підприємець не вкладе гроші у такий проєкт. У СРСР капіталізму не було, а чиновникам байдуже до всього. Вони, як ми пересвідчимося кількома абзацами нижче, ще й не на такі дурниці здатні. Якщо подумати – це шкідництво чистої води – зібрати врожай, який і так за ресурсами, які в нього вгатили, вийшов «золотим», а потім згноїти його лише тому, що ніхто не подумав, як мільйони тонн зерна вивозити, коли немає ані залізниць, ані автошляхів та мостів. Та і не допоможуть шляхи – це ж скільки машин треба та бензину, щоб возити таку прорву зерна за сотні верст.

Основна вантажівка тих часів – ГАЗ-51 брала «на борт» 2,5 тонни вантажу. І ще: зерна зібрали багато не через велику врожайність – у засушливому степу вона була поганенька, а завдяки гігантським площам. А далі сталася трагедія. Ніхто не подумав ще про одне. Степ без лісосмуг непридатний для розорювання – восени та взимку тут віють сильні вітри. Звісно, вони зораний ґрунт здули. Люди старшого віку пам’ятають, як наприкінці 50-х та на початку 60-х зі Сходу вітер ніс червоно-чорні хмари пилу; вони сягали навіть Білорусі. Є такий афоризм: мудрий вчиться на чужих помилках, розумний не повторює своїх, дурень не вчиться навіть і на власних. У першій половині 30-х років в США уже сталася екологічна катастрофа зі схожих причин. Було втрачено частково або цілком до 40 мільйонів гектарів родючих земель. Але радянські міністри пішли по тих самих граблях. А попереду – Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов. Більше того – у наступні роки робота на цілині лише поширювалася.

Чому я назвав освоєння цілинних та перелогових земель частиною Другої світової (Холодної) війни? Бо у Кремлі не приховували, що тамтешні врожаї мали йти зовсім не на харчування громадян. «Хрущов ставив це питання як питання резервів. Освоєння цілинних і перелогових земель розглядалося ним як мобілізація резервів» (там само). Можливість нового спалаху «гарячої» стадії війни вважалася дуже ймовірною. А засіки Батьківщини були майже порожні. Якщо почнеться війна, сільськогосподарське виробництво впаде. Чим годувати армію і тил? Коли воювали з Гітлером, борошно та жири постачали США. Самої лише тушонки понад 2 мільйони банок. Тепер збиралися воювати з Америкою, тож на все це розраховувати не доводилося. Ось чому цілину «миролюбний» дядечко Хрущов називав «мобілізацією резервів».

Ще один «резерв» – кукурудза. Панує міф, що Микита Сергійович захопився «царицею полів» після свого візиту до США у 1959 році, коли відвідав прогресивну ферму Росвелла Гарста.

Насправді кукурудзою Хрущов опікувався набагато раніше. Якщо у 1953 році під цю культуру було зайнято 3,5 млн га, то у 1955 році (коли Хрущов познайомився з Гарстом) – 9,1 млн і посіви щороку зростали. Розрахунок простий: врожайність кукурудзи набагато більша за пшеницю або жито. За рахунок кукурудзи як основного корму для худоби Микита Сергійович мріяв «наздогнати і перегнати Америку» в плані виробництва м’яса та молока і таким чином закласти резерви «тушонки та згущонки» на випадок… ну, ви зрозуміли. На початок 60-х років до чверті посівних площ було зайнято кукурудзою, колгоспників примушували її вирощувати, через що Хрущов і отримав прізвисько «Кукурузник». Незважаючи на всі зусилля, урожайність кукурудзи на полях радянських колгоспів виявилася набагато нижчою, ніж на фермі Гарста. Відома і причина – відсутність добрив.

Але Хрущов до останніх днів своїх при владі з упертістю, що межувала з безумством, продовжував вичавлювати усі соки з землі «царицею полів». Коли під час одного з візитів до СРСР Гарст із жахом побачив, що колгоспники роблять із землею й кинувся до Хрущова, той спокійно відповів: так, я знаю. Але мені потрібно годувати людей. Він мріяв про гори м’яса…

«Король кукурудзи». Звичайна радянська «показуха». Хрущову подарували в’язанку відбірних качанів – ніби вся кукурудза на полі така. А холуї навколо вдають захват та ентузіазм…

Про м’ясо теж скажу кілька слів. У 1957 році в шалапутній голові Микити Сергійовича сяйнула думка: догнати і перегнати Америку за виробництвом м’яса, молока та масла. І не аби як, а лише за 3 роки. Показати, так би мовити, «кузькіну мать». Враховуючи, що на той момент США виробляли м’яса утричі більше за СРСР, завдання Перший секретар ЦК КПРС поставив воістину героїчне. Мов перед персонажем старої казки, який за наказом царя мав за одну ніч викорчувати дубовий ліс, зорати поле, засіяти його, виростити пшеницю, зібрати і змолотити її та до ранку спекти з неї хліб.

Елементарна арифметика такі «трудові подвиги» забороняє. Микиті Сергійовичу доводили з олівцем в руках. Його умовляли. Він казився, крив усіх триповерховими російськими ідіомами й вимагав свого. Не в останню чергу через змальовані вище вибрики, проти Хрущова визріла змова, про що поговоримо в наступній главі. Час минав. Ні наздогнати, ні скоротити відставання не вдавалося. В народі гуляв анекдот. На зустрічі з робітниками Микита Сергійович закликав догнати і перегнати Америку, на що один зі старих пролетарів сказав: «Наздогнати можемо, а от переганяти не треба».

На питання Хрущова – чому, той пояснив: а щоб голого заду нашого не побачили. Хрущов казився, тупотів ногами і погрожував небесними карами. Зрештою, наприкінці 1958 року ЦК (насправді Перший секретар) розіслав по обкомах гнівний лист, в якому маячня помножувалася на маячню. «Серед економістів є скептики, які не вірять у можливості нашого сільського господарства потроїти виробництво м’яса. Але як вони підійшли до цієї справи? Як водиться, взяли олівчик і підрахували, який може бути приріст худоби та за скільки років. Товариші, треба ж розуміти, які зараз сили накопичилися у радянського народу. Це ж політичне явище, результат багаторічної роботи нашої партії...» [188]. Простіше кажучи, Хрущов оголосив, що не лише на юридичні, але й на закони матінки-природи йому начхати. Що народ радянський накопичив у собі багато сил, щоби будь-які закони природи подолати.

Власне, тут охоронцям треба було пов’язати Микиту Сергійовича мокрими простирадлами й терміново доправити на Канатчикову дачу, аби йому ще гірше не стало. Не доправили… Зате слова про «політичне явище» численні підлабузники зрозуміли вірно: заперечуватимеш це порушення здорового глузду – поплатишся кар’єрою. А от якщо потрафиш шалапутному першому секретарю, підспіваєш та ще й спробуєш якось виконати його забаганки – станеш героєм – в усіх сенсах цього слова. Звісно, охочі стати героями знайшлися. Зараз мало хто чув про т. зв. «Рязанське диво», воно ж «Рязанський експеримент», воно ж «Рязанська авантюра», воно ж і «Рязанська катастрофа»... Першим на заклик партії (вірніше, її Першого секретаря) відгукнувся перший секретар Рязанського обкому КПРС, член ЦК КПРС Олексій Ларіонов. Був він, як і Хрущов, лисий, мов коліно, і такий само дурний.

Тому відгукнувся не аби як, а пообіцяв утричі збільшити виробництво м’яса лише за один рік! Бінго! Ларіонов миттєво став всесоюзним героєм і особистим улюбленцем всемогутнього Хрущова. На Ларіонова посипалися численні милості, про нього писали газети й знімали кіно. Звісно, одразу ж знайшлися такі, хто позаздрив підприємливому та спритному чиновникові й не побажав пасти задніх.

На прогресивну ініціативу Олексія Миколайовича відгукнулися ще вісім перших секретарів обкомів. Нікого з них чомусь теж не здали у будинки скорботи. Але пообіцяти, що за рік кожна корова народить трьох телят і вони встигнуть вирости до убойної ваги можна. Зрештою, тоді ще був при силі академік Лисенко – ганьба радянської науки, який теж обіцяв за 2 роки вивести нові покращені сорти пшениці, й теж був хрущовським улюбленцем.

Проте стару пшеницю видати за нову можна – хто наважиться викрити улюбленця Хрущова в шахрайстві, а де протягом року взяти нескінченні стада корів і легіони свиней? Де їх усіх тримати і чим годувати? Та немає таких перешкод, яких не могли б здолати комуністи! Особливо, якщо їм хочеться високих посад і нагород. Товариш Ларіонов взявся до справи. На Рязанщині під ніж пустили усе молочне стадо і навіть молодняк. Не вистачило. Тоді було вилучено особисту худобу селян – безкоштовно, під «розписку», мовляв, колись розплатимося. Не вистачило. Спробували маніпулювати цифрами (т. зв. «приписки»), але й цього не вистачало. Тоді Ларіонов наказав пустити кошти, призначені для будівництва шкіл, придбання сільгосптехніки тощо на закупівлю худоби в сусідніх областях. На кінець року Рязанська область звітувала про збільшення виробництва м’яса утричі і товариш Ларіонов став героєм тепер вже титулованим – йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Усі розуміли, за рахунок чого досягнуто такого фантастичного рекорду. Проте критикувати не наважувалися – Микита Сергійович був у захваті. Та скільки перед касою не тупцяйся – платити все одно доведеться. Довелося й Ларіонову.

Наступного року заготівлі м’яса в Рязанській області впали у 5 разів – не було вже що різати. Збунтувалися колгоспники, вимагаючи виплат за «розписками».

Той самий Ларіонов. Один із багатьох, хто заради кар’єри, нагород і звань не шкодував ні рідної землі, ні людських життів.

Вони просто відмовилися обробляти поля, унаслідок чого область недорахувалася ще й половини врожаю зерна. Катастрофа була такою масштабною, що приховувати її не було жодного шансу. Втікаючи від відповідальності, О. М. Ларіонов пустив собі кулю в лоба. Хрущов про цю авантюру згадувати відмовився. До речі, він був настільки впертий, що звання Героя Соціалістичної Праці з колишнього фаворита не зняв.

Нічим гарним не завершилася ця авантюра і для восьми інших перших секретарів обкомів. Настільки детальну увагу цій темі я присвятив тому, що вона якнайкраще висвітлює не лише характер і розумовий рівень самого Хрущова, але й усю радянську систему загалом, коли самодур на троні перетворює країну на божевільню. І жодного значення, чи його прізвище Ленін з червоним терором і «відмиранням грошей», Сталін з лютим ГУЛАГом, Хрущов з кукурудзою, Андропов з виловлюванням «прогульників» у магазинах, а чи Горбачов з безглуздою і нещадною антиалкогольною кампанією, коли під бульдозери пустити сотні тисяч гектарів унікальних виноградників.

Або ось «раднаргоспи». Знаєте, друзі, що воно таке? Це теж ідея Микити Сергійовича. Децентралізація по-радянськи. Висунувши ідею, що «на місцях» краще знають, як господарювати, товариш Хрущов у 1957 році наполіг на розділенні території СРСР на економічні адміністративні райони, якими керували ради народного господарства. Такі собі ради міністрів в мініатюрі загальним числом 70 штук. А союзні та республіканські міністерства практично всі ліквідували, залишивши як один координаційний чинник Держплан СРСР. Ви уявляєте, який кавардак почався? Система централізованого управління економікою та фінансами перетворилася на хаос. Але Микита Сергійович вперто не хотів бачити, що його прожект знищує країну – він переконував себе, що ідея гарна, тільки раднаргоспів забагато. Тож почав їх укрупнювати. Станом на 1963 рік раднаргоспів стало 47. Причому деякі охоплювали цілу республіку, деякі кілька республік, а деякі лише шмат республіки.

От вам малюночок акварельними фарбами на воді: Середньоазійський раднаргосп включав у себе аж чотири республіки-сестри: Узбецьку, Киргизьку, Таджицьку і Туркменську РСР. Він мав єдине керівництво, що сиділо у Ташкенті, але при цьому чотири верховних ради народних депутатів, чотирьох перших секретарів республіканських комітетів партії з їхніми апаратами та інші структури в чотирьох комплектах. І як цим усім керувати? Усе це та інші чудасії Першого секретаря ЦК КПРС і спричинили виникнення першої «змови» проти нього у червні 1957 року.

На засіданні Президії ЦК сімома голосами (Молотов, Маленков, Булганін, Ворошилов, Каганович, Первухін, Сабуров) проти чотирьох (Хрущов, Кіриченко, Мікоян, Суслов) було вирішено звільнити Микиту Сергійовича з посади. Причому, лише сам Хрущов голосував однозначно «проти», решта троє скоріше утримувалася. Проте «змовники» втратили час на безплідні дискусії й дозволили Хрущову кинути на стіл свій таємний козир – Радянську Армію та КГБ. Жукова і Сєрова.

Протягом доби у Москву було доправлено вірних Хрущову членів ЦК. Для цього використали військові літаки. До кожного з «пасажирів» було приставлено людей з Міністерства оборони та КДБ – буцімто для охорони, але усі чудово розуміли, що насправді це – конвой. На летовищі їх зустрічали заступник Жукова, начальник Головного розвідувального управління генерал-полковник Штеменко та інші товариші й проводили коротку бесіду. А далі товаришів везли у Кремль. Там – зустріч з іще одним прибічником Хрущова – Леонідом Іллічем Брежнєвим. «Товариш Брежнєв інформував членів ЦК про те, що група фракціонерів виступила проти нашого дорогого Микити Сергійовича. На самісінькій верхівці – розлом. Усе залежатиме від вашого, дорогі товариші, рішення. Вирішуйте так, як підказує вам совість комуніста. Але товариш Жуков просив передати, що Радянська Армія на боці товариша Хрущова, інших рішень армія не потерпить і не прийме. До речі, і голова КДБ товариш Сєров просив передати те ж саме» [189].

Радянські люди – вони тямущі. А радянські чиновники – і поготів. Вони краще за афганських хортів нюхом чують, на чиєму боці сила й правда, особливо якщо ця правда спирається на танки, котрі – як заявив міністр оборони Георгій Костянтинович Жуков, – без його команди з місця не рушать. До речі, товариші Жуков та Брежнєв з іншими товаришами стали на бік Хрущова не тому, що він їм подобався. Брежнєв був лише кандидатом у члени Президії. Так само, як і Жуков. І їм дуже хотілося стати членами. А членами можна було стати, лише викинувши з Президії старих членів – Маленкова, Молотова і компанію. Тому на бік Хрущова стали майже усі кандидати у члени – Микола Шверник, Катерина Фурцева, Фрол Козлов. Проти був лише один кандидат в члени Президії – Дмитро Шепілов, але там особисті мотиви.

Проте повторюся – вирішальну роль зіграли танки товариша Жукова та хлопці з чистими руками товариша Сєрова. Саме вони стали тим ломом, проти якого немає прийому у жодній боротьбі народів світу: «Члени і кандидати в члени ЦК правильно розуміли напучування начальника ГРУ генерал-полковника Штеменка, повторене ще раз для цілковитої зрозумілості генерал-лейтенантом Брежнєвим. Та й без цих побажань їм все було зрозуміло. Якщо члена ЦК у далекому Владивостоці або Хабаровську будять серед ночі і, нічого не пояснюючи і не запитуючи, везуть на військовий аеродром, упаковують в хутра, чіпляють під дупу парашут, садять в кабіну кормового стрільця бомбардувальника Іл-28 (бо інших місць для пасажирів у бомбардувальнику немає), значить, поїздка ця не суперечить інтересам Збройних Сил» (там само). Відбувся справжній державний переворот. Причому – військовий, хоча безпосередньо війська і не застосовували. Жуков, Сєров та компанія повернула на посаду Хрущова, знятого за всіма правилами більшістю Президії.

Більшість президії оголосили меншістю, «антипартійним угрупованням» з усіма наслідками, що з цього витікали. Молотов вилетів з Президії та ЦК КПРС і поїхав послом до Монголії. Маленков став директором електростанції у Казахстані. Каганович обійняв важливу посаду директора заводу в Асбесті. Булганіна вислали командувати раднаргоспом до Ставрополя, а трохи пізніше Хрущов познущається над ним, позбавивши маршальського звання, яким той так пишався.

Первухіна теж викинули з Президії ЦК КПРС, але йому пощастило більше за Молотова – погодьтеся, що посол в Німецькій Демократичній республіці – це все ж таки не в Монголії. «Примкнулого» до «антипартійної групи» Шепілова заслали заступником директора Інституту економіки АН Киргизької РСР. А от своїх рятівників Микита Сергійович не забув. У той день, коли «антипартійну групу» зі складу Президії ЦК вивели, цілу групу товаришів туди ввели. І вони стали членами. Серед них і Жуков.

Але… Але не забув Микита Сергійович і того, як Георгій Костянтинович мало не прямим текстом заявив, що армія партії не підкоряється. Бачив, що Жуков почав поводитися, мов це він перша особа держави, а не Хрущов. Та і хто такий Хрущов узагалі?! «Жукова як міністра оборони було запрошено на «урядовий захід» – прем’єру вистави, що її мав відвідати Хрущов. Ранг міністра зобов’язував бути присутнім. Жуков приїхав з дружиною і зайняв місце в урядовій ложі, у другому ряду. Коли з’явився Хрущов, зал почав аплодувати стоячки. Аплодували всі, за винятком маршала, який замислено вивчав програмку. Дружина тихо попросила: «Ну, хоч вигляд зроби» (там само). Уже давно не таємниця, що Жуков на осінь 1957 року готував воєнний переворот.

На чолі змови разом з ним стояли тодішній голова ГРУ генерал армії Штеменко та його перший заступник генерал-полковник Мамсуров, який очолив створену для цього цілком таємну школу диверсантів кількістю 2,5 тисячі бійців, про яку не знали ні в ЦК, ні навіть у Президії ЦК. При цьому голова КДБ Іван Сєров знав про змову, але не беручи в ній особистої участі, Хрущова все ж не інформував. Але плани Жукова провалилися. Бо був він тупим солдафоном і діяв примітивно та грубо. У результаті, восени його самого скинули з усіх посад, виперли з ЦК та відправили на пенсію. Івана Сєрова під приводом того, що треба укріпити кадри в Генеральному штабі, Хрущов зняв з посади голови КДБ і перевів на посаду начальника ГРУ. Так розпався старий тріумвірат, не дуже відомий, але дуже важливий на певному етапі.

Ще одним результатом подій літа-осені 1957 року стало те, що Хрущов перебрав на себе ще й посаду голови Ради Міністрів, таким чином зосередивши у своїх руках усю реальну і формальну владу. Маючи таку силу, Микита Сергійович почав «чудити» ще небезпечніше не лише для своєї країни, але й всього світу, який одного осіннього вечора опинився на межі катастрофи. Про це трохи згодом, а поки що…

Поки що дозвольте сказати і про гарне. Адже не могло такого бути, щоб в СРСР, та ще після кривавої влади Сталіна, в період майже ліберальних реформ товариша Хрущова, не було чогось позитивного, правда?