Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ДРУГА.

ПРО ТЕ, ЯК БРЕЖНЄВ «САМ ЖИВ І НАМ ДАВАВ», ТУРБОТУ ПРО НАРОД ТА «ЩАСЛИВУ БРЕЖНЄВСЬКУ СТАБІЛЬНІСТЬ»

Довго міркував, чи писати цю главу. Потім таки вирішив, що варто. Бо останнім часом все більше говорять про те, як рідна партія «піклувалася» про радянських людей і знамениту фразу «вони самі жили і людям давали» усе частіше можна почути чи прочитати.

І переважно за цими посилами стирчать вуха московських пропагандистів – через ностальгію за СРСР у людей старшого віку та викривлену уяву про тодішні реалії в молоді, котра тоді не жила, нас знову намагаються розвернути у бік Кремля. Про бунти трохи вище згадувалося. Не згадано було (крім Новочеркаська) про причини, а часто і про привід, коли якась несправедливість, ставала спусковим гачком для глухого невдоволення рідною радянською владою, що накопичувалося.

За 30 післявоєнних років було зафіксовано 24 випадки «масових безладів», спрямованих проти радянської влади. У 11 випадках проти беззбройного натовпу застосовувалася бойова зброя, через що було вбито 44 особи (в т. ч. діти) та поранено 166. Це попри тих, кого засудили до смертної кари та розстріляли – лише у Новочеркаську таких було семеро.

Після розвалу СРСР з`ясувалося, що «турботлива» радянська влада, яка кермувала в СРСР від імені пролетаріату, знайшла перших-ліпших жертв задля залякування інших. Шестеро з них взагалі не винні, а одному максимум що могли дати – три роки колонії за хуліганство. Їх було реабілітовано. Посмертно. З усіх численних випадків обрав події в Теміртау 1-4 серпня 1959 року. Обрав, бо вони яскраво ілюструють ставлення комуністів до власного народу, а також тому, що тут пересіклися двоє головних партійців – на той час чинний Хрущов та майбутній Брежнєв.

У той час у Теміртау на будівництві Карагандинського металургійного комбінату («Казахстанська Магнітка») працювало близько 15 тисяч осіб, яких набрали за «комсомольськими путівками». Було багато «вербованих». Умови життя – наметове містечко. Хто мав «щастя» пожити під пекучим сонечком в армійському брезентовому наметі, підтвердить, що приємного мало – можна на все життя інвалідом стати. До того ж спостерігалися, як тоді писали, «тимчасові перебої» з водою. Тобто, простіше кажучи, її не було. Люди не те що купатися – не умивалися по 4-5 днів і тижнями не прали білизну. А там де непрана білизна – там воші.

Один із московських цехів формування «замовлень» для партійної «номенклатури». Як писав Дж. Орвел: «Усі рівні, але дехто рівніший». До слова, усім цим жіночкам, які складали «пайки» для людей вищого і першого сорту, держава зарплатню платила.

Натомість радянська влада гарно потурбувалася про іноземних громадян – болгарських робітників, на давши їм усі комфортабельні умови. «Для них було… і нормальне тепле житло, і харчування в їдальні, а нам, можна сказати, нічого. Ми їли всухом’ятку: навіть води майже не було. Привезуть трохи і на цьому заспокоються, а людям хоч у бійку» [220].

Тут Єлизавета Трідгардт прикрашає реалії. Насправді, вони були ще більш мерзенними. Радянські чиновники підкреслювали привілейований стан болгар порівняно з «місцевими», фактично оголосивши останнім, що вони є людьми «другого сорту».

Наприклад, болгари ніколи не мали проблем з водою. Для них завозили квас і лимонад. Головне – уявіть – приходять робітники до їдальні, а назустріч їм виходить вгодований завідувач і оголошує: зараз їдять болгари, а ви чекайте. Вони пообідають, тоді вам те, що залишиться… Ви ще бачите «піклування» рідної партії про народ? Як на мене, шановний читачу, таке ставлення – наче до бидла. Робочої худоби.

Мало того, що країну поділено на «категорії постачання»; мало того, що 40 мільйонів людей є офіційними кріпаками, яким за роботу грошей не платять; але і радянські робітники, комсомольці, мають – образно кажучи – харчуватися недоїдками таких же «братів по класу», лише з Болгарії. Де ж справедливість? Де «піклування»?

А знаєте, чому радянських «другосортних» у наметах гноїли? Я вам, друзі зараз одну цитатку підкину. Аби ви розуміли усю підлість, цинізм і брехливість комуністів. Милуйтеся: «План набору робочої сили на будівництво Теміртау був перевиконаний десь на 30-40%, за відсутності належного фронту робіт. Крім того, вся інфраструктура не була готовою до прийому такої кількості людей: не було торгових точок, громадського харчування, житла, достатньої кількості питної води. Люди жили у наметах, в умовах обмеженого простору, і на ці незручності керівники не звертали належної уваги», – розповідав пізніше тодішній перший секретар Центрального комітету комсомолу Казахстану Сагандик Кенжебаєв» (там само).

Такі крокодилячі сльози лив головний комсомолець Казахстану, якому за посадою належить піклуватися, щоб план не «перевиконувався» і зайвих людей за «комсомольськими путівками» у голий степ не завозили на поживу вошам. Він же мав порушувати питання і про водопостачання, і про торгові точки. Але якщо вірити Першому секретареві Казахстанського республіканського комітету комсомолу, кимось невідомим план набору аж на 40% навіщось перевиконано і якісь невідомі анонімні керівники не звертали уваги на «незручності». У самого Сагандика Джунусовича Кенжебаєва зі «зручностями» було все гаразд. І затишна простора квартира (оте «в умовах обмеженого простору» насправді означає, що люди жили один в одного на головах, на двоярусних нарах), і персональний «членовоз» відповідно до чину. І молоденькі догідливі секретарочки. І мінералочки прохолодненької на вибір. І віскарик капіталістичний з коньячком соціалістичним.

Сагандику Кенжебаєву саме тоді 36-й рік від дня народження йшов – геть не комсомольський вік. Але в СРСР так було заведено, що партійці очолювали комсомол і навіть піонерію У 1985 році, вже давно посунутий із партійної роботи («хрущовський» кадр устиг навіть попрацювати секретарем Актюбінського обкому КП Казахстану, після чого його тихенько «з’їли» люди Брежнєва), цей тип, працюючи в Алма-Атинському педагогічному інституті іноземних мов, став доктором філософських наук. Дисертація його називалася «Соціальна творчість народних мас в умовах розвиненого соціалізму».

Напевне, уявлення про «соціальну творчість» товариш Сагандик черпав з отієї сцени під їдальнею: «Народні маси зачекають, доки поїдять люди першого сорту».

Бунт почався з того, що «народні маси» елементарно хотіли пити, а води не було. Від слова «зовсім». Бунт переріс у погроми. Так завжди буває. Погроми придушили зброєю – 16 загиблих і 27 поранених. П’ятьох засудили до страти, двом з яких «гуманно» замінили розстріл на 15 років суворого режиму. На «розбір польотів» прибув секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв, який тоді був куратором Казахстану.

Він позвільняв зі служби багатьох міліціонерів і чиновників. Болгар вивезли назад до Болгарії. Для робітників швиденько побудували пристойне житло. Начебто справедливість відновлено і Брежнєв її батько. Але… Чому ж Брежнєв, як куратор, не відреагував раніше? Та тому, що йому було наплювати на «бидло», поки воно мовчить. Хіба не знали пещені ситі чиновники від першого секретаря Карагандинського обкому Ісаєва до секретаря ЦК Брежнєва про усе те неподобство? Хіба не доповідав голова КДБ Шелепін товаришу Хрущову про настрої робітників? Хіба не скаржилися комсомольці Сагандику Джунусовичу? Але поки грім не вдарив, усім партійцям на «гегемон» було начхати з висоти Спаської вежі Кремля.

Проте більшість масових безладів в СРСР мала все ж не економічний характер (народ у нас за 40 років радянської влади до злиднів привчили), а ставала наслідком того, що називається «ментовським свавіллям», як у Дніпродзержинську, Рубцовську, Новомосковську, Фрунзе, Чимкенті, Прилуках. Люди старшого віку підтвердять: в СРСР буйним цвітом квітнули побиття та тортури у відділках міліції.

З підозрюваних у буквальному сенсі «вибивали» зізнання. На громадян, що перебували у нетверезому стані міліціонери буквально полювали, після чого їх грабували до нитки та відправляли у витверезники. Часто, аби виконати план із затримання п’яних, «автозак» підганяли просто до дверей ресторану й «пакували» усіх, хто звідти виходив. А потім ще й наголо стригли. Бувало (ще й як бувало!), що вимагали трохи грошей, аби не повідомляти на роботу.

Свого часу найвідомішим прикладом великої «турботи» радянської влади та Комуністичної партії було розслідування убивства співробітниками лінійного відділення № 5 Московського метрополітену майора КДБ В’ячеслава Афанасьєва. Четверо п’яних міліціонерів затримали чекіста, побили до півсмерті, після чого вивезли в ліс і добили. Міністр внутрішніх справ Микола Щолоков замість того, аби покарати винуватців, став на їхній захист, намагався «розвалити» справу і навіть влаштував ціле «сафарі» на співробітників КДБ та Генеральної прокуратури, які її розслідували.

З цього моменту, до слова, почалася відкрита війна між ним та Андроповим. Тут головним є не сам факт убивства – покидьки зустрічаються всюди. Головне, що під час слідства з’ясувалося, що практично уся московська міліція погрузла у хабарництві, здирництві та пограбуваннях. Фактично, за володарювання над міністерством брежнєвського друга, в якого у заступниках ходив ще й зять генсека Юрій Чурбанов, воно перетворилося на організоване злочинне угруповання, мафію.

Хочете приклад? Ось те саме 5-е лінійне відділення: «В ході розслідування справи Афанасьєва з’ясувалося, що в 5-му лінійному відділі міліції на «Жданівській» квітнуло повальне пияцтво: співробітники щовечора пили разом з начальником, а на ранок ніхто з підлеглих не ризикував заходити в кабінет до Баришева, поки він не похмелитися. Один з убивць майора КДБ Микола Лобанов за п’ять років служби встиг накрасти грошей на двокімнатну кооперативну квартиру. При цьому він майже спився, хворів на сифіліс і виявився причетним до вбивства людини в грудні 1975 року. Жертвою його став уродженець Армавіра, якого Лобанов спочатку затримав, а потім запросив додому випити горілки. Лобанов зауважив, що його товариш по чарці, купуючи спиртне, поліз за грошима в труси, і вирішив, що там у нього захована велика сума. Це і стало приводом для розправи: Лобанов розбив товаришу по чарці голову молотком, а на ранок розчленував труп і поступово позбувся останків, розкидавши їх в підмосковних лісах. Очікуваної великої суми у жертви не виявилося, і як трофей Лобанов залишив собі його черевики і рукавички, що їх сищики знайшли в ході обшуків у справі Афанасьєва. Зате Лобанов був на хорошому рахунку у начальства – він мав три нагороди за бездоганну службу, його портрет висів на Дошці пошани» [221].

І знову таки не лише про гнилість усієї системи йдеться – це також і про те, як можновладці «піклувалися» про народ. Бо у будь-якій країні світу поліцейський є чи не першим представником держави, до якого звертаються про допомогу з різних причин. За 16 років перебування на посаді міністра Микола Щолоков збагатився на 500 тисяч рублів. Про картини ми згадували. Його дружина Світлана мала прикрас на 250 тисяч. До послуг подружжя були три автомобілі «Мерседес», придбані за державний кошт, зареєстровані як «службові». Про кілограми золота, діамантів, сапфірів; шуби та автівки Юрія Чурбанова та його дружини Галини Брежнєвої ходили легенди. Щоправда, Чурбанов хабарів не брав. Ну, майже.

Якось в інтерв’ю «Комсомольській правді», вже у пострадянські часи, він розговорився: «Я взагалі років десять жив як у комунізмі. Гроші? Навіщо вони мені? Я отримував платню більшу, ніж глава держави, – близько 1100 рублів на місяць. Хоча спочатку, коли ми з Галиною лише одружилися, Леонід Ілліч допомагав нам: квартиру виділив, хоча й не одразу (ми півтора року жили на винайнятій), машину мені подарував, «Рено», теж не одразу. У 1979 році дачу допоміг побудувати. До речі, свої особисті гроші дав.. А стосовно решти, подумай: я – «головний зять країни», перший заступник міністра МВС, генерал-полковник, кандидат в члени ЦК КПРС. Якщо мені щось було потрібно, я міг сказати: «Мені завтра потрібно це!» І завтра все було б у мене. І жодних квитанцій і підписів! То куди гроші витрачати? Все і так передбачалося рівнем нашого забезпечення» [222].

Чурбанов, коли 1971 року одружився на Галині Брежнєвій, був майором. Через 10 років він був уже генерал-полковником. Чотирикімнатна квартира (саме тому довелося чекати – поки побудують елітний будинок), це вам не «хрущовка» на 5-му поверсі будинку на вулиці 2-й Новоостанкінській, де жив Чурбанов до знайомства з Галиною, і звідки одразу зник. І двоповерхова дача. І кілька машин, серед яких «Мерседес». Так – вони жили. Але чи давали жити звичайним людям? Півтора роки очікування на елітне житло в елітному будинку в орендованій затишній просторій квартирі та 20 років очікування на «хрущовку» в кімнаті гуртожитку, разом з уже дорослими дітьми, - погодьтеся, далеко не одне і те саме. Але і це ще не все. Оскільки в СРСР існували норми житлової площі на 1 людину, це було колосальним джерелом корупції. Оформлюючи чергу на квартиру, прописували до себе родичів із села, оформлювали фіктивні шлюби тощо. Бували випадки, коли померлого родича за хабарі роками тримали в холодильнику морга, аби не втрачати «метри» в черзі на квартиру.

Зрозуміло, що нормальних людей до такого могли довести лише абсолютно нелюдські умови життя і неможливість отримати житло іншими шляхами. А численна каста партійних та комсомольських секретарів; міліцейських та кадебешних чинів; армійських генералів та флотських адміралів; пригрітих владою письменників та режисерів; директорів заводів та голів виконкомів усього того жахіття не знали і знати не хотіли. Як не бажали знати про молоденьких дівчаток, які жили в наметах Тімертау, ходили в туалет «на дірку» і не мали можливості помитися.

Такі як Щолоков, Брежнєв, Чурбанов, Андропов, Черненко, Тихонов, Чебріков по магазинах не ходили і цін на курчат, що їх радянські люди за колір «синенькими» називали, не знали. Якось Ольга, донька Першого секретаря Московського міського комітету КПРС і члена Політбюро Віктора Гришина наївно зізналася першому радянському легальному мільйонеру Артему Тарасову, що років 20 не відвідувала радянських магазинів.

Для партійної еліти була спеціальна «трьохсота секція» на Кутузівському проспекті, де вони могли замовити будь-що за спеціальними каталогами і товари доправлялися додому. У тих таки Гришиних, за словами Тарасова, був холодильник «Філіпс» за три тисячі доларів. А ось ще. Готель «Інтурист». Туди доступ громадянам СРСР, «где так вольно дышит человек», було заборонено. Їх ще на вході завертав грізний швейцар. Пускали туди лише тих, хто іноземців обслуговував: кухарів, покоївок, прибиральниць, офіціантів, повій…

А от московський готель «Космос»… 25 поверхів. 1771 номер. Понад десять ресторанів. Таких готелів в СРСР було побудовано лише чотири. Спеціально до Олімпійських ігор, для іноземців, звісно. Формально в «Космосі» міг поселитися будь-хто. Насправді він призначався для іноземців та великих радянських цабе з числа чиновників, що приїздили до Москви у відрядження. Для решти ж на рецепшені стояла красива монументальна табличка «Місць немає».

Навіть якщо ти шахтар-забійник, який з пакунком грошей товщиною у верблюдяче копито, приїхав до столиці попити коньяку у московських ресторанах та подивитися на труп Леніна – місць для тебе не буде. І жодні гроші тобі не допоможуть. Рилом – вибачте за брутальність – «людина праці» не вийшла, аби жити в готелі для американських мільйонерів та радянських партійних секретарів.

Принагідно, коли вже згадали про Олімпійські ігри у Москві 1980 року, які, до речі, Брежнєв з Косигіним хотіли скасувати, бо коштів на них не було. Під час проведення Олімпіади шлях до Москви для пересічних громадян було закрито. Ще раз, аби ви, любі читачі, зрозуміли: громадян СРСР до столиці СРСР не пускали, аби вони своїм провінційним виглядом не псували перед іноземцями уявлення про «найпередовішу країну світу»; або не канючили в іноземців жувальну гумку; аби не випрошували сигарети та джинси. А ще провінціали їздили до Москви за продуктами та дефіцитними товарами, створюючи довжелезні черги. От щоб усього цього не було, щоб «не ганьбитися», столицю для радянських людей закрили наглухо – без спеціального дозволу не потрапиш. У жодній країні клятого капіталізму до власних громадян не ставилися з такою зневагою.

Хтось може уявити, щоб громадян США не пускали до Вашингтону саме через те, що вони громадяни США? І ще хтось із любителів «світлого радянського минулого» сміє заїкатися про якісь там любов та піклування про народ з боку рідної Комуністичної партії та уряду і персонально Леоніда Ілліча Брежнєва? Так що пасаж зі знаменитої 6-ї статті Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль КПРС», у якому урочисто стверджується, що «КПРС існує для народу і служить народу» – звичайнісінький обман, якому в ті часи ніхто не вірив.

Хочете цитату, яка звучить мов анекдот? «На початку 80-х в радянському суспільстві потужний резонанс викликала стаття Гейдара Алієва (на той час став членом Політбюро ЦК КПРС) в «Літературній газеті». У цій статті товариш Алієв напосівся на процвітаючу в радянській номенклатурній еліті сімейність, яка виявлялась у тому, що діти високопоставлених керівників йдуть по стопах своїх батьків і їм скрізь і завжди горить «зелене світло» [123]. Знаєте, що найсмішніше? Найсмішніше те, що коли товариш Алієв кидав блискавки й громи на адресу «золотої молоді», його власний син навчався в одному з найпрестижніших вишів країни, куди «з вулиці» потрапляли украй рідко – Московському державному інституті міжнародних відносин. Ті, хто розповідають про те, як «Брежнєв жив і нам давав» або дурні, які не розуміють і не пам’ятають елементарних речей, або самі належали до номенклатури, або мали можливість красти.

А крали в СРСР неосяжно. Крали усі і всюди. Хтось вагонами, а хтось у кишенях виносив. В жодній країні світу в жодній історичній епосі так не крали. Уявімо, що до гастроному привезли 4 бідони сметани по 40 літрів кожен. У підсобці з кожного надбиралася чверть, а решта розчинялася кефіром. Отриманий таким чином «надлишок» – 4 відра першосортної сметани реалізовувалося друзям і знайомим «по блату» і за трохи вищу ціну. А кілограм сметани тоді коштував 1 рубль 70 копійок. Тобто ,лише на сметані, лише за один день продавці в магазині «заробляли» як мінімум 70 рублів, еквівалент 350 буханок хліба. Достатньо було поставити біля мішка з цукром на ніч відро води, як на ранок він додавав у вазі 5 кілограмів. Можна було розбовтати пиво водичкою і додати трохи мила аби пінилося, – тоді кегів не було, пиво возили цистернами й зливали у примітивні діжки в ларьках через шланг – доливай воду, скільки душа забажає.

Деякі продавці домовлялися з клієнтами, що не розбавлятимуть, а не доливатимуть. Сам ще застав таку точку із «сумлінною» продавчинею. Таксисти возили пасажирів «понад лічильник» або взагалі його не вмикали та за певний відсоток від «заробітку» підробляли у повій сутенерами. Доярки несли додому молоко і силос для власних корів. Водії вантажівок зливали бензин. Будівельники крали гвіздки, цемент і скло. У кожного шахтаря, який себе поважав, на дачі стояла вагонетка для зберігання води на полив, а паркан довкола неї споруджався із вкрадених на шахті обаполів. От, якщо ви не знали, чому в колгоспного трактора цілий день працював двигун, навіть коли тракторист йшов на обід, доповідаю: тому, що трактори у колгоспи приходили здебільшого без акумуляторів – їх крали або безпосередньо на заводі, або дорогою до «Райсільгопттехніки», або вже у «Райсільгосптехніці».

Тому тракторист запускав основний двигун не поворотом ключа, як в усіх нормальних країнах, а за допомогою спеціального маленького «пускового» двигуна. Для цього на шків треба намотати шворку, щосили смикнути, і навіть не раз. Це ж скільки мороки – нехай краще двигун працює. А пальне… Пальне все одно колгоспне. До речі, про «дешевизну» пального, мовляв, воно копійки коштувало, можна не економити.

У 1981 році вартість літра бензину марки А-76 в СРСР складала 30 коп за 1 літр. Це за офіційним курсом приблизно 40 американських центів. Галон (3,79 літра) бензину в США тоді коштував 1 долар і 31 цент, тобто 35 центів за 1 літр. Так що «дешевизна» бензину в СРСР – теж міф радянської пропаганди. Так само брехнею є знаменита «стабільність цін». Бо той таки бензин у 1971 році коштував 8 копійок за літр, а у 1978 – вже 15 копійок. Ще наприкінці 1965 року заступник голови Держкомцін Кузнецов спрямував до Планово-фінансового відділу ЦК КПРС доповідну записку (в газетах її чомусь не публікували), у якій «…зазначалося, що ціни в Радянському Союзі, виражені в інвалютних рублях, є істотно вищими від роздрібних цін в США і капіталістичних країнах Європи: на цукор – утричі, на тваринні і рослинні жири – у 2-3 рази, на рибні консерви – у 3-3,5 рази, на вино – в 4-5 разів, на шоколад – у 10 разів, на одяг – у 3-5 разів. Вказувалося і на більш високий рівень цін в СРСР порівняно з Російською імперією в 1913 році, в перерахунку на золотий еквівалент рубля» [124].

До цього додамо, що у 1965 році (через рік після приходу Брежнєва до влади і початку «Золотої п’ятирічки») середня зарплатня в США складала 388 доларів 22 центи, а в СРСР – 104 долари 29 центів за офіційним курсом. Наприкінці 1981 (за рік до смерті генсека) в США середня зарплатня була 1147 доларів 76 центів, а в СРСР – 233 долари 91 цент. Тобто за 16 років зарплата в США зросла майже утричі, а в СРСР лише трохи більше, ніж удвічі й розрив щодалі збільшувався.

Повернемося до крадіжок і зловживань. Анатолій Черняєв з 1976 року був членом Центральної ревізійної комісії ЦК КПРС. Він вів детальний щоденник, у якому попри інше фіксував закриту інформацію щодо рівня розкрадань, хабарництва та корупції. «Минулого вівторка на Секретаріаті ЦК обговорювалося питання «Про розкраданнях на транспорті». Я буквально здригався від сорому і жаху. Три місяці працювала комісія ЦК під головуванням Капітонова. І ось що вона доповіла на Секретаріаті: за два роки число крадіжок зросло вдвічі; вартість вкраденого – в 4 рази; 40% злодіїв – самі залізничники; 60% злодіїв – самі працівники водного транспорту; 9000-11000 автомашин накопичується в Бресті, тому що їх неможливо передати в такому «розібраному» вигляді іноземцям; 25% тракторів і сільськогосподарських машин приходять розкомплектованими; 30% автомобілів «Жигулі» повернули на ВАЗ, оскільки до споживача вони прийшли наполовину розібраними; крадуть на багато млрд. рублів на рік; м’яса крадуть у 7 разів більше, ніж два роки тому, риби – у 5 разів більше» [225].

Та невже ж крадіїв не ловили? Невже не саджали з ґрати? Невже не виганяли з партії та комсомолу? І ловили, і саджали, і виганяли. А крадіжки лише збільшувалися. Чому? Усе просто: якщо є можливість красти – обов’язково знайдуться ті, хто ризикуватиме заради того, що погано лежить. Злодій іде на «дєло», розраховуючи, що його точно не зловлять. І жорстокість покарання не впливає. Колись давно один із китайських імператорів видав указ, згідно з яким страчували не лише хабарників, але і усіх їхніх родичів, включно з дітьми, батьками та двоюрідними братами-сестрами. Чи припинилося хабарництво? Ні – лише суми хабарів збільшилися утричі, – «за ризик».

У нормальному суспільстві «особистої наживи й чистогану» власник зацікавлений у збереженні свого майна. Бо воно рідне, зароблене потом і кров’ю. І він вимагає від чиновників та правоохоронців, аби ті захищали його власність. Як вони це роблять, контролює незалежна преса. В СРСР масштаби розкрадань були таємницею, писати про них було заборонено. А чиновники та міліціонери особисто не були зацікавлені у припиненні цієї вакханалії. Якби це було в Детройті, мер міста давно б уже викликав начальника поліції і поставив перед вибором: або борешся зі злочинністю, або вилітаєш з посади. Бо зрештою мер відповідає за порядок, і якщо не впорається – його не переоберуть. І мер призначає начальника поліції.

В СРСР голів виконкомів, яким формально підкорялася міліція, не обирали, а призначали «зверху». Достатньо було мати «лапу» на горі і чиновнику ніщо не загрожувало. Начальників міліції призначали теж зверху, але аж ніяк не голова виконкому. У світі «наживи й чистогану» власник підприємства зацікавлений в тому, щоб у нього не крали. Тому він наймає охоронців з приватної фірми, які зацікавлені, аби крадіжки припинити. Бо інакше з ними угоду розірвуть, їхня охоронна фірма отримає славу ненадійної й зрештою усі опиняться на біржі праці.

В СРСР такої конкуренції не було, а «бійці» позавідомчої охорони отримували мізерну зарплатню, відтак їх банально брали «в долю». Підсумовуючи, скажемо, що сама радянська система несла у собі бацили корупції, кумівства, розкрадань і зловживань. «Заступник міністра внутрішніх справ доповів, що в 1970 році зловили 4000 злодіїв на залізниці, в 1979-му – 11 000. Це тільки тих, кого впіймали. А кого не зловили – скільки їх?» (там само). Усе це підіймалося знизу догори, розкладаючи суспільство. Сержант ДАІ, який брав хабарі на дорогах, віддавав частину виручки своєму лейтенанту, а той капітану, той ще вище і так до самого міністра.

Чим більші можливості – тим більші масштаби зловживань. Той таки Черняєв згадує, як у Мурманській та Архангельській областях працівники міськкомів та райкомів партії, виконкомів, великих підприємств мали привілей – позачергову купівлю автомобілів «Волга» і «Жигулі». Їх купували за державною ціною, а потім перепродували. На цьому «бариги» заробили величезні кошти. Коли перевірка це виявила – лише одного було виключено з партії, решта відбулася доганами. Тобто, начальники банально «відмазували» своїх підлеглих. Бували й зовсім паскудні речі. Була така собі Ядгар Насріддінова, голова Ради національностей Верховної ради СРСР. За родом своєї діяльності вона мала стосунок до амністій ув’язнених та ініціюванні перегляду судових вироків. На цьому вона «заробила»… 23 мільйона рублів.

Як зазначав товариш Черняєв: «…з’ясувалося, що навколо діяла ціла мафія: смертні вироки навмисно виносилися у справах, які зовсім необов’язково вимагали вищої міри, – щоб легко було їх скасувати з допомогою Насріддінової» (там само). Тобто невідома, але точно величезна кількість (з огляду на те, скільки мільйонів опинилося в кишені лише однієї Ядгар Садиківни) міліцейських чинів, прокурорів, адвокатів, суддів та іншого чиновництва спеціально підводили людей під значно тяжчі покарання, а потім за гроші «рятували» від розстрілу або знижували терміни покарання. Десь ми вже про таке читали, правда, друзі? А, так – справа суддів Верховного суду 1948 року. Сталіна змінив Хрущов, Хрущова Брежнєв, а нічого в країні не змінилося. Лише гірше стало. Коли в результаті внутрішніх інтриг (вона ворогувала з впливовим Першим секретарем ЦК Узбекистану Рашидовим) «бурхлива діяльність» Насріддінової та компанії спливла нагору й почалося слідство, за жіночку вступився сам Брежнєв. Бо вона була подругою Леоніда Ілліча, а також ділилася «заробітком» із секретарем Президії Верховної Ради СРСР Михайлом Георгадзе (про цього радянського «князя», як, утім і про радянського «хана» Рашидова розповідь попереду) і тому справу поклали під сукно: «…у незаконній постанові про призупинення слідства не значилося: «За вказівкою Генерального секретаря ЦК КПРС товариша Леоніда Ілліча Брежнєва...», а було зовсім інше формулювання: «Кримінальну справу стосовно Насріддінової Ядгар Садиківни призупинити до особливих вказівок».

Звичайно, без посилання на будь-яку статтю КПК, але і про вказівку Брежнєва – анічичирк» [226]. Чи покарали Насреддінову за оті усі мільйони та страшні зловживання? Аякже. Вона була змушена повернути до державної скарбниці три мільйони. Двадцять їй «пробачили».

З посади її також зняли і… пересадили у крісло заступниці міністра промисловості будівельних матеріалів, а також за сумісництвом – голови комітету у справах країн Азії та Африки.

Хан Узбекистану Рашидов (ліворуч) і його друг Брежнєв у «подарунках» – халаті й тюбетейці. З таким «дахом» можна красти мільярдами.

З 1979 року вона – пенсіонерка союзного значення. Мала чотири ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора, ордени Жовтневої Революції та Знак Пошани.

У той час, коли кермо вивалилося з мертвих рук Брежнєва, країна уже була приречена. Звичайні громадяни цього не бачили, бо не читали закритих звітів, які читав Анатолій Черняєв. Народ не знав про мільйони Насреддінової, Рашидова, Щолокова, Геоградзе, Ритова, Медунова, Усманходжаєва, Теребілова, Худайбердиєва, Ішкова та ще десятків і сотень партійних і державних чиновників. Не знав про моторошні витрати на зброю. Про титанічні втрати на виробництві. Про колосальні збитки від неефективної системи управління фінансами та економікою Радянський Союз зовні виглядав красивим і потужним. З парадами і демонстрацією «космічної могутності» – щоправда, про всяк випадок не в прямому ефірі. Але всередині він був, мов старий дерев’яний будинок, геть поточений шашелем. Він мав упасти від першого-ліпшого пориву навіть легенького вітерця. І таким вітерцем стало падіння цін на нафту…