Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА.

«ЦВІТЕ В СУХУМІ АЛИЧА НЕ ДЛЯ ЛАВРЕНТІЯ ПАЛИЧА…»

Сталін ще не зовсім помер, а ділення влади уже почалося. Про хворобу вождя було оголошено лише 4 березня. Це було необхідно, аби домовитися про нову конфігурацію на владному олімпі та організацію необхідних заходів. Того ж дня було скликано екстрене засідання Бюро Президії ЦК, на якому цей орган було скасовано. Залишилася лише Президія, чисельність якої скоротили з 25 до 11 осіб. Фактично то була та сама «дев’ятка», до якої доєднали популярного в народі Молотова та ще Мікояна.

Переформатували і Раду міністрів. За пропозицією Берії, головою цього органу став Георгій Маленков, а за пропозицією Маленкова першим заступником – Лаврентій Берія. Заступниками (але не головними) стали Молотов, Булганін і Каганович. На деякий час встановилося крихке колегіальне правління. Проте довго це тривати не могло. Власне, змова проти Лаврентія Павловича оформилася, ще коли Сталін доживав останні хвилини. Якщо вірити Хрущову, то першими домовилися вони з Булганіним: «Але для цього потрібна згода Маленкова. Григорій Максиміліанович у той момент болісно вагався: чи спробувати разом з Берією позбутися Хрущова або, уклавши союз з Микитою Сергійовичем, спершу здолати могутнього голову Спецкомітету, щоб потім у союзі з Молотовим вивести зі складу колективного керівництва самого Хрущова.

В історичний день протягом 5 березня Маленков поки ще схилявся до першого варіанту, тому й говорив з головою московської парторганізації не надто тепло. Але вже незабаром Георгію Максиміліановичу довелося різко змінити позицію. Справа в тому, що Берія не виявив особливого прагнення боротися проти будь-кого зі «спадкоємців Сталіна». Лаврентію Павловичу найвигіднішим було збереження правлячої четвірки, де існувала певна система «стримувань і противаг», і ніхто не мав цілковитої влади. «Луб`янський маршал» розумів, що зайняти те становище, яке займав Сталін, йому не під силу.

Для цього у Лаврентія Павловича не було ні авторитету «великого керманича», ні відповідного апарату під рукою» [180]. Іронія долі: очільник найпохмурішого відомства в СРСР, опори тоталітарного режиму; кривавий кат виявив не лише розум, але й більшу демократичність, відмовившись від боротьбі за персональну необмежену владу, тоді як решта розраховувала, як би встромити «соратникам» ножа в спину. Ще одна іронія – Маленков пристав на пропозицію Хрущова та компанії й почав гру проти Берії, попри те, що за своїми поглядами, на відміну від решти, вони були реформаторами.

Маленков і Берія. Міг би вийти ефективний союз реформаторів. Проте товариш Маленков надто боявся товариша Берію.

Має рацію Борис Соколов і в іншому: на той момент в СРСР на тлі Другої світової війни, що тривала у вигляді Холодної, саме розкручувалася кампанія шаленого російського націоналізму, який протиставлявся Західній культурі (це ще «напрацювання» Жданова) буквально в усьому. Росіяни мали бути першовідкривачами всюди: радіо, парові машини, повітряні кулі, аероплани і навіть велосипед. Тоді навіть анекдот виник: «Росія – батьківщина слонів».

Лаврентій Павлович був людиною дуже розумною й усвідомлював, що іще одного грузина на чолі держави навіть затиснута пропагандою та цензурою, суспільна думка не сприйме. Отже, змовники почали діяти. Берія якось домігся об’єднання МВС та МДБ в одну службу. Змовники підсунули йому першим заступником Івана Сєрова – приятеля Хрущова та Жукова. Інший перший заступник Сергій Круглов хоч і вважався соратником Берії, але насправді був людною Маленкова. За наполяганням Хрущова до Москви повернули маршала Жукова і зробили його першим заступником міністра оборони.

Таким чином Хрущов отримав біля Булганіна (котрий через алкоголізм був не надто надійним партнером) свою людину. Утім, Жукову, котрий в силу своєї тупості не міг нормально зорієнтуватися у хитросплетінні кремлівських інтриг і продовжував хвалитися, який він величний, і як його цінував та любив Сталін, не надто довіряли. Після падіння Берії, а особливо уже в період Перебудови було дуже популярно звинувачувати колишнього грізного маршала в усіляких страшних гріхах. Він випустив сотні тисяч злодіїв з таборів, аби дестабілізувати ситуацію в країні й захопити владу.

Про це навіть фільм зняли «Холодне літо 53-го». Він зґвалтував десятки невинних школярок – про це було написано огидну брехливу книжку «Берія. Заарештувати в Кремлі», автором якої став цілий генерал-політрук Анатолій Сульянов. Насправді Лаврентій Павлович був дуже цікавою людиною. Страшною, але цікавою. Талановитий архітектор. Мало хто знає, що саме Берія розробляв проєкти (не ескізи, а саме архітектурні проєкти) будинків, які в історію увійшли під назвою «сталінки». Він взагалі фахово знався на будівельній справі. Але найголовніше – Лаврентій Павлович як для комуніста був фантастично ліберальною людиною. Не в’яжеться з посадою, правда? Але саме Берія наполягав на об’єднанні Німеччини в єдину капіталістичну державу в обмін на репарації у 10 мільярдів доларів. Причина цієї пропозиції була вагома: режим переконаного «сталініста» Вальтера Ульбріхта в Німецький Демократичній Республіці був дуже непопулярний, а німці тікали з НДР до американської та британської зон окупації мільйонами. Цей хід мав ще й значно розрядити напруження між СРСР і Заходом.

Берія наполягав на зміні національної політики й повернення до «коренізації» кінця 20-х років. Берія ініціював контакти з представниками національно-визвольних змагань, зокрема, ОУН та УПА (через керівника розвідки Закордонного проводу Української Головної Визвольної Ради Василя Охримовича, сестер Степана Бандери, президента УГВР Кирила Осьмака та митрополита Йосифа Сліпого), є непідтверджена документально інформація про триденне перебування у Москві останнього Головного Командира УПА та Голови Генерального Секретаріату УГВР Василя Кука, за яким Берія начебто посилав власний літак. Берія стверджував: в західних регіонах України, Білорусі та в Прибалтиці немає жодних «бандитів», а є «націоналістично налаштована частина населення». Ба більше! Ви не повірите, але Лаврентій Берія наполягав на… розпуску СРСР. Республіки мали від’єднатися, позбутися економічної залежності від Центру, а за бажання знову утворити оновлену федерацію. Берія був проти «радянізації» східноєвропейських держав, які потрапили під окупацію СРСР.

За словами Серго Берії, його батько вважав, що країни Західної Європи, переконавшись у демократизації колишнього СРСР, відвернуться від союзу із США та підуть на тісну співпрацю з оновленими радянськими національними республіками. Що ж до звільнення «сотень тисяч бандитів», то це чистої води брехня.

За указом Президії Верховної Ради СРСР (а не особисто Берії), на волю вийшли засуджені на терміни до 5 років позбавлення волі. Це не тяжкі статті – переважно за цим пунктом з таборів вийшли ті, хто сидів за т. зв. «Законом про п’ять колосків», тобто дрібні крадіжки державної власності на кшталт «200 метрів пошивочного матеріалу». Звільнялися вагітні жінки та жінки, які мали дітей у віці до 10 років, чоловіки старше 55 років та хлопчики, яким не виповнилося 18 років. Плюс засуджені за дрібні військові злочини, наприклад, залишення розташування частини на термін більш ніж 2 доби, ухилення від військової служби шляхом симуляції захворювання, втрата обмундирування або амуніції тощо. Так що убивць, бандитів та ґвалтівників не відпускали.

Відпустили більше мільйона осіб, які цілком влилися у мирне життя і принесли до народного господарства такі потрібні робочі руки. І ще. 4 квітня 1953 року Берія підписав наказ по МВС про заборону застосування до заарештованих тортур. Засоби тортур та спеціальні камери наказувалося знищити. Критика ним колгоспної системи дає підстави говорити про подальшу можливу ліквідацію колгоспів або перетворення їх на сільськогосподарські самоокупні кооперативи та впровадження дрібного приватного виробництва. Тобто фактичного повернення до політики НЕПу.

Словом, Лаврентій Павлович Берія міг стати для СРСР тим, ким пізніше став для Китаю Ден Сяопін. Китай нині – одна з найбільших економічних, фінансових, військових та політичних потуг світу. А СРСР давно почив у Бозі. Я не закликаю до вшанування цієї людини – кат є кат, навіть якщо він знищив менше людей, ніж його попередники. Тут не про гуманізм йдеться, а про дещо інше. Китай теж аж геть не янголи очолюють. І Ден Сяопін янголом не був. Та й ті ж таки Бандера з Лебедем янголами не були. Але про можливість перебудови СРСР на щось якісно інше говорити маємо. Не склалося. Ну, а «страшилки» про невинних школярок, що їх буцімто ловили для Берії його підручні на вулицях Москви, залишимо на совісті перестаркуватого політрука Сульянова. Здається, натхнення для своїх вигадок він черпав з походеньок Михайла Івановича Калініна. Той, до речі, помер 3 червня 1946 року під час спроби зґвалтування чергової неповнолітньої учениці балетного училища. На щастя, цю дівчину задушити він не встиг. Проте, заради справедливості, треба сказати, що і у Лаврентія Павловича був писок у пушку почасти неповнолітніх. В останні роки він жив з такою собі Валентиною Дроздовою, яку взяв ще школяркою. Вона навіть доньку йому народила позашлюбну.

Стосунки їхні були настільки тісними й відкритими, що законна дружина Берії навіть мала намір з ним розлучитися. Наступного дня, після того як газета «Правда» повідомила про арешт Берії, перелякана Валентина кинулася до прокуратури із заявою що Берія її зґвалтував і вона жила з ним під загрозою смерті. Своїми свідченнями у сфальсифікованій справі вона, напевне, врятувала собі життя. Не відомо, чи конфіскували в неї усе те, що надарував співмешканець, але щоб читачі мали уявлення, хто вона була по життю, скажу, що пізніше Дроздова стала коханкою Яна Рокотова – знаменитого валютника, розстріляного 1961 року, а після цього – офіційною дружиною не менш знаменитого Іллі Гальперіна, власника підпільної трикотажної фабрики, якого розстріляли у 1967-му. Власне, історія Валентини Дроздової і послужила ще одним підґрунтям міфу про те, як Берія любив ґвалтувати незайманок.

А ми собі вчергове відзначимо феноменальну тягу більшовицько-комуністичних вождів до різноманітних видів розпусти та збочень. Існують різні версії смерті Берії. Ми на них не зупинятимемося. Це насправді дрібниці – загинув останній сталінський кат у перестрілці в себе вдома, як стверджує його син, чи був заарештований у Кремлі і розстріляний після закритого, цілком у більшовицьких традиціях, судилища за традиційними звинуваченнями у шпигунстві на користь Англії та прагнення «ліквідації радянського робітничо-селянського ладу, реставрації капіталізму й відновлення панування буржуазії». Головне – його знищили не стільки за загрозу, яку він ніс персонально Маленкову, Хрущову, Булганіну, Молотову тощо.

А саме за намагання провести радикальні реформи. Тут з другим пунктом обвинувачення можна погодитися – «робітничо-селянський лад» у тому вигляді, в якому він був в СРСР, після тих реформ обвалився би. Хрущов та компанія могли би примиритися з усім – вони покірно сідали на гнилі помідори, які їм як «жарт» підкладав на стільці Сталін під час бенкетів. Хрущов, віддано вирячивши очі, горланив під гармонь матірні частушки та блатні пісні, що їх вельми полюбляв «найгеніальніший геній» та різав гопака. Сталін навіть вибивав об його лисину свою люльку. Але примиритися з оцими словами Берії партійний ареопаг не міг: «Що ЦК, нехай Радмін вирішує, ЦК нехай займається кадрами та пропагандою» [191].

Берія був набагато талановитішим адміністратором, ніж Маленков, Хрущов, а тим паче алкоголік Булганін. Він чудово розумів, що багаторівневе дублювання функцій державного апарату робить і без того нежиттєздатну економічну та адміністративну систему величезної країни потворною, неповороткою і вкрай забюрократизованою. Тому пропонував функції керування («кураторства») такими нудними справами, як вирощування буряків на полях колгоспів Крижопільського району Вінницької області з компетенції ЦК КПРС вилучити й передати у відповідне міністерство. І без того, за наявності нікому не потрібного кабінету Міністрів УРСР, який існував лише для того, аби створювати видимість «державного суверенітету» радянської України, все виглядало громіздко. Але як партія – ці десятки тисяч нероб від партійного секретаря колгоспу імені Сталіна на Вінниччині до Генерального секретаря ЦК КПРС, могла випустити зі своїх чіпких рук контроль над вирощуванням буряків і навчанням школярів; над видобутком вугілля і розслідуванням кримінальних злочинів; над художниками і пожежниками, письменниками і мулярами, рибалками, митниками, меліораторами та оленярами у далеких заполярних стійбищах.

Вони що, усі ці секретарі та інструктори ЦК мають полишити затишні кабінети на Старій площі зі штатом готових до будь-яких послуг секретарок, змінити костюмчик на замаслену робу і стати до токарного верстата на заводі? А парторг у вінницькому колгоспі імені Сталіна замість того, аби протирати напрасовані штани у теплому кабінеті контори, мусить надягати штани ватяні і йти заробляти горба скотарем? Миттєво Лаврентій Павлович налаштував проти себе партійних чиновників і долю його було вирішено. За офіційною версією, його розстріляно 23 грудня 1953 року в бункері штабу Московського військового округу. Відсутність матеріалів суду (який навіть за офіційною версією тривав лише кілька годин) та аналіз матеріалів слідства привів дослідників до однозначного висновку: справу, або навіть і сам суд було сфальсифіковано вже після загибелі Берії.

Підтримавши змовників, Маленков зробив величезну шкоду як країні в цілому, так і самому собі. Бо за своїми поглядами на реалії був набагато ближчим до Берії, ніж до ортодоксального «сталініста» Молотова, слабохарактерну посередність Булганіна, який не просихав, і шалапутного Хрущова. За таку характеристику Микити Сергійовича відповідаю. Далі ми все це побачимо. Маленков починав після смерті Сталіна як перша особа держави, обіймаючи посаду, яка належала покійному диктатору. З перших кроків Георгій Максиміліанович спробував провести реформи, які давно уже назріли. Передусім це стосувалося забезпечення населення хоча б необхідним мінімумом товарів та послуг шляхом розвитку харчової та легкої промисловості. Але для цього передусім треба було підняти сільське господарство. Маленков ініціював підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію з одночасним зниженням продовольчого податку.

За 13 років каторжної праці власнику цієї трудової книжки колгоспника (до речі, заповненої «заднім числом») нарахували лише 1240 трудоднів, за які отримано 989 кілограмів зерна та 218 рублів і 29 копійок грошей. По 800 грамів зерна та 18 копійок грошей на один трудодень. Можна порахувати інакше: 13 років – це 4748 днів включно з високосними. Тобто цей колгоспник жив на 200 грамів зерна та 5 копійок на день. Така ось радянська «арифметика».

Треба сказати, що після 1933 року ніколи колгоспи не жили у такій біді, як між 1945 та 1953 роками. У 1946-1947 роках СРСР знову навідав голод. І знову – штучний. Особливо постраждала Україна, де померло до 1 мільйона людей і канібалізм та трупоїдство були справою буденною. З одного боку, був великий неврожай, викликаний руйнівними наслідками війни та посухою.

З іншого… З іншого – у 1946-1947 рр. СРСР вивіз 350 тисяч тонн зерна до Румунії, 900 тисяч до Польщі, 600 тисяч до Чехословаччини. Сталіну треба було задобрити тамтешнє населення та підтримати комуністів, що рвалися до влади. Після 1953 року для села принципово нічого не змінилося – ті самі злидні, напівголодне існування, вкрай низька продуктивність праці. Ось Хрущов у вузькому колі згадує, як відвідав у 1945 році рідне село й зробив йому подарунок: «Я попросив тоді товариша Гречка допомогти кіньми (тоді в армії було багато трофейних коней). Він дав коней вози, хомути. Привели коней, а колгосп їх не приймає, адже за ними треба доглядати! А колгоспники у колгоспі працювати не хочуть. Вони за свою роботу лише палички отримували. Вони хотіли б, щоб солдати за цими кіньми доглядали.. Годувати коней колгоспники не хочуть, вони в цьому не були зацікавлені. Ось такий лежачий стан був не лише в Калинівці, а взагалі у нашому сільському господарстві» [182].

Найбільший злочин комуністів: вони виморили «розкуркуленням» і штучним голодом у 1932-1933 роках найбільш роботящих селян, а решту позбавили стимулів до праці, бо у колгоспах грошей взагалі не платили, на один «трудодень» давали від 1 до 3 кілограмів зерна, а бувало, що й менше. Тим самим вони деморалізували та люмпенізували село, вбили селянство як клас, перетворивши на звичайних рабів. А потім, на пленумах під час внутрішньопартійних «розбірок» звинувачували один одного в нехлюйстві та непрофесійності, наче причини не в кріпацькій колгоспній системі були. На червневому (1957) пленумі ЦК найближчий «сподвижник» Хрущова, Перший секретар Ленінградського обкому КПРС Фрол Романович Козлов репетував з трибуни: «Тов. Маленков.. Ви довели до величезного падіння сільське господарство! Адже навіть у Ленінграді і Москві, в найбільших центрах нашої країни, молока, овочів і картоплі в достатку не було! В інших містах і хліба не було!» [183].

Тут я змушений стати на захист тов. Маленкова. Не він один довів. Довела вся радянська система економіки. За часів Сталіна в містах та селищах була така само картина, що її живописав товариш Козлов. Олександра Михайловича Пузанова 1952 року Сталін висунув на посаду голови Ради міністрів РРФСР (теж нікому непотрібна структура) і той пізніше згадував усі «принади» радянської влади на початку 50-х: «Дорослі чоловіки і жінки йшли з колгоспів у міста та промислові центри, в колгоспах залишалися лише старі та діти. Майже усі збиральні роботи проводилися тільки силами МТС, робітників підприємств, студентів і учнів міст. Не кажучи про м’ясо, молоко і масло, бракувало хліба навіть у найбільших містах і промислових центрах. Хто не пам’ятає досі ті тисячні черги, які дуже часто утворювалися з вечора! Навіть у Москві хліб продавали з домішкою близько 40% картоплі, та й то в одні руки не більше кілограма» [184].

Це щодо благословенних сталінських часів. Це 1951 рік. Нова посуха, яка перейшла і на рік наступний. Врожайність – 1,5 центнери з гектара. Сто п’ятдесят кілограмів! Щоб ви мали уявлення, любі читачі: норма висіву пшениці становить 200-250 кілограмів на гектар. І засуха не виправдання – врожайність все одно мала бути вища, в інших країнах також лютувала посуха, але такої катастрофи не було. Але якщо у тебе на полях працюють напівголодні кріпаки з агротехнікою, яку ще їхні прапрапрадіди використовували, – нічого хорошого не чекай.

У 1954 році врожайність зернових була на рівні року 1913-го… Звісно, що Маленков шукав вихід. Він був – скасування колгоспів. Але для Маленкова, Хрущова, Кагановича, Молотова, Устинова це було неприйнятно. Як це так – мужик працюватиме на своїй землі й багатітиме? Тоді він стане незалежним від рідної партії та уряду. А це негарно.

Достатньої кількості тракторів, сівалок та добрив для колгоспів країна дати не могла – для цього треба було відновлювати скалічені війною заводи. Плюс Челябінський, Сталінградський, Харківський тракторно-танкові заводи замість того, аби давати трактори, давали величезну кількість танків «на страх супостатам». СРСР інтенсивно будував військові кораблі, ракети, атомні бомби, бронетранспортери, підводні човни, літаки стратегічні і звичайні.

Армію у 1945 році було скорочено удвічі, але станом на 1955 рік вона усе ще нараховувала 5,8 мільйони солдатів і офіцерів. І всю цю юрму треба було годувати й одягати. Спробуй лише кальсонів стільки нашити. А на кальсони (літні та зимові) потрібна бавовна і вовна. А на виробництво тисяч танків та сотень літаків потрібні були алюміній і мідь, каучук, платина, золото, срібло, вольфрам, сталь…

Армія найбагатшої країни світу – США була майже втричі меншою за чисельністю, а танків мала вдесятеро менше. Лише Т-34-85 з 1945 по 1958 рр. в СРСР було випущено понад 30 тисяч. СРСР задихався під непомірними військовими витратами у Холодній війні. Недаремно саме за ініціативи Маленкова Політбюро прийняло безпрецедентну тезу про «мирне співіснування» з капіталістичним світом.

Власне, з цього моменту в Радянському Союзі було офіційно поховано ідеологію Світової революції. Було прийнято нову, оборонну військову доктрину з концепцією завдання ядерного удару у відповідь. Усе це не від гарного життя і не від миролюбності. Це все від злиднів та відсутності засобів доставки ядерних боєприпасів на територію противника. Оголосивши, що «виноград зелений», СРСР знову скоротив свою армію до 3 із гаком мільйонів.

Але в ЦК КПРС все ж вигадали, як забезпечити країну продовольством хоча б на мінімальному рівні. Нова ідея загорілася в лискучій макітрі Микити Хрущова. Той давно, мов дурень з писаною торбою, носився з ідеєю створення гігантських сільськогосподарських «фабрик».

Сам Сталін колись у відповідь на чергову згадку про цей прожект, поплескав Микиту долонею по сяючій лисині й назвав «нашим Карлом Марксом». І от, Сталіна не було. А Микита Хрущов хоч формально і вважався лише лідером партії – Першим секретарем ЦК КПРС, але ж усім відомо, що в СРСР не уряд, а саме партія «рулила».

Тож на скликаному у лютому 1954 року пленумі ЦК КПРС Микита Хрущов виступив з революційною ідеєю – розорати віковічні неозорі степи Казахстану, Приуралля, Алтаю, Калмикії під вирощування хліба. За результатами цієї ініціативи було прийнято постанову «Про подальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель».

Так почалася одна з найбільших (і найзлочинніших) радянських авантюр під загальною назвою «Освоєння цілини». Про неї детальніше ще поговоримо. Тут про це я згадав лише в контексті того, як за командою «фас» товариша Хрущова його холуї робили з товариша Маленкова цапа-відбувайла й підводили обґрунтування для його політичного знищення. Маленков почав втрачати вплив, а з ним і прихильників у партійно-державній ієрархії одразу після загибелі Берії та перегляду «Ленінградської справи». Але головним чинником падіння стало скасування Маленковим «синіх конвертів». Цим він налаштував проти себе партійну номенклатуру й хитнув її у бік Хрущова. «…ні Молотов, ні Каганович, ні Ворошилов, ні Мікоян не мали жодних симпатій до Маленкова і були схильними підтримувати більш простого і відвертого Хрущова.

Багато звинувачень, що їх висувала Прокуратура СРСР проти Берії, зачіпали й Маленкова. Це першочергово стосувалося «ленінградської справи». Відмовившись спочатку від контролю над партапаратом, а потім залишившись без підтримки з боку силових структур, новий голова Ради міністрів поступово втрачав реальні важелі управління. Хоча, ймовірно, сам цього ще не розумів» [185].

Коли зрозуміє – буде пізно. У той час, як він скасовував доплати партійним чиновникам, Хрущов купував їхню прихильність, підвищуючи їм пенсії – саме він улітку 1953 року провів пенсійну реформу, яка серйозно зміцнила виплати апаратникам.

Закінчилося все прогнозовано. На пленумі ЦК КПРС 31 січня 1955 року Хрущов виступив з різкою критикою свого «соратника». Маленкову закидалося непрофесійне керівництво Радою міністрів. Йому згадали все – і дружбу з Берією, і «Ленінградську справу». На Маленкова списали катастрофу на «цілині» і провали в сільському господарстві. Маленкова звинуватили у «політичній короткозорості» у зв’язку з його заявою від 12 березня 1954 року про загибель світової цивілізації в разі виникнення ядерної війни. І підтримку ідеї Берії зробити з Німеччини об’єднану нейтральну країну на кшталт Австрії. Ну і, звісно, «вишенька на торті»: «Маленковим було допущено теоретично неправильне і політично шкідливе протиставлення темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої та харчової промисловості, висувалося як основний висновок гасло форсованого розвитку легкої промисловості.

Тому не випадково, що деякі горе-економісти, вхопившись за цей помилковий виступ т. Маленкова, розвивали вже відверто антимарксистські, антиленінські, правоопортуністичні погляди з корінних питань розвитку радянської економіки, вимагаючи переважних темпів розвитку легкої промисловості» [186].

Тобто Маленкову ставили у провину те, що він прагнув скоротити виробництво танків і натомість нагодувати та одягнути народ; його політика підвищення добробуту населення не знайшла підтримки у товаришів, які, виблискуючи вгодованими ряхами, розповідали, як вони народ люблять і піклуються про нього . Тут, до речі, не лише ідеологія мала місце, хоча Хрущова називають «останнім ідейним комуністом», але й особисті мотиви Першого секретаря ЦК КПРС. Сєров не міг не донести до свого приятеля віршики, які складали в народі: «Пришел товариш Маленков, дал и хлеба, и блинков».

Навіть наїстися хліба на 39-му році влади комуністів над країною, яка до Першої світової війни була головним виробником зерна у світі, для пересічного радянського громадянина було вже за радість. За звичайний млинець вони були готові Маленкова на руках носити. Утім, специфіка його діяльності в минулому безпосередньо не пов’язувалась ні з масовим терором (хоча він був одним з його «ударників»), ні з поразками та величезними втратами на війні, ні з післявоєнним голодом – тому народ Маленкову симпатизував.

Постанову (звісно, таємну) щодо звільнення Г. М. Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР пленум прийняв одноголосно. І не пошкодував – невдовзі «сині конверти» повернулися.

Опальний колишній голова Ради міністрів не пручався, сперечатися з висунутими проти нього звинуваченнями не став, з усім погодився. Зокрема – і зі звільненням з посади голови Ради міністрів.

Проте навіть у веселій історії СРСР не часто бувало так, щоб члена Політбюро миттєво виганяли на вулицю, мов старого пса, що втратив нюх. Берію вбили, бо він створював реальну небезпеку життю «соратників» та намагався розвернути країну на більш-менш нормальний шлях розвитку. Маленков на винищення «соратників» не був здатен. Остаточне знищення доволі популярного в народі колишнього голови радянського уряду кидало тінь і на самого Хрущова, і на інших товаришів з Кремля. Тому Георгія Максиміліановича навіть залишили у складі Політбюро. І посаду йому знайшли – міністра електростанцій.

Остаточно він впаде у 1957 році. А разом з ним і ті, хто в цій боротьбі за владу став на бік Хрущова. Молотов, Каганович, Мікоян та інші відверто недооцінили Микиту Сергійовича. Досвідчені підкилимні інтригани – вони не звернули увагу на те, як сформувався новий, поки що невидимий тріумвірат Хрущова, Жукова та Сєрова. Плюс Булганін. На той момент Хрущов – це партія, Булганін з Жуковим – армія, а Іван Сєров (з ним Микита Сергійович, як і з Жуковим, близько зійшовся ще у 1940 році в Києві) – це новостворений Комітет державної безпеки.

Але про це трохи згодом.