Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА.

НАФТА, ГОРІЛКА І ТАЄМНИЦЯ ПОЛЬОТУ РУСТА

Апологети «світлого радянського минулого» і ненависники Горбачова приписують йому провину за розпад СРСР та світової комуністичної системи. Звинувачують останнього генсека та його дружину Раїсу Максимівну в тому, що вони були агентами ЦРУ. Дехто схильний вважати, що агенткою була лише Раїса Горбачова, а чоловік був у неї «підкаблучником» і в усьому слухався. Звичайно, усе це дурниці.

Якщо і стояли за Горбачовими спецслужби, то винятково радянські. Відомо, що серед головних дійових осіб, які пхали Михайла Сергійовича у владу, був майбутній «батько путінізму», представник еліти зовнішньої розвідки КДБ Євген Примаков. Горбачов не розвалював економіку СРСР – він прийняв її вже розваленою. «Всьо уже украдєно до нас» – знаменита фраза з кінокомедії видатного українського режисера Леоніда Гайдая майже ідеально пасує до тієї ситуації.

Перші талони на продукти харчування почали з’являтися в регіонах не за часів Горбачова, а ще за Брежнєва: на цукор, якісне вершкове масло (вітрини було забито смердючим маргарином) та м’ясо. Звісно, виглядали вони не завжди як талони і самого визначення «талон» на них не друкували. Це були: «Картка покупця», «Запрошення на отримання», «Бланк-замовлення» або просто «Замовлення».

Критики радянського ладу мають рацію, коли кажуть про величезну помилку – в часи високих цін на нафту, мовляв, треба було закуповувати на долари не штани, меблі, зубну пасту, рибу, буйволятину, взуття, консерви, а підприємства з їх виробництва та вирощування. Це правильно, але є одне «але» – народ треба було годувати вже і зараз, а коштів вистачало лише на щось одне.

І ще: вже у 70-х роках більшість обладнання на радянських підприємствах безнадійно застаріло морально і фізично; об’єми виробництва та якість товарів падали. Тому Горбачову не залишалося нічого іншого, як проводити реформи. Тобто, продовжувати те, що починав Андропов та так і не почав.

Країна почула такі терміни, як «Перебудова», «Прискорення» (народного господарства), «Гласність» тощо. Але проблеми часів Андропова нікуди не поділися. Комуністи хотіли оздоровити економіку, але водночас залишити управління нею за усіма основними принципами старого радянського механізму. Прагнули не фундаментальних, а лише поверхневих, адміністративних реформ.

Другий момент. Головний реформатор був неспроможний. Горбачов хапався то за одне, то за інше. Він красиво говорив і лаяв партійних функціонерів за ретроградство і небажання змінюватися. Ті, потупивши очі, догідливо хитали головами, називали Михайла Сергійовича генієм, але повернувшись до кабінетів, продовжували старий шлях. Реформи буксували, а народ вигадував купу в’їдливих анекдотів та частівок.

А Горбачов упивався владою. Головним чином – промовами. А ще кидався у різноманітні авантюри, як колись у Ставрополі. І приписував будь-яке найменше досягнення лише собі, а провали скидав на інших, принижуючи соратників. Ось найяскравіший й усім відомий приклад – «Антиалкогольна кампанія». Вона була особистою ініціативою Михайла Сергійовича. Так саме, як його друг і вчитель вважав, що достатньо поганяти з перукарень жінок, а чоловіків – із лазень, як виробництво шугоне до неабияких висот, Горбачов вважав, що треба побороти «зеленого змія». Йому здавалося, що причина у повальній пиятиці. Справді, комуністи десятиліттями споювали народ. По-перше, п’яним народом легше маніпулювати.

По-друге, горілка дешева у виробництві й дорога в магазині – у народу таким чином вилучаються кошти аби той мав меншу купівельну спроможність і не збільшував повального дефіциту товарів. Кластична «вечеря на трьох» – пляшка горілки і плавлений сирок «Дружба». Звідти ж сакраментальне «Закуска градус краде». По-третє, прибутками від торгівлі алкоголем комуністи закривали діри в бюджеті.

Спивався народ не тому, що був поганий, а від безпросвітності, нужденності та нудьги. Бо на телебаченні цензура, бібліотеки забито творами «дорогого Леоніда Ілліча» та іншою радянською макулатурою, а за спроби грати рок-н-рол суворо переслідували. У невільній країні алкоголь – одна з небагатьох віддушин, на жаль. Усього цього Горбачов розуміти не хотів. Або робив вигляд.

Тому влаштував справжню війну на «алкогольному» фронті. А вийшло так, як з «Іпатовським методом». Комсомольців змушували гуляти «безалкогольні» весілля. Партійців зобов’язували подавати приклад і святкувати дні народження «насухо», під чайок.

Різко скоротили виробництво міцного алкоголю – з 1985 по 1987 рік більш ніж удвічі. Треба сказати, що і ця кампанія не була одноосібною ініціативою Горбачова, як досі вважає більшість – навіть велетенські черги, що вишиковувалися на вулицях до магазинів, називали «петлею Горбачова».

То були плани Андропова, які реалізовувалися ще з 1982 року. А конкретними особами, які відповідали за цей напрямок, були члени Політбюро Михайло Соломенцев та Єгор Лігачов. Результат? Комуністи і комсомольці святкували із самоварами замість пляшок і чашками замість чарок. Тільки у самоварах був зовсім не чай. Небачених масштабів сягнуло самогоноваріння. Довелося вводити картки. Але не це страшно – країна перманентно жила за картками, талонами, «візитними картками покупців», «запрошеннями» тощо: за Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва раннього й пізнього і за Андропова теж.

Але лише у часи «Горбі» примудрилися викорчувати сотні тисяч гектарів виноградників. Подекуди – унікальних. А це спричинило страшний удар по господарству цілих республік. В Україні було пущено під бульдозери 60 тисяч гектарів виноградників. У Росії – 32 тисячі.

У Молдові з 210 тисяч на кінець кампанії залишилося 130 тисяч гектарів. Хто не бачив це на власні очі – тому важко уявити, як усе насправді відбувалося.

Автор цієї книги у 1989 році був солдатом строкової служби в одній із бригад оперативного призначення МВС СРСР. Довелося побувати на Кавказі. Ідеш вночі у патрулі – порожньо, темно, лише зірки мерехтять і шакали виють. Моторошно – виття шакала на плач немовляти дуже схоже. Навкруги на схилах – розкидана бульдозерами земля з залишками винограду та стовпів скільки ока вистачає, а на тлі неба величезні, заввишки 10-15 метрів, купи згорнутої лози. Наче в одному з кіл пекла…

Ця дурість вдарила не лише по виноробній промисловості. Вона підірвала господарство цілих республік. Україна, наприклад, втратила 20% свого бюджету. Адже вирощування винограду потребує сотні тракторів, причепів, запчастин, тисячі тонн добрив, дає замовлення заводам на виробництво бетонних стовпчиків для виноградників сотнями тисяч і дроту мільйонами кілометрів; спецодяг, інструменти, пальне, автотранспорт, вагони, рефрижератори. Більше тисячі закритих виноробних заводів потребували обладнання, транспорту, енергоносіїв, спецодягу, залізничних цистерн тощо.

На металобрухт порізали понад 20 імпортних пивзаводів, за які сплачено валютою. Це теж інструменти, метал, транспорт тощо. Удар по пивзаводах – це удар по вирощенню хмелю. Хто бачив плантацію хмелю – той розуміє, скільки всього треба для його вирощування. І усе це підприємствам-суміжникам більше не замовлялося… Нині незалежна Україна експортує надлишок винних матеріалів і коньячних спиртів за кордон: італійські, грецькі, французькі вина насправді подекуди є винами українськими.

У Горбачова та його команди не вистачило ані терпіння, ані уміння, ані бажання організувати експорт. Розгромити швидше й простіше. Пізніше Михайло Сергійович виправдовувався й валив усе на «соратників»: «Ми планували запровадити заходи: врегулювати ціни, асортимент – усі пили лише горілку, а сухих вин і, навіть, пива майже не було. . За виконання плану відповідали Єгор Кузьмич (Лігачов, тоді секретар ЦК КПРС, – ред.) і Михайло Сергійович Соломенцев (член Політбюро, – ред.).

Вони напартачили! Йшлося про те, аби замінити винні сорти на столові. А вони все вивернули навиворіт, довели до дурості. Я не давав добро вирубувати виноградники!» [241]. Обирайте, друзі, хто такий Горбачов: брехун або кричуще некомпетентна особа. У країні рубають десятки тисяч гектарів виноградників, а він або «не в курсі», або не може гаркнути на Соломенцева. Як на мене, Михайло Сергійович банально – як кажуть в народі – «вмикає режим дурня». Мовляв, я не я і хата не моя. Як опинився в ліжку куми, не пригадаю.

Єгор Лігачов теж красень. Він невинуватий, його, мовляв, оббрехали. І взагалі в СРСР площі під виноградниками не скоротилися на третину, як усі говорять, а збільшилися. Проте є свідчення Миколи Рижкова: «Я вже казав, що під час підготовки постанови і при її обговоренні неодноразово ставилося питання про недоцільність віднесення пива до алкогольних напоїв. Але перемогти тріумвірат Горбачов-Лігачов-Соломенцев було неможливо» [242].

В розпал «Антиалкогольної кампанії» на весіллях пили нібито чай. Але насправді з самоварів розливали у кращому випадку – фарбовану горілку або розведений спирт.

Бурхлива діяльність цієї «трійці» призвела до отруєння тисяч людей, які пити не припинили, але перейшли на зовсім неймовірну «продукцію».

У магазинах скуповували лак для волосся, який прискали у пиво «для міцності», в аптеках – спиртові настоянки. Пили усе, що горить. Пили навіть зеленку, виявляючи дива знань з галузі хімії – достатньо було додати до популярного в СРСР антисептичного засобу звичайної кухонної солі, як «зелене» випадало в осад, а зверху утворювався шар спирту. Їли взуттєвий крем – намазували його на скибку хліба, яку клали на гарячу батарею, той підфарбовану цикорієм самогонку, розтоплювався, спирт з нього всотувався у хліб, після чого крем зчищався, а скибка йшла всередину організму. Клей «БФ» шанобливо називали «Борис Федорович» – його теж обробляли сіллю.

А от гальмівну рідину наливали в мороз на залізничні рейки. Про кількість осліплих після вживання метилового спирту помовчимо… Ідіотизм – іншого визначення тут не добереш – доходив до того, що за дорученням ЦК КПРС у республіках на рівні перших секретарів та рад міністрів розглядалося питання, чи вважати алкогольним напоєм… кефір (sic!). І не лише обговорювали. Маячня розносилася над 1/7 земного суходолу.

На світ Божий витягалися ідейні нащадки академіка Лисенка, опуси яких про «кефірний алкоголізм» публікувалися у пресі. Як тут не згадати академіка Федора Углова, який виступав проти вживання дітьми кефіру. Він вирахував, що за місткості спирту в кефірі 0,7%, якщо дитина вагою 8 кілограмів вип’є 600 грамів напою, то отримає цілих 10 грамів у перерахунку на горілку, що аналогічно 430 грамів на дорослу людину. Академік лише забув зазирнути до таблиці ваги дітей, а то б із подивом побачив, що 8 кілограмів – це шестимісячний вік, при якому вживання такої кількості кефіру є нонсенсом.

Академіка Углова підтримували інші радянські науковці: Б. Іскаков, С. Жданов, О. Хоперська, Н. Дубінін, Д. Олександров та інші, які закликали припинити «алкоголізацію мільйонів людей раннього віку» за допомогою кефіру і навіть звернулися з відповідним листом до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та Президії Верховної Ради СРСР. Аби читачі розуміли. Академік Углов примудрявся бу ти одночасно одним із кращих хірургів СРСР, голов ним редактором журналу «Вест ник хирургии имени И. И. Грекова» та свято вірити в те, що до числа наркотиків належить рок-музика, яку буцімто розповсюджує «світове закулісся» в образі масонського ордену ілюмінатів.

І якщо кефір закликали оголосити алкогольним напоєм, то стосовно квасу – сам Бог велів, адже в ньому спирту міститься удвічі більше. Настільки детально я зупиняюся на, здавалося б, незначних дрібницях у порівнянні з корупцією, перемовинами щодо ракет та іншими подіями періоду Перебудови тому, що це гарний ілюстративний матеріал до рівня професійності, інтелекту та масштабності «мЫшления», як полюбляв казати (саме з наголосом на першому складі) товариш Горбачов.

Ще одне перед тим, як закрити тему антиалкогольної кампанії. Останнє, але лише за порядком, а не важливістю. Саме наслідки авантюрної, непродуманої, поспішної і дурної боротьби за тверезість спричинили серйозний удар по спробах реформування економіки. А саме – розгортанню кооперативного руху. Який зв’язок? За час антиалкогольної кампанії до кишень підпільних «бутлегерів» (самогонщиків, утримувачів кооперативних кафе, «наливайок», а також працівників міліції, які створювали їм «дах») потрапило тридцять три мільярди рублів.

А там, де нелегальний бізнес, та ще й з таким астрономічним оборотом, неодмінно виникають рекетири. Вважається, що «братва» у спортивних штанях та із золотими ланцюгами на потужних шиях виникла наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття. Це не зовсім так. Більш-менш масовий рекет в СРСР виріс саме з частини отих мільярдів. Звідти ж і остаточне розкладення правоохоронної системи, яка вже не могла (та і не бажала) боротися з організованою злочинністю, яка зароджувалася. На початку 90-х, коли вже СРСР не існувало, організовані злочинні угруповання «підгребли» під себе до 85% економіки колишніх республік СРСР.

Але ще в часи Горбачова кримінальний фактор став серйозним фактором стримування для розгортання кооперативного руху. Іншою авантюрою радянських «реформаторів» стала політика Гласності. Ні, любий мій читачу, Ви не думайте про мене погано. Ваш автор лише за свободу слова та вільний доступ до інформації. Але це є здобутками демократичних суспільств. А суспільства тоталітарні і свобода слова – речі несумісні. Або диктатура придушує свободи, або свобода знищує диктатуру. Тож щойно комуністи ступили на цю стежку, вони прирекли і себе, і державу, яка називалася СРСР на смерть. Проте Горбачов і компанія іншого виходу не мали. Чому? Коли було оголошено політику Гласності? Правильно: так само, як і власне всю «Перебудову» – 1987 року.

До цього андроповсько-горбачовські реформи самої сутності радянської системи не стосувалися – було лише намагання косметичними засобами та адміністративними заходами «підправити» систему: половити жіночок у перукарнях, поборотися з пиятикою. Не забуваймо, що дисиденти як сиділи до Горбачова, так і сиділи й після його приходу до влади.

А українського поета Василя Стуса було вбито 4 вересня 1985 року. Що ж відбулося між 1985 та 1987 роками? Правильно: відбувся 1986 рік.

Саудівська Аравія різко збільшила видобуток нафти. Офіційно – аби «покарати» інші країни ОПЕК за перевищення ними квот видобутку. Неофіційно – за домовленістю зі своїм союзником США. Сполучені Штати також збільшили власний видобуток. В результаті ціни на нафту у 1986 році обвалилися до 12 доларів. І в СРСР почався масовий друк талонів. На м’ясо, масло, ковбасу, цукор, вино, тютюн тощо. Тютюн в СРСР вирощували. Але мало. Решту купували. За долари. А їх почало катастрофічно не вистачати. Не за горами був момент, коли за талонами мали почати продавати хліб. А тут ще одна страшна біда – катастрофа на Чорнобильській АЕС.

За оцінками спеціалістів, безпосередні втрати від неї склали у грошовому вираженні 200 мільярдів рублів за перші 4 роки. Зрозуміло, що левова частка припала на 1986-й. Але це ще не все. Чорнобиль вдарив і по світовій економіці. З 26 квітня по 19 травня індекс Dow Jones упав на 4,2% через загрозу американській ядерній програмі. Одночасно у світі підскочили ціни на зерно, м’ясо, бавовну та інші товари. І Горбачову довелося їхати до Рейк’явіка.

«У жовтні 1986 року в Рейк’явіку відбулася зустріч президента СРСР Михайла Горбачова і президента США Рональда Рейгана. Вона вважається важливою віхою в радянсько-американському переговорному процесі щодо стратегічних наступальних озброєнь. Радянською стороною тоді були представлені конкретні пропозиції про скорочення всіх частин ядерної тріади за умови взаємної відмови від перенесення гонки озброєнь в космос.

Однак Рейган не погодився з умовою, і на зустрічі не було прийнято жодних документів» [243]. Таким чином досі більшість істориків та політологів оцінюють те, що відбулося в столиці Ісландії на півдорозі між Вашингтоном і Москвою 11-12 жовтня 1986 року. Але це не так. Те, що на зустрічі не було підписано документів, ще не свідчить про те, що вона закінчилася безрезультатно. Просто там домовлялися не про зброю.

Як пізніше загадково казав Михайло Горбачов, він буцімто привіз до Рейк’явіка якусь «бомбу», але президент США не був готовий її прийняти. Що це за «бомба»? Точно не пропозиція заборонити ядерну зброю або скоротити її кількість – таких пропозицій з боку СРСР було чимало й раніше. Тоді що?

Варіантів немає: Горбачов приїздив до Рейк’явіка з капітуляцією. Лише так можна розцінювати цей крок і те, що відбувалося потім. «Улітку 1993 року в інтерв’ю журналу «Фігаро» колишній радянський лідер зробив наступну багатозначну заяву, зрозумілу, мабуть, тільки для посвячених: «Рейк’явік, – сказав він, – насправді був драмою, великою драмою. Ви невдовзі дізнаєтеся, чому» [244].

В чому ж драма? Невже хтось повірить, що таким чином Горбачов оцінив те, що президент США відкинув «мирні ініціативи» СРСР? Звичайно, ні. Драма в тому, що Рейган не повірив у щирість пропозиції «Горбі» здатися на милість переможців у Холодній (Другій світовій) війні.

І тоді Горбачову та його «команді» довелося майже відкрито продемонструвати американцям свою готовність до капітуляції. Знаєте, як собачка визнає свою слабкість перед іншим псом? Лягає на спину й задирає лапки.Такою демонстрацією стала рішуча і глобальна «зачистка» Міністерства оборони СРСР та КДБ СРСР.

28 травня 1987 року 18-річний німецький спортсмен Матіас Руст на літаку «Cessna 172B Skyhawk» здійснив несанкціонований політ з Фінляндії до СРСР, приземлившись у Москві на Москворецькому мосту й виїхавши літаком на Червону площу. Наслідком цього стало те, що купа маршалів та генералів позбулися своїх посад.

Дослідників давно цікавить таємниця цього польоту. Точніше, кілька таємниць. По-перше, попри запущений кимось міф, що система ППО СРСР «проґавила» Руста, це не відповідає дійсності. Його літак було досить швидко виявлено, його супроводжували винищувачі ППО, але потім порушника «загубили».

По-друге, є свідчення на рівні генералітету, що літак Руста дозаправляли просто на автомобільному шляху під Старою Русою, і що до цього польоту причетний тодішній заступник голови КДБ СРСР Володимир Крючков, котрий діяв за прямої санкції Горбачова. На Крючкова після цього посипиться цілий дощ звань та посад. По-третє, на хвостовому оперенні літака Руста після приземлення на Красній Площі чітко зафіксовано символічне зображення атомної бомби, якого під час вильоту з фінського аеропорту Гельсінкі-Малм не було. Зрозуміло, що крилатих художників, котрі могли б нанести цей малюнок у повітрі, не існує. Так само, як і можливості дозаправки у повітрі, а баки його літака після приземлення виявилися майже повними.

Там є і по-п’яте, і по шосте, але ми на цьому зупинимося.

Матіас Руст (у комбінезоні) та його літак на Червоній площі. Коли він вилітав із Фінляндії, на хвостовому оперенні літака не було зображення бомби, а сам пілот був одягнений у джинси та сорочку кольору хакі.

Дам лише один з численних коментарів на цю тему, полковника ФСБ Ігоря Морозова, нині – члена Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації: «Це була блискуча операція, розроблена західними спецслужбами.

Через 20 років стає очевидним, що спецслужби, і це ні для кого вже не є таємницею, змогли залучити до здійснення грандіозного проєкту осіб з найближчого оточення Михайла Горбачова, причому зі стовідсотковою точністю прорахували реакцію Генерального секретаря ЦК КПРС.

А мета була єдиною – обезголовити Збройні сили СРСР, значно послабити позиції Радянського Союзу на міжнародній арені» [245].

Полковник не помиляється в одному: справді, до цієї провокації було залучено осіб із найближчого оточення генсека. Але щодо решти його висновки помилкові. Наявні докази свідчать, що організували політ не західні, а радянські спецслужби.

Горбачов не просто «реагував», а був «замовником» цієї акції. І «обезголовлювання» Збройних Сил здійснювалося не задля послаблення позицій – воно мало іншу мету. Горбачов прибрав «яструбів», починаючи з Міністра оборони маршала Соколова і закінчуючи майже всіма командуючими округами. А на їхнє місце поставив своїх людей. Новим міністром оборони став генерал армії Дмитро Тимофійович Язов (ми ще повернемося до цієї людини).

«Винищувачем маршалів» називала Матіаса Руста західна преса. Але я від себе додам: не усіх. Начальник Генерального штабу маршал Ахромєєв, який безпосередньо відповідав за боєздатність армії, був на боці Горбачова, тому посаду зберіг.

Після польоту Руста, крім «зачистки» армії від понад 300 генералів та вищих офіцерів, яку генерал-лейтенант армії США Вільям Оддон (у 1985-1988 рр. – директор Агенції національної безпеки США) назвав співставною з «чисткою» армії Сталіним у 1937-му, почалося скорочення і самих Збройних Сил.

Так ось вам, шановний читачу: усе це стало наслідком ультиматуму, який президент США Рональд Рейган поставив Горбачову.

«Про те, що в Рейк’явіку обговорювалися не лише питання роззброєння, писав пізніше, спираючись на відомості розвідки, якою керував тоді ПГУ КДБ, В. О. Крючков. Про це ж із посиланням на надійні джерела, розкрити які він поки не може, в бесіді зі мною заявив колишній головний редактор журналу «Комуніст» Р. І. Косолапов» [244]. Річард Іванович Косолапов помер у 2020 році, так і не розкривши таємниці, хоча до кінця життя був ідейним комуністом і недоброзичливцем Горбачова. Сам колишній генсек з 1993 року, коли обіцяв розповісти, чому Рейк’явік був «драмою», так і не відкрив вуста свої. Є підозра, що й не відкриє. Але ми спробуємо самі здогадатися. Чому я обрав слово «ультиматум» стосовно позиції Рейгана?

Все просто: президент США поставив перед «Горбі» жорстку умову: почесна капітуляція СРСР можлива лише тоді, коли «…повсякденним і визнаним пунктом порядку денного радянсько-американських переговорів стануть права людини» (там само).

Права людини – це свобода слова, зібрань, совісті. Це право на створення політичних партій та участь у виборах. І самі демократичні вибори теж. Ви гадаєте, чому після дворічного напівпідпільного життя В’ячеслав Чорновіл саме влітку 1987 року, через місяць після польоту Руста, відновив випуск журналу «Український вісник», а потім з Михайлом Горинем, Степаном Хмарою та іншими націонал-демократами розпочав активні політичні кампанії?

Вони відчували, що настає час змін. А ось ще одне: 12 жовтня 1986 року «безрезультатно» розлетілися з Рейк’явіка лідери США та СРСР, а уже 22 жовтня найвідоміший радянський дисидент Андрій Сахаров звертається до Горбачова з листом, у якому просить припинити заслання його і дружини.

І 16 грудня такий дозвіл вони отримують. Попередні аналогічні звернення Сахарова і Боннер ігнорувалися, і раптом… Наче хтось підказав: «Пора, брат, пора…» Тут, друзі, не може не існувати прямого причинно-наслідкового зв’язку. Усе це дуже схоже на максимально прозорі сигнали.

Але вимушена «гласність» стала тією сніжинкою, яка, посунувшись схилом гори, породжує лавину, котру вже не зупинити. Щойно СРСР почав процес демократизації, як крах став неминучим. Його навіть у США не чекали.

Серед «фанатів» Радянського Союзу побутує думка, що саме Сполучені Штати зробили все для розвалу московської радянської імперії. Навіть смішну фальшивку під назвою «План Даллеса» мусолять, ще й на рівні російських політичних еліт. Однак у дійсності все було з точністю до навпаки.

Останній посол США в СРСР Джек Метлок в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Ми не хотіли, щоб таке сталося. Тому що ми не хотіли протистояти 15 незалежним державам з ядерною зброєю. І лише через це ми вважали за краще, щоб СРСР був демократичною федерацію з реформістським керівництвом у Москві. Ми також розуміли, що в Середній Азії демократія потребувала підтримки з Москви.

Якби СРСР розпався передчасно, то в багатьох цих республіках з’явилися б диктатори. У Таджикистані й Узбекистані демократичні рухи підтримувалися Москвою в їхній боротьбі проти місцевих комуністів. Тобто ідея була не в тому, щоб розвалити СРСР, а в тому, щоб допомогти створити демократичну федерацію, яка зберегла би централізований контроль над армією, і, особливо, ядерними силами» [246].

І це – свята правда. У 1991 році Метлок безперервно мотався між Москвою, Києвом та Мінськом, умовляючи тамтешню політичну еліту не розпускати Союз. Чому йому це не вдалося? Про це у завершальній главі.

Для американців падіння СРСР також було шоком і драмою. Вони спочатку мріяли лише про те, аби завершити війну й прибрати радянську військову загрозу. Повторюю ще раз: на Заході до крижаного поту боялися нападу радянського блоку і ядерної війни, як бояться мавпи з гранатою. Тому там навіть не розглядали зміни політичного устрою в СРСР – були згодні на мінімум, на мирне співіснування без загроз.

Джек Метлок: «Ми казали радянським лідерам: «Припиняйте застосовувати силу у зовнішній політиці. Те, що ви робите у себе вдома – це ваша справа. Ми гадаємо, що радянська система не працює, але це ваші особисті проблеми. Ми – проти того, щоб система давила людей. Якщо ви зумієте змінити ці речі, то ми зможемо співпрацювати» (там само). Але реальність виявилася набагато кращою за найсміливіші прогнози та сподівання найбільших ненависників СРСР.

Навіть американцям не було відомо, наскільки все прогнило. Спочатку довелося визнавати поразку у війні, а потім виконувати інші вимоги Заходу. Капітуляція СРСР почалася наприкінці 1988 року, коли зрушився процес виведення радянських військ з Афганістану, а завершилася в жовтні 1989 року, коли керівництвом країни було офіційно оголошено про відмову від «доктрини Брежнєва», згідно з якою Москва залишала за собою право втручатися у внутрішні справи країн-сателітів, передусім, у Східній Європі.

Кінець 1989 року – це «парад революцій» та повалення де силою (як у Румунії), де безкровно (як у Чехословаччині) комуністичних режимів, на що СРСР не відреагував, фактично визнавши кінець міжнародної комуністичної системи та уникнувши претензій на контроль над іншими країнами.

Але ще перед цим почала тріщати й сама радянська імперія. З 1987-1988 року в СРСР почали розвиватися національно-визвольні рухи…