Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА П’ЯТА.

ПАЦЮКИ У ЗАЛІЗНІЙ ДІЖЦІ АБО ЧОМУ СТРІЛЯЛИ В ЛЕНІНА

Існує стара легенда про «пацючих вовків» або «крисобоїв», яких виводили для боротьби з пацюками. Кількох пацюків зачиняли в ящику або залізній діжці і не годували. Тоді вони починали жерти один одного. Зрештою, залишався один – найсильніший та найлютіший. Пацюк-канібал, який міг харчуватися лише представниками свого виду. Їх навіть вирощували на продаж. Іноді між «пацючими вовками» влаштовували бійки і вони, як кажуть, були найкривавішими з усього, що можна уявити. Всередині партії більшовиків завжди точилася перманентна боротьба. За владу над партією. За вплив на партійців. За контроль над партійною касою. Часто жертвами цієї невидимої боротьби ставали ні в чому не винні наївні рядові партійці. Наприклад, самогубство у 1907 році доведеного голодом до відчаю робітника-активіста Пригари, який утік від репресій поліції з Росії до Парижа, а там партійне керівництво за команди Леніна відмовило йому в допомозі: партія, мовляв, не благодійна організація. Самим мало… Цей приклад яскраво ілюструє одну таємну пружинку у внутрішньому механізмі партії РСДРП(б) – контроль над фінансами давав контроль над усім «цінним партійним майном», як називав професійних революціонерів Володимир Ілліч. Професійний революціонер – це професійний нероба. Єдиним засобом його існування є «зарплатня», що її видають партійні вожді. Доки ти слухняний – доти тебе годують. Якщо ти ще й відданий холуй лідера одного з угруповань всередині партії (а їх було кілька) – ти не просто смачно їстимеш, ти житимеш у Парижі або на чарівному острові Капрі, або на альпійських курортах Швейцарії. А якщо ти «не вписуєшся», або стаєш непотрібним, то тобі залишається одне – як нещасному Пригарі, з мосту сторч головою у Сену.

Партійну касу до 1917 року чіпко тримав у своїх руках Ленін. Причому ніхто, крім 2-3 особливо довірених (наскільки він взагалі був здатен довіряти), навіть не знав, скільки там було грошей. Наївну революціонерку Олександру Михайлівну Калмикову, яка зароблені викладанням невеличкі свої кошти давала на видання газети «Іскра», Володимир Ілліч попереджав, аби та не розповідала «учасникам справи», скільки вона реально передала грошей. Що вже казати про більш значні суми, у т. ч. від «експропріацій» та пожертв підприємців. Та ми відволіклися. Отже, боротьба існувала завжди. Після здобуття влади у Росії та по мірі її укріплення, боротьба переростала у невидиму для стороннього ока, але напрочуд криваву гризню. Бо на кону були значно більші ставки, ніж якісь жалюгідні сотні тисяч рублів. І головне – влада над стомільйонною країною, яка відкривала такі можливості, що аж дух перехоплювало. Скажу одразу: йдеться не про опозиційні групи на кшталт «лівих комуністів» або «воєнної опозиції» – партія завжди відрізнялася різноманітністю бачення політичних, соціальних, економічних шляхів. Йдеться саме про міжособистісні стосунки та підкилимну конкуренцію. Аж до осені 1918 року влада Леніна в партії не була абсолютною і йому доводилося зубами гризтися за першість. Одного разу, опинившись у небезпечній меншості й на краю того, аби позбутися влади, він був змушений звернутися по допомогу до німців – про це ми ще поговоримо. На початок 1918 року між більшовиками встановилися три центри влади: Ленін, Троцький, Свердлов. Стосунки між ними були складними. І біля кожного з них існував власний «загін». З цієї «трійці», так би мовити, «наймолодшим» був Свердлов. Він увійшов до «ближнього кола» Леніна відносно недавно. Але з весни 1917 року, завдяки видатним організаторським здібностям (саме він організував знаменитий курінь під Сестрорецьком, де з охоронцями переховувався Ленін, звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини) та крутим зв’язкам, Свердлов набував усе більшої ваги й на весну 1918 року став третім (а можливо, навіть і другим) в неофіційному істеблішменті РКП(б). Троцький до певних часів жив з Леніним майже душа в душу. Але з лютого 1918 року (спусковим гачком став Брестський мир) вони почали дрейф один від одного. Як практик і організатор, Лев Давидович поступався Володимиру Іллічу і тим паче Якову Міраїмовичу, проте був неперевершеним базікалом й через те мав безліч прихильників. Окремішньо стояв Сталін. На той момент він ще не мав абсолютно жодної ваги серед «монстрів» і до його «війська» входили поки що мало відомі широкому загалу люди. Проте Йосип Віссаріонович пильно стежив за подіями, чутливо реагував на найменші зміни у владному ареопазі й поступово просувався вперед. Ну, і міжособистісні стосунки, так би мовити, на рівні емоцій. Сталін ненавидів Троцького і це почуття було взаємним. Свердлов ненавидів Сталіна ще з часів заслання, коли той назвав свого собаку Яшкою. Дзержинський ненавидів Зинов’єва, Каменєва, Троцького і Радека, обережно дружив зі Сталіним і одночасно лизав п’яти Леніну. Зинов’єв і Каменєв ненавиділи Сталіна, підтримували Леніна, котрий у свою чергу їх недолюблював. Бухарін був дуже наївним і його використовували у своїх інтересах усі, кому не ліньки. Особливо старався Сталін. Троцький та Ленін були буквально закохані один в одного, через що Троцького ненавидів Свердлов, який претендував на роль «сірого кардинала» при Леніні, а Радек не любив і зневажав Сталіна. Така собі залізна діжка з пацюками. Звичайно, у будь-якій спільноті, а особливо політичній, існує конкуренція, а відтак інтриги, підступи та підлість різного рівня. Але диктатура, на відміну від демократії, нехай і обмеженої, як наприклад, останні роки Російської імперії, не має політичних ліфтів. За диктатури виживає той, хто має ікла більші, а совість меншу. За диктатури більшовиків, які на відміну від інших, подібних собі, не були обтяжені жодними моральними принципами, ікла були найнеобхіднішим інструментом виживання.

Першою серед відомих більшовиків жертвою у цій підкилимній боротьбі став Мойсей Маркович Гольдштейн (Володарський). За офіційною версією, його ненавиділи есери за закриття газет і фальсифікацію виборів до Петроградської ради. Вони ж його й убили. Сталося це буцімто так. Володарський їхав на Обухівський завод проводити мітинг. Дорогою в його машині закінчився бензин і Володарський пішов далі пішки. У Прямому провулку за каплицею його вже чекав з револьвером бойовик есерів – робітник Микола Сергєєв. Пізніше на «процесі есерів» він у вбивстві зізнався. І його одразу «прибрали». Але виникає кілька запитань. Перше: яким чином бойовик міг знати, що в машині закінчиться пальне? Друге: чому не було проведено повноцінного слідства? Третє: чому свідчення водія Володарського купи не тримаються й виглядають, як казав Володимир Ілліч, «архідивно»? Навряд чи з простреленим серцем Володарський зміг би пробігти 30 метрів. Скринька відкривається просто, якщо згадати про 78 мільйонів золотих рублів, що «загубилися» на шляху з Росії до США. Володарський з 1913 по 1917 роки жив і працював у США, мав там широкі зв’язки у профспілках, був членом Соціалістичної партії Америки. Очевидно, саме через Мойсея Марковича ті 78 мільйонів було «прилаштовано» за океаном, але на чиї рахунки вони лягли? Ну і заразом було прибрано свідка «легального» пересування «общака», який теж він організовував. Як кажуть, кінці в воду.

Те саме з Урицьким. Зрозуміло, що у 1918 році лише через Петроград можна було доправляти цінності до Європи і США. Єдиний порт, який контролювався більшовиками. Операцію проводили через місцеве ЧК, головою якого був Урицький. А у всеросійському масштабі куратором ВЧК був Яків Свердлов. Аби приховати справжню причину убивства обох цих діячів, було запущено одразу дві версії. Згідно з першою, їх прикінчили «контрреволюціонери». Що давало більшовикам ще й привід для терору. А «неофіційними» каналами було пущено чутку, що Урицький став жертвою гомосексуальних «розбірок». Щодо Володарського, то тут розповсюдили чутки буцімто: «М. Сергєєв на слідстві стверджував, що мотиви його вчинку були побутовими: Володарський примушував до співжиття його неповнолітню доньку. За словами Сергєєва, були й інші жертви домагань Володарського» [29]. Це – класичний прийом спецслужб, відомий, як «легенда в легенді». Якщо перша легенда розвідника провалюється, він дістає з кишені нову й каже приблизно так: «Я таки вам збрехав. Насправді я…» Легенда в легенді завжди є брудною. Неприємною для іміджу розвідника. Наприклад, він зізнається, що є кримінальним злочинцем. Контррозвідку такі «дрібниці» не цікавлять. Розрахунок на психологію: людині важко визнати за собою щось погане, тому слідчий підсвідомо схильний вірити шпигунові, який її викладає. Так і тут. І у випадку з Урицьким, і у випадку з Володарським застосовано один і той самий прийом. Хто стоїть за цим? Щодо Урицького – не певен. Його убивцю розстріляли без суду. А от Володарського «замовив», судячи з усього, Ленін. Адже саме Ленін наказав розстріляти Сергєєва без суду і заборонив проводити слідство. А ось замах на Леніна був суто політичним. І есерка Фанні Каплан тут абсолютно ні до чого. Більшовицькі вожді мали цікаву звичку – виступати перед народом на заводах і фабриках. Показувати свою близькість до пролетаріату. Одягалися на ті виступи відповідно, тобто непримітно. Вже де-де, а на мітингах Дзержинський саме у тій шинельці і з’являвся. А Ленін – у потертому пальті і своїй знаменитій «кепці». До речі, ви знали, що та «кепка» має цікаву історію? До 1917 року Ленін ніколи її не носив. Він носив цілком «буржуазний» капелюх або навіть «котелок». Але захопивши владу, вождь світового пролетаріату, аби бути «ближчим до народу», вигадав собі новий образ – суворий діловий костюм з обов’язковим тоді жилетом, краватка (усі сучасники відзначали, що його краватки чомусь були найбезглуздішого вигляду) і кепка. Слідом за Леніним у картузи обрядилася й переважна більшість інших більшовиків. У комуністів завжди так: демократія демократією, але про всяк випадок треба наслідувати вождя навіть у манері одягатися. Ту знамениту «кепку» у 1918-1924 роках так і називали – «ленінка». Зі смертю Леніна пішов у небуття й цей обов’язковий головний убір, а коли укріпився при владі Сталін, усі почали одягатися, як він – високі чоботи, френч, шинель, замість кепки – картуз з твердим околишем. Та повернемося до замаху. Де і кому виступати вирішував Свердлов. Не сказати, що то його службовий обов’язок як голови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету – надто дрібно, але повторюся: тоді Яків Міраїмович набрав неабиякої ваги й фактично саме він займався всією організаційною роботою не лише в уряді, але й у партії. Ба більше, він став таким собі «третейським суддею» у конфліктах між партійними кланами, а також взяв на себе функції партійного секретаря, який опікувався кадровими питаннями. Про те, яку владу сконцентрував у своїх руках Яків Свердлов, може свідчити хоча б історія з убивством царської родини у ніч з 16 на 17 липня 1918 року. Телеграму від голови Петроградської ради Григорія Зинов’єва щодо подій у Єкатеринбурзі буквально за дві години до розстрілу в будинку Іпатьєва було передано – з поміткою «Свердлову (копія Леніну)». Розумієте, читачу? Леніну лише копія. Ще одна телеграма з Єкатеринбургу, датована 21 годиною 17 липня, дуже промовиста: «Секретарю Раднаркому Горбунову зі зворотною перевіркою. Передайте Свердлову, що все сімейство спіткала та сама доля, що і главу. Офіційно сім’я загине під час евакуації. А. Бєлобородов» [30]. Не Леніну – хоча той, безумовно, був «в курсі», що відбувається, а – Свердлову. Він мав таку владу, що фактично міг одноосібно ухвалювати рішення такої ваги й безпосередньо ними керувати. І от що цікаво: незважаючи на отримані з Петрограду відомості про вбивство Урицького, мітинги у Москві, призначені на 18 годину 30 серпня, чомусь не скасували. Більше того, усім членам Совнаркому, які мали виступати на мітингах, охорону, ще й доволі численну, було надано, і лише Леніну охорони… не вистачило. Усім вистачило, а йому – ні. Ну і, звісно, саме на той день, коли він був без охорони на заводі Михельсона, чисто випадково припав теракт, що його приписали старій есерці Фанні Каплан (спр. – Фейга Хаїмівна Ройблат).

Тут можна писати цілу книгу. За відсутності місця на сторінках, скажу так: ланцюг подій висвітлює багато дивного навколо цієї історії. Одразу ж після замаху виконувачем обов’язків голови Раднаркому стає Свердлов; він фактично замикає на собі усе керівництво й починає активно розвалювати слідство, яке майже не проводилося. Від безпосереднього керівництва слідством за розпорядженням Свердлова було усунуто голову ВЧК Дзержинського. Той виїхав до Пітера розслідувати убивство Мойсея Урицького, але дізнавшись про замах на Леніна, хотів повернутися, на що Свердлов заперечив: залишайтеся там, а ми тут самі розберемося. Як розібралися? Дуже просто. Каплан, яку затримали на вулиці через кілька хвилин після замаху, доправили на Луб’янку, де її в перший і останній раз допитали заступник Дзержинського Яків Петерс, нарком юстиції Дмитро Курський, а також… Яків Свердлов та його найближчий помічник, секретар ВЦВК Варлаам Аванесов. Після цього Каплан у ВЧК не залишили, а перевезли у льохи Великого Кремлівського палацу, де більшовики влаштували таємні катівні для найбільш важливих в’язнів. Через три дні знов таки за прямим усним наказом Свердлова, без якихось додаткових допитів її таємно розстріляли, після чого труп спалили. В залізній діжці. Чому ж так? Чому убивцю Урицького тримали під замком два місяці, а Каплан – два дні? Та тому, що Каплан не можна було довго залишати в живих. Як тільки стало відомо, що Ленін очуняв після поранення й одужує, Свердлов її прибрав. Більшість сучасних істориків сходяться на думці, що насправді «…за замахом на Леніна стояв його найближчий сподвижник, людина номер 2 в більшовицькій Росії Яків Свердлов» [31]. Свердлов буквально випхав Леніна під кулі. Дізнавшись про вбивство Урицького, той не хотів їхати на виступи. Не їхати його просили і секретар Московського комітету РКП(б) Загорський, і члени родини. Але тут обурився Свердлов: «Що ж ми, їх усіх боятимемося?» Володимиру Іллічу виглядати боягузом не захотілося… Є й інша версія, дуже цікава. Згідно з нею, від початку замах на Леніна був імітацією, спланованою Свердловим і… Леніним. І зовсім не Каплан стріляла, а особистий агент Дзержинського, перевербований лівий есер, чекіст Олександр Протопопов, дуже гарний стрілець. Він мав завдати легкого поранення вождю світового пролетаріату, аби у сполученні з убивством Володарського та Урицького створити такий собі кумулятивний ефект для впровадження «Червоного терору». Але щось «пішло не так». Чи то Ленін під час пострілу невдало повернувся й куля замість того, аби пролетіти повз, влучила йому в шию поблизу артерії, чи то стрілець мав «особливе завдання» від Якова Свердлова, але сталося так, як сталося. А затриманого Протопопова «прибрали» вже через кілька годин, без допитів і слідства. Цікаво і те, що особистий водій Леніна Степан Гіль засвідчив, що у перші секунди після замаху, Ленін, якого він тримав на руках спитав: «Його зловили»? Тобто він точно бачив того, хто стріляв. Але і це ще не все. Виконавців замаху було принаймні двоє. Той таки Гіль чітко бачив, як з натовпу висунулася жіноча рука з пістолетом, яка здійснила два або три постріли. Таки Каплан? Ні. У вересні 1919 року до ВЧК надійшов рапорт чекіста Горячева, який доповів, що його знайома, чекістка Зінаїда Льогонькая обмовилася, що це вона стріляла в Леніна. Її заарештували, під час обшуку в квартирі виявили незареєстрований «Браунінг». Чекістка пояснила, що рік тому брала участь в обшуку Фанні Каплан, коли ту доставили на Луб’янку. Льогонькая знайшла «Браунінг» в портфелі Каплан – і залишила собі на пам’ять, – пояснення абсолютно неймовірне. Дивно, що Льогонькую відпустили і вона навіть продовжувала працювати в ЧК. Очевидно, притягати її до відповідальності було невигідно, адже Каплан давно оголошено винною, знищено і забуто. До речі, на кулях у набоях до пістолета Льогонької насічки не було. Насічки були на кулях, якими було заряджено знайдений пістолет, який нібито належав Каплан. Коли у 1922 році з Леніна таки витягли кулю, насічки на ній не було… У зв’язку з цим треба сказати, що коли пораненого Ілліча доправили на його кремлівську квартиру (чомусь на квартиру, а не у шпиталь) і перелякана Крупська почала голосити щось на кшталт «і як же ж ми тепер», Яків Міраїмович її заспокоїв дивними словами «У нас з Іллічем про все домовлено». Історики досі сперечаються, що голова ВЦВК мав на увазі. «Влітку 1918 року внутрішньопартійна боротьба загострилася до межі. Свердлов, який мав великий вплив на партійний апарат, і Троцький, котрий контролював армію, більше не потребували Леніна як соратника. Він ставав зайвим і небезпечним для них. Відчуваючи це, Ленін створив в партії більшовиків своє угруповання і всіляко сприяв просуванню вгору Сталіна. Замах на заводі Михельсона був спробою Свердлова здійснити внутрішньопартійний переворот і остаточно захопити владу над партією і над країною. Саме тому, аби вийти сухим із води й замести сліди, Свердлов наказав зробити крайньою саме Фанні Каплан, яка вдало «підвернулася під руку». Імена реальних виконавців замаху були приховані, щоб не привести до реального замовника» [32].

Це зовсім не означає, що Свердлов і Троцький були у змові. Але ось що цікаво. Міф про замах на Леніна з боку есерів, який чомусь здійснювала сліпа Каплан, сформувався з 1922 року. Тоді на процесі проти правих есерів свідчення дали колишні есери, а на той момент уже більшовики Лідія Конопльова та Григорій Семенов. Останній взяв на себе відповідальність, як організатор замаху. На той момент він був агентом Розвідувального управління Червоної Армії. Яку контролював самі знаєте хто. Далі думайте, шановні читачі, самі.

Кадр із радянського фільму «Яків Свердлов». Така зворушлива любов. А насправді це «поцілунок Юди». Але на відміну від Євангелія, й Ілліч, і Міраїмович – обидва Юди…

До речі, кулі, якими було поранено Леніна, не підходять до «Браунінга», який буцімто вилучили у Каплан. Причому його було «знайдено» лише на третій день після замаху, хоча заарештували жінку на вулиці за кілька хвилин після пострілів. Ну, а подальша доля Якова Свердлова виявилася особисто для нього трагічною. Після замаху на Леніна він прожив недовго. Достеменно не відомо, як він помер. За офіційною версією – від «іспанського грипу», який тоді лютував у Європі. Заразився Яків Міраїмович ним буцімто 7 березня 1919 року на одному з заводів Орла й «згорів» менш ніж за 10 днів, урізавши дуба 16 березня. Але тут одна неув’язочка. «Іспанка» – вкрай важка і головне, заразна хвороба. А Свердлова просто перед смертю відвідував сам Ленін. Хто б його допустив до тіла? Тоді вигадали іншу, «таємну» версію (пригадуєте «легенду в легенді») – буцімто в Орлі його до смерті побили робітники за «єврейське походження». Але особисто я згоден з висновками низки істо ри ків, що Свердлову по мер ти «допомогли». І був цим «до брозичливцем» Во ло ди мир Ілліч. Яків Ми хай лович справді хворів. На зви чайну застуду. І Ленін його провідував. Увечері 16 березня приїхав до нього на квартиру з тортиком. Яків Міраїмович тортиком пригостився і через півгодини після від’їзду Володимира Ілліча про стягнув ноги. Про візит з тортиком це не вигадки – це встановлений факт. Ленін не міг пробачити «соратнику» ні заводу Михельсона; ні захоплення свого кабінету через годину після фатальних пострілів та фактичної узурпації влади, коли Свердлов відрядив його «на лікування» в Горки на цілих 2 місяці; ні планів усунути від влади уже офіційно. Мало хто проводить паралелі між смертю Свердлова після частування ленінським тортиком 16 березня 1919 року і VIII з’їздом РСДРП (б), призначеним на 18 березня. Там мала розгорітися дуже цікава боротьба за владу між Троцьким та Свердловим, з одного боку, та Леніним і Сталіним – з іншого. Якова Міраїмовича Свердлова урочисто поховали біля Кремлівської стіни. Першим. Саме з нього почався той сатанинський некрополь. Другим поховають тут лише через шість з половиною років потому Михайла Фрунзе, убитого вже Сталіним. А третім – Дзержинського, який помер дуже дивною смертю 22 липня 1926 року. У газеті «Правда» № 60 від 20 березня 1919 року було опубліковано промову В. І. Ульянова (Леніна) на екстреному засіданні ВЦВК «Пам’яті Я. М. Свердлова». З-поміж іншого, вождь світового пролетаріату сказав: «Та робота, яку він робив один в галузі організації, вибору людей, призначення їх на відповідальні посади за всіма різноманітними спеціаль-ностями, – ця робота буде тепер під силу нам лише в тому випадку, якщо на кожну з великих галузей, що ними одноосібно відав тов. Свердлов, ви висунете цілі групи людей, які, йдучи його стопами, зуміли б наблизитися до того, що робила одна людина. Але пролетарська революція сильна саме глибиною своїх джерел. Ми знаємо, що на місце людей, що беззавітно віддали своє життя, поклали його в цій боротьбі, вона висуває шеренги інших людей, може бути, менш досвідчених, менш знаючих і менш підготовлених на початку їхнього шляху, але людей, які широко пов’язані з масами і які здатні на місце найбільших талантів, що пішли, висувати групи людей, які продовжують їхню справу, що йдуть їхнім шляхом, довершуючи те, що вони почали» [33]. Для тих, хто вміє читати поміж рядками, це була пряма й відверта заява з поясненням, чому чи то «іспанка», чи то туберкульоз легень, чи то кляті антисеміти Орла вирвали таку видатну людина з лав. І попередження: так буде з кожним, хто намагатиметься усунути мене з влади, забравши усе до своїх рук.

Переживши небезпеку та зраду свого «соратника», Ленін оголошував, що віднині робитиме ставку на «шеренги», а не на надто хитрих, спритних і амбітних особистостей. І будьте, певні, шановний читачу, інші «соратники» натяк зрозуміли. А особливо тов. Сталін. Він після цього став ще обережніший, ще лагідніший до усіх навколо. Ласкавий такий котик… Зразу ж по тому, навчений гірким досвідом, за підтримки Сталіна, Бонч-Бруєвича та деяких інших товаришів зі свого політичного клану, Ленін лобіює обрання на вакантну посаду голови ВЦВК товариша Михайла Івановича Калініна, який через власну тупість та феноменальні якості лакизи, став «зіц-головою». Але на цьому кремлівські вожді не зупинилися. Аби зовсім позбутися у Москві хоч і суто номінального, але все ж офіційного голови держави, його було посаджено в потяг і на два роки майже без повернення спроваджено на фронти – піднімати бойовий дух червоноармійців. Під час однієї такої поїздки й стався прикрий інцидент з будьонівцями та шубою. Проте після цього гризня в діжці не припинялася. Пацюків ще залишалося доволі: Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Каменєв, Зинов’єв, Радек. І всі: хто відкрито, а хитріші – таємно ненавиділи та боялися один одного. Хочете невеличку ілюстрацію? Дзержинський так боявся замаху на себе, любого, що тримав спеціальний пост біля свого кабінету, а двері до нього наказав замаскувати. Зрозуміло, що не «контрреволюції» боявся – будівля ВЧК охоронялася ретельніше за Державний банк. Боявся «своїх». Знав і про долю Леніна, і про долю Свердлова. Навіть під час прийому хвойних ванн його охороняла молоденька, особисто віддана чекістка Ольга Григорьєва, яка опікувалася тим, аби у цілющий розчин хтось не підмішав отруту. Якось випадково до Дзержинського в кабінет ввалився п’яний матрос і Фелікс Едмундович у паніці миттєво його застрелив, а потім зайшовся у нападі епілепсії…

Пацюків ще залишилося доволі. Хитрих, підступних, злосливих, підлих. Про те, як вижив найсильніший з них – розповідь попереду, коли ми розглядатимемо, що відбувалося після смерті Леніна.

А поки що наступна цікава тема…