Таємна історія Радянського Союзу

Про це відомо усім. Менш відомі деталі. На той момент ядерні сили СРСР і США були неспівставні. Попри усю похвальбу Хрущова, СРСР мав лише 75 міжконтинентальних балістичних ракет. Причому більша їхня частина – це ті самі Р-7, якою запускали Гагаріна. Для війни вони були майже непридатні. По-перше, вони не були нічим захищені, бо таке чудовисько могло стартувати лише з 4 стаціонарних відкритих пускових комплексів у Плесецьку. По-друге, одночасно їх можна було запустити не більше 20. По-третє, на їхню передстартову підготовку потрібно було дуже багато часу – понад добу. По-третє, вони мали дуже низьку якість. Кожен третій випробувальний запуск цих ракет був невдалий. США, як уже говорилося, мали 144 міжконтинентальні балістичні ракети SM-65 «Атлас», з них на бойовому чергуванні 129, з яких 60 – у захищених підземних, а решта в наземних залізобетонних укриттях. При співставній з радянською Р-7(8К72) дальності, вона була значно точнішою. Відхилення цієї ракети від цілі – від 600 до 1 200 метрів. Радянська Р-7 відхилялася на 10 кілометрів, що робило з неї страшидла для мирних американських міст, але абсолютно безпорадною у боротьбі з пусковими установками ракет, сховищами ядерних боєприпасів, військовими аеродромами та військово-морськими базами. А ще американці мали 60 ракет HGM-25A «Титан», також з підземним зберіганням і відхиленням від цілі 900-1 400 метрів. Значно більше СРСР мав ракет середньої дальності – Р-12 та Р-14. Їх було 700 одиниць. Обидві ракети наземного старту, зі стаціонарного установочного столу. Перша мала дальність 2 080, а друга – 4 500 км, але відхилення від цілі в обох 5 кілометрів. Тобто ці ракети могли спопелити міста Європи та Британії, але значно меншу небезпеку являли для військової інфраструктури через невисоку точність. До США ці ракети взагалі не долетіли б.

Про стратегічну авіацію не говоритимемо, бо в СРСР вона тоді була майже відсутня. Тисяча скопійованих з «літаючих фортець» тихохідних застарілих Ту-4 (максимальний радіус дії 3 100 км) до США долетіти не здатні. Але навіть нові 3М, Ту-95 та М-4 хоч теоретично і могли досягнути Америки, шансів цього зробити не мали, бо ще на далеких підходах їх зустрічали винищувачі з усіма сумними для потужних, але беззахисних бомбардувальників, наслідками. А радянські винищувачі прикрити свої бомбардувальники не могли через малий радіус дії. А от американські стратегічні бомбардувальники були грізною зброєю. Скільки їх? Окрім 700 потужних Б-52, були ще 2 000 Б-47 та 150 надзвукових Б-58. Усі вони, навіть Б-47, бойовий радіус якого не дотягував до 4 тисяч км, «дотягували» до території СРСР. Бо їм через океан літати не треба – були бази у Європі, Азії та на Тихому океані. Бази ті «вибити» за допомогою ракет не вийде через їхню низьку точність. Головне – за відносно близької відстані ці машини могли захищатися винищувачами з передових баз та авіаносців.

Та і самостійно, завдяки вражаючій відстані та висоті польоту, ті ж таки Б-52 могли спокійно долати радянську систему ППО, яка не покривала всю територію і не мала на озброєнні ракет з радіусом стрільби понад 35 км. Були ще у Радянського Союзу 25 підводних човнів, які несли балістичні ракети. Проте через гучність пересування цих субмарин та необхідність запуску ракет лише з надводного положення робили їхні екіпажі смертниками, причому такими, що загинуть даремно, не встигнувши випустити свої ракети, дальність дії яких лише 600 кілометрів. Американські підводні човни мали ракети класу «Поларіс» з дальністю 2 200 кілометрів з підводним стартом.

До уже згаданих ракет у Великобританії додамо ще 30 ракет середньої дальності PGM-19 «Юпітер» з дальністю 2 400 у Південній Італії та 15 таких само в Туреччині. Вони накривали усі країни Варшавського договору та усю південну частину СРСР від Грузії і Казахстану до Москви і Мінська. До речі, зацікавленість турецького уряду в розміщенні на своїй території американських ракет була наслідком старих претензій Кремля на чорноморські протоки. Отож, уся ядерна «тріада» американців у кожному своєму компоненті була незрівнянно потужнішою за радянську. Так, кілька ракет могли досягти території США й наробити лиха, але СРСР був би знищений гарантовано.

Найстрашніше, що ні у Лондоні, ні у Парижі, ні у Вашингтоні реального становища не знали. Вони усі там гадали, що СРСР буквально нафаршировано найсучаснішими ракетами, здатними долетіти куди завгодно. Хвалькуватість Хрущова та «показуха» з супутником та Гагаріним зіграли злий жарт. Все було ще нічого, якби Хрущов не пішов на «кубинську авантюру».

Він-то розумів, що в разі ядерного конфлікту реально вдарити по США нічим. Тому завіз свої ракети Р-12 та Р-14 на «Острів свободи». Радянська пропаганда пізніше розповідала, що ракети на Кубу доправили, мовляв, для того, аби захистити кубинців від американської агресії. Неправда. Федір Бурлацький у той час був співробітником Відділу ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Через півроку після завершення «Карибської кризи» йому довелося редагувати лист Хрущова до Кастро, у якому Микита Сергійович писав, «…що прогулювався він якось уздовж берега Чорного моря у Варні з маршалом Родіоном Малиновським. І той сказав, що там, на іншому боці Чорного моря – в Туреччині розміщено військову базу США з ракетами і ядерними боєголовками, яка може протягом 5-6 хвилин знищити Київ, Харків, а через 10-12 хвилин – Москву. Хрущов запитав Малиновського: чому вони можуть дозволити собі мати бази в Туреччині, і в Італії, і в Англії, а нам не можна теж мати якусь базу поблизу Америки? Наприклад, на Кубі. Малиновський сказав: звичайно, це можливо, ось якщо Фідель Кастро погодиться.

Так що, може, він і хотів попутно захистити кубинську революцію, але насправді йшлося про те, щоб продемонструвати силу американцям, домогтися паритету. Хрущов був сильно роздратований тиском Америки, особливо після Берлінської кризи. Він програв цю гру, хоча вважав її справедливою. Треба сказати, що чималу психологічну роль зіграло і те, що ми першими підірвали водневу бомбу» [197]. Саме після повернення з Болгарії Хрущов і «порушив питання» перед вищим політичним та воєнним керівництвом СРСР про ракети на Кубі. Бурлацький дуже цікаві свідчення дає. Вони характеризують і моральне обличчя комуністів, і рівень їхнього професіоналізму, який зберігав такий само хаос в управлінні, прийнятті рішення, контролі та небажання брати на себе відповідальність, які були й у минулі десятиріччя. А ще ці свідчення ще раз ілюструють рівень інтелекту та моралі самого Хрущова.

Що таке 15 ракет під Ізміром, причому морально застарілих, коли з-під Барі на тебе націлено 30, а ще 60 з Англії, а ще 126 із США, а в небі безперервно висять десятки Б-52 з бомбами та крилатими ракетами на борту. Але Микиті Сергійовичу просто закортіло… Звернімо увагу на ось ці слова високопоставленого комуністичного функціонера: «Все-таки ми розуміли, що американці – цивілізовані люди, що вони не підуть на ядерну війну, яка може переполовинити їх населення. Американці ж підозрювали в нас розбійників у деякому сенсі. Але мені особисто Макнамара (тоді – шеф Пентагону. – прим. «Известий») потім сказав, що 27-го числа, ввечері, він думав: чи побачу я завтра схід сонця? Тобто вони були вражені більше, ніж ми. Та й більш поінформовані.

Преса галасувала, населення готували, сховища» (там само). Тобто Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, Міністр оборони Родіон Малиновський, Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв та інші радянські бонзи, включно з блюдолизом другого розряду Федором Бурлацьким знали, що американці люд цивілізований і першими не вистрелять. Тому вирішували чи стріляти самим, чи трохи почекати слушного моменту, а чи продовжувати блефувати за принципом «тримайте мене семеро». Навіть «слабка» Р-12 з Куби долітала до Вашингтона. А Р-14 з Куби досягала не лише Чикаго та Нью-Йорка, але й Східного узбережжя США. Зараз із розсекречених матеріалів відомо, що СРСР загалом завіз на Кубу 162 одиниці ядерних боєприпасів. Юридично розміщення радянської ядерної зброї та засобів її доставки на Кубі не було порушенням міжнародних норм. Але у тій драмі, яку назвали «Карибською кризою», головну роль зіграв страх. Американці просто злякалися. Хрущов – будемо відверті – часто поводився, мов псих, і психом виглядав. Якщо людина з трибуни ООН кричить, що усім «покаже «кузькіну мать», а потім, вирячивши очі волає «Я, може й піду на дно, але усіх вас за собою потягну!» – від неї всього можна чекати. З сесійної зали ці «виступи» виглядало моторошно… А

тут усі дії СРСР свідчили про небезпеку, що він ударить першим. Плюс абсолютно неадекватні психічно хворі (у буквальному сенсі цього слова) криваві маніяки-фанатики брати Кастро, Че Гевара та їхні товариші на чолі Куби, які вимагали ядерного удару по «американських імперіалістах», хай навіть Кубу разом з усім населенням американські термоядерні бомби перетворять на шматок шлаку без жодних ознак життя. І отут головне питання: а, чого власне, американці вжахнулися? Вони ж були упевнені, що з території СРСР на США спрямовані сотні, а, може й тисячі міжконтинентальних балістичних ракет. Розвиток тогочасних систем ППО не дозволяв з ними боротися. Ну ще сотня під боком на Кубі з’явилася і що з того? Тим паче, що усі разом вони не злетять, а низький підльотний час у порівнянні з міжконтинентальними ракетами має й інший бік медалі – Куба острів маленький. Після старту перших ракет прилетить «отвєтка» і решту Р-12 та Р-14 буде «обнулено».

Тут відповідь одна: президент США та американські генерали добре знали, що бойових міжконтинентальних балістичних ракет у Хрущова майже немає. Що він блефує. Що запуск Гагаріна – чистісінька «показуха». Що Хрущов бреше. Тому вони спокійно дивилися на те, як Микита лупить черевиком в ООН. Але все змінилося, коли на Кубі з’явилися ракети середньої дальності. Це вже була реальна загроза, причому від людей, які в очах американців були неадекватними. От звідки паніка. От чому військові вимагали від Кеннеді вдарити першими, хоча б по Кубі або принаймні кинути на острів масу військ – командувач радянськими силами на Кубі генерал Плієв міг у відповідь запустити ракети, але, на думку начальників американських штабів, ризик був виправданий.

Та президент США проявляв дивовижну стійкість і холоднокровність. Навіть у найстрашніший день кризи, «Чорну суботу» 27 жовтня 1962 року, коли радянські зенітники на підльоті до військової бази США Гуантанамо (Куба) збили американський літак-розвідник U-2, що, як свідчать очевидці, до смерті налякало уже Хрущова, який зрозумів, що може вже й «доблефувався». Причина такої холоднокровної поведінки Джона Кеннеді і його генералів, які вимагали знищення Куби, чомусь не боячись удару ракетами з території СРСР все та сама – їм було відомо, що за будь-яких обставин удару не буде. А якщо одночасно шандарахнути і по Кубі і по СРСР, знищивши стартові майданчики Плесецька – війну буде виграно, хоча Європою, по якій вдарить СРСР, доведеться пожертвувати.

Щоправда після такої ядерної катастрофи на планеті буде не так комфортно жити, але інтереси США вищі за інтереси навіть європейських союзників. Така була важка картина. Якщо коротко. Бо про «Карибську кризу» окрему книжку требу писати, аби більш-менш детально висвітлити події та озвучити основні версії. І тут виникає інше запитання: звідки у Вашингтоні мали настільки детальне уявлення про радянську ядерну «неміч»?

Уже доведено, що ключову роль в інформуванні Заходу зіграв полковник ГРУ ГШ МО СРСР Олег Пеньковський. Залишаються лише питання мотивів і таємних пружин, які змусили 43-річного полковника з блискучими кар’єрними перспективами (його покровителем були головнокомандувач ракетними військами та артилерією Сухопутних військ маршал Варенцов та всемогутній начальник ГРУ Іван Сєров) піти на зраду. Щодо цієї людини багато суперечок і я відсилаю читачів до широкого спектру відповідної літератури.

Схиляюся до версії, яка на мій погляд є найбільш вірогідною і багато чого пояснює: «Пеньковський не був шпигуном, а талановито впровадженим агентом, і «справа Пеньковського» є успіхом не західних, а радянської розвідки, чиїм завданням було довести до відома США справжній стан справ в СРСР. Казки Хрущова Заходу про виняткову військову могутність і ядерний потенціал Радянського Союзу могли дуже дорого коштувати, що підтвердила Карибська криза. При цьому є свідок, що заслуговує на довіру, який заявив кореспондентові, що Сєров йому особисто говорив, що сам давав Пеньковському завдання. А Ерлена Гончарова передала фразу, нібито сказану при ній Пеньковським, що він «буде як Зорге» [198]. Звернемо увагу, що на британську розвідку Пеньковський виходить у квітні 1961 року, зразу після запуску у космос Гагаріна. А Ерлена Сергіївна Гончарова – це донька маршала Варенцова…

Отже, неймовірними колективними зусиллями й ціною життя Пеньковського Хрущова змусили відступити. СРСР забрав свої ракети з Куби. США – свої з Італії та Туреччини (американці й так мали намір їх демонтувати через застарілість) і криза минула. Але не для самого Хрущова.

Саме літо-осінь 1962 року стали початковим етапом формування серед радянського істеблішменту системної опозиції проти нього й створення змови, яку очолили молоді амбітні апаратники. «У надрах вищого партійного керівництва почала визрівати змова. Його центром став КПК на чолі з Шелепіним і КДБ на чолі з Семичастним. До нього приєдналося більшість членів Президії і низка секретарів обкомів партії. Передбачалося змістити Хрущова на засіданні Президії ЦК КПРС і затвердити це рішення на спеціально зібраному для цієї мети пленумі ЦК КПРС» [196]. Колишньому голові КДБ Олександру Шелепіну 45 років. Він був особистим висуванцем Хрущова. Своє прізвисько «Залізний» отримав за те, що спокійно наказав розстріляти беззбройний натовп у Новочеркаську. На момент змови Шелепін – голова Комітету партійно-державного контролю, тобто у складній радянській Ієрархії входив до першої десятки. Діючому голові КДБ Володимиру Семичастному 40 років. На посаду його просунув особисто Хрущов. Семичастний вважався людиною і протеже Шелепіна.

Російський історик Рудольф Піхоя чомусь не назвав ще двох активних організаторів змови – Леоніда Брежнєва та секретаря ЦК КПРС Миколу Підгорного. Першому вже 57 років і він не має впливу – на посаду голови Президії Верховної ради СРСР тоді за традицією ставили керованих осіб, які не мали ваги. Другому 60 років і він доволі впливовий. Обох об’єднують дві риси: непрофесійність і велика жага влади. Цікаво те, як вони потрапили до кола більш молодих змовників. «Секретарям ЦК Леоніду Іллічу Брежнєву і Миколи Вікторовичу Підгорному повідомили, що один з офіцерів охорони КДБ чув, як Хрущов говорив, що «цих двох дурнів – Льоню і Колю - треба знімати з роботи» [199].

Але не Шелепін, не Підгорний і тим паче не Брежнєв були в центрі змови. Керував нею «сірий кардинал» Микола Романович Миронов. Не чули про такого? І недаремно. Бо пізніше було зроблено усе, аби цю людину забули. Миронов був страшною людиною для тих, хто розумівся на реаліях тогочасного владного істеблішменту. Здавалося б ну, що це за посада - завідувач Відділом адміністративних органів ЦК КПРС. Але…

Саме Миронов, обіймаючи цю посаду, начебто від імені партії (а насправді від свого) був куратором усіх силових структур СРСР. Від армії і КДБ до прокуратури й міліції. У Збройних силах жодне призначення від командира дивізії і вище не могло відбутися без візи Миронова. Маршали залежали від людини, яка мала звання лише генерал-майора. Сам міністр оборони Родіон Малиновський завжди їздив до Миронова у його кабінет і ніколи не було навпаки. Номера службового телефону цієї людини не було навіть у довіднику ЦК КПРС. «У країні М. Миронова знали мало, широким масам його ім’я нічого не говорило. Але в керівництві партії, в силових структурах його добре знали: це була сильна і авторитетна постать. Він мав колосальну політичну волю та вміння досягати поставлених цілей. Про ступінь його впливу на вище керівництво країни, включаючи Л. Брежнєва, ходили легенди» [200]. Важко сказати, які погляди на політику, економіку, соціальну сферу мав цей таємничий «сірий кардинал». Судячи з того, що майже всю свою кар’єру він провів на «комісарських» посадах та в КДБ і оточення добирав собі з числа «політруків», нічого доброго для країни посилення його влади не обіцяло.

«До мене він підходив досить акуратно і довго. Ми спілкувалися сім’ями на дачах ЦК в Усові, жили по-сусідству. На прогулянках він, не поспішаючи, з’ясовував моє ставлення до Хрущова, до ситуації в країні. Наші оцінки були співзвучні. Я гадаю, що так само він вибирав і інших людей. Майже всіх, кого я знаю, до справи залучив він. За кілька днів до початку пленуму ми були на

черговий прогулянці. «Вирішено, що ти підеш з ЦК. Будеш призначений головою

Держтелерадіо» [199].

1964 рік. Л. І. Брежнєв вітає М. С. Хрущова з присвоєнням йому звання «Герой Радянського Союзу».

Невдовзі Микиту Сергійовича привітають інакше…

Це із спогадів М. М. Мєсяцева, який тоді був заступником у завідуючого відділом ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями комуністичних країн Юрія Андропова. Так обережно, поетапно, нишком розповзалася змова, обиралися її учасники, заохочені обіцянками високих посад.

Першим етапом послаблення влади Хрущова стала справа полковника Пеньковського. Її використали для того, аби зняти з посад кількох впливових військових, які стояли на боці Хрущова, замінивши на своїх. На той час не лише зусиллями Миронова, але й стараннями самого Хрущова вище керівництво армії переживало стосовно нього емоції, близькі до тих, що буяли у серці Отелло, коли той клав руки на горло Дездемоні. Бо нестямно закоханий у ракети Хрущов буквально громив армію, скорочуючи її не лише чисельно. «Якщо ми маємо ракети – навіщо нам артилерія? Якщо ми маємо ядерну зброю – навіщо нам танки» – приблизно такі аргументи висував Перший секретар.

Тому армія також була на боці змовників, тим більше, що додавався фактор Миронова… Але основний удар «справа Пеньковського» завдала по одному з найвірніших приятелів і опор Хрущова – начальнику ГРУ Іванові Сєрову. Його звинуватили у «втраті пильності», понизили у званні і відправили до Туркестанського військового округу опікуватися тамтешніми військовими навчальними закладами. Причому зроблено це було руками самого Хрущова, якому хтось нашептів, що «провал» Сєрова завдає удару і його особистому престижу.

Найцікавіше знаєте що, колеги? Комітет партійно-державного контролю створено за ініціативи Хрущова, а Шелепіна поставлено ним керувати за ініціативи Хрущова, аби зменшити вплив Миколи Миронова. Формально КПК мав боротися з хабарництвом та корупцією на всіх рівнях державної влади. «У березні-квітні 1963 р КПК отримав право контролювати Збройні сили, КДБ і Міністерство охорони громадського порядку. На практиці ж влада перетікала від Хрущова, який по півроку їздив по закордонах, до його ставленика Шелепіна» [196].

І знову з Рудольфом Піхоя не можна погодитися. Не стосовно тривалості подорожей закордонних. Микита Сергійович справді полюбляв таке. Знаменита його поїздка в США (формально на роботу в ООН) тривала, наприклад, місяць. Не можна погодитися в оцінці російським істориком особистостей. Замість себе Хрущов залишав «на господарстві» свою «праву руку» – другого секретаря ЦК КПРС Фрола Романовича Козлова, який був його особливо довіреною людиною. А Шелепін був лише «лівою рукою», яка мала віджимати вплив «сірого кардинала» Миронова.

При цьому Шелепін і його друг Семичастний ненавиділи Козлова лютою ненавистю. Хрущов був ким завгодно: вітрогоном, базікалом, самодуром авантюристом, прожектером, але точно ким він не був – то це дурнем. Дурники у тому кодлі, особливо біля Сталіна, не виживали. Тому хитрий Микита Сергійович намагався нацьковувати субдомінантів одного на одного поодинці та цілими зграями і грати на противагах.

Але тут сталася біда. 11 квітня 1963 року під час прогулянки на дачі Фрол Романович Козлов несподівано втратив свідомість. Терміново викликані лікарі діагностували важкий інсульт. Незважаючи на всі зусилля медичних світил, Козлов не одужав і зійшов із владного Олімпу. Таким чином Хрущов втратив своїх найвідданіших і найвпливовіших прибічників. Біля нього залишилися дві групи: Шелепіна-Семичастного та Брежнєва-Підгорного. За ідеєю, вони мали поборювати одна одну. Тому хитрий лис Хрущов зробив слабкого і малоспроможного Леоніда Ілліча другим секретарем ЦК КПРС, «піднявши» до секретаря ЦК ще і його приятеля Підгорного.

Отут до цих двох і довели оту фразу Хрущова про «Льоню і Колю», залучаючи до змови. Тимчасово (Миронов майстерно смикав за ниточки) дві групи об’єдналися заради спільної вигоди. Коли Хрущову через його сина довели інформацію про змову і назвали імена Семичастного та Шелепіна – той не повірив: хто, ці хлопчаки та проти мене?! Підвели зарозумілість і самовпевненість.

До того ж Шелепін усім був зобов’язаний Микиті Сергійовичу – саме той його вивів на найвищу орбіту у радянській номенклатурі. Проте, як кажуть, від користі серце кам’яніє… Засідання Президії ЦК КПРС 13 жовтня 1964 року перетворилося на партійний суд над Хрущовим. Йому пригадали все. Берлін і Кубу; скорочення армії і кукурудзу; тривалі закордонні вояжі і культ особистості; раднаргоспи і «рязанську авантюру»; «лисенківщину» і «зв’язки з капіталістами». Відчуваючи одностайність «субдомінантів», Хрущов капітулював: «Не прошу милості – питання вирішене. Я сказав т. Мікояну – не боротимусь, основа одна. Навіщо шукатиму фарби і мазатиму вас? І радію – нарешті партія виросла і може контролювати будь-яку людину. Зібралися – і мажете гівном, а я не можу заперечити. Відчував, що я не даю раду, а життя чіпке, зазнайство породжувало. Висловлюю прохання про звільнення. Якщо треба – як треба вчинити, я так і зроблю. Де жити? Дякую за роботу, за критику» [196].

За процедурою позбавити посади Першого секретаря ЦК міг лише Пленум. Його зібрали того ж дня. Жодних питань чи якоїсь опозиції не виникло. Упоралися менш ніж за годину. КДБ за командою Семичастного блокувало посольство США, аби Хрущов туди не утік і звідти до народу не звернувся (американським шпигуном його вважали чи що?), але такі заходи виявилися зайвими. Єдиного, чого тоді не закидали Хрущову – це «подарунок» Україні у вигляді Криму. Бо всупереч донині розповсюдженому міфу, то була не особиста забаганка першого секретаря ЦК КПРС, а колективне рішення, продиктоване об’єктивною необхідністю. Так Микита Сергійович Хрущов позбувся усіх своїх посад і опинився на почесній пенсії.

До слова, «добрий» Брежнєв пропонував Микиту Сергійовича ліквідувати фізично, влаштувавши йому автокатастрофу або пригостивши тортиком, але подумавши, Семичастний і Підгорний від пропозиції відмовилися. Той таки Пленум, який формально зняв з посади Хрущова, затвердив Першим секретарем ЦК Леоніда Брежнєва. Причому спочатку його фігура розглядалася як тимчасова. Усі це чудово розуміли.

Так само, як розуміли, що за ним насправді стоїть земляк – всемогутній Микола Миронов, який, мов той кардинал Рішельє, руками Брежнєва мав прибрати клан Шелепіна. Леонід Ілліч також розумів, що він є тимчасовим секретарем. Власне, тоді офіційно було проголошено повернення до «ленінських принципів» колективного керівництва і Брежнєв розділив владу з Підгорним та з представниками протилежного клану – Шелепіним і Олексієм Косигіним – дуже впливовим і компетентним членом Президії, який отримав посаду голови Ради міністрів.

Таким чином влада в державі розподілилася між двома кланами, один з яких керував партією, а інший – урядом. Сам Микола Миронов планував собі посаду голови КДБ. З неї було дуже зручно – не перебуваючи на перших ролях, розігрувати складну шахову партію в боротьбі за владу.

Очевидно, діючий голова КДБ Володимир Семичастний та його бос Шелепін були проти такого розвитку подій. І їм раптом дуже пощастило: вже через 5 днів після Пленуму Микола Миронов загинув в авіаційній катастрофі. Офіційно літак Іл-18 з військовою делегацією СРСР на борту через помилку пілотів розбився на горі Авала в Югославії, куди мав прибути на святкування 20-річчя з дня визволення Белграда від нацистів.

Залишається лиш гадати, чому впливового функціонера понесло на ті урочистості саме у той момент, коли у Москві розгорталася боротьба за кадрові перестановки. На похованні старого друга (вони були знайомі з юності) Брежнєв ридма ридав. Він був на 7 років старший за Миронова, проте завжди визнавав його інтелектуальну перевагу й в усьому його слухався.

Після загибелі «сірого кардинала» радянської політики боротьба за владу між Леонідом Брежнєвим та Олександром Шелепіним розгорнулася на повну потугу. І фаворитом тепер був останній.

У квітні 1965 року партійний функціонер Микола Мєсяцев (це той самий, кого Миронов посадою голови Держтелерадіо купував, пригадуєте?) називав Шелепіна майбутнім Генеральним секретарем. Анастасія Філатова, дружина диктатора Монголії Юмжагийна Цеденбала згадувала: «Мєсяцев справді кричав: «Ось майбутня величина!» – це було при мені. Всі сиділи напідпитку, можливо, радянський посол або офіцер спецслужб поінформував своє керівництво…» [201]. Але в цілому «команда» Брежнєва виявилася таки сильнішою. Секретар ЦК КПСС Юрій Андропов чимало допоміг Леонідові Іллічу з комунікацією із Заходом.

Саме Андропов був розробником «політики зближення», яка довгий період була «фірмовим знаком» Брежнєва. Костянтин Черненко завідував Загальним відділом ЦК КПРС, його характеризували як «орговика найвищого класу». Не було такого питання, яке б він не міг вирішити. Микола Тихонов був заступником голови Ради міністрів, противагою Косигіну, «очима і вухами» Брежнєва. Микола Щолоков керував Міністерством охорони громадського порядку (так тоді називалося МВС) СРСР. Михайло Суслов – ярий «сталініст», секретар ЦК, був куратором ідеологічної роботи та цензури в СРСР. Міністра іноземних справ Андрія Громико навіть рекомендувати не треба. Достатньо сказати, що він протягом 28 років керував зовнішньою політикою СРСР.

Дмитро Устинов – ще в часи Сталіна працював (і блискуче) наркомом озброєнь, після війни керував військово-промисловим комплексом СРСР, на момент зіткнення груп Брежнєва-Шелепіна – перший заступник голови Ради міністрів і куратор оборонної промисловості. Усі вони складали таке собі таємне «Мале Політбюро» при Брежнєві, яке вирішувало усі найважливіші питання.

Як результат, у 1967 році, після тривалої напруженої боротьби клан Шелепіна було повалено. Самого Олександра Миколайовича відправили керувати радянськими профспілками – посада для невтаємничених красива, але третьорозрядна. Семичастного на посаді голови КДБ змінив Андропов, а його самого відправили першим заступником Ради міністрів УРСР, посада менш престижна навіть за першого секретаря обкому партії.

Так почалася майже вісімнадцятирічна епоха «дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва…