Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

«ГОРБІ»: КРИВИЙ І КРИВАВИЙ ШЛЯХ ДО ВЛАДИ

Досі сперечаються, хто стояв за приходом до влади Михайла Горбачова. Найбільш поширена версія – своїм наступником його назвав сам Юрій Андропов, який бачив в молодому, енергійному і компетентному соратникові продовжувача його Перебудови.

Є свідчення (Чазов), що прізвище Горбачова ще Брежнєв називав, що взагалі неймовірно. Але перед тим, як розглядати сходження Михайла Сергійовича до вершин влади, поговоримо трохи про загадки його молодості.

А їх вистачає. У 17 років школяр Горбачов працював помічником комбайнера, за що отримав орден Трудового Червоного Прапора. Комбайнером був його батько, Сергій Андрійович Горбачов, який за свій трудовий подвиг отримав найвищу державну нагороду – орден Леніна.

Що ж такого героїчного зробили батько з сином? Під час жнив за 20 днів вони намолотили аж 8 тисяч 888 центнерів зерна. Майже 889 тонн. По 44,5 тонни на день. Ух… У своїх спогадах про цю легендарну історію Михайло Сергійович оповідав, що в нього пальці не гнулися від мозолів, а через перенапруження кров носом йшла. Красиво. Проте кожен, хто має хоч якесь уявлення про сільське господарство, скаже вам, що історія героїчних здобутків батька з сином – як висловився один з критиків – «художній свист». І ось чому. Працювали тато з сином на зернозбиральному комбайні «Сталінець-6».

Це відомо з указу про нагородження. То було таке одоробло, що його тягав трактор. Гусеничний типу СТЗ-3. Зі швидкістю дуже неквапливого пішохода. А ще комбайн ламався і потребував часу на ремонт. Хто працював у сільському господарстві знає – елементарна заміна ножа на жатці забирає чимало часу. А ще бувають негаразди з трактором і його теж треба ремонтувати.

Отож 44,5 тонни зерна на добу – це фантастика, особливо з огляду на тодішню врожайність. Накиньте ще 15% площі на втрати зерна при обмолоті, які цей комбайн мав. Трактору з причепленим до нього «Сталінцем», аби намолотити 8888 центнерів зерна, треба було обробити площі, які нині обробляють сучасні комбайни типу знаменитого американського «John Deere».

Комбайн «Сталінець-6», на якому батько та син Горбачови буцімто здійснювали свій трудовий подвиг, міг бути причеплений і до зовсім уже древнього трактора. Утім і сам комбайн – одоробло.

Ідемо далі. Помічник комбайнера – це робота насправді неважка. Його обов`язок – кілька разів на зміну покрутити штурвал соломонакопичувача та ще пантрувати за кількістю зерна в бункері. Плюс бути у комбайнера та тракториста «на побігеньках» – водички принести, маслянку подати або ключа 22х24. Помічників комбайнерів «штурвальними» і називали. Так що звідки мозолі страшні на руках у юного Михайлика з’явилися – особисто для мене загадка. І ще. Не сам-один Горбачов штурвал в юності крутив – помічниками комбайнерів, як правило, хлопчаки-школярі й працювали. От що дивно: батько та син орденоносці, герої «битви за врожай», знаменитості. Про них мали б знімати кінохроніку, друкувати їхні портрети в районних, крайових та навіть центральних газетах. Яка тема для пропаганди! Але жодної світлини юного героя на тлі його комбайна знайти не вдається. Доводиться вірити на слово.

Тракторист теж з цієї історії кудись подівся, бо він також мав отримати, як мінімум, орден Леніна. Але про нього Михайло Сергійович чомусь узагалі у спогадах не згадує. Ще одна дивина – цифра 8888 центнерів, намолочених Горбачовими, і невідомим трактористом. Особисто я не люблю таких «цікавих» чисел. А ви, люб’язний мій читачу?

Порівняймо Горбачових зі знаменитим (зараз не говоримо про те, наскільки його досягнення реальні, а наскільки «дуті») Василем Синельниковим. У 1950 році за 25 днів роботи (на 5 днів більше, ніж у Горбачових) на більш досконалій моделі «Сталінця-6» він намолотив 8333 центнери (на 50 тонн менше ніж у Горбачових) за що отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Це був настільки знаменитий «стаханівець», що його слава гриміла на увесь СРСР, він мав, крім геройської зірки, 4 ордени Леніна, орден Трудового Червоного Прапора та 5 медалей Виставки досягнень народного господарства.

Виходить, що батько та син Горбачови «крутіші» за нього були, але геройських звань, передовиць в газетах і поїздок до Москви не удостоїлися. Нікому не нав’язую своєї думки, але найімовірніше пояснення усіх цих чудасій одне: з Горбачових різними хитрими прийомами штучно ліпили передовиків. Як із Стаханова ліпили героя. Кожен район мусив мати таких. Подвиг їхній був «одноразовий». Ніколи більше Горбачови ні разом, ні окремо до таких професійних висот, на відміну від Синельникова, навіть не наближалися.

У той час, коли Горбачови творили свій подвиг, Пантелеймон Юхимович Гопкало, дідусь Михайла Сергійовича, був у районі одним із партійних «авторитетів», очолював районний земельний відділ.

Але домовимося: до трудових звершень батька та сина і отримання ними найвищих державних нагород це стосунку не має. Далі пішла суцільна фантастика. Тут-таки старшокласник Михайло Горбачов стає кандидатом у члени КПРС. І він вступає на юридичний факультет Московського державного університету поза конкурсом, як кавалер ордена. Через 2 роки він стає повноправним членом партії, одночасно займаючись «комсомольською роботою». Отримує диплома з відзнакою, повертається «за розподіленням» на Ставропольщину, працювати у прокуратуру. Та слідчим він не став – вже через п’ять(!) днів він опиняється на іншій посаді, яка раптово виявилася вакантною. І не на абиякій – одразу заступником завідувача відділом агітації та пропаганди Ставропольського крайкому ВЛКСМ. Півжиття можна було покласти, аби досягнути таких висот. А тут – через 5 днів після прибуття із Москви…

Далі – крутіше. Уже через рік він стає першим секретарем Ставропольського міськкому ВЛКСМ (у 25-річному віці), а ще через два роки другим, а потім і першим секретарем Ставропольського Крайкому ВЛКСМ. На той момент (1961 рік) йому було 30. Якщо ми подивимося на подальшу кар’єру цієї людини і з огляду на її минуле, складається стійке враження, що чиясь невидима, але могутня рука, піднімала його владними щаблями. Чия? Коли Горбачову виповнилося 39 років, його кандидатура розглядалася не предмет посади заступника голови КДБ, яким тоді керував Андропов, і з цього хтось робить висновок, що то саме Юрій Володимирович тягнув за чуба молодого прогресивного діяча. Але не все так просто…

У зграї вищої радянської номенклатури особливі закони існування. Вони пильно стежили один за одним, усіляко намагаючись посилити свої позиції та не допустити посилення інших. У т. ч. і через протягування на певні посади «своїх» людей. Класична схема, коли до міністра, який є ставлеником, наприклад, Черненка заступником свою людину просуває його противник Громико. І навпаки. Відтак мусимо шукати того, хто «рекомендував» Андропову у заступники Горбачова, і чому призначення зірвалося. Аналіз наявної інформації дає підстави припустити, що це був… Михайло Суслов. Сам «Горбі» згадував: «Михайла Андрійовича я знав давно, зі Ставропіллям він мав міцні зв’язки. У 1939 році його було направлено до нас з Ростова першим секретарем крайкому. На Ставропіллі з його діяльністю пов’язують вихід з періоду жорстоких сталінських репресій 30-х років» [234]. Суслов справді очолював Ставропільський крайком ВКП(б) протягом 5 років. Але спілкуватися тоді з ним маленький Михайло не міг. У 1948 році, коли він з батьком ставили небачені рекорди, Суслов був вже секретарем ЦК ВКП(б). У 1952 році, коли нікому не відомого 21-річного студента Михайла Горбачова приймали в партію, Суслов став членом Президії ЦК КПРС – не допнешся до нього, навіть ставши навшпиньки. У 1961 році, Суслов був членом Політбюро і жодним чином не міг знати якогось там першого секретаря крайкому ВЛКСМ, бо надто високо знаходився у радянській ієрархії. А Михайло Сергійович не просто про давнішнє знайомство розповідає, а наголошує на тих часах, коли Суслов Ставропіллям рулив. Як розгадати цю таємницю?

Наприкінці 30-х маленький Мишко справді не міг спілкуватися із Сусловим. А от його родичі – цілком. Йдеться про діда – Пантелія Гопкала та дядька – Сергія Пантелійовича Гопкала. Тут ми можемо спиратися лише на те, що сам Михайло Сергійович розповідав, а він прибрехати завжди умів, особливо в останні роки, зображаючи «демократизм» та роблячи із себе та своїх родичів «гуманістів». Дід його ще у 1928 році вступив у партію й був одним з перших організаторів колгоспів. Очолював один з них. Разом із сином Сергієм організовував штучний голодомор, вилучаючи у голодних селян зерно.

За спогадами Горбачова, дід був буцімто невинуватий –то все дядько: «Його син Сергій, запеклий п’яниця, займався вилученням майна у куркулів. Маленькому Михайлу було шкода цих людей, і, як він пізніше згадував, йому було не по собі, коли дядько брав його з собою в «рейди». Хлопчик, від якого вимагали допомогти обшукати будинок або горище, намагався замовчувати про цінні знахідки, за що йому потім діставалося» [235].

Тут теж відвертий «художній свист». Михайло Сергійович звалює провину на дядька-алкаша, про якого абсолютно нічого не відомо. А заразом робить з себе «гуманіста». Він народився 2 березня 1931 року. І коли комуністи та комсомольці грабували «куркулів», а цей період припав на 1930-1934 рр. просто фізично не міг нишпорити по горищах та льохах. А от дідусь його і батечко (теж комуніст) – цілком. Але про них Михайло Сергійович – ані словом. У 1937 року дідуся, як багатьох комуністів, заарештували і за словами Горбачова, навіть катували. Проте тому пощастило. Його вже буцімто засудили до розстрілу, але… «…Пантелія Юхимовича врятувала зміна «лінії партії», лютневий пленум 1938 року, присвячений «боротьбі з перегинами».

Зрештою, у вересні 1938 року начальник ДПУ Красногвардійського району застрелився, а Пантелія Юхимовича було виправдано і звільнено. Вже після відставки та падіння СРСР Михайло Сергійович заявляв, що розповіді діда слугували одним з факторів, що схилили його до неприйняття радянського режиму» [236]. Тут Михайло Сергійович усе подає так, начебто злий чекіст саме через його дідуся вкоротив собі віку. Ну і звісно, про «неприйняття» почав розповідати, лише після розвалу радянського режиму, який буцімто усе життя ненавидів, але ж ти диви – усіляко його укріплював і захищав – у Тбілісі саперними лопатками десантників, у Вільнюсі танками і кийками спецпризначенців…

Але і це все теж «свист». По-перше, письменники, які слухають байки Горбачова та пишуть про нього хвалебні книжки, мусять знати, що 1938 року ДПУ вже не існувало. Ще у 1934 році його було реорганізовано у ГУДБ – Головне управління державної безпеки, яке увійшло у склад НКВС. Це дрібниці. Але вони підкреслюють рівень «правди», що її нагромадили навколо Горбачова. По-друге, його дідуся випустили не одразу після того, як начальник неіснуючого райвідділу ДПУ пустив собі кулю в лоба, а лише у грудні. По третє, якщо той начальник і застрелився, то не через Пантелія Гопкала – саме у вересні, хоч формально нарком Єжов і перебував на посаді, але фактично апаратом НКВС керував уже Лаврентій Берія, який розпочав «чистки» від людей свого попередника. А випустили Гопкала у грудні, як і тисячі інших тому, що саме цього місяця Берія офіційно вступив на посаду.

Уже в лютому 1939 року дідусь Горбачова знову стає головою колгоспу і це піднімає перед нами завісу таємниці «давнього знайомства» Горбачова з Сусловим. Справа у тім, що саме у лютому 1939 року Михайла Суслова було призначено Першим секретарем Ставропільського крайкому. Упевнений: це не звичайний збіг у часі. Новопризначений секретар крайового комітету, звісно, почав «зачистки» старих кадрів. Справа йшла туго. Слово Горбачову: «У бесіді зі мною він згадував, що обстановка була вкрай важкою, а його перші кроки щодо виправлення помилок зустрічали опір частини кадрів. Конференція Кагановицького району міста Ставрополя прийняла рішення, яке оголошувало ворогами народу усе бюро крайкому на чолі з Сусловим» [234]. Якщо там було настільки гаряче, Суслов мав спиратися на когось. І дід Михайла Сергійовича цілком міг бути серед таких людей.

Знов-таки, нам майже невідомі деталі біографії товариша Гопкала, але звернімо увагу: у 1937 році його звинувачували у «троцькізмі». Для звичайного голови колгоспу і рядового партійця – надто сильно. Але якщо він входив до місцевої партійної еліти, наприклад, був членом бюро райкому або й трохи вище, цілком міг стати одним із наближених до Суслова та зберегти з ним зв’язки. Тоді знаходять пояснення й дивні кар’єрні стрибки молодого Михайла, починаючи з «трудового подвигу» і закінчуючи отриманням посади Першого секретаря Ставропільського крайкому партії.

Коли після зміщення з посад Хрущова восени 1964 року Перший секретар Ставропільського крайкому Федір Давидович Кулаков (у нього збиралися змовники) йшов на підвищення до Москви, він відрекомендував Горбачова своєму наступнику Леоніду Єфремову як «дуже перспективного працівника».

На той момент Михайло Сергійович уже «рулив» партійними кадрами краю на посаді завідувача партійними органами крайкому. Посада – на секундочку – дорівнювала посаді секретаря крайкому. Єфремову, як розповідають, він «не приглянувся». Ще б пак: він був «хрущовцем» і після падіння Микити Сергійовича Єфремова відправили з Москви до Ставрополя у «заслання», а Михайло Сергійович – людина Суслова та Кулакова, який був другом Брежнєва, за допомогою якого й став секретарем ЦК, а пізніше й Політбюро.

Новий голова крайкому намагався призупинити поступ Горбачова кар’єрними сходами, але марно. За його словами, того підтримували з Москви і вже у вересні 1966 року він стає Першим секретарем Ставропольського міськкому партії. Не проходить і двох років, як Горбачов – Другий секретар Ставропольського крайкому (відповідальний за ідеологію та негласний «смотрящій» за першим секретарем), а ще через півтора року посуває Єфремова і 10 квітня 1970 року стає Першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС. Для 39-річної людини, якщо хто розуміє реалії тих часів – це хоч і не карколомний, але все ж стрімкий злет. На цій посаді Горбачов зарекомендував себе як кричуще непрофесійний, ні на що не здатний, окрім «показухи», кар’єрист. Уже в ті часи він виявив головну свою якість – авантюризм. Прагнув підняти тваринництво. Набудував тваринницьких комплексів і кинув.

Скільки їх стояли порожніми, аж поки не зруйнувалися… Або ось знаменитий «Іпатовський метод» збирання врожаю, – хто цікавиться історією цього – не побоюся сказати злочину – знайдуть в Інтернеті. Коротко його суть: Горбачов запропонував роздільне збирання зернових: спочатку за 4 дні швидко звалити пшеницю у валки, масово застосувавши техніку з сусідніх районів, а потім за 8 днів обмолотити, працюючи по 20 годин на добу.

Цей агроном-заочник відмовлявся слухати заперечення: уночі колос на землі набирав вологи від роси і при обмолоті від 25 до 50% зерна в ньому залишалася. Зате такий «метод» давав змогу відрапортувати що збирання зернових тривало 12 днів замість 20-25. Це дуже гарно виглядало у телевізійній програмі «Время». Кандидат сільськогосподарських наук В. Шевченко: «Про новий метод збирання врожаю дізнався старіючий генсек Л. Брежнєв, який сліпо вірив в незвичайні здібності М. Горбачова. Було прийнято спеціальну постанову ЦК КПРС.

Іпатовській метод посилено пропагувала преса. І ніхто чомусь не говорив про його згубні для сільського господарства наслідки» [238]. Уже наступного року від передового досвіду довелося відмовитися – втрата половини врожаю якось не надихала на продовження експерименту. Горбачов, уже будучи першим секретарем Ставропільського міськкому партії, закінчив Ставропільський сільськогосподарський інститут за фахом «агроном-економіст». Але – заочно.

Розумній людині більше пояснювати нема чого щодо рівня освіти цього індивідуума. Проте, незважаючи на свій дилетантизм, пізніше в ЦК і в Політбюро він вважався «експертом» з сільського господарства. Ось ще «надзвичайні звершення», за які цього «експерта» треба було відправляти за ґрати років на 15. Михайло Сергійович запропонував масштабний проєкт з іригації земель свого краю. Щоб зрошувалися.

Під це було виділено космічні кошти – 525 мільйонів рублів. Їх «експерт» закопав у землю. В прямому сенсі цього слова. Він вимагав у меліораторів нового й нового «кілометражу». На папері поставала потужна зрошувальна система з сотнями кілометрів каналів, про які можна красиво звітувати у Москву. На ділі лише 10% каналів мали належну гідроізоляцію та бетонування. Решта не канали, а – канави. Земляні арики, як у Середньовіччі, через які в землю йшли гігантські об’єми води.

1976 рік. Юрій Андропов фотографує Михайла Горбачова та його дружину Раїсу під час відпочинку на Кавказі. Очевидно вже тоді між ними були теплі близькі стосунки.

Але незважаючи на абсолютну відсутність реальних показників та наявність реальних провалів, Горбачов стрімко йшов угору. У 40 років він стає членом ЦК КПРС. У 42 – кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС.

У пізні роки й зараз він розповідає, що заступництво йому надавав Андропов. Це не зовсім так. Першими його заступниками, як стверджують незалежні дослідники, були Суслов і Громико. Але очевидно, не надто вигідно цих послідовних і ортодоксальних «сталіністів» мати за «хрещених батьків», тому з числа «янголів-охоронців» вони якось випали. Але є свідчення того, що Михайло Сергійович захоплювався Сусловим і навіть регулярно надсилав йому зі свого Ставрополя подарунки. Істина однак у тому, що якийсь період, у 70-ті роки, Горбачов примудрявся одночасно дружити і з Сусловим, і з Андроповим, хоча ті між собою ворогували.

«Ласкаве теля дві матки ссе, а буйне – жодної», – каже українська приказка. А Михайло Суслов у ті роки був фактично другою людиною в державі. Син Андрія Громика Анатолій розповідає про те, як Горбачов «ублажав» всемогутнього «сірого кардинала»: «Суслов, вирушаючи на відпочинок, часом навідувався до Ставрополя. І одного разу, під час чергового візиту, як розповідають, місцеве партійне керівництво, в тому числі й Горбачов, запросили і показали йому. . музей життя і діяльності Михайла Андрійовича Суслова. Дідуган дав слабину, розчулився і відплатив Горбачову добром» [237].

Письменник помиляється в одному: Суслов знав Горбачова і допомагав йому задовго до випадку з землянкою. А стався він 1978 року – чудова нагода для підлабузництва: Ставрополь мав отримати орден Жовтневої Революції. Михайло Сергійович запросив високого покровителя для вручення нагороди і влаштував воістину казковий, королівський прийом. Разом із Сусловим приїздила його донька – Майя Михайлівна. Використавши привід – день її народження, Горбачов підніс їй коштовні сувеніри, перед відльотом до літака поклали і подарунки для онука Суслова – рушницю для підводного полювання та шкіряну куртку. І о, диво – саме після цього Горбачова забрали до столиці. Тут для молодого партфункціонера вдало розташувалися зірки на небі та під зірками кремлівських башт. Не минуло двох місяців від часу відвідин Сусловим Ставрополя, як у Москві помер один з покровителів Горбачова – Федір Кулаков.

Існує версія, що перед смертю він назвав своєму другові Брежнєву ім’я свого наступника на посаді секретаря ЦК КПРС з питань сільського господарства і ним був саме «Горбі». Це неправда. Правдива, таємна історія полягає в тому, що вже навесні 1978 року Горбачов свого благодійника зрадив. У західній пресі з 1977 року почали друкувати матеріали, в яких Федора Давидовича Кулакова називали ймовірним наступником Брежнєва. Ці матеріали «доброзичливці» (перший – Андропов) клали на стіл генсеку. Відтак між старими друзями стосунки спочатку похолоднішали, а на квітень між ними узагалі пробігла чорна кішка. Кулаков поступово потрапив у опалу. Дійшло до того, що 4 липня 1978 року на пленумі ЦК КПРС його було піддано нищівній критиці за незадовільний стан сільського господарства, що зіграло вирішальну роль у наглій смерті від серцевого нападу наймолодшого після Григорія Романова члена Політбюро – через два тижні після пленуму. «Горбачов про це дізнався і почав поступово дистанціюватися від колишнього покровителя: аби не запідозрили і його. Недаремно в листопаді 1978 року, після смерті Кулакова, на бесіді у Черненка перед висуненням на пост секретаря ЦК по сільському господарству Михайло Сергійович про всяк випадок наголосив: «Ви знаєте, Костянтине Устиновичу, з Кулаковим ми останнім часом багато сперечалися» (там само). За два місяці по смерті Кулакова, 17 вересня 1978 на станції Мінеральні Води відбулася «зустріч чотирьох генсеків», як її пізніше охрестили історики. Леонід Брежнєв у супроводі наперсника та опікуна Костянтина Черненка, – вони були проїздом до Баку; Перший секретар Ставропільського крайкому Михайло Горбачов та Юрій Андропов, який перебував у «вотчині» Горбачова на відпочинку.

То були фактично «оглядини» Горбачова, що їх влаштували для Брежнєва, аби той міг скласти для себе враження про його кандидатуру на вакантну посаду секретаря ЦК КПРС з питань сільського господарства. Михайло Сергійович завжди умів скласти гарне враження і мав медові вуста для базікання та безкінечного підлабузництва. Тож 27 листопада на пленумі ЦК КПРС його було «обрано» секретарем ЦК і у грудні він разом з дружиною переїхав до Москви. То був кінець близькості Горбачова та Суслова.

Дослідники не сумніваються, що не лише Андропов, але передусім Суслов наполіг перед Брежнєвим на призначення Михайла Сергійовича, якого генсек майже не знав. Проте, влаштувавшись у столиці, перше, що зробив Михайло Горбачов – знову зрадив. Напруга між Михайлом Сусловим та Юрієм Андроповим у боротьбі за майбутню владу зростала, протиріччя збільшувалися, і Горбачов рішуче стає на бік останнього. З Андроповим вони були знайомі не так давно. У 1969 році Андропов уперше обрав місцем відпочинку санаторій «Дубовая роща» у Железноводську. За етикетом, голову КДБ мали відвідати місцеві керівники. А оскільки Андропов Першого секретаря Ставропільського крайкому Єфремова не надто жалував, той послав із візитом ввічливості Горбачова.

Так і зійшлися. Обидва мали багато спільного. Обидва безпринципні, підлі, дволикі, жорстокі. Але обидва гралися у лібералів та інтелектуалів. Андропов полюбляв слухати пісні Висоцького та Візбора. Декламував вірші. Горбачов теж любив поезію. Або робив вигляд. А задушевна розмова сам на сам («прикріплені» не беруться до уваги) в теплу запашну ніч у лісі під шашличок з винцем та тихі пісні Візбора з магнітофону – дуже сприяє порозумінню й кар’єрі. «Чи були ми досить близькі? – запитує Горбачов і сам же відповідає: - Напевне, так. Кажу це з часткою сумніву, тому що пізніше переконався: у верхах на прості людські почуття дивляться зовсім по-іншому. Але за всієї стриманості Андропова, я відчував його добре ставлення, навіть коли, сердячись, він висловлював на мою адресу зауваження» [237].

У цьому увесь «Горбі». Переносить на інших власні вади. Багато хто навіть за кордоном вважав себе другом Горбачова: американський сенатор Ґері Гарт і британська прем’єрка Маргарет Тетчер; канцлер Німеччини Гельмут Коль і чеський політик Зденек Млінарж. Але це усе лише видимість. Він і вдома ні з ким не дружив. Ті, хто знав його близько, стверджують, що дружив він лише сам із собою.

Слово Миколі Тимофійовичу Поротову, який знав Горбачова ще по Ставрополю: «Справжніх друзів він не мав. Наближені, до яких він благоволив… використовувалися ним для здійснення своїх задумів насамперед особистого характеру, отримували відповідні сходження на різні посади крайових партійних і радянських органів, а згодом інших регіонів і центру країни. Зрозуміло, що зі свого боку вони всіляко його прославляли» [257].

Ну, і щоб світлий образ Михайла Сергійовича постав – як полюбляли писати радянські «майстри пера» – більш опукло. Так би мовити, інший бік медалі, на якому звикли бачити Горбачова з ласкавим пращуром очей і лагідною усмішкою: «За словами людей, які його близько знали, найулюбленішою справою Михайла Сергійовича було підглядання і підслуховування. В особистому сейфі керівника його канцелярії Валерія Болдіна після провалу путчу ГКЧП виявили масу компромату на вищих посадових осіб держави, зібраного за допомогою технічних засобів.

Генсек їх не просто гортав, він їх уважно читав, робив помітки. Ця звичка була у нього зі ставропільских часів» (там само). А ось зовсім вже гидка історія. Коли СРСР розвалився і Горбачов залишився президентом без країни, здаючи справи Борису Єльцину, він навмисне, просто через бажання відплатити усім й зробити зле «…люб’язно познайомив його з висловлюваннями найближчих соратників російського президента, записаними в лазні. Ці записи сильно зіпсували відносини Бориса Миколайовича з друзями-демократами» (там само).

«Людиною з крижаним серцем» називав його Громико. Штатний кремлівський фотограф Володимир Мусаелян, головний кремлівський перекладач Віктор Суходрев та інші в один голос відзначають хамську поведінку Горбачова з тими, хто був нижче нього і запопадливу люб’язність перед тими, хто вище. Від нього ніхто з персоналу ніколи не чув елементарного «дякую». Ну, просто душечка…

Що змусило Горбачова перекинутися від Суслова, який мав більшу вагу до Андропова, якщо не брати до уваги маячню щодо тяги обох до демократії? Михайло Андрійович був у дуже поважному віці, але, незважаючи на свої 77 років, перебував у відносно гарній формі і на здоров’я не скаржився. Разом з Горбачовим до Андропова перебіг ще один улюбленець Суслова – Олександр Яковлев. Ось кілька місяців тому у зв’язку з висланням із Канади, де він був послом, 17 агентів КДБ, Андропов пропонує відкликати Яковлева, але отримує «відлуп» від Суслова: «А товариша Яковлева послом не КДБ призначав». Ось Андропов підозрює Яковлева у зв’язках з ЦРУ. І ось Яковлев вже у «ближньому колі» Андропова. Невже вони щось знали? Або були у щось утаємничені? Суслова убили через 2 роки. Офіційно він помер 25 січня 1982 року після раптового серцевого нападу. Члени родини (донька Майя Сумарокова та зять Леонід Сумароков), які були присутні під час драми, упевнені, що причиною смерті офіційного наступника Брежнєва стала якась пігулка. Її буцімто 21 січня дав Суслову його особистий лікар, офіцер КДБ Лев Кумачов, після чого «сірому кардиналу» раптом зробилося погано і невдовзі настав кінець.

Цікаво от що: головний кремлівський лікар академік Чазов (пригадуєте, ми його згадували стосовно близькості з Андроповим та історією з хворобою і смертю Брежнєва?) разом з Горбачовим (вони теж дружили) у момент, коли здоров’я Суслова раптово похитнулося, перебували не у Москві, а на Кавказі. Ні на що не натякаю, але… Помічник Брежнєва, член ЦК КПРС Андрій Михайлович Олександров-Агентов згадував як

На момент написання цієї книги академіку Євгену Івановичу Чазову йшов 92-й рік. І він міцно тримав язика за зубами про дуже цікаві події за кремлівськими мурами. Проте іноді у його мемуарах дещо проскакує. В істориків це називається «ненавмисні свідчення».

«На початку 1982 року Леонід Ілліч відвів мене в віддалений куток своєї приймальні в ЦК і, знизивши голос, сказав: «Мені телефонував Чазов. Суслов скоро помре. Я думаю на його місце перевести в ЦК Андропова.

Адже правда ж, Юрко сильніший за Черненка – ерудована людина, яка творчо мислить?» [239]. Цікаво, правда? У Суслова жодних симптомів серйозної хвороби серця або судин не виявляється; виглядає він цілком здоровою людиною, але Чазов каже Брежнєву щось зовсім інше і – ось вам, через кілька тижнів «сірий кардинал» справді «дає дуба».

Так до влади проривається Юрій Володимирович Андропов, посуваючи Костянтина Устиновича Черненка, завдяки товаришу Чазову. А за собою всемогутній вже колишній (але який залишив там багато впливових прихильників) голова КДБ тягне Михайла Сергійовича Горбачова. І даремно, – після цього він довго не прожив, хоча і встиг побувати при владі. Юрій Володимирович помер – як писали тоді у «Правді», після важкої тривалої хвороби. Застудився, посидівши на лавочці під ласкавим вересневим сонечком під час відпочинку в Криму.

Наступник Андропова – Костянтин Черненко теж помер після важкої тривалої хвороби. Але цей захворів на Кавказі, куди його спровадили «лікуватися» Горбачов і Чазов. Звідти він повернувся на ношах – за емфіземи легень 10 днів у холодному гірському повітрі зробили свою справу. З лікарні він уже живим не вийшов. А поки Черненка «лікували», несподівано помирає Міністр оборони Дмитро Устинов, який залишався останнім покровителем Горбачова. «З кончиною Устинова взаємне смертовбивство білих і чорних завершилося.

Тоді Горбачов, не вірячи очам своїм, побачив, що шлях перед ним відкрито. За вікнами народ, утомлений гробовою чехардою на Червоній площі, бурхливо бажає молодого генсека. Прийшов таємними шляхами гонець від Громика, пропонує бартер: Андрій Андрійович порекомендує Горбачова у Генсеки, якщо Черненко, упаси боже, помре, а навзаєм просить обрати його Головою Президії Верховної Ради СРСР. Тихцем ударили по руках» (там само). Автор книжки, з якої я почерпнув цю інформацію, Валерій Михайлович Легостаєв був членом ЦК та першим помічником члена Політбюро Єгора Лігачова. Тобто людною, утаємниченою. Він наважився написати серію публікацій про «подвиги» Андропова і Горбачова. Невдовзі він загинув у загадковій автокатастрофі.

На владу претендували четверо: Горбачов, Романов, Гришин, Щербицький. Слушний момент настав на початку березня 1985, коли Григорій Романов відбув з Москви у Палангу на відпочинок, а міністр іноземних справ Громико відрядив іншого претендента, головного українського комуніста Володимира Щербицького на чолі якоїсь делегації до США. Гришина умовляють самоусунутися від боротьби за владу й підтримати кандидатуру Горбачова. І тут Костянтинові Черненко, який уже йшов на поправку, раптово стає гірше і він під пильним наглядом товариша Чазова вирушає в інший світ. Через кілька годин Михайло Сергійович Горбачов стає Генеральним секретарем ЦК КПРС. Але ще перед цим він дуже дивно дякує академіку: «Наступного дня після смерті К. Черненка, – згадує Є І. Чазов, – не встиг я зібратися на роботу, як пролунав телефонний дзвінок. На мій подив, у цей вранішній час з машини телефонував Михайло Сергійович Горбачов.

Він почав з того, що подякував мені за все, що я щиро і безкорисливо робив для нього за роки дружби і особливо останнім часом. Помовчавши, додав, що як би не змінювалося наше становище, ми і у майбутньому залишимося вірними друзями» [219]. У чому тут дивина? Друзів Горбачов не мав. Дякував лише тим, від кого залежав. Тому правильно дослідник Олександр Островський зазначає: навіщо того ранку, їдучи отримувати посаду генсека, Михайло Сергійович передусім телефонує Чазову? Той хоч і був членом ЦК, але знаходився значно нижче у радянській ієрархії, ніж перша особа держави. Островський робить висновок: то не подяка була, а – попередження: тримай язика за зубами. І з цим висновком я схильний погодитися. А ви, любий мій читачу?

До речі, Горбачов, зайнявши генсеківські апартаменти на третьому поверсі Сенатського Палацу в Кремлі, швиденько організував відправку на пенсію не лише колишнього конкурента Григорія Романова, але й Віктора Гришина. Водночас відбулася швидка й рішуча розправа з іншими чиновниками, а на їхнє місце поставлено «молоді обличчя». Насправді не у молодості справа – Михайло Сергійович розставляв особисто відданих осіб. До слова, він і Громика зрадив.

Той отримав посаду, про яку домовлялися, втративши пост міністра іноземних справ. Проте уже через три роки Горбачов відправив на пенсію і його. Отоді й пролунало про «крижане серце»… Російський журналіст Олег Кашин, автор книги «Горбі-дрім» так відгукувався про свого героя: «…у нас чомусь вважається (навіть доброзичливці Михайла Сергійовича так кажуть), що Горбачов, мовляв, хороший мужик, але слабкий, нерішучий, та й дружину любив більше, ніж владу. Я в це вже цілковито – і багато років – не вірю. Бо якщо порівнювати Горбачова з будь-яким іншим генсеком – Брежнєвим, Сталіним, Хрущовим, – він насправді виявляється набагато жорсткішим, ефективнішим, швидшим і взагалі за всіма показниками крутішим за будь-якого з них. Він домагався будь-яких своїх цілей, і навіть тих, які суперечили базовим принципам КПРС, наприклад, вигнання своїх опонентів з Політбюро. Щоб стати тим самим Сталіним, Сталіну довелося прожити понад десять років, і все одно він не зміг виграти вибори на «з’їзді переможців». А Горбачов швидко позбувся усіх своїх супротивників в ЦК» [240].

І це, як на мене, свята правда… Тільки не жорсткішим, а – жорстокішим…