Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ШОСТА.

ОСТАННЯ, АБО FINITA LA TRAGOEDIA

У 1999 році на семінарі в Американському університеті в Туреччині М. С. Горбачов виступив із промовою, в якій зокрема оголосив, що протягом багатьох років був таким собі «Штірліцем» у зграї комуністів; бійцем-одинаком «невидимого фронту»: «Метою всього мого життя було знищення комунізму, нестерпної диктатури над людьми. Мене цілком підтримала моя дружина, яка зрозуміла необхідність цього навіть раніше, ніж я. Саме для досягнення цієї мети, я використовував своє становище в партії і країні. Саме тому моя дружина весь час підштовхувала мене до того, щоб я послідовно займав все більш і більш високе становище в країні» [247].

Серед своїх найближчих «соратників» у цьому питанні він називав Олександра Яковлева та Едуарда Шеварнадзе. Якщо вірити Горбачову, вони теж мріяли про повалення комуністичного ладу. Особливо Яковлев, котрого ще Андропов зробив директором Інституту світової економіки та міжнародних відносин, аби той проаналізував економічну ситуацію в СРСР і видав відповідні рекомендації.

Фактично, він був ідеологом андроповської «Перебудови». Раїсу Максимівну спитати не можна, а у голову Михайлу Сергійовичу не зазирнеш, аби перевірити щирість його слів. Жоден натяк, жоден вчинок або слово до 1985 і після нього не підтверджує розповідей Горбачова про його антикомунізм. Та й сам пізніше відмовився від своїх слів. Особисто я схиляюся до думки, що такого не було взагалі. Була спроба реформування системи при збереженні влади комуністів. Як у Китаї. Проте в СРСР на відміну від КНР це не вдалося. Чому?

Було дві причини. Китай рухався від злиднів.

Стан китайської економіки в результаті політики «Великого стрибка» Мао Цзедуна, а відтак – і рівня доходів переважної більшості китайців, були катастрофічними. До 36 мільйонів осіб померло голодною смертю. Оголошення Ден Сяопіном на ІІІ пленумі ЦК КПК курсу на «ринкову соціалістичну економіку» було сприйнято основною масою населення позитивно. Між іншим – пленум той відбувся у грудні 1978 року, коли про андроповську «Перебудову» ніхто не чув, а молодий політик Горбачов саме речі пакував у Ставрополі, щоб переїздити до Москви.

Тож віднесемо слова Цзян Дземіня щодо прикладу планів реформ Андропова до категорії компліментів. Ба більше, за свідченнями Єгора Гайдара, він, Анатолій Чубайс, Сергій Васильєв та інші економісти на самому початку правління Горбачова запропонували йому розроблений саме на основі китайського і трохи угорського досвіду пакет поступових перетворень в економіці, на що видатний «антикомуніст» та «реформатор» відповів: «Ви що, хочете ринковий соціалізм побудувати? Забудьте! Це за межами політичних реалій!» [248].

Від 1979 року економіка Китаю поступово зростала, а відтак і добробут китайців. Поки в СРСР шкірили зуби над анекдотами типу «Що таке китайська електростанція? Це коли 100 тисяч китайців у вовняних трусах одночасно скочуються з ебонітової гірки», в КНР будували атомні електростанції. Станом на сьогодні Китай має ядерних реакторів стільки ж, скільки Україна та Росія разом узяті.

У 1989 році, коли в Китаї вибухнула криза – «перегрів економіки» у результаті бурхливого її зростання протягом 10 років, в СРСР продавали недопалки по ціні 1 карбованець за 200-грамову склянку, бо в магазинах сигарет не було. В СРСР, після відносно ситих років високих цін на нафту, рухалися до злиднів.

Відтак політика Горбачова та його оточення викликала спротив партійної та чиновницької номенклатури, а також великої частини суспільства. Ну і численні дурниці, що їх втнув генсек, і про які ми вже згадували, далися взнаки.

Друга причина. КНР переважно моноетнічна держава, в якій 92% населення складають ханьці. Відтак, відцентрових процесів в країні, яка має майже чотирьохтисячолітню історію державності (Тибет та уйгурів виносимо за дужки), не існує.

СРСР був в історичній площині у віці немовляти. СРСР був поліетнічним. У багатьох республіках ще пам’ятали, наскільки «добровільно» їх було приєднано: Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Україна, Білорусь, Кавказ…

У республіках існувала власна політична та чиновницька еліта, яка мала власні інтереси. Колишній член ЦК КПРС Олексій Пригарін згадував: «Одного разу я був на зустрічі з одним із секретарів ЦК Естонії в Таллінні, і він взяв мене за руку, підвів до вікна, показав на дах ратуші і каже: ось подивіться, щоб відремонтувати дах ратуші, я мусив звертатися до Радміну Союзу і зустрічав там відповідне ставлення до національних традицій» [248].

Не лише прибалти – ті ж таки українці мали масу претензій щодо повзучого зросійщення. У часи Сталіна та Хрущова повага до національної культури народів СРС демонструвалася усіляко, до чого спонукав і широкий рух збройного спротиву, але пізніше було взято курс на «злиття націй у єдиний радянський народ», про що Хрущов оголосив у 1961 році XXII з’їзд КПРС у своїй новій програмі.

На словах в СРСР був інтернаціоналізм, а насправді – старий добрий московський шовінізм. Як була Російська імперія «тюрмою народів», так нею і радянська імперія залишилася. Інакше українці, євреї, білоруси, німці, кримські татари, турки-месхетинці не записувалися б росіянами.

«Інвалід п’ятої групи» – так сумно жартували євреї, натякаючи на т. зв. «п’яту графу» в Особистому листку з обліку кадрів паспортних органів МВС СРСР.

Коли імперії слабшають – вони розпадаються. Не став винятком і СРСР. Також не слід забувати, що ледь не визначальну роль відігравали й амбіції російської еліти, зокрема людини, про яку ще не згадувалося – Бориса Миколайовича Єльцина та його найближчого оточення: Сергія Шахрая, Рус лана Хасбулатова, Дмитра Волкогонова, Олександра Коржакова, Льва Ільюшина, Генадія Бурбуліса, Єгора Гайдара, Анатолія Чубайса та інших відомих осіб. До Єльцина перейшов навіть Іван Силаєв, який вважався «людиною Горбачова».

Горбачов і його команда прагнули зберегти СРСР. Для Єльцина (який після серії скандалів в т. ч. й кількома дивними авто- і авіакатастрофами, в організації яких підозрювали КДБ, вийшов з КПРС) пріоритетнішим було здобуття влади, аніж збереження СРСР.

Більше того, поки СРСР існував, Горбачов владу б не віддав, і оточення Єльцина це розуміло. Спалах національної самосвідомості в окремих республіках, результатом яких стало створення радикальних політичних організацій; антирадянські настрої, які почали сповзати в ультранаціоналізм. Першим палахнув Кавказ. Стосунки між вірменами та азербайджанцями завжди були складними. А тут сірником, що запалив пожежу, стало питання Карабаху, яке самі ж місцеві комуністи і спровокували.

27-29 лютого 1998 року в азербайджанському місті Сумгаїт сталися масові безлади на етнічній основі, причому безлади сплановані та спровоковані. Досі не відомо, хто за ними стояв. Є кілька версій: КДБ аби налякати вірмен, які саме виходили на акції протесту у Єревані та Степанакерті, вимагаючи передати Карабах Вірменії; якісь «противники Горбачова», аби дискредитувати реформи; ЦРУ разом з КДБ, аби розвалити СРСР.

Як на мене, на особливу увагу заслуговує думка Джорджа Сороса, який вважав, що за цими подіями стояв клан Гейдара Алієва. «Іs fecit cui prodest» – шукай кому вигідно, – стара латинська мудрість. Ми вже знаємо, що Алієв був другом Андропова і за його заступництва встановив в Азербайджані майже одноосібну владу, яка зберігалася і під час його роботи першим заступником Голови Ради Міністрів.

Але уже в 1987 році Горбачов його «з’їв», відправивши на пенсію й обрізавши щупальці Нахічеванському клану. Причому навіть з погрозами життю, які передавали Гейдару Алієву «доброзичливці». Тому ескалація насилля на Кавказі, з одного боку, била по місцевому керівництву, поставленому з Москви, а з іншого, розхитувала владу й авторитет самого Горбачова.

Звісно, і в столиці СРСР знаходилося багато таких, кому розростання конфліктів було на руку. А далі почалася ланцюгова реакція. Відверта неспроможність Горбачова, Чебрикова, Рижкова, Язова та інших «умиротворити» Азербайджан та Вірменію спровокувала інші численні конфлікти.

Молдова, Литва, Латвія, Естонія після того, як радянською владою під тиском Польщі було визнано наявність Пакту Молотова-Ріббентропа, оголосили про незаконність приєднання до СРСР. 11 березня 1990 року Литва стала першою республікою, яка оголосила про вихід з СРСР.

В Україні 8-9 вересня 1989 року за ініціативи націонал-комуністів та за участі дисидентів створено «Народний Рух України за перебудову». Ще раніше було створено Білоруський народний фронт. І нам ще можливо колись пощастить дізнатися, хто надавав підтримку відцентровим рухам з Москви. Але зрозуміло, що то був не Горбачов.

Криза настала 1991 року. Економічне становище СРСР стало таким, що довелося вчергове пограбувати народ. Власне, радянський народ комуністи грабували завжди. За 69 років історії країни відбулося 4 грошові реформи та відмова уряду відповідати перед громадянами за свої борги (облігації внутрішньої грошової позики).

Але хоч усі вони були несправедливими, найбільше запам’яталася «реформа», яку в народі охрестили «павлівською» –за прізвищем тодішнього Прем’єр-Міністра СРСР Валентина Павлова. Кілька місяців поспіль народу видавали зарплатню банкнотами по 50 та 100 рублів, а потім раптово (після божби Павлова, що реформи не буде) оголосили їх недійсними і дали лише три дні на обмін, ще й в обмежених обсягах і з наданням довідки про їх походження.

Звісно, партійні бонзи та чиновники не постраждали – у них, як тоді висловлювалися, «усе було схоплено». А народ втратив і дехто відчутно. Минуло трохи більше 2 місяців і 2 травня 1991 року – свіжа новина: підняття цін на основні споживчі товари та послуги на 200-300% при тому, що оплата праці не зросла.

Усе це, звісно, популярності ні Павлову, ні Горбачову не додавало. Зате додавало популярності Борису Єльцину та його команді чергових «молодих реформаторів», які звинувачували «Горбі» в бездіяльності. Ці події стали чудовим стартовим майданчиком для Єльцина на виборах першого президента РРФСР. Тут треба дивитися хронологію. Аналіз дат подій – це перше, чим має володіти історик.

Тоді перед ним відкриваються дивовижні перспективи. Конфлікт на ґрунті боротьби за владу між Єльциним та Горбачовим почався з осені 1987 року і спочатку Михайло Сергійович вигравав. Єльцина було позбавлено усіх ключових посад. Він навіть був змушений принижуватися і каятися. Але от, вже будучи депутатом Верховної Ради СРСР, 4 березня 1990 року він обирається ще й депутатом Верховної Ради РРФСР від Свердловська. У оточенні «Горбі» миттєво розуміють, навіщо це – здавалося би другорядне – депутатство Борису Миколайовичу. Той мітив на посаду Голови Верховної Ради РРФСР. Сама собою вона не мала значення, але це створювало стартову позицію для його обрання президентом Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, що робило Горбачова «весільним генералом» та упритул посувало СРСР до розпаду. Горбачов зробив крок у відповідь: через тиждень після обрання Єльцина депутатом, Горбачов на Третьому позачерговому з’їзді народних депутатів СРСР обрав себе на безальтернативній основі Президентом СРСР. Другим важливим кроком було проведення на з’їзді внесення поправок до Конституції СРСР, які скасовували однопартійну систему в СРСР та тезу про «керівну і спрямовуючу роль КПРС».

Хтось спитає: а навіщо це Генеральному секретареві ЦК КПРС? Чи це не свідчення того, що «Горбі» таки був таємним антикомуністом? Дочекався слушного моменту і жахнув! Фактичне введення багатопартійності ставило на КПРС, котра себе давно й міцно скомпрометувала, хрест як на керівній силі уже в найближчій перспективі. Усе це так.

Але варто зауважити, що Горбачов у цьому випадку дочекався лише одного: він фактично перестав контролювати партію.

Вона на той момент розвалилася на фракції та угруповання. Ще би трохи і Михайло Сергійович залишився б на уламках, без влади. Навіть і тепер його обрання пройшло туго: за його кандидатуру проголосували лише 1 329 депутатів з двох тисяч (59,2%), проти – 495, майже кожен п’ятий. Ще 54 бюлетеня було зіпсовано, а 122 депутати взагалі відмовилися від голосування. 29 травня 1990 року Єльцина з третьої спроби після важкої боротьби обирають головою Верховної Ради РРФСР в піку ставленику Кремля Олександру Власову (535 голосів проти 467), а вже у червні посол США Джек Метлок спрямовує до Вашингтона цілком таємну доповідь, в якій уперше прогнозує можливість розпаду СРСР і ці події безумовно між собою пов’язані.

Більшість з викладеного вище відома. І назвати цю інформацію (за винятком хіба що внутрішніх інтриг, які тоді серед загалу не спливали) «таємною історією» важко. Але наступні кілька сторінок, безумовно – так. Йдеться про ГКЧП (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению), який дуже «раптово» виник у Москві 19 серпня 1991 року. Панівна думка про цей «орган» досі виглядає так: «Члени ГКЧП виступили проти перебудови, яка проводилася Президентом СРСР Михайлом Горбачовим, а також проти підписання нового союзного договору і перетворення СРСР в конфедеративний Союз Суверенних Держав, куди планували увійти тільки 9 з 15 союзних республік» [259].

Проте свідчення очевидців та факти дають нам підставу висувати інші твердження. Як казав Шерлок Голмс: «Це більше ніж припущення. Це гіпотеза, яка пояснює усі без винятку факти». Таємна історія Радянського Союзу стверджує, що спробу перевороту замовив, організував і таємно нею керував Президент СРСР, Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Сергійович Горбачов. Керував, про всяк випадок сховавшись на дачі (об’єкт «Зоря») у 2 кілометрах від селища Форос Ялтинської міської ради (Крим) під охороною бійців спецназу КДБ та військових кораблів. Досі ходить брехлива історія про те, як Горбачова блокувало на Форосі дві дивізії та прикордонні кораблі; як йому відімкнули урядовий зв’язок. Такий собі «кримський бранець».

Та насправді все було не так. Він сам там сховався під охороною 130 бодігардів. І жодних дивізій не було. А кораблі його не блокували, а – охороняли. Генерал-майор В’ячеслав Генералов з 1985 по 1991 роки був начальником особистої охорони Горбачова. За матеріалами слідства, саме він буцімто за наказом голови КДБ Крючкова (нагадаю – один із найближчих до Горбачова блюдолизів) ізолював свого «патрона» на дачі у Форосі. А от що він сам розповідав: «Ніхто його не блокував. За ідеєю, він мав 20-го числа вилітати разом зі мною в Москву на підписання Союзного договору. Коли утворився ГКЧП, 19 серпня, я запропонував йому: «Давайте я вам організую літак для вильоту в Москву». У мене були такі повноваження. «Ні, ми нікуди не полетимо», – відповів він.

Донька з зятем теж відмовилися летіти й залишилися там. Тому говорити про те, що його хтось блокував, неправильно. Це була самоізоляція. Більш того, він наказав особистій охороні посилити пости до нічного варіанту, що означало взяти зброю. І коли до мене прийшли і передали це розпорядження, я сказав, що у мене немає сил на нічний варіант охорони об’єкта. Він самоізолювався, щоб його ніхто не чіпав» [251].

Відставному генералу немає сенсу брехати. Тим паче, що й інші свідки заперечують блокування Горбачова та його родини. Генерал Генералов продовжує свідчити: «Я жодним чином не впливав на дії президента. Якби він хотів.. Його запрошували гекачепісти, коли прилітали до нього в Крим: «Їдьмо в Москву, там вирішимо всі питання». Він сказав: «Я нікуди не полечу, я хворий». Потім до мене приходив його помічник Черняєв: «Нам треба вилетіти в Москву». Я йому: «Гаразд». Але Михайло Сергійович сказав, що не полетить. Хоча скрізь потім в матеріалах слідства було написано, що я «ізолював президента»» (там само).

Про те, що за ГКЧП стояв наш милий «демократ», говорили давно й люди обізнані: колишній президент Грузії, Звіад Гамсахурдія; колишній віце-президент СРСР Генадій Янаєв; колишній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов та інші. У матеріалах розслідування зазначається, що проєкт постанови про введення надзвичайного становища в країні (який 19 серпня 1991 року зачитали «змовники») голові КДБ Володимиру Крючкову доручив розробити особисто Горбачов ще у грудні 1990 року. А сам ГКЧП створено у березні 1991 року. Слово колишньому члену ГКЧП Олександру Тізякову: «Ось зараз він каже про надзвичайну подію, що її ГКЧП організував – це зовсім не так. ГКЧП було створено Горбачовим 28 березня 1991 року, підписаний указ.

Там були всі ті, яких опубліковано 19 серпня, крім нас зі Стародубцевим, президентом Селянської спілки» [252]. Тізяков і Стародубцев – фігури другорядні.

Основу ГКЧП складали особисто віддані Горбачову люди: Генадій Янаєв, Володимир Крючков, Валентин Павлов, Дмитро Язов. Горбачов робив усе, аби зберегти СРСР і свою владу. Розбивав голови протестувальникам саперними лопатками десантників у Тбілісі, чавив танками в Баку, Вільнюсі та Ризі.

Він до останнього ховав оригінал пакту Молотова-Ріббентропа і таємного протоколу до нього, чудово розуміючи, що коли його показати, Литва, Латвія, Естонія та Молдова матимуть усі юридичні права заявити про свою анексію й отримають «залізобетонні» підстави для виходу з СРСР. Але після провалу спроби придушення виступів за незалежність у Вільнюсі та Ризі вже стало зрозуміло, що становище в країні виходить з-під контролю.

Верхівка партійного керівництва опинилася у цугцванзі. У шахах це таке становище, коли будь-який наступний хід лише погіршує позицію. Уже і Єльцин, використовуючи криваві події у Прибалтиці, вимагає відставки Горбачова. Треба зрозуміти й товаришів із Кремля. Їм було чудово відомо, що більшість громадян СРСР, яким протягом десятиріч радянська пропаганда промивала мозок, залишаються прихильниками збереження «сім’ї радянських народів».

Що відцентрові процеси очолюються місцевою партійно-номенклатурною елітою за підтримки відносно невеликого числа активістів-пасіонаріїв. Референдум про збереження СРСР від 17 березня 1991 року показав, що від 82,7% у Білорусі до 71,3% в самій Росії виступають за збереження Союзу. Але ж і протилежні відсотки – це вже десятки мільйонів людей. Особливо, якщо врахувати, що референдум не проводився у Литві, Латвії, Естонії, Молдові, Грузії та Вірменії. І з кожним днем число прихильників СРСР лише танутиме. Станом на початок серпня 1991 року лише 6 з 15 республік висловлювали незаперечне бажання підписувати нову союзну угоду. Й України серед них не було…

Тому через 10 днів після референдуму й було вирішено взяти курс на «рішучі заходи», які уже давно були сплановані й розписані. І групу товаришів для їх реалізації дібрано й затверджено. А принципове рішення, спрямоване на реалізацію плану встановлення надзвичайної ситуації, найімовірніше, було прийнято 12 червня 1992 року. У цей день Борис Єльцин «вчисту» виграв вибори у ставленика Горбачова Миколи Рижкова й став президентом РРФСР.

У сполученні з декларацією про державний суверенітет РРФСР, що її було прийнято день у день роком раніше, ніж в Україні, до речі, це була величезна загроза. Слово генералу армії Валентину Івановичу Вареннікову, який у той час був заступником міністра оборони та Головнокомандувачем Сухопутних військ. Безпосередньо до керівництва ГКЧП він не входив – невисоке звання й посаду мав, проте у змові брав найактивнішу участь. «3 серпня Горбачов збирає президію Кабінету міністрів СРСР і оголошує: «У країні обстановка вкрай важка. Я їду до Криму відпочивати, а ви за цей час зобов’язані навести лад!»

Природно Горбачов розумів, що члени Кабінету міністрів, як і керівництво країни в цілому, безсумнівно, будуть діяти, щось робитимуть. І якщо їм вдасться, він заявить: «Це – я! Я їм ставив завдання». А якщо не вдасться, то скаже: «Ось бачите, я їм поставив завдання, а вони?!» Тобто він був вірний своїй манері – ухилятися від відповідальності» [253]. Про те, що Михайло Сергійович усіляко ухилявся від відповідальності, Варенніков дізнався із власного гіркого досвіду. Саме його Горбачов зробив цапом-відбувайлом після катастрофічного штурму телецентру у Вільнюсі, знявши з себе будь-яку відповідальність. Він, бачте, на штурм «добро» не давав, так само, як на вирубування виноградників. Далі події розвивалися дуже цікаво.

Наступного дня Горбачов їде «на відпочинок», а ті, кому він «поставив завдання» заходилися готувати «комплекс заходів». Генерал Варенніков: «18 серпня відбулася зустріч з Горбачовим у Криму. Він відмовився від пропозицій брати участь в наших діях. Йому пропонувалося полетіти з нами в Москву для спільного прийняття рішення. Він також відмовився, пославшись на погане самопочуття. Але заявив: «Дійте, як вважаєте за потрібне, чорт з вами!» (Буквально його слова – і нічого іншого не прозвучало)» (там само). Хто ж літав на зустріч з Горбачовим? Керівник ГКЧП віце-президент і його особистий друг Янаєв? Ні. Може, голова КДБ Крючков? Теж ні. Голова ради міністрів Павлов? Ні. І міністр оборони Язов теж залишився у Москві. Замість себе вони відрядили того ж таки Вареннікова, керівника Апарату Президента СРСР Валерія Болдіна та Олега Шеніна, який був членом ЦК та Політбюро і вважався третьою людиною в партійному апараті. Саме його «Горбі» залишив на партійному «господарстві» на період свого «відпочинку». Усі вони були на боці ГКЧП, але офіційно до керівництва не входили. Їх супроводжував єдиний із «сімки» головних «гекачепістів» Олег Бакланов. Про те, як «Горбі» згадував чорта під час його відвідин «гекачепістами», свідчить і В’ячеслав Генералов, але в його вустах це лунає трохи інакше. «…він знав стан справ в країні. Йшов не перший рік, вже років зо два або три, як усе почало валитися. У людей, які до нього приїхали, накипіло. І вони висловили свою думку про те, що настав крайній строк. І якщо не вжити термінових заходів, то далі країна може розвалитися. Він не прислухався до їхніх слів, сказав: «Робіть що хочете, ідіть ви під три чорти, я нікуди не поїду, я хворий» [251].

Тут Генералов помиляється лише у своїх оцінках мотивів шефа. Навіть головному охоронцю не треба знати про змову, що існувала. Фактично Варенніков має рацію: Горбачов сам усе спланував, сам усе затіяв, а коли підготовка до введення надзвичайного стану сягнула кінцевого етапу й треба було починати діяти, сховався від відповідальності за реальною або вигаданою хворобою. А ви, любі мої соратнички, дійте…

Якщо Горбачов сховався від відповідальності за кровопролиття на Форосі, чому хтось із членів ГКЧП мав її на себе брати? Тому цей заколот було заздалегідь приречено. Авантюра себе не виправдала і стала детонатором розвалу СРСР.

«У ніч з 18 на 19 серпня керівництво країни, з огляду на відмову Горбачова брати участь в діях, змушене було створити «Державний комітет з надзвичайного стану». Такого типу державні структури в той час мали право створювати дві особи: Президент СРСР або голова Кабінету Міністрів СРСР. Керівник Кабінету міністрів В. С. Павлов взяв відповідальність на себе, створив комітет і сам увійшов до його складу» [253].

Ось тут Варенніков помиляється. Він мав надто низький ранг, аби бути утаємниченим у те, як реально утворено змову. Читати ситуацію треба було так: найближче оточення підготувало путч і запросило Михайла Сергійовича його очолити, бо самим було страшно. Послали перемовників. Але через них той передав: дійте так, як ми домовлялися – я не маю замурзатися у кров.

Звісно, на той момент «Горбі» був уже по самісіньку лисину у крові, але за його планами справді велика кров ще лише мала пролитися. ГКЧП хтось вважає спробою державного перевороту. Хтось – спробою встановлення військової диктатури. Учасники цього «державного органу» звинувачення відкидали, мовляв, який державний переворот, якщо на чолі ГКЧП стояло вище керівництво СРСР?! Яка військова диктатура, якщо у заяві чітко оговорювалося, що дії ГКЧП спрямовано на наведення конституційного ладу в країні та приборкання антидержавних елементів. Як би це не було важко читати «демократам», тут «гекачепісти» мають рацію. Жодних законів або конституційних норм змовники формально не порушили.

Навіть створення самого комітету можна виправдати з погляду законодавства. Адже створюються надзвичайні органи під час ліквідації стихійного лиха, наприклад. Встановлення надзвичайного стану та обмеження свобод також не можна занести до категорії державного перевороту. Та що там! Під час прес-конференції товариш Янаєв оголосив, що чинного президента СРСР Михайла Сергійовича Горбачова не усунено від влади, а що він «не може виконувати обов’язки через хворобу».

Щойно він одужає, як повернеться до роботи. И назвав його своїм другом. Тоді чому в Янаєва так трусилися руки? Чому так бігали очі у членів ГКЧП, які вийшли на прес-конференцію 19 серпня? Та тому, що це все виглядало, як державний переворот. Якби було продемонстровано заяву від Горбачова про хворобу й передачу влади – це одне. Відсутність його в інформаційному просторі – це інше».

І тоді випливало запитання: наскільки гострим буде спротив діям ГКЧП з республік і від широких верств отих активістів-пасіонаріїв? Увесь розрахунок очевидно був на те, що більша частина народу (так воно й сталося) сприйме ГКЧП позитивно, сподіваючись, що хтось таки наведе «лад» після кількох років хитань та безперервних авантюр, а решту пощастить залякати, вилучити лідерів протестних настроїв та «призвідників»(!) сепаратизму і якось усе «устаканиться». Словом, надія була більше на старе російське «авось». Авантюра – вона і є авантюра. Вони навіть не усвідомили, що ГКЧП і його заяви насправді мобілізують пасіонаріїв.

Бо йшлося вже про їхнє фізичне існування. Мало хто з громадських активістів сумнівався, що далі підуть численні арешти. Тому усі кинулися до Білого дому. Першим, зачувши різкий дух смаленого, туди кинувся Борис Єльцин. На його подив, бійці групи «Альфа» КДБ СРСР, які за наказом Крючкова, оточили дачу президента РРФСР, його автівку пропустили, напевне, не отримавши чіткого наказу, як їм діяти.

Дуже цікавий епізод стався 20 серпня. До голови Верховної Ради СРСР Анатолія Лук’янова прийшла делегація депутатів, близьких до Єльцина, які вимагали терміново зібрати сесію Ради, аби протидіяти змовникам і, за свідченнями Руцького, «Лук’янов сказав, що не вважає за необхідне терміново збирати сесію, що ми помиляємося в оцінці ГКЧП. Він казав: «Повернеться завтра президент, доручить усе тому ж таки ГКЧП, а як ви у такому випадку з ним співпрацюватимете?» [252].

А ось і свідчення Івана Силаєва, які додають яскравих фарб у загальну картину: «Лук’янов почав нам дорікати. Ось ви дочекалися, ви неправильно себе поводите. Горбачов захворів, тяжко захворів, можливо, безнадійно…» (там само). Тобто Руцькому і компанії майже прямо кажуть: хлопці, за цим усім сам Горбачов і стоїть, просто йому зараз вигідно вдавати хворого. Але «хлопці» зрозуміли те, чого ще не до кінця розуміли змовники.

Затія їхня вже провалилася. На захист Білого дому вийшло 200 тисяч людей. Для Москви (з огляду на пізніший досвід київського Майдану) це небагато. Але не вийшли прихильники комуністичної системи. Мало хто пам’ятає, що тоді мітинги комуністів збирали людей не менше, ніж мітинги «демократів», – у лапки беру, бо між ними були й видатні імперці-шовіністи на кшталт Гаврила Попова. А тут – тиша.

У Ленінграді проти ГКЧП вийшло 400 тисяч, організовані мером міста Олександром Собчаком. У Києві проти ГКЧП відкрито не виступають, але саботують за всіма напрямками. Коли готується переворот на кшталт серпневого у Москві, важлива кожна хвилина. Усе мусить відбуватися чітко й швидко. Але ГКЧП не мала єдиного керівництва. Горбачов, сказавши «дійте», самоусунувся й «тяжко захворів». Павлов взагалі виїхав на свою дачу й не «відсвічував». У Янаєва трусилися руки, бо він був цілковитим нікчемою. Горбачов його віце-президентом саме через це й поставив.

Потрібен був рішучий і кривавий штурм Білого Дому, арешт Єльцина, Хасбулатова, Руцького та інших лідерів спротиву. Але військові та командири спецпідрозділів КДБ вимагали письмового наказу. Проте так і не дочекалися. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Навіть Володимир Крючков, довірена особа Горбачова. «Згори» надходили одні й ті самі команди «чекати». А це деморалізує.

Особливо, коли ти під тиском беззбройних демонстрантів. Якби вони кидали «коктейлі для Молотова» та штрикали «заточками» – було б психологічно легше. А коли твої танки засипають квітами і пиріжками, а командування анічичирк і по радіо передають заклики Єльцина, який оголосив, що в країні переворот, банда путчистів скинула законного президента і встановила диктатуру, і що він, президент РРФСР Борис Єльцин наказує і закликає не виконувати злочинні накази – починається злам. Перші 10 танків танкового батальйону 1-го гвардійського мотострілецького полку 2-ї гвардійської Таманської дивізії перейшли на бік Єльцина (не захисників Білого дому, а саме Єльцина) вже 19 серпня.

Більше того, є інформація, що вже увечері 19 серпня Єльцин буцімто вже домовився з військовими, що «штурму не буде». Словом, з ГКЧП у них вийшло так само «гарно», як із «антиалкогольною кампанією», економічними реформами, національною політикою та «лібералізацією». Як заявив на допиті Дмитро Язов, вони «ні про що не думали» ні на найближчу, ні на довгу перспективу.

Уже 21 серпня за наказом маршала Язова (під сильним тиском командувача Повітря но-десантними військами Павла Грачова, Головнокомандувача ВМФ адмірала Володимира Чернавіна, Головнокомандувача ВПС маршала Євгенія Шапошнікова та командувача Ракетними військами стратегічного призначення генерала армії Юрія Максимова) війська почали залишати Москву. А до Криму терміново вилетіли два літаки. В одному «гекачепісти» Крючков, Язов, Бакланов, Тізяков, Лукянов та Івашко, а в іншому – їхні противники Руцькой, Силаєв, Примаков та Бакатін.

Про що усі вони говорили з Горбачовим, про що радилися і про що домовилися, ми не дізнаємося ніколи. Бо правди ніхто з них не сказав і не скаже. Проте відомо, що увечері 22 серпня Михайло Сергійович Горбачов повернувся зовсім не переможцем. Відома фраза «Горбі», з якою він зійшов із трапу літака, мовляв, ніхто не дізнається, як усе було насправді. Відомо також, що усі керівники ГКЧП невдовзі потрапили під амністію і кримінальні справи стосовно них було закрито. Єдиний з них – генерал Варенніков принципово домігся, аби його судили і суд його виправдав. Дехто потім брав активну участь у політиці.

Остання моя версія: все це є наслідком отієї дивної зустрічі на Форосі Горбачова з членами ГКЧП та їхніми противниками й певних угод між ними. Наступного дня Єльцин запросив його на сесію Верховної ради РРФСР і президент СРСР слухняно з’явився. «Борис Миколайович тримався господарем, майже верховодив Горбачовим, у його присутності підписав Указ про призупинення діяльності Російської комуністичної партії» [253].

Так жорстко і зверхньо Єльцин міг поводитися з Горбачовим лише в одному випадку: якщо мав на нього убивчий компромат. З огляду на те, що Михайло Сергійович сам мав сейфи, набиті компроматеріалами, те, що міг оприлюднити Єльцин, було справжньою «бомбою», яка просто знищила би Горбачова. Уявіть, якби було оголошено (з доказами), що це Михайло Сергійович усе замислив, організував, а потім оточив себе охоронцями й відімкнув урядовий зв’язок. Хто б після того подав йому руку і хто б запрошував за непогані гроші за кордон лекції читати і на семінарах виступати про те, як він усе життя мріяв повалити комунізм. Власне, цей момент став поворотним в історії СРСР. Наступного дня після принизливого публічного шмагання Єльциним на сесії ВР РРФСР, Михайло Горбачов заявив про розпуск ЦК КПРС та опечатав його будівлю. Цього ж самого дня почалися масові самогубства та «самогубства» осіб, які «забагато знали» або просто не бачили сенсу далі жити під слідством, коли остання спроба збереження СРСР провалилася.

Першим покінчив життя «самогубством» Маршал Радянського Союзу Сергій Федорович Ахромеєв. Чому я беру це слово у лапки, незважаючи на наявність передсмертних записок та шворочки, на якій буцімто повісився маршал. Тому що там багато запитань.

Єльцин прагнув влади. Але йому заважав Горбачов. Прибрати його можна було лише прибравши СРСР. Кравчука щойно обрали президентом України і йому теж хотілося влади. СРСР нікому не був потрібен і його поховали. І слава Богу…

По-перше, Ахромеєв був особистим радником Горбачова. По-друге, відпочивав разом з ним ледь не на сусідній дачі – в Сочі. Після невдалого візиту до Горбачова делегації від «гекачепістів», радник Горбачова терміново летить у Москву, приєднується до змовників і фактично бере на себе командування військовою стороною справи. По-третє, Ахромеєв вішався двічі. Перший раз шворочка нібито обірвалася; маршал оклигав; раптом згадав, що не віддав борг співслужбовцеві; розшукав його, повернув гроші; повернувся до кабінету й повісився на тій таки мотузці. Але нащо вішатися, та ще на такому ненадійному матеріалі, що рветься, якщо ти цілий маршал і маєш пістолет? А от якщо маршала потихеньку придушили…

Нікому не нав’язую своєї гіпотези, але Ахромеєва прибрали саме тому, що він був зв’язковим між Горбачовим і ГКЧП; «царьовим оком» у таборі змовників. Далі в принципі не цікаво.

Усім відомо, що 8 грудня 1991 року поблизу Бреста президентом РРФСР Борисом Єльциним; новоспеченим президентом УРСР Леонідом Кравчуком та головою Верховної ради Білоруської РСР Станіславом Шушкевичем було підписано т. зв. Біловезьку угоду, якою припинялося існування Союзу Радянських Соціалістичних республік. Угоду було складено з порушенням цілої низки юридичних норм. Але кого тоді це хвилювало.

Закінчився СРСР так само незаконно, як і почався. Утім, Верховна Рада України вже 10 грудня цю угоду ратифікувала за всіма правилами. Це рішення має вищу юридичну силу й перегляду не підлягає.

Чому Москва погодилася «відпустити» Україну? Тут кілька причин. По-перше, вона і сил особливих не мала, аби її утримувати силоміць. По-друге, Москва не мала ресурсів для пролонгації існування Союзу, тож Єльцин і компанія вирішили поживитися за рахунок «республік-сестер». Лише з України коштів «Сбербанку» було вивезено на 96 мільярдів рублів. Не враховуючи того, що мали українські підприємства на рахунках «Внешекономбанка».

Фактично Російська Федерація врятувала себе, пограбувавши інші республіки. По-третє, це «розлучення» у Москві вважали тимчасовим, для чого й було створено Союз Незалежних Держав (СНД). Москва мала на увазі тримати колишні республіки СРСР у зоні свого політичного та економічного впливу до слушного моменту. А він, на щастя, так і не настав. Цікавий факт, який свідчить про те, що Москва й у подальшому намагатиметься відновити свою імперію. У лютому 2013 року, коли в самому розпалі були переговори про Асоціацію України з Євросоюзом, раптово з’ясувалося, що виконавчий комітет СНД, де за правилами мала зберігатися Біловезька угода, її оригіналу не має, – лише копію. А коли режим Януковича восени 2013 року в обмін на кремлівські мільярди відмовився від Асоціації, раптом з’ясувалося, що ні Росія, ні Білорусь, ні Україна не мають оригіналів Біловезької угоди. Зникла. Як колись оригінал Переяславської угоди. Так що Україна наприкінці 2013 – на початку 2014 років як держава справді стояла на краю прірви.

Але то вже інша історія…