Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ШІСТНАДЦЯТА.

СОЮЗ З НАЦИСТАМИ, ПЛАН «БАРБАРОССА» І «ТРУДОВІ РЕЗЕРВИ» ТОВАРИША СТАЛІНА

Два соціалістичні хижаки рвали Європу навипередки. Під глузливі смішки про «дивну війну», що її вели Англія і Франція, СРСР ще у жовтні-листопаді 1939 року змусив уряди незалежних Литви, Латвії та Естонії прийняти «обмежений контингент» радянських військ. Нібито для їхнього захисту. Від кого? Від гітлерівців. Але радянські лектори піонерам і пенсіонерам не розповідали, що навесні 1940 року, коли ці країни ще зберігали формальну незалежність, у гітлерівській Німеччині уже видавалися мапи, на яких вони були позначені як територія СРСР. Сталін навіть не став чекати капітуляції Франції. Після евакуації британських військ і так було все зрозуміло. Вранці 14 червня німецькі війська вступили в Париж, а наступного дня додаткові радянські війська рушили у Вільнюс, Ригу і Таллінн. Почалася окупація цих країн. Ще раніше СРСР висунув ультиматум і силою відібрав у Румунії Бесарабію та Північну Буковину. Остання, до слова навіть до Російської імперії не входила. Про окупований регіон Герца, який також був «споконвічними територіями Румунії», московські агітатори-горлопани також анічичирк. Жодного спротиву не було. Усі на прикладі Фінляндії розуміли – сталінські генерали завалять супротивника трупами. Треба покласти 10 червоноармійців, аби убити одного фіна? Без питань. Обміняти життя одного литовського або румунського солдата на 100 бійців у «будьонівках»? Легко: «баби ще народять».

Два соціалістичних хижаки під червоними знаменами шматували Європу. Але дивина: і Лондон, і Париж щодо «територіальних придбань» СРСР наче в рота види набрали. Третій Рейх – агресор, а Радянський Союз начебто теж агресор, але йому війну не оголошуємо. Та чому ж?! З Парижем все зрозуміло – не до жиру, коли нацисти топчуть твою землю. А Лондон? Ті та інші побухтіли, надіслали ноти протесту Молотову і на цьому усе скінчилося. Таємниці тут жодної немає. Французам та британцям дуже хотілося, щоб товариш Сталін кинув на терези свого важезного меча у вигляді десятків тисяч танків. Дратувати Кремль не годилося. Тому румунів, естонців, литовців і навіть фінів просто обміняли. На гіпотетичну можливість приєднання СРСР до Антигітлерівської коаліції. Але Кремль не поспішав. Раптово він зрозумів, що у нього з’явився простір для маневру; що його «хочуть» одночасно і Берлін, і Лондон. З британців зараз не було чого взяти. А от з Гітлером можна було непогано подружитися. На кону стояла ціла Британська імперія. Справа тут ось у чому. Наразі США та Японія оголосили нейтралітет. Половину Франції окуповано, а інша – під владою колаборантського уряду Віші. Британія має солдатів, але не має танків, гармат, літаків. Знаєте, скільки на Британських островах залишилося кулеметів після трагедії Дюнкерка? Двісті. Для порівняння: на озброєнні лише однієї дивізії РСЧА перебували 603 кулемети. Британія блокована німецькими субмаринами, що діють за тактикою «вовчої зграї».

Після вступу у війну Італії, для Британії дуже важко утримувати комунікації зі своїми колоніями – Австралією, Індією, Новою Зеландією тощо. Британська імперія розвалюється на шматки. І ці ласі шматки товариш Сталін і геноссе Гітлер можуть залюбки поділити. Та, власне, у соціалістів з Берліна іншого виходу немає, як союз із соціалістами з Москви. Гітлеру було конче потрібно, аби СРСР офіційно приєднався до осі Берлін-Рим-Токіо й оголосив війну Британії та Франції. І Сталін був не проти, але мав при цьому свої вимоги – щодо них трохи нижче. Та одночасно у Москві сподівалися, що Гітлер таки наважиться на проведення операції «Морський лев», тобто висадку на Британські острови. А коли гітлерівські танки та найкращі дивізії Вермахту опиняться по той бік протоки, «вікно можливостей» для СРСР відчиниться максимально широко. Гітлер якщо не знав, то підозрював в діях Сталін подвійну гру. Тому й намагався щосили залучити СРСР у союз, аби пов’язати спільною відповідальністю. Проте вимоги Сталіна були навіть для такої ситуації надмірними. Крім того, Гітлера насторожили деякі військові та політичні ходи радянських «друзів». Їх детально у своїй книзі «Тінь перемоги» проаналізував Віктор Суворов. Але якщо хто не читав її – переповім стисло.

Перший дзвіночок Гітлеру про наміри кремлівських товаришів прийшов ще взимку 1940 року, коли Червона Армія прорвала «Лінію Маннергейма» і зупинилася. Чому зупинилася – ми уже говорили. Найважливіше те, що в будь-який момент вона могла рушити далі. А без укріплень Фінляндія була беззахисною. А за нею й Швеція. З цих двох країн Німеччина отримувала левову частку лісу, залізної руди (родовище Кірунавара – найбільше і найбагатше у світі) та нікелю. Родовище нікелю в Петсамо СРСР навіть захопив. А потім за мирною угодою повернув фінам. Але повернув цікаво: за умови спільного контролю. Віктор Суворов зауважує: «Уявляю, який скрегіт зубів стояв у підземних бункерах німецьких штабів» [108]. І ми з Вами, любий мій читачу, теж можемо уявити. А щоб уява була більш цілісною, згадаємо про 28 червня, коли почалася операція РСЧА із захоплення частини Румунії. Комуністи відірвали від неї 50 304 квадратних кілометри території з населенням 3 млн. 725 тис. осіб. Звідси було дуже зручно бомбардувати нафтові родовища Плоєшті, з яких Німеччина отримувала левову частку нафти. Це був уже третій «дзвіночок» Гітлеру. А другий… Другим була окупація країн Балтії 15 червня. Про це ми уже говорили. Хтось здивується: автор сам написав, що Бессарабія, Прибалтика і Фінляндія згідно з пактом Молотова-Ріббентропа входили до радянської сфери впливу. То чому ж у Гітлера мало щось там «дзвеніти»? Так то воно так, тільки ось… У п. 2 Таємного додаткового протоколу до пакту Молотова Ріббентропа прямо говорилося про розчленування Польщі. А ось у п. 1 щодо Фінляндії, Литви, Латвії та Естонії говорилося дещо інакше: «У разі територіально-політичного переоблаштування областей, що входять до Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є кордоном сфер інтересів Німеччини та СРСР. При цьому інтереси Литви стосовно Віленської області визнаються обома сторонами» [109].

Зауважте, йдеться не про окупацію, а про «сфери впливу». Тим паче, що коли згадуються «інтереси Литви», то зрозуміло, що йдеться про юридично незалежну державу, але аж ніяк не окуповану. Про те, щоб СРСР відхопив шмат Фінляндії, також ніде нічого немає, як і визначення кордонів спільних «інтересів» там. У п. 3 зазначається: «Стосовно Південного Сходу Європи, з радянського боку підкреслюється інтерес до Бессарабії. З німецького боку заявляється про цілковите політичне незацікавлення у цих областях» (там само). Про регіон Герца та Північну Буковину не йдеться. Більше того – Гітлер був категорично проти їхньої окупації Радянським Союзом. Та вдіяти нічого не міг. Сталін чудово усвідомлював, що воювати ні за Прибалтику, ні за Північну Буковину німці не будуть, та й навіть інших, менших за масштабами, наслідків не буде. Радянський Союз був Гітлеру потрібен до зарізу, тому й викручував йому руки. Проте такі дії з боку Кремля не могли не злякати німців. Вони раптом усвідомили, що більше немає буферу з третіх країн між Рейхом та сталінськими танками, яких було майже 25 тисяч і кількість їхня щодня зростала. І постачання лісу, залізної руди, нафти, нікелю раптом опинилося під загрозою. А якщо ще й з Радянського Союзу замість нафти, бавовни, залізної руди, марганцю, сала, хліба та інших потрібних штук Рейх отримає дулю – буде зовсім «весело».

Німці раптово усвідомили, що на території окупованих країн Балтії, на кордоні зі Східною Пруссією, тобто безпосередньо територією Рейху, Сталін створив потужний Прибалтійський військовий округ, а основні сили надпотужного Балтійського флоту пересунув з Ленінграда до Таллінна, ближче до німецьких портів, які приймають каравани суден зі скандинавською рудою та лісом. Гітлер раптом зрозумів, проти кого на «віджатому» у фінів півострові Ханко вже у квітні 1940 року з’явилася надпотужна радянська військово-морська база з 23 тисячами військових та 5 тисячами цивільних спеціалістів. Гітлер раптом усвідомив, що Бессарабія та Північна Буковина стали плацдармами для атаки на нафтові поля Румунії.

Усе розуміється краще, коли у цифрах. На Балтійському морі Гітлер тоді мав аж цілих 5 підводних човнів. Учбових. Плюс 28 торпедних катерів. Це все. А у складі Балтійського флоту СРСР 2 лінкори, 2 крейсери, 48 торпедних катерів, 21 есмінець та лідер (той таки есмінець, але більший і краще озброєний) плюс понад три десятки бойових підводних човнів.

Не лише кров’ю скріплялася дружба між нацистами і комуністами. Під гарне німецьке пивце та смачний німецький сирок приємною бесідою теж. Радянський дивізійний комісар (аналог генерал-майора) спілкується за пивом з німецькими офіцерами.

І недаремно менш ніж за місяць після окупації Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини й через 10 днів після створення Прибалтійського військового округу з мінімум 2 тисячами танків у своєму складі, Гітлер уперше серед свого найближчого оточення порушив питання «російської проблеми»: «29 липня 1940 генерал-полковник Ф. Гальдер доручив начальнику штабу 18-ї армії генерал-майору Е. Марксу підготувати начерки плану війни проти СРСР. Це найперші ескізи плану. Спочатку план мав навіть інше кодову назву – не «Барбаросса», а «Фріц» [108].

Недаремно Сталін не приховуючи радісної усмішки, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, щиро тиснув руку німецькому рейхсміністрові. Так шахраї тиснуть руку жертві, яку щойно обманули.

Одночасно кремлівські товариші не забували живити нацистську військово-промислову машину, спо діваючись на те, що німці таки наважаться на форсування Ла-Маншу. 11 лютого 1940 року між СРСР і Німеччиною було підписано чергову торгівельну угоду. Загалом протягом 17 місяців від радянсько-німецького пакту до нападу Німеччини на СРСР, вона отримала від більшовиків 865 тис. т нафти, 140 тис. т марганцевої руди, 14 тис. т міді, 3 тис. т нікелю, 101 тис. т бавовни-сирцю, понад 1 млн. т лісоматеріалів, 11 тис. т льону, 26 тис. т хромової руди, 15 тис. т азбесту, 2736 кг платини і 1 млн 463 тис. т зерна та бобів. І це далеко не повний список. Аби лише Адольф воював.

Радянським людям пропаганда розповідала, що таким чином Сталін мудро відтягнув війну. Він сам це розповідав по радіо 3 липня 1941 року, виправдовуючись і вивертаючись, мов вуж на розпеченій пательні; обзиваючи Гітлера і Ріббентропа «людожерами» та «нелюдами»: «Що виграли ми, уклавши з Німеччиною пакт про ненапад? Ми забезпечили нашій країні мир протягом півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якщо фашистська Німеччина ризикнула б напасти на нашу країну всупереч пакту. Це певний виграш для нас і програш для фашистської Німеччини» [110]. Сталін нахабно брехав.

Чи міг Гітлер напасти на СРСР у 1939 році? Ні. Бо спочатку він мав «розібратися» з Польщею. На це пішов вересень, а у жовтні та листопаді під холодними дощами на розмоклому чорноземі 1/7 частини земного суходолу воювати – м’яко кажучи – не дуже зручно. Перевірено. До того ж у боях проти польської армії було витрачено майже всі авіабомби та снаряди, спалено запаси бензину й техніка потребувала капітального ремонту. А Франція та Великобританія вже оголосили війну і щодня можуть вдарити. Як у таких умовах наступати на Москву? Чи міг Гітлер вдарити по СРСР у 1940 році? Ні. Бо весняні дощі на полях радянських колгоспів аж ніяк не кращі для здійснення «Бліцкриґу», ніж осінні. А потім почалися битви в Європі.

На момент капітуляції Франції та евакуації Дюнкерка Вермахт знову залишився без боєприпасів та пального, а танки потребували капітального ремонту. Та й промисловість Німеччини уже важко дихала, не в змозі забезпечувати армію. Тому влітку 1940 року Гітлер пішов на її скорочення. А далі – осінні дощі, сувора російська зима, весняні дощі та інша не менш сувора радянська дійсність у вигляді абсолютної відсутності доріг та аеродромів з бетонним покриттям. Так що лукавив Сталін. Не міг Гітлер вдарити до літа 1941 року. Не міг навіть теоретично. Де ж «відтяжка»? Зате існувала небезпека того, що Гітлер міг помиритися з Англією. Принаймні Сталін – істинний син комуністичної ідеології – вірив і дуже боявся, що «імперіалісти» зможуть порозумітися.

Тому літо-початок осені 1940 року для політики СРСР був точкою неповернення. Якщо німці не висадяться на Британських островах – усе може завершитися для СРСР катастрофою. План «Морський лев» було затверджено 16 липня 1940 року. Але він був настільки авантюрний, що навіть безграмотний у військовому плані Гітлер розумів: сили протистояти британському флоту і авіації, та ще й переправити через Ла-Манш 40 дивізій при 500 танках та сотнях тисяч тонн боєприпасів просто немає. Немає стільки кораблів. І тоді було вирішено проводити операцію лише за певних умов. Першою з них був гарний прогноз на кілька туманних днів поспіль, другий – достатня кількість суден і найголовніше – панування у повітрі Люфтваффе.

Для забезпечення останньої за переліком (але першої за важливості) умови 10 липня 1940 року німці почали широкий повітряний наступ. Сотні німецьких бомбардувальників під охороною винищувачів мало не щоденно бомбили британські авіаційні заводи та аеродроми. Мета – «вибомбити» авіацію англійців з війни, забезпечити панування Люфтваффе у повітрі й таким чином здобути головну умову для проведення операції «Морський лев». Ця епічна повітряна битва недаремно отримала в історії назву «Битва за Британію», – хто її вигравав, той ставав господарем островів.

Переговори Гітлера і Молотова. У теплій дружній атмосфері. Саме у цей час літаки Люфтваффе піднімаються у повітря для бомбардування Лондона, а літаки Королівських ВПС – для нальоту на Берлін. «Битва за Британію» у розпалі.

Минали дні, тижні, а перемоги над британцями хлопцям Герінга здобути не вдавалося. Англійці поздавали увесь алюмінієвий посуд на будівництво літаків. У парках зрізали сталеві огорожі на будівництво танків та гармат. У старовинному Оксфордському університеті з дверей познімали мідні та латунні ручки, але Британія трималась. 31 липня грос-адмірал Редер зустрівся з Гітлером і заявив, що навіть за ідеальних умов раніше 15 вересня флот почати операцію не може. Але і то успіх можливий за абсолютного панування у повітрі. А його все не було. Наступного дня Гітлер підписав директиву про ведення «повітряної та морської війни проти Англії». Відповідно до неї, перемогу над Британією Рейх мав здобути без війни на суходолі. А висадка… Висадка відтерміновувалася до «кращих часів». Це був кінець планів вторгнення на острови.

І скільки б Адольф про це не мріяв – реальність була зовсім інакшою. І тоді Сталін робить наступний крок. 27 вересня в Берліні було підписано Троїстий пакт між Німеччиною, Італією та Японією. Утворився військовий союз, який прийнято називати «Країнами Осі». Через кілька днів у відповідь на обережне зондування щодо можливого приєднання Радянського Союзу до союзу фашистів, нацистів та «японських мілітаристів» гітлерівські дипломати отримали з боку Кремля безумовну згоду. Візит до Берліна голови радянського уряду і одночасно наркома з іноземних справ В’ячеслава Молотова був організований – як для міжнародної політики – блискавично. Вже 12 листопада він зустрівся з Гітлером. Але ще до цього в СРСР було зроблено рішучий крок до вступу у війну. Промисловість непомітно переводилася на воєнні рейки. Сталося це влітку 1940 року. Франція капітулювала 22 червня, а вже за 4 дні Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників і службовців з підприємств і установ».

Таким чином, в СРСР улітку 1940 року не лише колгоспники, але й решта громадян стали кріпаками. Була в царській Росії ХVІІ-ХІХ століть така категорія – гірськозаводські селяни, прикріплені до копалень, заводів та фабрик. Цей крок був нічим іншим, як прихованою мобілізацією трудових ресурсів. СРСР ще не воював, а вихідні для народу вже скасували. А 2 жовтня 1940 року, через 5 днів після створення «Осі», було затверджено Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про державні трудові резерви СРСР». Згідно з ним створювалася мережа залізничних, ремісничих училищ та шкіл ФЗН (фабрично-заводського навчання при підприємствах), куди молодь мобілізовували примусово. Раднаркому надавалося право щорічно набирати до 1 мільйона дітей у віці 14-15 років для училищ (термін навчання 2-3 роки) та стільки ж підлітків 16-17 років для ФЗО (термін навчання 6 місяців). Голови колгоспів мусили віддати по 2 людини кожної вікової категорії на кожні 100 членів колгоспів – чоловіків і жінок віку від 14 до 55 років. Для міських рад депутатів трудящих також встановлювалися відповідні квоти. Система не нова. За часів кріпаччини так у царську армію рекрутів набирали. Дітей відривали від родин, переводили на казармене становище, видавали форму, підручники та все необхідне. Втеча вважалася дезертирством і каралася ув’язненням у таборах ГУЛАГу терміном на 1 рік. Також рік на лісоповалі можна було отримати і за «порушення дисципліни».

Розумійте як хочете, любий читачу, що це таке і як можна було цим шантажувати нещасних, відірваних від батьків хлопців і дівчат, примушуючи на речі страшні. То було фактично узаконене рабовласництво. Навчання в цих «закладах» було незвичайним. З одночасним виконанням виробничих планів у справжніх виробничих цехах. А потім юнаки та дівчата мали «віддячити» рідній державі за надання їм «освіти», відпрацювавши 4 роки на фабриці або заводі, причому не на тому, де хочеться, а куди рідна держава відрядить. Перехід на інші підприємства заборонявся. За втечу – лісоповал. Та й куди ти втечеш… Усе це – ознака підготовки до війни, і з цим ніхто не сперечається. Заперечують те, що воювати СРСР збирався на боці Гітлера. Про візит Молотова до Берліну шкільні вчителі та лектори товариства «Знання» не розповідали. А якщо розповідали, то лиш про те, як товариш Молотов рішуче відхилив нахабну брудну пропозицію Гітлера й у стосунки вступати відмовився. Але це зовсім не так. Насправді СРСР не лише погоджувався приєднатися до «Осі», перетворивши її на «Пакт чотирьох», але йшов навіть далі. Гітлер пропонував надавати один одному лише політичну та економічну допомогу й розмежувати сфери впливу. Товариш Молотов (із санкції Сталіна, звичайно) запропонував укласти ще й військовий союз. Те, про що розмовляли в бункері Рейхсканцелярії Гітлер, Ріббентроп та Молотов, зафіксував німецький дипломат, який на тих переговорах був особистим перекладачем рейхсміністра іноземних справ, Пауль Шмідт. Милуємося невеликими уривочками з вельми тривалої та цікавої бесіди, в якій Гітлер наголосив: «Після знищення Англії світова Британська імперія виявиться гігантською світовою банкрутною масою площею 40 мільйонів квадратних кілометрів, яка підлягатиме поділу. Розділ її відкриває Росії шлях до незамерзаючого і справді відкритого Світового океану. Меншість англійців, яка налічує 45 мільйонів, досі управляла 600 мільйонами мешканців світової Британської імперії. Він має намір цю меншість розколошматити. І Америка теж, власне кажучи, постаралася уже тепер вихопити деякі особливо придатні для неї шматки. Німеччина, природно, хотіла б уникнути будь-якого конфлікту, який відволік би її від боротьби проти серця цієї світової імперії Британських островів…

Зіткнення з Англією буде доведене до свого вирішального кінця, і він не має жодних сумнівів, що поразка Британських островів призведе до розпаду імперії… За таких обставин відкриваються перспективи світового масштабу. У найближчі тижні їх має бути з’ясовано в ході спільних з Росією дипломатичних переговорів; слід визначити участь Росії у вирішенні цих проблем. Усі держави, що можуть бути зацікавленими в цій банкрутній масі, мають призупинити усі конфлікти між собою і зайнятися лише розділом Британської світової імперії. Це стосується Німеччини, Франції, Італії, Росії та Японії… Молотов відповів, що він з цікавістю стежив за ходом думок фюрера і з усім, що він зрозумів, згоден» [111]. Молотов згоден, розумієте? Насправді, звичайно, самотужки погоджувати питання такого масштабу В’ячеслав Михайлович не міг, бо за таке він би зразу на екскурсію у Комунарку або на Бутовський полігон поїхав. Він висловлював згоду Сталіна.

А потім головний радянський дипломат виступив із зустрічними пропозиціями. За пропозицією Кремля, Німеччина та Італія отримували панування у Західній, Північній, частково Південній (Греція і Югославія) Європі, Північно-Східній і Північній Африці, Середній Африці і Західній Африці. СРСР отримувала Східну, частково Південну (Болгарія, Румунія) частково Північну (Фінляндія) Європу, Західну і Середню Азію до Індійського океану, Японія — Східну Азію (в т. ч. Індонезію). Гітлер погоджувався. Гітлер погоджувався навіть на те, щоб «натиснути» на Туреччину, переглянути пакт Монтре і надати право СРСР проводити свої військові кораблі через чорноморські протоки без дозволу Стамбула і без обмежень. Проте, незважаючи на все, союзником Німеччини, Італії та Японії СРСР так і не став. Не тому, що не хотів. Не погодився Гітлер. Бо, користуючись ситуацією, Сталін з Молотовим почали вимагати у нього зовсім уже непристойні речі.

Ось вам, читачу, дещо про апетити кремлівських вождів: «СРСР згоден прийняти в основному проєкт пакту чотирьох держав про їхнє політичне співробітництво та економічну взаємодопомогу, який викладено п. Ріббентропом в його бесіді з В. М. Молотовим в Берліні 13 листопада 1940 року і який складається з 4 пунктів, за таких умов: 1. Якщо німецькі війська буде зараз же виведено з Фінляндії, яка представляє сферу впливу СРСР, згідно з радянсько-німецькою угодою 1939 року, причому СРСР зобов’язується забезпечити мирні стосунки з Фінляндією, а також економічні інтереси Німеччини у Фінляндії (вивезення лісу, нікелю); 2. Якщо в найближчі місяці буде гарантовано безпеку СРСР у протоках шляхом укладення пакту взаємодопомоги між СРСР і Болгарією, що знаходиться за своїм географічним положенням у сфері безпеки чорноморських кордонів СРСР, і організації військової та військово-морської бази СРСР в районі Босфору і Дарданелл на засадах довгострокової оренди; 3. Якщо центром тяжіння аспірацій СРСР буде визнано район на південь від Батумі і Баку у загальному напрямку до Перської затоки; 4. Якщо Японія відмовиться від своїх концесійних прав по вугіллю і нафті на Північному Сахаліні на умовах справедливої сатисфакції» [112].

Щодо пунктів 1 та 4 заперечень не було. А ось інші два… І Гітлер, і Муссоліні чудово розуміли, що військові бази СРСР на чорноморських протоках фактично означатимуть перехід контролю над ними до Москви. А зростання політичної та військової присутності на Балканах становить уже безпосередню загрозу Італії та Рейху. Гітлер прозоро натякав на це Молотову. Той робив вигляд, що не розуміє. Тому під приводом загрози нальоту британської авіації, фюрер запропонував перервати переговори, «…оскільки головні пункти цілком достатньо обговорено» [111]. Для того, аби ефективніше вести подальші перемовини, уже через 11 днів після розмови Молотова з Гітлером Сталін призначає послом в Німеччині цілого заступника наркома іноземних справ (і за сумісництвом старого ката з НКВС) Володимира Деканозова. Уже на першій урочистій зустрічі 19 грудня з Гітлером, новий посол намагається вирвати з фюрера продовження переговорів. І у подальшому він не давав Адольфу спокою. Той мовчав. Ні Деканозов, ні Молотов, ні Сталін не знали, що за добу до прийому Деканозова Гітлер затвердив план «Барбароса».

Апетити більшовиків, відверті приготування до війни та концентрація їхніх військ на кордонах наполохали нацистів. І якщо хтось ще повірить старим пісенькам радянського Агітпропу на тему, як Гітлер хотів «життєвого простору» за рахунок територій СРСР, тому й підписав підлий план «Барбароса», то скажу: в СРСР план війни проти Німеччини було розроблено раніше. В кількох варіантах. У радянській міфології укріпилася побрехенька маршала Жукова про те, як він на оперативно-стратегічній грі, виступаючи з боку «Західних» (німців) «по суті передбачив план Барбаросса» й розгромив генерала Павлова, який командував «Східними». «Взявши реальні вихідні дані і сили противника – німців, я, командуючи «синіми», розвинув операції саме на тих напрямках, на яких потім розвивали їх німці. Завдавав своїх головних ударів там, де вони їх потім завдавали. Угруповання склалися приблизно так, як потім вони склалися під час війни. Конфігурація наших кордонів, місцевість, обстановка – все підказувало мені саме такі рішення, які вони потім підказали і німцям. Гра тривала близько восьми діб. Керівництво грою штучно уповільнювало темп просування «синіх», стримувало його. Але «сині» на восьму добу просунулися до району Барановичів, причому, повторюю, при штучно уповільненому темпі просування» [113]. Це таке Жуков розповідав радянському письменникові Костянтину Симонову. Той слухав, вірив кожному слову, записував. А потім це пішло в люди.

Насправді Жуков брехав, мов гребінцем чесав. Тут усе від першого до останнього слова – неправда. Бо не було такої гри. Були інші дві гри. Перша проходила 2-6 січня 1941 року. На ній Жуков, командуючи «Західними», стримував удар «Східних» під командуванням генерал-полковника танкових військ Павлова у Східну Пруссію та Польщу. І не стримав. Павлов прорвав фронт, форсував Неман й за 13 днів боїв просунувся вглиб німецької території на 120 кілометрів. Проте загалом було зрозуміло, що вдаривши у цьому напрямку, можна «загрузнути» – надто укріпленою була Східна Пруссія. Другу гру провели 8-11 січня. Тут відпрацьовували удар із території України та Бессарабії на Балкани й у Південну Польщу з форсуванням Дунаю, захопленням Румунії, Угорщини й виходом до озера Балатон. Тепер уже наступав Жуков, а Павлов грав за німців та угорців. За результатами гри було отримано висновок, що цей напрямок перспективніший. Про ці ігри усім давно відомо. Брехню Жукова спростовано дослідниками. Але в деяких особливо впертих або особливо тупих головах казочка Жукова про те, як він наступав на Барановичі і громив нещасного Павлова досі живе. А між тим, ці ігри цілком могли бути завершальним етапом розробки різних варіантів війни проти Німеччини та її союзників. Те, що їх досі не знайдено, ні про що не говорить, бо найбільші таємниці того часу у російських архівах досі закрито грифами «Цілком таємно. Особливої ваги». Принаймні, дослідників має насторожити той факт, що цілком таємний наказ про проведення двосторонньої оперативно-стратегічної гри під назвою «Наступальна операція фронту з проривом УР» нарком оборони СРСР маршал Тимошенко підписав ще 11 жовтня 1940 року, у розпал підготовки візиту Молотова до Берліну і через 9 днів після указу про «Трудові резерви». Хочете знати масштаби тієї гри, шановні читачі? Будь ласка. У першій з них поки що на картах було задіяно 51 стрілецьку, 7 танкових, 3 моторизовані, 3 кавалерійські дивізії. Плюс 15 танкових бригад. Плюс 20 авіаційних дивізій. Це лише на одному напрямку війни. Кількість сил «Східних» у другій грі була набагато більшою.

І ще. Коли більшовицькі генерали гралися у свої ігри, план «Барбароса» був хоч і підписаний, але не мав дати реалізації. І лише після того, як Гітлер переконався у відсутності прогресу у переговорах про приєднання комуністів до нацистів і фашистів (Сталін ніяк не хотів йти на поступки, відмовившись від своїх вимог по Балканах і Туреччині) та початком концентрації частин РСЧА на кордонах, військово-політична верхівка Рейху взялася до практичних заходів щодо реалізації плану. Російський дослідник Марк Солонін відзначає, що навіть «Директива ОКВ № 050/41 від 31 січня 1941 року була сформульована в найобережніших і невизначених виразах: «У разі, якщо Росія змінить своє нинішнє ставлення до Німеччини, слід як запобіжний захід здійснити широкі підготовчі дії, які дозволили б завдати ураження Радянської Росії в швидкоплинній компанії ще до того, як буде закінчено війну проти Англії» [106]. До речі, німецькі генерали теж грали на мапах. І теж у січні 1941 року. Така ось дивна «дружба» була між двома соціалістичними державами під червоними прапорами. Дружили, а ножі один на одного гострили. І соціалісти кремлівські були підлішими – вони довго вираховували, до кого вигідніше пристати. І про жодне протистояння фашизму і нацизму не йдеться. Віддав би Гітлер Сталіну чорноморські протоки, Балкани, Іран та ще трохи – і воювали б червоноармійці плечем до плеча з солдатами Вермахту проти англійців, скажімо, у Греції. Або й висаджувалися на пляжі Туманного Альбіону. А хлопці з НКВС у тісній взаємодії з есесівцями чистили би Європу від євреїв, циган та інших «ворогів народу». А «сталінські соколи» разом з «гітлерівськими шуліками» бомбили Лондон, Ковентрі, Бристоль, Ліверпуль, Бірмінгем… Удар з України та Бессарабії по нафтових полях Плоєшті з одночасним розсіченням, мов сокирою, стратегічного фронту німців, на думку радянських генералів, приносив блискавичну перемогу. «Бліцкриґ». Тому за результатами тих ігор було вирішено основний удар завдавати звідси. А раз так, то Жукова, який наступав тут на картах, Сталін зробив начальником Генерального штабу – готувати Великий визвольний похід. Генерали, які працювали на грі з ним, отримали відповідні посади на місцях. Вирішено також, що допоміжний удар на Східну Пруссію і Північну Польщу завдаватиметься меншими силами. На першій грі Павлов сюди наступав – йому й карти у руки. Генерал-полковнику танкових військ Дмитру Григоровичу Павлову присвоєно звання «генерал армії» й призначено командувачем Західним Особливим військовим округом. За задумом плани радянських стратегів були блискучими. За виконанням…

Сталін припустився однієї фатальної помилки. Він призначив начальником Генерального штабу Жукова. На посаду, якій цей абсолютний нуль у військовій стратегії, не відповідав. Любителям Георгія Жукова зараз і тут поясню одну річ. Жуков – звичайний тупий солдафон без вищої академічної освіти. Зате феноменально жорстокий. Уже бої на Халхин-Голі виявили його нездатність до мислення навіть на оперативному рівні, не кажучи про стратегічний. Знаменитий дисидент, генерал-майор Петро Григоренко, який тоді перебував у групі офіцерів Генерального штабу, так змальовував «діяльність» Жукова: «Японці не здавалися, а прорватися не змогли. По-перше, тому, що не мали наказу на відхід із займаних позицій. По-друге, занадто велика була чисельна і технічна перевага у нас. Але втрат ми зазнали величезних, перш за все через некваліфікованість командування» [114]. Щоб раз і назавжди розібратися з майбутнім «Маршалом Перемоги», наведу інші свідчення Петра Григоровича, якому довелося наносити на штабну карту накази, що їх породив «стратегічний геній» Жукова. «Я намагався здогадатися, що ж можна написати в наказі, аби заповнити двадцять п’ять машинописних сторінок. Дві-три сторінки – це ще туди-сюди, а двадцять п’ять!.. Так і не додумавшись, розклав карту і почав читати. Тут-то я й зрозумів. Наказ віддавався не з’єднанням армії, а різним тимчасовим формуванням: «Такому-то взводу такої-то роти такого-то батальйону такого-то полку такої-то дивізії з однією протитанковою гарматою такого-то взводу такої-то батареї такого-то полку обороняти такий-то рубіж, не допускаючи прориву противника в такому-то напрямку» [115].

Тобто Жуков підміняв собою командирів дивізій, полків і навіть взводів. Як був він унтер-офіцером часів Першої світової, так ним і залишився. Григоренко дає убивчу характеристику бурхливій «діяльності» командувача радянським угрупованням: армії по суті не існувало – вона розпалася на окремі загони, та ще й перемішані між собою, море загонів, які підпорядковані безпосередньо командувачу. Командири дивізій і бригад, у яких Жуков «тимчасово» забирав якийсь батальйон, а то і взвод та перекидав на інші ділянки фронту, навіть не уявляли, де в цей конкретний момент знаходяться їхні підлеглі. Григоренко пішов з картою до безпосереднього командира Жукова, начальника фронтового управління Григорія Штерна. Той подивився, усміхнувся: «Ну, постаралися японці… Доведеться дати команду: «Усі по своїх місцях, кроком руш!» (там само). Звісно, «постарався» Жуков, а не японці, але Штерн не мав права перед підлеглим критикувати його безпосереднього начальника. Наступного дня командарм Штерн прибув до штабу Жукова й довго бесідував з ним наодинці.

Петро Григоренко розповідає: «Жуков вийшов після розмови роздратованим. Розпорядився підготувати наказ.. на перегрупування військ і на виведення з безпосереднього підпорядкування армії всіх загонів, на повернення їх до своїх частин» (там само). І так. Не Жуков був автором плану розгрому японців на Халхин-Голі, а начальник штабу 1-ї армійської групи комбриг Михайло Богданов та командарм Штерн. Ось тільки Штерну не пощастило. Через наклеп якогось невідомого негідника його було заарештовано 7 червня 1941 року й 28 жовтня розстріляно без суду за вказівкою приятеля Жукова, наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії. Після цього Жуков авторство плану операції на Халхин-Голі приписав собі. Жуков воював не вмінням, а числом, вкладаючи в землю орди своїх солдатів. І прізвиська від солдатів отримав відповідні: «М’ясник» та «Жора-Катафалк». Проте вислужитися завжди вмів і дуже подобався Сталіну. Тим паче, що беззастережно крав чужі ідеї та надбання. На нараді вищого командного складу у грудні 1940 – січні 1941 року (яка й закінчилася згадуваними вище іграми на мапах) Жуков прочитав центральну доповідь, яка називалася «Характер сучасної наступальної операції». Доповідь гарна. Сталін саме тоді й почав вважати Жукова полководцем і стратегом. Через багато років з’ясувалося, що справжнім автором доповіді був підлеглий Жукова, нікому тоді невідомий полковник.

На біду Жукова, полковник пізніше став маршалом Радянського Союзу й розповів, як працював у Георгія Костянтиновича «негром». Звали цю людину Іван Христофорович Баграмян. Змушений був Жуков зізнатися, що вкрав його думки. Ну, а потім стало відомо, що він крав ідеї і покійного Штерна, і Богданова, і майбутнього маршала Василевського, й інших генералів. На відміну від загальноприйнятої думки, Сталін таки часто помилявся в людях. Кадри вирішували все. За принципом особистої відданості. Проте це геть не означало, що вони були професіоналами. Жуков був однією з таких помилок. А ще, на відміну від розповсюджених міфів, в епоху Сталіна хаосу в державному управлінні, приписок, корупції, кумівства, фінансових махінацій було з надлишком. Утім, в умовах тоталітарної системи, коли вождю або фюреру постійно лестять і кажуть лише те, що він хоче чути, інакше не буває.

В цьому випадку помилка Сталіна та членів Політбюро стала фатальною…