Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДЕСЯТА.

«ПО МОЩАХ І ЄЛЕЙ». ІСТОРІЯ СМЕРТІ ЛЕНІНА

Отже, в середині грудня 1922 року Ульянова-Леніна вдарив другий інсульт. Божевільний вождь ще чіплявся за життя, та намарне. Усім все було зрозуміло, принаймні тим, хто перебував нагорі та був обізнаний з висновками лікарів. Всередині залізної діжки пацюки вже абсолютно відкрито кинулися один на одного. Мав залишитися один – найспритніший, найпідступніший, найхитріший, найпідліший, найжорстокіший, найлютіший. Домінант. Показником того, що Ілліча всі списали й мало звертали уваги на неходячий напівтруп, свідчить ставлення до нього і його дружини з боку Сталіна. Навіть цей пройдисвіт, який ще кілька місяців тому вдавав із себе «вірного ленінця», раптом змінився. Пригорнений до ленінських грудей «сіренький котик», раптово вишкірив чималенькі ікла. Виявився котик не просто котиком, а – шаблезубим котиком. Але почалося усе ще влітку. «Охорона» Леніна миттєво перетворилася на його сторожу, – постарався друг Сталіна, голова ВЧК Ф. Е. Дзержинський. Ілліч разом із дружиною опинився не просто в ізоляції, а в ув’язненні, подружжя змушене було застосовувати для спілкування з зовнішнім світом конспіративні заходи. Один із «соратників» – Л. П. Серебряков, близький до Троцького, в листі від 10 липня 1922 року писав: «З Іллічем справа така погана, що навіть ми не можемо домогтися до нього доступу. Дзержинський і Смідович (Петро Гермогенович Смідович, дворянин, освіта вища юридична, член президії ВЦВК, 30 грудня 1922 року відкривав І Всесоюзний З’їзд Рад, – П. П.) охороняють його, мов два бульдоги, від усіх чужих і нікого не допускають до нього або навіть у флігель, в якому він живе. (...) Наразі ніхто не може виступати відкрито, крім Дзержинського» [63]. Утім, конспірація допомагала мало. Майже всі листи потрапляли на стіл до Дзержинського, а звідти – до Сталіна. Кілька разів Крупській пощастило вирватися з Горок до Москви й передати записки тим небагатьом, хто ще залишався вірним, але поступово ці можливості танули. Дійшло до того, що стенографісток припинили допускати безпосередньо до Леніна. Приводом для цього була пересторога, аби вони не бачили ураження, яких завдала хвороба його зовнішності (параліч правого боку тіла, перекіс обличчя) й не винесли небажану інформацію у світ. Насправді – аби через них «вождь світового пролетаріату» не передав небажані листи до ЦК та Політбюро і не бачив, що стенографістки змінюються: навіть довіреним жіночкам з ЧК не дозволяли довго перебувати на цій роботі, аби хворий якось не налагодив з ними контакту. У стіні біля ліжка Леніна просвердлили дірочку, крізь неї протягли шнур мікрофона, в який він і диктував стенографісткам свій «Політичний заповіт». Це продовжувалося від 5 до 20 хвилин щодня. Але ж 20 хвилин це порушення постанови, – скаже хтось. Так. Але обмеження 10 хвилинами у цьому випадку не діяло – і Сталіну, й іншим товаришам цей «заповіт» був конче необхідний: кожен розраховував використати його як зброю проти супротивників, тому вони максимально поспішали, – раптом Ілліч вріже дуба, не встигнувши додиктувати. А якщо Володимир Ілліч раптом вирішував відхилитися від теми, стенографістки подавали знак, негайно до спальні вривалися приставлені до нього лікарі й наказували припиняти диктовку: «Ілліч втомився!». А щоб він не знав, що відбувається в країні, газету «Правда» для нього друкували спеціальну, в єдиному примірнику. Про це її головний редактор товариш Бухарін піклувався. Отож, про ставлення Сталіна. Коли Надія Крупська спробувала в обхід ізоляції передати деякі листи чоловіка Троцькому, зокрема щодо зовнішньої торгівлі, Сталін зателефонував їй і накричав матюками, обізвавши «повією» та «дегенераткою». Цікава реакція Надії Костянтинівни: вона не просто ридала – вона впала в істерику й качалася по підлозі, сіпаючи кінцівками. Так, любі друзі Надія Костянтинівна була гідною подругою генія – така само психічно хвора істеричка. Цей випадок був лише частиною великої війни, яку вели між собою Ленін, Сталін, Троцький та Каменєв. І товариш Сталін уміло маневрував між ними. Навіть, отримавши від Крупської листа зі скаргою на Кобу, Каменєв і Троцький цей лист фактично проігнорували. Останній висловився недвозначно: «Я стою за збереження «статус кво», – заявив він Каменєву. – Якщо Ленін до з’їзду стане на ноги, що малоймовірно, ми обговоримо це питання заново. Я проти ліквідації Сталіна, але я згоден з Леніним по суті...» [64]. Троцький все ще не вважав Кобу гідним для себе суперником. Для нього небезпечнішими ввижалися Каменєв і Зинов’єв, а війна Леніна зі Сталіним послаблювала обох. Якби прибрали Сталіна, на кого б накинувся хворий, але авторитетний маніяк? Ото ж бо. Тому Крупську умовили прийняти вибачення Йосипа Віссаріоновича, не усвідомивши до кінця, що означав його демарш. З грудня до початку березня Ленін продиктував, крім «Листа до з’їзду», ще кілька статей, які було прийнято ЦК – вони не містили нічого такого, що могло б вплинути на боротьбу за владу. Сам же «лист» до часу сховали. Чому він був такий важливий? Справа в тому, що цей «заповіт» був нічим іншим, як обливанням помиями своїх найближчих «соратників». Відходячи у світ тіней, Ілліч із задоволенням вимазав в гуано усіх навколо, сам залишившись увесь у білому. Той «геніальний документ», на який досі моляться усі сучасні комуністи включно з «троцькістами», був банальним брудним пасквілем.

Уперше його було опубліковано після ХХ з’їзду КПРС в журналі «Комуніст», коли зграя людожерів на чолі з Хрущовим списала усі свої злочини лише на самого Сталіна. Відтоді піонерам і пенсіонерам не втомлювалися розповідати, як Ленін «геніально попереджав» партію щодо небезпеки узурпації Сталіним влади. Цю фразу кожен шкільний вчитель історії знав напам’ять: «Тов. Сталін, ставши генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не впевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою. . …Сталін занадто брутальний, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб переміщення Сталіна з цього місця і призначити на це місце іншу людину, яка в усьому іншому відрізняється від тов. Сталіна лише однією перевагою, а саме, більшою терпимістю, більшою лояльністю, більшою ввічливістю і більшою увагою до товаришів…» [65].

Насправді це величезний комплімент Сталіну і фактично пряма вказівка на те, хто саме має стати наступником «вічно живого» після його смерті. Поясню свою думку. Вища партійна еліта була добре обізнана на тому, що трапилося між Крупською та Сталіним, і цілком усвідомлювала, що слова Леніна про його брутальність є лише наслідком особистої образи, не більше. До того ж звинувачення у непомірній грубості з вуст Леніна, який сам шпетив «соратників», включно з рідним братом такими епітетами, як «повія», «ідіотик» (навіть не ідіот), «тупак», «розумовий недоносок», «купа гною», «помийна яма» виглядали дещо… кумедно. Що ще залишається негативного на адресу Сталіна, крім грубощів? Анічогісінько. Але на уроках у школі, під час лекцій у заводських клубах та на семінарах молодих агітаторів-пропагандистів не наголошувалося на характеристиках решти «соратникам». Трохи полестивши кожному, Ілліч із задоволенням хлюпає йому на голову повне цеберко з відходами життєдіяльності організму: Троцький – найздібніший, але занадто самовпевнений і бюрократ; Бухарін – «улюбленець партії» та видатний теоретик, але не є «цілком марксистом» і безграмотний у плані діалектики; П’ятаков – людина видатної волі та здібностей, але настільки великий бюрократ, що на нього не можна покладатися у серйозних політичних питаннях. Пригадав Ілліч і «жовтневий епізод» товаришу Зинов’єву (а за асоціацією, і товаришу Каменєву) – коли обидва виступили у пресі проти запланованого перевороту. А якщо грубощі Сталіна терпимі поміж партійцями (а посада його саме партійна і не публічна), а ще він – гарний професіонал, то навіщо його кудись переміщати? І зрештою, не перемістили. І от настала розв’язка: 6 березня 1923 року Леніна вжарив третій інсульт. У нього відібрало мову й міцно паралізувало усю праву частину тіла. Два місяці – найважливіші в період боротьби за владу, він лежав, мов колода, не здатний ні говорити, ні писати, й лише кліпав очима. Тільки з кінця липня його стан почав повільно покращуватися. Вождь катався по парку на візку, трохи шкандибав за допомоги медсестер, а у жовтні став пересуватися й самостійно, за допомогою ціпка та більш-менш розбірливо вимовляти окремі слова.

Треба сказати, що фізичний недуг був лише частиною глобальної ленінської хвороби. «Вождь світового пролетаріату» змолоду, як нам відомо, страждав психічними розладами. Після жовтневого перевороту він почав стрімко і безнадійно божеволіти. Ну, не може нормальна людина написати таке: «Чудовий план! Закінчуйте його разом з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія: 100.000 р. за повішеного» [66]. Цей документ – з особистого архіву Л. Д. Троцького, вивезеного ним за кордон. Стосується він подій 1919 року, коли більшовики прагнули, але не змогли захопити Прибалтику. Фанатики Леніна погоджуються, що записка в архівах є. Але знайшли чудовий аргумент: Троцький брехав. Проте нагадаю – Лев Давидович на той момент командував РСЧА і саме він очолював бойові дії. Його свідчення – це свідчення очевидця і учасника подій. А які аргументи у ленінських фанатів? Єдиний: «вивсьоврьотє». А навіщо Леніну така «операція»? Навіщо він хотів пройти вглиб Литви 19 верст, розвішати на деревах беззбройних невинних людей і повернутися назад? У чому сенс? Його немає. Володимиру Іллічу просто хотілося убивати. Без будь-якої практичної користі. Від самої ненависті.

Існує кілька цікавих світлин, на яких зображено Володимира Леніна в Горках улітку 1923 року. Не треба бути спеціалістом із психіатрії, аби бачити у цьому скляному порожньому погляді вождя абсолютне безумство. І нам не відомо, коли саме психіка його безповоротно зруйнувалася, – навіть свідченням очевидців довіряти не можемо, бо більшовики брехали, мов худий Сірко на Місяць. Знаємо лише, що партійна верхівка іноді, навіть починаючи з 1921 року, ігнорувала деякі «поради» та «вказівки» формального голови уряду РРФСР, а потім і СРСР. Знаємо також, що від початку 1922 року Ленін звертався до лікарів із цікавим запитанням: чи не загрожує йому божевілля? Для цього мали бути якісь підстави. Тож якщо він сам (будучи й до цього напівбожевільним) почав помічати певні негаразди, можемо констатувати, що завершальний етап розпаду особистості припадає саме на цей період. Подальші інсульти розвіяли навіть уламки. З іншого боку, хотів би застерегти читачів від довіри «сенсаційним документам», які у величезній кількості гуляють не лише в пресі та історичній белетристиці, але навіть у наукові монографії та дисертації потрапляють.

Одна з останніх світлин Леніна. Літо 1923 року. Відомо, що коли Господь хоче когось покарати, він позбавляє його розуму.

Йдеться про «фейковий» лист від 16 грудня 1923 року нібито від лікаря Леніна, адресований Сталіну, де є такі «перли»: «…пацієнт протягом кількох діб відмовляється чистити зуби. Він вважає, що в зубному порошку отрута, яка проявиться після випитого чаю або кави. З рота пацієнта виходить моторошний неприємний сморід. На запитання лікарів про походження смороду пацієнт відповідає, що навмисно не чиститиме зуби, щоб збивати з ніг контру і змовників, яким він буде дихати в обличчя <…> Пацієнт убиває час у постійній писанині, яку потім розпихує по сховках. Його листи співробітники і медперсонал знаходять в найнепристойніших місцях. Я прямо-таки втомився вилучати ці конверти з незліченними вказівками» [67].

Це «знахідки» такого собі Германа Назарова, російського «патріота», який накатав цілу книгу «Мифы советской эпохи», повну усіляких вигадок, що купи не тримаються. На Леніні, Сталіні, Троцькому, Дзержинському купа страшних злочинів, вони були нелюдами, поряд з яким Гітлер і Пол Пот видаються хлопчиками з церковного хору, але навіщо вішати на них ще й відверту брехню? Це, до слова, підриває довіру до інших, цілком достовірних свідчень. З цієї ж серії і фальшивий лист Леніна до Дзержинського від 20 грудня 1921 року про підступи Сталіна. Наводжу уривок, бо саме звідси пішли вигадки про нібито нетрадиційну сексуальну орієнтацію «пролетарського вождя» та навіть про його інтимні стосунки з Троцьким: «Феліксе, Надійка каже, що до неї дійшли відомості, що Сталін виголосив фразу, нібито педерастам в Кремлі настав кінець.

Звичайно ж, це було вимовлено більш грубо і лайливо, але, як я зробив висновки, це має стосунок до мене і моїх товаришів. (Позначка Сталіна: «Ілліч зовсім сказився»)» (там само). Словом, треба бути максимально обережними в цьому потоці й не обдурювати себе, навіть якщо дуже хочеться. А от те, що Леніна було отруєно – правда. Це підтверджується як свідками, так і фактами, в т. ч. результатами розтину його тіла. Передусім, це, звичайно, значне перевищення вмісту миш’яку та ртуті у тканинах. Плюс незвична руйнація судин головного мозку, яка не відповідає віку, але може бути наслідком отруєння. Є свідчення такої собі Єлизавети Лесото, якій буцімто під час прогулянки у в’язниці заарештований особистий кухар Леніна Гаврило Волков повідав, що його хазяїна отруїли. Нібито, принісши йому сніданок, Волков застав Леніна конаючим і той подав йому записку, в якій було нашкрябано: «Гаврилушко… мене отруїли… виклич негайно Надю… скажи усім, кому можеш». Але це, найімовірніше, вигадка. Гаврило Волков постає то кухарем, то лікарем. На прогулянки у в`язницях чоловіків і жінок не виводили разом і до спільних камер їх і поготів не саджали, а таємничий Волков названий са ме співкамерником не менш таємничої Лесото. Ну і, звісно, залишається запитання, як Ленін міг передбачити, що до нього увійде саме Волков і звернутися до нього у записці персонально. Так само, як не відомо, куди ділася ця записка, що він її, безсумнівно, мав передати Крупській, а та – Троцькому.

Очевидно, ці фантазії виникли через дві речі. По-перше, сліди миш’яку і ртуті, і по-друге, існування доповідної записки Сталіна до ЦК у березні 1923 року, у якій він повідомляє про прохання Леніна надати йому ціаністий калій, аби покінчити з життям, якщо стане зовсім погано. За словами Сталіна, жодних отрут вождю не передавали. Як же було насправді? Хвороба Леніна, що прогресувала роками, була лікарям незрозумілою. Ще до інсультів, нагадаю, він звертався до психіатрів із питанням, чи не є божевільним і чи не загрожує йому божевілля. Значить, він щось відчував навіть суб’єктивно. Звісно, його заспокоювали, навіть якщо прояви хвороби були очевидними: душевнохворий на чолі партії та уряду – це страшний удар по іміджу. Тож ми навряд чи колись отримаємо реальні висновки лікарів – вони підчищалися й фальсифікувалися.

У ті часи, якщо клінічна картина видавалась незрозумілою, передбачали сифіліс. Сифіліс на початку ХХ століття був наскільки розповсюдженим, настільки ж і різноманітним за своїми проявами. Вражав внутрішні органи, кістки, судини, головний мозок тощо. Абсолютно точно відомо, що сам Ілліч теж підозрював у себе цю хворобу, бо вживав препарати на основі ртуті і головне – у 1922 році він приймав «Сальварсан», який застосовується винятково для лікування сифілісу. Саме цей препарат містить миш’як. Тобто напівбожевільний або уже й зовсім божевільний «вождь світового пролетаріату» у відчайдушній спробі втриматися за життя займався самолікуванням і фактично сам себе труїв. Нарешті ще одне. Відомо, що судини головного мозку Леніна були забиті вапном. Враження було настільки глобальним, що коли під час розтину лікарі постукували по мозку скальпелем, лунав звук наче від ударів по картону. Через це в часи СРСР навіть запустили брехливий міф про те, що таке захворювання у Леніна було через його «титанічні розумові зусилля». Про світле майбутнє пролетаріату вождь думав в режимі 24/7, ось і трапилася біда. Вашому автору десь так у році 1980 вчителька про таке розповідала. Проте саме цей факт піднімає завісу над таємницею божевілля і смерті Володимира Ульянова (Леніна). Сучасні дослідження американських нейрологів із Каліфорнійського університету Гаррі Вінтерса, Льва Лур`є та Філіпа Маковіака, опубліковані у відомому медичному журналі «Human Pathology», породжують висновок, що Ленін був… мутантом.

Дослідники звернули увагу на єдине аналогічне захворювання судин, коли вони забиваються вапном: «Учені згадали про це, отримавши інформацію про те, що була знайдена причина рідкісної хвороби, за якої судини вапнуються лише на ногах і ніде більше. Виявилося, що до недуги призводить мутація гена NT5E. – Ленін міг страждати від такої генетичної проблеми, – вважає Гаррі Вінтерс. – Від мутації, яка змінила якийсь інший ген. В результаті у Леніна були вражені лише судини головного мозку.

Дослідники вважають, що мутація у вождя пролетарської революції була спадковою. Дісталася від батька, який теж помер дуже рано – в 54 роки. Який конкретно ген у них мутував, встановити поки не вдалося» [68]. Справді, Ілля Ульянов помер в тому самому віці, що і його всесвітньо відомий син, і за схожої симптоматики. Більше того, майже всі діти у великій родині Ульянових виявилися виродками. Ніхто з братів і сестер Леніна (за винятком Дмитра Ілліча і то там питання, чи вони таки від нього) не мав дітей. Практично усі в рисах облич мали ознаки виродження. Стає зрозумілою і патологія розвитку самого Володимира в дитинстві, й особливості його тілесної конституції, і стрімке передчасне старіння. Офіційною причиною смерті Леніна зазначений крововилив у мозок (геморагічний інсульт) унаслідок прийому препаратів, що містили миш’як, на тлі атеросклерозу. Тобто першопричина – отруєння. Можливо, його труїли одразу з кількох боків, і до цього причетні лікарі, яких приставлено до нього Сталіним. Відомо, що сімейний лікар-терапевт родини Ульянових – Федір Олександрович Гетьє «лікував» Свердлова, коли той таємничим способом помер; лікував Дзержинського (правда, там хутчіш за все інша причина – ми про це говоритимемо). Цікавим є свідчення сталінського секретаря Бажанова: «21 січня 1924 року відбувся черговий напад. Він був украй болючим, але тривав недовго. Крупська на хвилину вийшла з кімнати, щоб зателефонувати. А коли повернулася, Ленін був мертвий. На столику біля ліжка стояли кілька пляшечок – всі порожні. У чверть на восьму в кабінеті Сталіна задзвонив телефон. Ягода доповів, що Ленін помер» [63].

Безпосереднім свідком смерті вважається Микола Бухарін. Але і Генріх Ягода був присутній, принаймні в будинку. На той момент він був довіреною особою Дзержинського, членом колегії ВЧК-ОДПУ, тобто входив до керівної верхівки цієї страшної організації. На підставі отих порожніх пляшечок та присутності Ягоди (котрий невдовзі отримав посаду заступника голови ОДПУ) російський історик Юрій Фельштинський робить висновок, що Леніна в останній момент рішуче отруїли. Проте автор цієї книги має інший погляд. Вливати миш’як до організму Леніна, який конав, не було жодного сенсу – це могло виявитися під час розтину. А от спустошити скляночки, аби приховати, чим саме і в якій кількості «лікували» головного більшовика – цілком. Для цього і чергував біля хворого Ягода. Кажучи загалом, не виникає сумнівів, що померти вождю «допомогли». Недаремно матеріали, що стосуються хвороби і смерті Леніна, засекречено до 2024 року, начебто на прохання його племінниці Ольги Дмитрівни Ульянової.

Поховання більшовицького вождя обставили помпезно. Усе було підготовлено заздалегідь. Від станції Герасимовська поблизу Горок до Павелецького вокзалу Москви рухався цілий жалобний потяг, який тягнув спеціальний «Червоний паровоз» У127, «почесним старшим машиністом» якого було призначено Леніна ще за вісім місяців до його смерті. Ще восени 1923 року на засіданні Політбюро у складі Сталіна, Троцького, Бухаріна, Калініна, Каменєва та Рикова було вирішено зробити з Леніна «мощі» та виставити у спеціально побудованому мавзолеї для масового паломництва. Сказати, що країну накрило масове горе, було б неправильно. Протягом принаймні останніх трьох років пропаганда роздувала культ Леніна, і чим менше він мав влади, тим гучніше газети кричали про його геніальність та мудре керівництво державою. НЕП, який нагодував країну, приписували винятково йому. Мир після кривавої тривалої війни – також. Взагалі у практиці комуністів подібне лицемірство практикувалося регулярно: убитих своїми ж «соратниками» ховали пишно і на славослів’я щодо них не скупилися.

На початку 1923 року було офіційно введено термін «ленінізм», розроблені ритуали присяги цьому «вченню». Через 2 місяці створено Інститут Ленінізму, до якого потрапляв будь-який клаптик паперу з його писаннями. Звісно, там все сортували і те, що не відповідало образу «найлюдянішого генія усіх часів», або ховалося у броньовані сейфи, або взагалі знищувалося. Так із психічно хворого маніяка, кривавого ката, який особисто наказував убивати дітей, ліпили святого. І організація масового паломництва до трупа в мавзолеї була частиною цього процесу.

Зустріч жалобного потяга з тілом Леніна. Жодного незліченного натовпу москвичів. Близько трьох сотень однопартійців та солдати.

Щоправда, у січні 1924 року мізки народу було промито не до кінця, тому він поділився на три категорії: ті, хто був пригнічений і сумував, ті, хто таємно радів (бо за відкриті радощі розстрілювали), й ті, кому було на Леніна наплювати. За 5 днів повз труну з Леніним пройшло близько 500 тисяч осіб, переважно офіційні делегації від «трудових колективів», що в принципі небагато. Населення самої лише Москви на той час перевищувало 1,5 мільйони. У народі ходили цікаві чутки. Нібито Ленін спробував утекти з Кремля, аби покаятися перед народом, але охорона перехопила його біля Воскресенської брами, після чого комуністичного вождя ізолювали в Горках, де він скоро й помер. Були й інші чутки. Головне, про масове горе народу пропаганда пізніше відверто перебільшувала. Лише 6 років минуло з моменту захоплення влади більшовиками, народ ще добре пам’ятав, як жилося за царя, і про злочини Леніна та «соратників» не забув. Тож «масове горе» (звісно, було чимало й таких, хто насправді щиро плакав – самих членів партії нараховувалось 386 тисяч, без комсомольських активістів) довелося режисувати, формуючи делегації для прощання на «добровільно-примусових» засадах. Троцький на похорон не з’явився і його пояснення, що Сталін обдурив з часом поховання, сприйняти, як правду, не можна. Кажуть, він впав у депресію. Якщо так, то не від смерті «соратника», а від того, що не збулися його прагнення стати замість Леніна головою уряду. Одночасно країною почали розповсюджуватися чутки про арешт і втечу Троцького; що він організував заколот, аби «стати на місце Леніна». Що він Леніна і убив. Зрозуміло, що джерелом цих чуток були «сталінці» – у діжці починався фінальний етап гризні за владу і про неї далі буде.

Тут слід згадати ще одне питання. Перший, дерев’яний мавзолей для трупа Леніна було побудовано за чотири дні. Автором його проєкту став академік архітектури Олексій Вікторович Щусєв. Мало кому відомо, що за зразок архітектор взяв не просто вавилонський зіккурат (ступінчату піраміду), а знаменитий Пергамський вівтар, відомий, як Вівтар Сатани, про який йдеться в Одкровенні апостола Іоанна: «… знаю твої справи, і що ти живеш там, де престол сатани…» (Одкровення ап. Іоанна 2:13). Езотерики вбачають в цьому сатанинську сутність більшовицької влади й таємне поклоніння дияволу. Тим паче, що серед них були не лише войовничі атеїсти, але й євреї. Відомо також, що багато видатних більшовиків належали до масонських організацій. Науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних стосунків Російської Академії Наук Ігор Хохлов стверджує: «Нам відомо, що Яків Свердлов був масоном, нам відомо, що Зинов’єв і Каменєв – це найближчі сподвижники Леніна, які допомогли йому втекти, уникаючи арешту влітку 17 року, також були масонами, і вони були, до речі, масонами тієї ж таки ложі «Мистецтво і праця», до якої належав Ленін. Майже все більшовицьке керівництво раннього революційного періоду входило до складу масонських лож» [69].

Про масонів – правда. Сюди можна додати Троцького, Менжинського, Скворцова-Степанова, Москвіна, Луначарського, Володарського, Урицького тощо. Звичайно, ототожнення масонів із сатанізмом є здебільшого вигадками (більшість організацій не мають до нього стосунку), але те, що багато більшовиків-масонів захоплювалися окультними науками (Троцький, Свердлов, Луначарський та ін.) – факт. Тому і гробницю Леніну обрали у формі піраміди. На цій темі не зупинятимемося – охочі самі можуть знайти відповідні матеріали. Скажемо лише, що виставка трупа та проповідь «ленінізму» була вигідна усім, адже під час битви за владу немає нічого кращого, як видавати себе за єдиного «вірного ленінця» на противагу іншим, використовуючи мертвого вождя як гак на линві, за допомогою якої можна видряпатися на самісіньку верхівку. Проте з гробницею покійному не пощастило. Навесні 1924 року від мавзолею почало смердіти. Смердіти – вибачте – лайном. Люди здивовано переглядалися. Ситуація виглядала не просто дивною, а, як тоді казали, – політично шкідливою. Почалося розслідування. Виявилося, що під час будівництва в лютий холод ґрунт відкривали за допомогою вибухівки й пошкодили каналізацію. Поки стояли морози, все було добре, а потім тепло розтопило землю і нечистоти почали підніматися з-під землі, затоплюючи і мавзолей, і його постояльця. Каналізацію відремонтували. Але мавзолей настільки просмердівся, що його довелося знести й будувати інший, котрий відомий в історії, як другий мавзолей Леніна.

Існує легенда, за якою патріарх Російської православної церкви Тихон, дізнавшись про цю пригоду, висловився коротко: «По мощах і єлей».