Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА.

КІНЕЦЬ ІМПЕРАТОРА СОЮЗУ АБО ПРО СЛАБКІСТЬ ДОМІНАНТІВ

Я недаремно увесь час порівнюю більшовиків з пацюками. Їхні спільноти практично ідентичні й живуть за однаковими законами. І якщо «крисобої», які постають із залізних діжок, це лише легенда, то дійсність набагато цікавіша.

Пацюки живуть відносно невеликими угрупованнями, які називаються «партіями» або «демами». На свою територію сторонніх не пускають і люто ворогують із сусідніми демами. На чолі партії стоїть лідер – головний самець дему, або домінант. І він не добрий та справедливий «батько народу», а безжалісний тиран.

При цьому він рідко буває найрозумнішим і найкмітливішим. Навіть самої фізичної сили недостатньо. Лідером партії стає той, хто демонструє більшу завзятість, хитрість та психологічну стійкість, адже протягом усієї «політичної кар’єри» він перебуває в перманентному емоційному напруженні. Навіть на мить розслабитися – означає програти. Найголовніші суперники – не агресивні сусіди, а – «свої», себто найближчі соратники вождя, його заступники, або науковою мовою – субдомінанти. Перед головним самцем вони демонструють показну повагу й не припускаються жодних суперечок.

Але щойно домінант втратить силу, пильність або здоров’я, вони поступово припиняють йому підкорятися, огризаються, нападають і зрештою убивають. А далі в результаті запеклої боротьби з’являється новий голова партії і все повторюється. Потрясіння Сталіна подіями квітня-серпня 1945 року було настільки великим, що він миттєво постарів і фізично сильно «здав». Між 10 та 15 жовтня у нього трапляється перший інсульт. Диктатор ледве не здох. Більше місяця він провів на дачі, ні з ким не спілкуючись. Припускають, що в нього відібрало мову. Журнал відвідувань показує, що відвідувачів кабінету Сталіна не було в період з 8 жовтня по 17 грудня. Донька генсека також згадує той час як період тривалої і важкої хвороби.

Переломним став 1946 рік. Поразка в Ірані, здавалося, відібрала оту психологічну стійкість, необхідну для збереження влади. Генсеку виповнилося лише 67 років, для політика не надто старечий вік, але фізично і ментально він був глибоким старцем. Все менше він відвідує Кремль. Все більше сидить на дачі. Світлана Аллілуєва так згадує той період: «…там і сям були різні альтанки, з дахом, без даху, а то просто дощатий настил на землі і на ньому столик, плетені лежанка, шезлонг, – батько все блукав садком і, здавалося, шукав собі затишного, спокійного місця, – шукав і не знаходив..

Влітку він цілими днями ось так переміщався парком, йому несли туди папери, газети, чай. Це теж була його «розкіш», як він її розумів і бажав, – і в цьому проявлявся його здоровий смак до життя, його незнищенна любов до природи, до землі, а також його раціоналізм: останні роки йому хотілося здоров’я, хотілося довше жити . .» [173].

Криваві маніяки завжди любили природу. І були сентиментальними. Рейхсфюререр СС Гіммлер під час відвідування одного з концтаборів навіть зомлів. Але це не заважало йому щодня підписувати накази про страту тисяч людей. Хтозна, що відбувалося у душі та у свідомості людини, яка вже одного разу зазирнула за край безодні? Може тому й не було йому спокою? Не лише альтанки – дача увесь час будувалася і перебудовувалася. Ще гірше справи пішли наступного року. Поїздки до робочого кабінету стають ще рідшими, кількість відвідувачів меншою, а час роботи мізерний. Оточення ще не наважується відкрито кинутися на лідера – добре знали, наскільки той міг бути підступним та вдавати з себе немічного. Але реальні справи з його рук повільно і невідворотно спливали.

От вам, любий мій читачу, приклад. 11 липня 1947 року до Сталіна в кабінет навідалися Молотов та головний чехословацький комуніст Климент Ґотвальд. Питання важливе, адже товариш Климент хоч і обіймає посаду прем’єр-міністра Чехословаччини, але влада комуністів у цій країні не абсолютна, вони змушені ділити її з іншими партіями, а відтак і влада Москви над цією країною хистка. На виборах 21 травня комуністи здобули 93 місця в чехословацькому парламенті, а Чехословацька народна партія та Чеська національно-соціальна партія разом – 101. Як завжди у таких ситуаціях, товариші з Кремля разом із чеськими і словацькими товаришами готують «революцію», тобто державний переворот за підтримки радянських спецслужб та військ (він відбудеться у лютому 1948 року) і «благословення» на нього від Сталіна необхідне. Не для Маленкова, Молотова, Хрущова та Берії. Для чеських і словацьких товаришів, які мають переконатися, що «вождь усіх часів і народів» міцно тримає штурвал у руках.

Тому міністр (уже міністр, а не нарком) іноземних справ В’ячеслав Молотов привіз товариша Ґотвальда на товариша Сталіна подивитися. Мов на мавпу в зоопарку. Далі священною справою організації перевороту в Чехословаччині займуться товариші Молотов і Берія, а Сталіна повернуть на дачу пити чайок та любити природу. Ні, він все ще віддає накази. Він усе ще тримає штурвал. Але з кожним днем все менше бачить, куди слід рулити й покладається на підказки оточення. Скільки тривала та зустріч? Півтори години – з 19.30 до 21.00. Ото й увесь робочий день. Щоправда, ще заскакував Мікоян (20.00-20.50), але його присутність очевидно теж була потрібна – він у той час був заступником Сталіна як голови Кабінету Міністрів і фактично керував цим органом замість нього. А наступна зустріч в кабінеті – через 4 дні. Відвідувачів троє: Жданов, Суслов і Кузнецов. Зайшли о 19.30, вийшли – о 22.10. Все.

Медики усе більше обмежують діяльність вождя. Але на поправку він не йде. «Здоров’я Сталіна, незважаючи на щадний режим роботи, не поліпшувалося. Він страждав від гіпертонії, запаморочення і задишки, часто застуджувався, і охорона змушена була іноді вдаватися до крайніх заходів. Охоронець Рибін, розповідаючи про похорон Жданова, що відбувся 2 вересня 1948 року, згадує, як охоронці, за вказівкою Молотова, замкнули Сталіна в кімнаті і не випустили його в сад полити квіти. Сталін фактично припинив керувати країною» [174]. Чому ж соратники не «припинили страждання» головного пацюка шляхом евтаназії? Та тому, що він був для них корисний у такому стані. Вони прикривалися ним, як свого часу Сталін прикривався Леніним, фактично ув’язнивши того в Горках. І поки Йосип Віссаріонович дедалі більше перетворювався на фізичну і розумову руїну, плели власні інтриги, створювали союзи та зміцнювали позиції у майбутній боротьбі за владу. Вважається, що всі післявоєнні репресивні кампанії, особливо найвідоміші (боротьба з «безродними космополітами», «справа лікарів» тощо) були особистою ініціативою Сталіна. Це не зовсім так. Сталіну їх приписують. Насправді ініціаторами їх були інші люди.

І використовувалися вони для зведення рахунків і боротьби за владу. Звісно, він підписував відповідні розпорядження. У читачів не має складатися враження, що він був уже зовсім недієздатний і не усвідомлював що робить. Влада його була досі необмеженою. Але діяльність все більше обмежувалася. Він, як і раніше, міг «стерти на табірний порох» будь-кого, але для цього треба було знати, кого стирати. Соратники поступово, майже непомітно позбавляли його головного – цілковитого обсягу інформації. До газети «Правда» в єдиному примірнику ще не дійшло, однак чітке уявлення про те, що відбувається, поступово відпливає. Хто володіє інформацією – той володіє світом, казав сер Вінстон Черчилль. Сталін повільно, але невідворотно ставав заручником різних груп біля нього, ним маніпулювали. А потім уже на мертвого соратники списали і його, і свої особисті злочини.

Приклад? Та будь ласка. Знаменита справа Єврейського антифашистського комітету, створеного під час війни. «28 листопада 1948 року Сталін підписав таємне рішення бюро Ради міністрів СРСР: «Єврейський антифашистський комітет негайно розпустити, органи друку цього комітету закрити, справи комітету забрати». Наступного дня оперативники МДБ обшукали і опечатали приміщення» [175]. ЄАК звинуватили у шпигунстві та поширенні націоналістичної пропаганди – стандартний набір. У результаті до справи було притягнуто 125 осіб, з яких 23 розстріляли і 6 померли у в’язниці.

Дослідники знайшли дуже цікаве пояснення, навіщо було знищувати комітет та розкручувати справу. Винен, звичайно, Сталін. «Історик Леонід Млєчін стверджує, що першопричиною справи ЄАК було погіршення здоров’я Сталіна, точніше, те, що про нього писали західні кореспонденти в Москві. Старого диктатора це дуже дратувало. Основою для спекуляцій служили його зовнішній вигляд і зникнення з публічного простору, що почастішали. Але вождя таке пояснення не влаштовувало. Він був упевнений, що хтось із оточення зливає іноземцям відомості про його медичні проблеми.

МДБ знайшло пояснення, яке влаштовувало Хазяїна: інформація йде через родичів його покійної дружини» (там само). Далі знайшли зв’язки з одним із членів комітету і справа закрутилася. Цьому допоміг закоренілий антисемітизм Сталіна. Можливо, все так і було. Але історика Леоніда Млєчіна треба б спитати: а звідки товариш Сталін дізнався, що про нього писали західні газети? Іноземних мов товариш Сталін не знав. Сумнівно, щоб у нього доходили руки почитати в оригіналі «The Washington Post». То хто підсовував йому те, що «дуже дратувало»?

Але звернемо свою загострену пролетарську пильність до того документа, який нібито Сталін підписав нібито 28 листопада. Ось він: «21 листопада 1948 р. В дев’ятку – для затвердження. Бюро Ради Міністрів СРСР доручає Міністерству Державної Безпеки СРСР негайно розпустити Єврейський Антифашистський Комітет, оскільки, як свідчать факти, цей комітет є центром антирадянської пропаганди і регулярно постачає антирадянську інформацію органам іноземної розвідки. Відповідно до цього органи друку цього комітету закрити, справи комітету забрати. Поки нікого не заарештовувати. СТАЛІН, МОЛОТОВ Передано по ВЧ від т. Поскрьобишева 21. ХІ. в 00 ч. 15 м. (1948 г.)» (https://document.wikireading.ru/hD4syq856P).

Що кидається у вічі? Не помилка шановного автора з ВВС Артема Кречетнікова з датою підписання документу, це дрібниці. Звернемо увагу на те, що підписав постанову не сам Сталін. Підписів було два. Другий підписант – В’ячеслав Молотов. Документ явно вийшов з приймальні Сталіна, бо Поскрьобишев був особистим його секретарем. Але от біда: ані 20-го, ані 21-го, ані навіть 28 листопада 1948 року Сталіна у робочому кабінеті не було. І нікого не було з 3 вересня до 2 грудня. В цей період товариш Сталін, за наполегливими рекомендаціями лікарів, перебував на Кавказі.

Відпочивав.

Справа Єврейського антифашистського комітету – один із прикладів наростання боротьби за владу навколо Сталіна, який почав «здавати».

Сталін відпочивав цілих три місяці, а за нього працювали інші й рішення приймали інші.

Підпис Молотова на документі був мов п’яте колесо у воза. Але доречним він стає лише тоді, коли Сталін, як голова Ради міністрів, відсутній. Тоді Молотов як перший заступник голови Ради міністрів підписує, а підпис Сталіна як Генсека та голови Ради міністрів лише позначається.

Що це значить у цьому випадку? Як відомо, державу Ізраїль було проголошено 14 травня 1948 року. У Кремлі цей процес спочатку під- тримували, оскільки сподівалися на «радянізацію» Ізраїлю й пере творення його на опору СРСР у близькосхідному регіоні, оскільки з Іраном та Туреччиною не вдалося. СРСР першим визнав Ізраїль і одразу почав постачати йому зброю, оскільки на нову державу напали арабські сусіди.

Але вже у серпні з’ясувалося, що Ізраїль до союзу з СРСР ставиться більш ніж прохолодно. Охололи і міждержавні стосунки, особливо після тріумфального прибуття посла Ізраїлю у Москві Голди Меїр, яку зустрічали тисячні натовпи радянських євреїв. Піднесення націонал-патріотичних настроїв аж ніяк не могли радувати товаришів з Кремля. Тому вони приймають низку колегіальних рішень щодо цього питання.

Дісталося і ЄАК, котрий був зв’язковим ланцюгом між радянськими євреями та Ізраїлем. І роздратування Сталіна публікаціями західної преси про його здоров’я тут ні до чого. До слова, на рішенні бюро Ради міністрів СРСР стоять підписи «за» Маленкова, Кагановича, Мікояна, Булганіна, Косигіна та Вознесенського. Щоб ви розуміли – Олексій Косигін, Микола Булганін та Микола Вознесенський, крім всього іншого, теж були заступниками голови Ради міністрів. Одночасно Косигін та Вознесенський були заступниками голови Бюро Ради міністрів СРСР. А очолював бюро… Ні, не Молотов. І навіть не Сталін, а Лаврентій Павлович Берія. Орган цей було створено навесні 1946 року й він фактично перебрав на себе керівництво державою.

Таким чином уже з 1946 року Берія стає де-факто другою людиною в Радянському Союзі. А з огляду на стан здоров’я Хазяїна, то і першою. На цій справі я зупинився настільки детально, тому що вона стала прологом інших, зокрема – щодо «безродних космополітів», «Ленінградської справи» та «Справи лікарів». Усі вони були не стільки витвором хворої психіки товариша Сталіна, скільки результатом гризні за владу в його оточенні. Наприклад, «Справу лікарів» інспірували саме пацюки-субдомінанти з метою остаточно підірвати здоров’я вождя. Боротьба за владу підходила до апогею і Сталін ставав перепоною.

Трохи детальніше про таємну радянську ієрархію. Під час війни значення Політбюро ЦК ВКП(б) як верховного органу партійної і державної влади знизилося фактично до нуля. Членом Політбюро бути – це престижно. Це означало, що чиновник входив до найближчого оточення Сталіна. Але рішення приймалися не на засіданнях Політбюро, яке збиралося вряди-годи, а значно вужчим колом особливо довірених осіб. За пропозицією Сталіна, 3 жовтня 1946 року було прийнято наступне рішення Політбюро: «1. Доручити Комісії із зовнішніх справ при Політбюро (шістці) займатися надалі поряд з питаннями зовнішньополітичного характеру також питаннями внутрішнього будівництва та внутрішньої політики. 2. Поповнити склад шістки головою Держплану СРСР тов. Вознесенським і надалі шістку іменувати сімкою» [176]. До цієї «сімки» увійшли: сам Сталін, Молотов, Берія, Мікоян, Маленков, Жданов, Вознесенський. Восени 1947 року до цієї «когорти» долучили Булганіна після того, як він, замість Сталіна, став членом Бюро Ради міністрів. «Сімка» перетворилася на «вісімку». Потім до «вузького кола» ввели Олексія Кузнєцова та Олексія Косигіна, таким чином утворилася (після того, як помер Жданов) «дев’ятка». Одразу в ній починається смертельна боротьба з підвищеним рівнем смертності.

Товариш Сталін не лише за фізичне життя чіплявся, але й за владу, намагаючись нацьковувати «соратників» один на одного й цілими групами. Зі свого боку «соратники» використовували вождя, що повільно помирав, у своїх цілях. Класичним прикладом підкилимної боротьби є «Ленінградська справа». Усе почалося з таємничої смерті Андрія Жданова, найвідданішого, напевне, холуя Сталіна. Офіційно він помер від інфаркту 31 серпня 1948 року під час відпочинку на сталінській дачі на Валдаї.

Він справді був дуже хворий – ожиріння та особливості психології (він до смерті боявся Сталіна й важко переживав наклепи на себе, бо вождь міг розгніватися) спровокували важку хворобу серця. Проте. Помічник Жданова Володимир Терешкін згадував, як перед самою смертю його шеф ходив по гриби, причому так швидко, що за ним не поспівали охоронці: «Після повернення на дачу, його, як завжди, оглянув лікар. У нього поміряли температуру, тиск, пульс. Все було в нормі. Андрій Олександрович випив прописані лікарем ліки, пообідав. І невдовзі відчув нездужання. Через півгодини після обіду в нього відібрало мову, а з кілька годин він помер» [177]. Дослідники неодноразово відзначали, що люди, близькі до Жданова, були переконані, що йому померти «допомогли». Цікаво ось що. Після чергового серцевого нападу, який стався 27 серпня, на Валдай прибули професори Василенко, Єгоров і Виноградов (особистий лікар Сталіна), а також досвідчена лікарка Лідія Тимашук. Вона зняла кардіограму й поставила діагноз: «інфаркт міокарда в області передньої стінки лівого шлуночка та міжшлуночкової перетинки».

Але професори їй не повірили. Чомусь. При інфаркті потрібен суворий постільний режим. А Жданова відправили по гриби. Пізніше Виноградов визнав «лікарську помилку», проте категорично відкинув умисел. Проте… «На думку авторів, що спеціально розслідували останні дні життя Жданова, найрізноманітніша множина фактів доводить, що Сталін хотів жорстоко покарати Жданова в липні 1948 р., аж до його фізичної ліквідації. Лікарі, котрі лікували його на Валдаї, опинилися в курсі бажання Сталіна. Судячи з ліків, що їх призначали Жданову, їм було відомо про ту роль, яку їх попросили виконати» (там само). Так це чи ні – доказів тому немає. Але дивина дивна – листам на ім’я кількох високопосадовців, в т. ч. персонального охоронця Сталіна генерала Власика, в якому Лідія Тимашук писала щодо неправильного діагнозу, ходу не давали. Так померла людина, якій під час хвороби восени 1945 року Сталін збирався передати владу, якщо наслідки інсульту не минуть. У 1948 році Жданов був уже в опалі. «Соратники» постаралися. І ще. Колись так само помер Борис Годунов. Пообідав.

Через півгодини йому стало зле, відібрало мову й він простягнув ноги. Ні на що не натякаю, але достеменно відомо, що Годунова отруїли. Треба сказати, що всередині «дев’ятки» Жданов очолював групу, до якої входили Вознесенський та Молотов. Жданова люто ненавиділи два інших «соратника» з «дев’ятки» – Маленков та Берія, які разом із Хрущовим, котрий на той момент до «вузького кола» не входив, складали ще одну групу, що боролася за владу. З іншого боку нібито особняком стояв Олексій Кузнєцов, котрий обіймав ключову посаду начальника управління кадрів ЦК ВКП(б).

Його до «дев’ятки» ввів сам Сталін, дотримуючись принципів «кадри вирішують все». Загибель Жданова, якого протягом року «соратники» сильно «підставляли» перед Хазяїном, стала ключовим моментом і в падінні його самого. У жовтні 1949 року Сталін пережив другий інсульт. Теж із втратою мови. Чимдалі його відпустки на Кавказ ставали тривалішими: якщо у 1950 році його «відпочинок» тривав 4 місяці, то у 1951-му – більш ніж півроку. Повернувшись, він решту часу проводив на дачі. У робочий кабінет в Кремлі навідувався через два дні на третій, а то й раз на тиждень. Працював там коли півтори години, коли дві, а коли й годину. У найближчому оточенні у той час він і отримав прізвисько «дачник».

Звісно, «соратники» їздили до нього радитися, іноді усім складом «дев’ятки» і телефонний зв’язок підтримували, але це все не те. Телефоном не вирішиш усі питання. Телефоном указ не підпишеш. І на Кавказ до вождя на аудієнцію не наїздишся – від Москви до озера Ріца майже 2,5 тисячі кілометрів літаком, а потім машинами. Тому більшість поточних справ давно вирішувалася без формального все ще диктатора. У тому числі й делікатні кадрові питання та контроль над діяльністю спецслужб. Цього ж року у Сталіна почалися провали у пам’яті.

Микита Хрущов згадував: «Інший раз сидимо за столом, і він, звертаючись до людини, з якою спілкувався десятки, а може й більше, років, раптом зупиняється і ніяк не може пригадати його прізвище. Він дуже дратувався у таких випадках, не хотів, щоб це було помічено іншими. А це ще більше стимулювало згасання його людських сил. Пам’ятаю, одного разу звернувся він до Булганіна і ніяк не міг пригадати його прізвище. Дивиться, дивиться на нього і каже: «Як ваше прізвище?». – «Булганін». – «Так, Булганін!» – і тільки тут висловив те, що і хотів спочатку сказати Булганіну. Схожі явища повторювалися досить часто, і це приводило його в шаленство» [178].

Кінець для всемогутнього диктатора половини світу настав улітку 1952 року. Професор Виноградов після чергового огляду пацієнта констатував стрімко прогресуючий атеросклероз та різке погіршення здоров’я взагалі й рекомендував завершити державну та політичну діяльність. Можна лише уявити лють Хазяїна. Колись він точно такими методами усунув Леніна за півроку до ХІІІ з’їзду партії і от лише за 2 місяці до ХІХ з’їзду професори говорять тепер уже йому ті самі слова. А з’їзд мав бути непростий. Дванадцять років всупереч статуту партії не збиралися з’їзди і ось «соратники» наполягають скликати. Сталін не хоче, упирається. Але соратники наполягають з дуже підозрілою одностайністю. Що робити? І тут, дізнавшись про висновки Виноградова, зробила хід конем група Берії-Маленкова-Хрущова.

Раптом виявилося, що листи Лідії Тимашук не загубилися – їх було дбайливо збережено. І тепер, майже через 4 роки, «соратники» питання загадкової смерті Жданова підняли й подали це як змову лікарів та деяких членів «дев’ятки» не лише проти Андрія Олександровича, але й проти Йосипа Віссаріоновича. Старий божевільний диктатор відреагував прогнозовано.

Професор Виноградов миттєво опинився у катівнях, де добрі молодці Лаврентія Павловича ударами кованих чобіт попід ребра вибивали з академіка зізнання у роботі на ЦРУ, навмисному умертвінні Жданова й спробі убивства Сталіна. З цього моменту під впливом Берії, Маленкова та Хрущова, Сталін взагалі відмовився від послуг лікарів і почав займатися самолікуванням.

Світлана Аллілуєва останній раз відвідала батька в грудні 1952 року: «Мабуть, він відчував ознаки хвороби, можливо, гіпертонії – оскільки несподівано кинув палити, і дуже пишався цим – курив він, напевно, не менше п’ятдесяти років. Очевидно, він відчував підвищений тиск, але лікарів не було. Виноградова було заарештовано, а більше він нікому не довіряв і нікого не підпускав до себе близько. Він брав сам якісь пігулки, крапав у стакан з водою кілька крапель йоду, – звідкись брав він сам ці фельдшерські рецепти; але він сам же робив неприпустиме: через два місяці, за добу до удару, він був у лазні, (збудованій у нього на дачі в окремому будиночку) і парився там, за своєю старою сибірської звичкою. Жоден лікар не дозволив би цього, але лікарів не було…» [173].

Цікаво, що сам Сталін неодноразово сумнівався у винуватості Виноградова, але «соратники» повели справу таким чином, що повернути академіка з буцегарні не було можливо навіть для, здавалося би, всемогутнього Коби. Ще до Виноградова старий вождь втратив відданого бодігарда. Генерал-лейтенанта Миколу Власика було знято з посади начальника особистої охорони Сталіна, яку він обіймав протягом 25 років і запроторено до міста Асбест Свердловської області заступником начальника виправної колонії. А ми пригадуємо отой лист, що лікарка Тимашук направила свого часу Власику, і як той не надав йому значення.

А до цього Сталін залишився без свого «кадровика» та опори у «дев’ятці» Олексія Кузнєцова. Того ще 30 вересня 1949 року було засуджено за т. зв. «Ленінградською справою» і вже наступного дня розстріляно.

Цього ж дня за цією ж справою було засуджено й за годину розстріляно Вознесенського. Так із «дев’ятки» групою Маленкова-Берії-Хрущова було «вибито» групу Жданова-Молотова-Кузнецова-Вознесенського. Крім того, Маленковим було інспіровано звинувачення міністра державної безпеки Абакумова в «сіоністській змові» та перешкоджанні розслідуванню «Справи лікарів», чим суттєво послабилася одна з опор сталінської диктатури – МДБ й посилилася роль МВС, тобто Берії.

Невже ж Сталін не боровся? Ще і як. З 1951 року він почав копати під всемогутнього Лаврентія Павловича («Менгрельська справа»), а також під Маленкова та Хрущова. Утім, було пізно: війну старий генсек програв. Загалом, станом на 5 жовтня 1952 року, коли відкрився знаменитий ХІХ з’їзд ВКП(б) Сталін уже опинився на самоті й під цілковитим контролем групи Маленкова.

Перед Йосипом Віссаріоновичем так само гнули спину і в очі славили. Домінант ще мав хоч і розхитані та добряче затуплені, але ікла. Проте уже ставало зрозумілим, що йому залишаються лічені місяці. Напівбезумного диктатора обложили з усіх боків. Останній бій він дав на з’їзді.

Загалом ХІХ партійний з’їзд був унікальним явищем. Ось як коротко, але влучно охарактеризував його Віктор Суворов: «Був цей з’їзд не чим іншим, як бунтом вищої номенклатури проти старіючого вождя. Це була кримінальна розбірка на найвищому рівні. Авторитетні вуркагани прогнали головного пахана під золочені кремлівські нари під свист і крики номенклатурних шісток. З’їзд змінив назву партії. Комуністична братія оголосила: ми відтепер не більшовики!

Політбюро було скасовано. Замість нього було створено Президію ЦК. З’їзд прийняв новий (антисталінський) статут партії. Майже все, що пропонував Сталін, було з’їздом відкинуто. А було прийнято те, проти чого виступав Сталін. Кадри вирішують все. Саме це ще раз підтвердив ХIХ з’їзд партії. Сталінські кадри повстали проти Сталіна. І вирішували все. По-своєму. І вводили вони до складу керівництва того, хто угодний був їм, а не Сталіну, який програв» [159]. ВКП(б) припинила своє існування. Замість неї постала КПРС – Комуністична партія Радянського Союзу. У Президії ЦК КПРС було створено Бюро, до якого увійшли Сталін, Берія, Маленков, Хрущов, Ворошилов, Булганін, Каганович, Первухін і Сабуров.

Начебто та сама «дев’ятка» і Сталін на місці, але… Але командувала там група Берія-Маленков-Хрущов-Булганін та примкнулий до них Мікоян. Сталін залишався головним у партії та уряді майже номінально. Наприклад, Георгій Жуков був давнім приятелем Хрущова. Вони знюхалися ще до війни, коли Жуков командував Київським особливим військовим округом, а Микита Сергійович був Першим секретарем ЦК КП(б)У. Після війни Сталін запроторив Жукова у Свердловськ – командувати Уральським військовим округом, а Хрущов його всупереч волі Хазяїна зробив кандидатом у члени ЦК КПРС.

Пізніше, за те, що правильно голосував проти Сталіна й фактично став на бік групи Маленкова, Жукова повернуть до Москви й зроблять заступником Булганіна, тобто міністра оборони, а потім і міністром. Кожен з них – і Сталін, і його «соратники» намагалися провести до числа делегатів якомога більше своїх людей. Ось одна з тих, кого використовували, хоча вона, напевне, навіть не підозрювала про це.

Тодішня міністриня охорони здоров’я РРФСР Марія Дмитрівна Ковригіна. Сталінські «кадри» призначили її (в СРСР писали «обрали») делегаткою ХІХ з’їзду. Далі вона була шокована: «Мене ні з того, ні з сього обрали в ЦК» [179]. Те, що Ковригіна була, знов-таки, не знаючи про це, «людиною Маленкова», доводиться просто. Одразу після з’їзду, у січні 1953 року вона отримала нову посаду – першого заступника міністра охорони здоров’я. А, пройшовши стажування протягом року, 1 березні 1954 стане й міністром. Впаде у 1957 році Маленков – впаде через рік і вона, відправившись на третьосортну посаду ректора Центрального інституту удосконалення лікарів Міністерства охорони здоров’я СРСР.

Так працювала складна владна система в СРСР. Був, наприклад, Олексій Стаханов фаворитом Маленкова – мав дачу, дві машини і непильну посаду у міністерстві вугільної промисловості. Злетів Григорій Максиміліанович з посад у Москві, поїхавши керувати електростанцією в Усть-Каменогорську – поїхав і Стаханов з Москви на Донбас заступником керуючого трестом «Чистяковантрацит» у славному місті Торезі. Убили Сталіна 1 березня 1953 року.

Про те, як його знайшли на підлозі малої їдальні в калюжі власної сечі; як Берія, Маленков і Хрущов, котрі приїхали на виклик, цілу ніч блокували доступ до тіла лікарів, усім відомо. Існує версія отруєння продукцією токсикологічної лабораторії НКВС, що нею керував полковник медичної служби професор Георгій Майрановський. Але вона є документально недоведеною. Та й із 13 грудня 1951 року професор перебував під арештом.

Досі серед фанатів Сталіна ходить красивий міф про те, як після його смерті знайшли старі стоптані чоботи десяток штанів, 5 люльок для паління та ощадну книжку, на якій зберігалося 900 рублів. Такий от злиденний був. Але насправді Йосип Віссаріонович був доволі заможною людиною.

По-перше, він був на цілковитому державному забезпеченні й витрачати гроші йому не було на що, крім сплати партійних внесків. А зарплату, особливо останніми роками, він мав 10 тисяч рублів, не рахуючи «синіх конвертів». Ті конверти валялися у нього в шухляді столу пачками.

Після смерті вождя було відкрито його особистий сейф і там виявлено близько 3,5 мільйонів рублів та кілька десятків тисяч доларів США, британських фунтів тощо. З квитанцій зрозуміло, що то гонорари за труди Сталіна, які видавалися в СРСР і за кордоном.

Існував закон, за яким вище партійне керівництво передавало свої гонорари у спеціальний державний фонд. Але Сталін був над законом. Головне – Сталін був Хазяїном. Господарем величезної країни з усіма її ресурсами. Якби зажадав – йому б увесь Алмазний фонд принесли й не спитали навіщо. Недаремно в опублікованому у 2015 році списку найбагатших людей в історії людства, поруч з Чингісханом, Біллом Гейтсом та Рокфеллером стоїть і скромне ім’я Й. В. Сталіна.

Так закінчилося майже тридцятирічне необмежене правління найстрашнішого диктатора в історії людства.