Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА.

ТАЄМНИЦЯ КАСАБЛАНКИ, АБО ЧОМУ СТАЛІН ВІДМОВИВСЯ ВИГРАТИ ВІЙНУ В СІЧНІ 1943 РОКУ

Початок 1943 року видався дуже багатим на події. І всі вони були геть не на користь двох тоталітарних держав з червоними знаменами: Третього рейху Адольфа Гітлера і, як це не видається дивним – СРСР Йосипа Сталіна. З Німеччиною та її союзниками все дуже просто. Достатньо лише поглянути на геополітичну карту, що склалася на той час, аби зрозуміти: становище банди нацистів стало абсолютно безнадійним. І проблема тут не стільки в катастрофі 6-ї армії генерал-фельдмаршала Паулюса під Сталінградом, котра, хоч і була дуже важкою для Вермахту, ще не могла стати причиною поразки у війні. Тут йдеться про глобальніші речі.

Власне, гітлерівці були приречені вже 3 вересня 1939 року, коли їм оголосили війну Франція, Англія, Австралія, Нова Зеландія, Британська Індія, а за ними Південноафриканський союз та Канада. Надто неспівставні були людські, фінансові та матеріальні ресурси. У Берліні це чудово розуміли. Недаремно 10 травня 1940 року третя людина в Рейху – Рудольф Гесс вилетів до Британії у пошуках миру. Вилетів тоді, коли непосвяченим здавалося, що Третій рейх сягнув зеніту своєї могутності. А на початку 1943 року усе було набагато зрозуміліше. На Тихо-океанському театрі після серйозних проблем 1942 року американо-британські війська зупинили японську армію й змусили до стратегічної оборони, повільно, але невідворотно витискаючи з того або іншого регіону.

Гітлер задихався під непомірною вагою окупованих держав, але й залишити їх не міг – стратегічне становище склалося таке, що кожна з цих країн була ключовою для існування Рейху. Поразка генерала Роммеля у Північній Африці добила Гітлера. Союзники фактично встановили контроль над Середземним морем і захистили Суецький канал. Попереду була стратегічна наступальна операція яка мала вибити з війни Італію та перетворити Сицилію на велетенський авіаносець, з якого щодня сотні стратегічних бомбардувальників методично «вибомблюватимуть» німецьку промисловість. І от, для того, аби обговорити нові військово-політичні умови та перспективи, які вони тягнуть за собою, з 14 по 24 січня 1943 року в найбільшому місті Марокко – Касабланці відбулася конференція американської, британської та французької делегацій, що їх очолювали Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Шарль де Голль. Запросили й Сталіна. Знаючи, що він все одно не приїде.

Справа в тому, що Йосип Віссаріонович, який холоднокровно спровадив на той світ мільйони людей, сам був патологічним боягузом. Він ніколи не подорожував літаками, боячись аварій. На близькі дистанції пересувався броньованим «Паккардом», а на далекі – розкішним і максимально комфортабельним бронепоїздом. За межі країни ніколи не виїздив, боячись, що його викрадуть або пристрелять.

Усі конференції, в яких він брав участь, проходили або на території СРСР (Ялта), або в місцях, які контролювала Червона Армія та радянські спецслужби (Тегеран, Потсдам). На фронт, як згадував син Лаврентія Берії Серго, Сталін виїздив без будь-якої попередньої підготовки, аби не сталося витоку інформації і хтось із ворогів (або соратників) не влаштував дорогою засідку. Згадують, що одного разу просто в дорозі вождю приспічило «по великому». А оскільки він страшився відійти на узбіччя, щоб не підірватися на бомбі, або не зустрітися із убивцею, що засів в кущах з ножем у зубах, володар 1/7 частини земного суходолу гидив просто на дорозі, біля машини.

Нехай читачі вибачають за такі натуралістичні деталі, але вони добре характеризують цю історичну постать. Так от. До Касабланки Сталін не поїхав. Мотивував це тим, що у нього Паулюс в Сталінграді оточений і без присутності Йосипа Віссаріоновича в Кремлі може з оточення утекти. На повітряній кулі.

Проте вождь більшовиків не міг не втрутитися у перебіг конференції. Бо на ній вирішувалися життєво важливі для його режиму питання. Перше і основне – відкриття Другого фронту, першим етапом якого мала стати висадка на Сицилії і далі… Ні, не в Італії, як ви, любий мій читачу, подумали, виходячи з подій, які відбулися далі. Другий фронт мав бути відкритий на Балканах.

Висадка в Югославії й удар загальним напрямом на Прибалтику мав на меті відрізати Східний фронт німців від фатерлянду, а радянські війська від Європи. За задумом це був би гігантський «казан», який призводив до стратегічної перемоги над Німеччиною та капітуляції останньої зі зміною в ній політичного режиму. У наступі союзникам мали допомогти Народно-визвольна армія Югославії Йосипа Броз Тіто (150 тис. бійців); четники Югославської армії на батьківщині Драголюба Михайлова (до 70 тис); чехословацькі партизани (до 70 тис); польська Армія Крайова (до 180 тис), українські формування (УПА-«Поліська січ», загони «бандерівців» тощо) чисельністю до 30 тис плюс нечисельні національні формування в Прибалтиці. Це не враховуючи поліційних та національних формувань у складі СС, які переходили би на бік союзників.

Понад 500 тисяч бійців у тилу німецьких військ під час наступу союзників – серйозна ударна міць. Крім того, планувався перехід на бік союзників урядів кількох країн, що до того були союзниками Берліна. Після переможного закінчення війни планувалося створення низки федерацій з новостворених країн, в т. ч. й України з метою протидії тиску СРСР на Захід. Федерації мали увійти до великого наддержавного утворення, яке називалося б… Європейський Союз.

Усе це не фантастика. Це т. зв. «Балканська стратегія», що її виношував сер Вінстон Черчилль. Виношував, між іншим, давно. Ще 15 лютого 1930 року у статті «Сполучені Штати Європи» в американській газеті «Saturday Evening Post» він чітко артикулював цю ідею. А, звертаючись до членів свого кабінету, Черчилль писав: «Як це не важко зараз сказати, я думаю, що європейська сім’я народів може діяти одностайно під керівництвом Ради Європи» [156].

Друга світова війна, як сподівався сер Вінстон, створювала нові можливості для реалізації цієї ідеї. Велика Британія навіть почала підготовку до здійснення Балканської стратегії, скинувши на територію Югославії кілька сотень канадських «коммандос», за національністю сербів, хорватів, словенців тощо та надавши югославським партизанам чималу допомогу озброєнням і обмундируванням.

Між емігрантськими урядами кількох країн (наприклад, Чехословаччини та Польщі) було підписано відповідні попередні угоди. Усе це давно відомо і з цим ніхто не сперечається. Радянські історики теж. Ось вам та сама книжка «Тегеран-43» дипломата луб`янського розливу Валентина Бережкова: «Щоразу, – пояснив Рузвельт, – коли прем’єр-міністр наполягав на вторгненні через Балкани, всім присутнім було абсолютно зрозуміло, чого він насправді хоче. Він перш за все хоче врізатися клином у Центральну Європу, аби не пустити Червону Армію в Австрію і Румунію і навіть, якщо можливо, в Угорщину. Це розумів Сталін, розумів я, та й усі інші...» [157].

От тільки Бережков, Волков та інші радянсько-російські автори подають ці ідеї Черчилля, як «авантюру», такі собі нездійсненні фантазії; ледь не п’яну маячню алкоголіка. Відомий і дуже розповсюджений прийомчик Агітпропу – одночасно робити з противника виплодка пекла та висміювати його. Між тим, тут причин для сміху немає жодних. Особливо не смішно було Сталіну.

Що ж зробив Йосип Віссаріонович, аби Китай і Туреччину не ділили без нього, а найголовніше – не врізалися клином у Центральну Європу? О, друзі, він мав один козир в рукаві. Справа в тому, що йому і не потрібно було особисто бути присутнім у Касабланці. Більше того, він знав про усі питання, які там розглядатимуться, ще до того, як про них дізнавався Рузвельт. Бо американського президента було оточено радянською агентурою. Та ще якою!

Алджер Хісс обіймав дуже високу посаду у Державному департаменті Сполучених Штатів і мав великий вплив на його голову Корделла Хелла, який і так був «великим другом» Радянського Союзу. Нагадаю: Держдеп у США виконує ту саму функцію, що Міністерство зовнішніх справ у сучасній Україні.

Так от, цей Хісс був таємним членом Комуністичної партії США. Пояснювати, що це значить, сподіваюся, не треба. Але ці двоє – лише верхівка айсбергу. Головне – ось він, найцінніший агент радянської розвідки. Гаррі Гопкінс. Ніколи про такого не чули? І недаремно. Відомості про нього радянська пропаганда старанно ховала, бо інакше уся історія Другої світової та її результатів виглядає ще бруднішою, ніж вона є. Гаррі Гопкінс був багаторічним другом Франкліна Делано Рузвельта, а з 1933 року і найближчим його помічником та радником.

«Багато хто називав Гопкінса «очима та вухами Рузвельта», Громико ж відзначав, що він був також і його ногами» [158].

Гаррі Гопкінс нашіптував Рузвельту усю його зовнішню політику та і внутрішню теж. Завдяки цьому особливо цінному агенту Сталін фактично вів перемовини сам із собою.

Андрій Андрійович Громико з 1939 по 1946 роки був радником постійного представництва СРСР у США, а також послом СРСР у США, тож він знав, що казав. Агент радянських спецслужб Гопкінс був настільки близький до Рузвельта, що навіть мешкав у Білому домі! За наказом Рузвельта, Гопкінсу виділили апартаменти, в яких колись жив сам Авраам Лінкольн! Головне – Гопкінс був не просто особистим помічником та радником, але й офіційним представником уряду США на міжнародній арені. Щоб розуміти, наскільки він був впливовою фігурою, вам достатньо знати, що це саме «агент 19» у серпні 1941 року переконав Рузвельта надати СРСР допомогу за «ленд-лізом». У Білому домі серйозно побоювалися, що Кремль війну програє й усі надані йому озброєння та техніка потраплять в руки німців. Гопкінс зумів Рузвельта вмовити. Гопкінс також переконав американського президента не вірити у сепаратні переговори, які вів Сталін з Гітлером. Незважаючи на те, що такі контакти у липні 1941 року були – через посланця Болгарії у Москві Івана Стаменова. В обмін на перемир’я Сталін був готовий віддати Гітлеру Прибалтику та Україну. Словом, Гопкінс був дуже «важкою» політичною фігурою. І от уся ця камарилья не лише постачала Сталіну особливо таємні відомості щодо геополітичних устремлінь Білого дому, але нашіптувала у вуха Рузвельту потрібні речі. От що вийшло в січні 1943 року. Як відомо, 10 січня 1943 року почалася операція РККА під кодовою назвою «Кільце» – ліквідація Сталінградського «котла». Досі ніхто не може пояснити навіщо.

Навіть відомий прогресивний дослідник Другої світової війни Віктор Суворов не знайшов на це відповіді. Німецькі та радянські генерали теж у здивуванні: «Слід було, як і пропонував штаб Сталінградського фронту, не атакувати оточених, а задушити їх блокадою, вони протрималися би не більше одного місяця, а Донський фронт спрямувати правим берегом Дону на Шахти, Ростов. У підсумку вийшов би удар трьох фронтів: Воронезького, Південно-Західного і Донського. Він був би винятково сильним, зачинив би, мов у пастці, все угруповання противника на Північному Кавказі» [159].

Угруповання противника на Північному Кавказі – це 23 дивізії плюс окремі частини та з’єднання від полку й нижче, а також великі кавалерійські частини російських колабораціоністів. Якби групу армій «А» відрізали, вона мала два варіанти: або втопитися у Чорному морі, або здатися – на відступ і прорив з «котла» вона просто не мала ні пального, ні боєприпасів. Як результат, зі страшним гуркотом обвалився б увесь Східний фронт від Воронежа та Бєлгорода на півночі, до Новоросійська та Майкопа на півдні. Кому ж пропонував штаб Сталінградського фронту унікальну операцію?

Кому принесли, за висловом Віктора Суворова, перемогу на блюдечку з блакитною облямівочкою, командувач фронтом генерал-полковник Єрьоменко, начальник штабу фронту генерал-майор Варенніков та член Військової ради, член Політбюро ЦК КПРС Микита Хрущов? Хто дозволив групі армій «А» у цілковитому порядку відступити з потенційного «котла» на Таманський півострів, у Крим та на Донбас, де вона продовжувала впертий опір до осені 1943 року? Хто натомість наказав штурмувати голодну армію Паулюса, що її майбутній маршал Чуйков назвав «табором озброєних військовополонених»? Це все він, товариш Сталін.

Автора красивого оперативно-стратегічного плану генерал-майора Вареннікова Сталін за нього покарав. За Сталінград він дав Вареннікову орден Кутузова І ступеня, звання «генерал-лейтенант» і… перевів на нижчу посаду. Був Варенніков начальником штабу одного з 12 фронтів, входив до першої тридцятки сталінських генералів і раптом став генерал-ад’ютантом з особливо важливих оперативних справ при Жукові. При Жукові служити і так радощів мало, бо це тупе хамло об нижчих за званнями і посадами ноги витирало, але і посада… Це вона лише так красиво звучить. А в реальності – це звичайний холуй, який за маршалом портфель носить, постачає йому дівок у лазню та олівці гострить. Але повернемося до основного питання. Вже чується сакраментальне: Сталін у військових питаннях не кумекав і мудрих порад своїх полководців не слухав. Війною керував за глобусом, як розповів у своїх спогадах найбільший брехун усіх часів Георгій Жуков.

Проте ми Сталіна в ідіоти записувати не поспішатимемо. Ті, хто вважав Сталіна дурнем, знаєте, довго на цьому світі не затримувався. Сталін був недоуком і таким само військовим «стратегом», як і єфрейтор Гітлер. Проте на відміну від нацистського вождя, комуністичний фюрер своїх генералів таки слухав і гарні пропозиції підтримував. Була причина, з якої Сталіну був не вигідний розгром Німеччини у січні 1943 року. Яка? Припустимо, що сталося так, як пропонував нещасний генерал Варенніков. Радянські війська розрізали німецький стратегічний фронт навпіл. Фронт впав. Генерал-полковник Кляйст капітулював на Північному Кавказі. Далі що? Що далі?! Історія умовного способу не знає, але уявімо собі.

Січень 1943 року. Німецький фронт впав. Людські втрати Вермахту шалені і немає резервів, аби надійно закрити величезну діромаху. Але… Від Сталінграда до Берліна навпрямки – 2220 кілометрів. Від Воронежа – на двісті кілометрів ближче. Ці тисячі кілометрів одним розмашистим стрибком не подолаєш. Останнім страшним ривком на Ростов витрачено всі резерви. Немає поповнення людьми. Спалено мільйони снарядів. На складах відсутні спирт і кінські підкови; солдатські штани і сухарі; бензин і тушонка; немає фанери, аби різати зірки над численними братськими могилами. Мала настати оперативна пауза.

А тут Черчиллю вдається «продавити» свою Балканську стратегію і влітку 1943 року союзники атакують Сицилію, висаджуються на Балканах з ударом на північ через Югославію, Угорщину, Чехословаччину та Польщу. Відстань між Сплітом і Гданськом по прямій 1218 кілометрів.

А щоб радянські війська не надто швидко відновлювали запаси спирту, тушонки та снарядів, постачання за «ленд-лізом» трохи пригальмують. Але задовго до того, як британці, американці та їхні союзники з національно-визвольних рухів розпанахають Європу навпіл, Гітлер раптово помре від нежиті або вдавиться сосискою, а новий уряд Рейху капітулює.

І який від цього зиск товаришам з Політбюро? Радянським людям зиск є – мільйони солдатиків повернуться до своїх родин живими і з повним комплектом органів тіла. А Сталіну, Жданову, Ворошилову, Берії? Тому товариш Сталін робить два ходи.

По-перше, він стримує свою армію і всіляко затягує війну.

По-друге, розробляє комплекс заходів для того, аби «поховати» стратегію Черчилля, і змусити союзників відкрити Другий фронт подалі від Югославії, Чехословаччини й Польщі – на протилежному кінці континенту. До Франції та Бельгії у цих умовах Сталіну все одно не допнутися, тож нехай їх Черчилль з Рузвельтом забирають. І ще один хід конем зробив кремлівський володар, намовивши через своїх агентів Рузвельта на страшну дурість. Йдеться про вимогу «беззастережної капітуляції», яку несподівано для усіх виголосив Рузвельт у Касабланці. «Хоча застосування терміну «беззастережна капітуляція» свого часу широко віталося, у подальшому воно було розцінено різними авторитетами як одна з найсерйозніших помилок англо-американської військової політики… Кажуть, що це затягнуло боротьбу і зробило відновлення в подальшому значно важчим» [160].

Це таке сер Вінстон писав уже після війни, ще й підкреслюючи свою незгоду з «авторитетами». Проте тут він покривив душею. Треба було виправдовувати помилку. Насправді праві таки саме «авторитети».

Рузвельт зробив царський подарунок доктору Геббельсу. Останній навіть не приховував радощів. На підсумковій прес-конференції у Касабланці 24 січня 1943 року Рузвельт уперше проголосив вимогу беззастережної капітуляції Німеччини, а вже 18 лютого перед багатотисячною аудиторією в берлінському Палаці спорту рейхсміністр народної освіти та пропаганди виголосив свою знамениту промову про «тотальну війну» до перемоги.

Завдяки Гаррі Гопкінсу гітлерівці отримали додатковий стимул битися до кінця. Берлінський палац спорту під час промови Геббельса про тотальну війну.

Беззастережна капітуляція – це не лише ганьба. Це ще й цілковите свавілля переможців. Захотіли – відібрали місто й передали сусідній країні. Або десять міст. Захотіли – розчленували країну на частини. Захотіли – наклали таку контрибуцію, що три покоління ходитимуть без штанів. Якщо ти капітулюєш зараз, «беззастережно» – так і буде. Але якщо ти продовжуватимеш тотальну війну на виснаження, є шанс, що противник не витримає великих втрат і запропонує більш прийнятні умови «із застереженнями».

Третій рейх від капітуляції в 1943 році відмовився. Що й було потрібно Сталіну. Московські автори чудово розуміють, що втнув президент США: «Вимога беззастережної капітуляції як єдиної умови завершення війни проти Німеччини утруднювало її керівництву укладання сепаратних угод з західними державами» [161].

Розгорнулася страшна за масштабами та цинічністю боротьба. Німеччина намагалася розколоти Антигітлерівську коаліцію. Саме після Касабаланки було піднято скандал навколо розстрілів чекістами польських офіцерів в Катині. Розрахунок був на те, що поляки вимагатимуть від своїх союзників англійців розірвати стосунки з СРСР. Німці навіть допустили польську делегацію на місце ексгумації тіл. Сікорський негайно звернувся до Черчилля.

У відповідь СРСР розірвав дипломатичні стосунки з урядом Польщі в еміграції та демонстративно розпочав формування прорадянської польської армії.

У свою чергу ОУН Бандери через 24 дні після закінчення конференції у Касабланці й буквально напередодні оголошення Рейхом тотальної війни організувала власну конференцію, на якій було вирішено питання створення УПА та боротьби проти німців, більшовиків і поляків. Почалася боротьба за створення суверенної Української держави як частини ідеї «Європейського союзу» Черчилля.

Тут сталася перша цинічна зрада. Черчилль відмовився розривати стосунки з Москвою, цинічно заявивши голові польського уряду генералу Сікорському: «Я часто, дуже часто поділяю Вашу позицію. Але інша політика неможлива. Бо наш обов’язок поводитися так, щоб врятувати головні цілі, що ми їх поставили, й ефективно служити їм» [162]. Черчилль не просто послав подалі польського союзника. Він прямо попередив, що позиція Сікорського його до добра не доведе. То була майже пряма погроза: «Існують речі, котрі, хоч і достовірні, не годяться, аби говорити про них публічно. Порушити цей принцип – значить припуститися серйозної помилки» (там само).

Сікорський не вгамовувався і «принцип» порушував. Генерал не міг зрозуміти, як можна зрадити десятки тисяч поляків, які воювали з тими ж таки нацистами під прапорами британської армії. Як можна заплющити очі на злочини комуністів, аби використовувати їх у борні проти нацистів. Як можна дружити проти кривавого маніяка з іншим маніяком, на якому ще більше крові. За це генералу Сікорському влаштували авіакатастрофу. Матеріали її розслідування досі засекречені. І будуть засекреченими ще до 2043 року. А там може виявитися, що вони взагалі кудись зі сховищ британських спецслужб зникли.

Сікорський не знав того, що знали Черчилль і Рузвельт. Сталін навесні 1943 року затіяв таємні переговори з німцями на предмет укладення сепаратного миру. Цього разу переговори йшли через японців. А 1 травня 1943 року центральні газети нейтральної Швеції вибухнули сенсацією: між СРСР і Рейхом у Стокгольмі йдуть таємні переговори. Справжню паніку викликали відомості про начебто восьмиденний візит до Москви Ріббентропа. Прямих документальних підтверджень цьому немає. Проте навряд чи цим питанням займався знаменитий англійський військовий історик і теоретик Ліделл Гарт, якби воно було цілковитою вигадкою.

Наскільки Сталін блефував – не важливо. Головне, що він шантажував Лондон і Вашингтон сепаратним миром. А тим не дуже хотілося залишатися удвох проти Німеччини, Італії і Японії. Тим паче, що «вільна демократична преса» за радянські гроші просто рвала на шматки західних керманичів, вимагаючи Другого фронту і саме в Західній, а не Південній Європі.

Сталін міг не звертати уваги на вибори, а от британські та американські політики такої розкоші дозволити собі не могли. Словом, протягом літа 1943 року передусім між Сталіним та Рузвельтом виникло цілковите порозуміння, яке виповзло брудом у Тегерані. У тому ж таки Тегерані остаточно «зламався» і Черчилль. До речі, саме через Балканську стратегію сера Вінстона, сталася моторошна трагедія на Волині. І польські, і українські націоналісти були тісно пов’язані з Лондоном, а отже – обізнані на Балканській стратегії. Тому дати 9 липня (висадка союзників на Сицилії) та 11 липня (атака польських сіл на Волині з боку УПА) 1943 року – ланки одного ланцюга.

Ультиматум польському населенню з вимогою відійти з Буг, надійшов за 2-3 дні до сицилійських подій. Напередодні з Лондону прийшов наказ Армії Крайовій та провідникам місцевого руху спротиву польське населення не відводити, «інакше ми втратимо східні креси». І поляки, і українці боролися за терени майбутніх національних держав, що мали постати в результаті вторгнення союзників на Балкани.

Тегеранська конференція – одна з найганебніших сторінок в історії людства.

Апогеєм підкилимних ігор стала зустріч глав країн Великої Трійки в Тегерані 28 листопада – 1 грудня 1943 року, відома як Тегеранська конференція. То була одна з найганебніших сторінок в історії людства, про яку колись, Бог дасть, напишу окрему книгу. На ній двоє змовників – Сталін і Рузвельт таємно домовлялися про знищення та розподіл Британської імперії, а також ділили решти країн світу. Зовні було все пристойно – зібралися лідери трьох великих держав обговорити насущні проблеми боротьби з нацизмом. Головне – відкриття Другого фронту в Європі, наче його вже не існувало в Італії. Деякі питання післявоєнного світового упорядкування обговорити, наприклад, створення ООН. Але головне відбувалося не вдень, перед фотокамерами та мікрофонами журналістів, а увечері. Для цього Кремль і Білий дім домовилися, що американська делегація на період конференції розташується в радянському посольстві. І вигадали для цього виправдання, мовляв, страшний гітлерівський спецназівець Отто Скорцені готує замах на містера Рузвельта. Хоча ніхто насправді жодного замаху не готував і не планував. «Сходняк» Сталіна та Рузвельта в посольстві СРСР було підготовлено заздалегідь Гаррі Гопкінсом, Елджером Хіссом та послом США в Москві Вільямом Гарріманом, теж «великим другом» СРСР. Для прикриття «сходняка» досі підживлюють міф про операцію «Довгий стрибок», яку буцімто готував Скорцені, хоча сам він давно це все спростував.

Колишній дипломат Валентин Бережков наскрізь брехливу книжку про це написав «Тегеран-43», а потім і фільм зняли – знаменитий свого часу бойовик. Навіть участь в ньому зіркового актора Алена Делона не поскупилися оплатити. Тими вечорами в радянському посольстві Сталін і Рузвельт під бокальчик гарного дагестанського коньячку домовлялися про Польщу, Литву і Латвію; про Китай і Корею; про Іран і Туреччину; про долю земель імперії, над якою ніколи не заходило сонце. Для Рузвельта головним був вступ СРСР у війну проти Японії, а європейські та деякі інші справи – другорядними. Для Сталіна головним була Східна Європа, передусім – Прибалтика (анексію якої США офіційно не визнавали), і Близький Схід, а інші – другорядними. На цьому і «зійшлися посередині». Головне – тут було остаточно поховано плани Черчилля й ухвалено рішення про висадку у далекій Нормандії і через рік, а не на Балканах і негайно.

Ця конференція була для Сталіна настільки важливою, що частину шляху до Тегерану він подолав літаком. Уперше і востаннє у житті летів. Отримавши облизня, Черчилль і собі спробував вхопити хоча б невеличкий шматок. Зокрема він обміняв «українське питання» на «індійське». Домовилися, що Великобританія припинить підтримувати українських повстанців з УПА і оголосить їх ворогами, а СРСР оголосить лідерів індійського національно-визвольного руху Махатму Ганді та Джавахарлала Неру екстремістами, які підривають військові зусилля союзників. Одне злодійство призводить до іншого. Здавши Східну Європу Сталіну попередньо в Тегерані, Рузвельт продовжив ту саму політику на Ялтинській конференції 4-11 лютого 1945 року. Ще не було достеменно відомо про успішність американської ядерної програми, тож в обмін на таємний протокол, який передбачав порушення СРСР пакту про ненапад з Японією і вступ у війну з нею (знову таємні протоколи, як у 1939 році), було прийнято «Декларацію про визволену Європу». Цей документ фактично віддавав у руки Сталіна всі «визволені» країни.

Тут було оформлено окупацію Польщі, Угорщини, Болгарії, Чехословаччини, Румунії тощо. Ялтинську конференцію російська історіографія вважає найбільшою перемогою Сталіна, яку забезпечила надзвичайна поступливість містера Рузвельта. А верхівкою підлості й цинізму став організований переможцями Нюрнберзький військовий трибунал (Нюрнберзький процес). Історію пишуть переможці – це усім давно відомо. Але ще ніколи настільки відкрито не зневажалися елементарні норми юриспруденції та моралі. Безумовно, нацистів слід було судити. За численні страшні злочини. І страшно карати. Але якраз суду і не було. Було судилище. «Високі сторони» прибирали непотрібних свідків і закривали незручні для себе питання. «…у момент створення міжнародного воєнного трибуналу було складено спеціальний список питань, обговорення яких на судовому процесі вважалося неприпустимим, свого роду джентльменська угода, згідно з якою західні союзники обіцяли не згадувати про пакт Молотова-Ріббентропа та секретні протоколи до нього, а радянські обвинувачі – про Мюнхенську змову 1938 року» [163].

Поміж іншими реальними злодіями були й люди, яких відправили на шибеницю або запроторили на довічне практично ні за що. За що підвісили за шию Ріббентропа? За те що він нацист? Ні. За розв’язування війни? Так тоді поруч з ним мав теліпатися товариш Молотов – за розв’язання війни з Фінляндією – як уже говорилося – СРСР з Ліги Націй вигнали. Але Молотов керував трибуналом, а Ріббентроп лаву підсудних полірував. Ріббентропа прибрали, щоб приховати факт офіційного оголошення війни СРСР. І за те, що міг багато цікавого розповісти про шашні з Гітлером восени 1940 року. Про таємні сепаратні переговори 1943 року. Прибрали людину, яка щосили намагалася завадити війні. Прибрали друга Радянського Союзу, який міг би висвітлити свою роль у прийнятті рішення про напад на Польщу, який був так потрібен Сталіну…

За що Рудольф Гесс отримав довічне? Його звинувачували в тому, що він підтримував гітлерівську політику енергійного переозброєння. Гесс був обізнаний і добровільно брав участь в агресії проти Австрії, Чехословаччини та Польщі, зокрема, підписав закон про аншлюс Австрії з Німецькою імперією та декрети про включення Данцига та інших польських територій до Німеччини. Круто, правда? Та за схожі фокуси усе Політбюро ЦК ВКП(б) треба було пересаджати. А заразом і Деладьє, і Черчилля туди ж.

Ще у 1905 році сер Вінстон особисто писав конституції завойованих Англією бурських республік. Гарантую: довічне Гесс отримав, аби не плескав язиком про мету свого польоту до Англії 10 травня 1940 року і про те, які переговори вів з британським урядом. Його протримали в одиночній камері більш ніж 40 років в умовах цілковитої інформаційної ізоляції. Йому було заборонено листування навіть з родичами. Боялися, що він, як Ленін, молоком між рядками напише правду?

У 1987 році 93-річного діда знайшли в камері повішеним. Матеріали слідства засекречені на чверть століття, а коли гриф таємності було знято, з’ясувалося, що «…частину з них сфальсифіковано, а документ, що його називають «передсмертною запискою», не є тією запискою, що її вийняли з кишені в’язня після його смерті» [164].

Це вам не хто-небудь таке написав. Андрій Плотніков – професор Академії воєнних наук Росії, колишній наглядач в’язниці Шпандау, де утримувалися нацистські воєнні злочинці. Гесс був останнім з її в’язнів.

Ну і прозорі натяки на причетність до смерті колишнього заступника Гітлера «однієї зі світових спецслужб». А за що дали довічне колишньому командувачу Кріґсмаріне (військовий флот) грос-адміралу Редеру, якого ще на початку 1943 року було відправлено у відставку через опозицію до Гітлера? Бідолаха навіть розстріляти його просив. Щоправда, у 1955 році стариганя, якому йшов 80-й рік випустили за станом здоров’я. Може тому йому впаяли вирок, що Редер (який фактично «торпедував» ідеї Гітлера щодо висадки на Британські острови) добре знав деякі деталі, не дуже зручні для переможців? І з в’язниці вийшов під обіцянку не згадувати про них? А за що накинули зашморг на шию генерал-полковнику Йодлю? Офіційне звинувачення взагалі поза межами здорового глузду: «…фактично планував війну і є у вищому ступені відповідальним за стратегію і ведення військових операцій» [165]. Тобто генерала повісили за те, що він був генералом. За те, що виконував свою роботу. При цьому ані Генеральний штаб, ані Верховне командування Вермахту злочинними організаціями визнано не було, а Вермахту взагалі жодних звинувачень не висувалося.

До речі, Йодля було цілковито виправдано (посмертно) під час перегляду справи Мюнхенським судом у лютому 1953 року, однак уже через півроку «під тиском громадськості» рішення суду було скасовано. Ще б пак.

Зате генерал-фельдмаршал Паулюс у лакованих штиблетах і костюмчику від найкращих кравців виступав як свідок обвинувачення з радянського боку. Хоча він особисто віддавав і підписував злочинні накази про знищення тисяч радянських громадян. Хоча це не Йодль, а саме Паулюс планував стратегію військових операцій. Хоча це не Йодля, а саме Паулюса підпис стоїть під планом «Барбаросса». Я би про це не писав, бо таємної історії саме СРСР Нюрнберг напряму начебто і не стосується. Якби не одне «але». Рішенням того ж таки Нюрнберзького трибуналу матеріали цього процесу мали бути видані в усіх країнах-учасницях процесу. В СРСР вийшло лише 8 томів, тоді як на Заході – аж на 42 томи. Паперу не вистачило? Ні, просто у радянсько-російську версію ті матеріали включалися ви-бір-ко-во. Зате брехливих оповідань про те, що в Нюрнбергу було засуджено ОУН-УПА як фашистські організації – досі повно. Щоб двічі не ходити. Якщо хтось не знає. Українських повстанців на Нюрнберзькому процесі справді згадували. Кілька разів. Але як про жертв нацистських злочинів та у контексті їхньої боротьби проти нацистів. І матеріали ці надала саме радянська сторона обвинувачення. У 25-му томі справи подано німецький документ, в якому йдеться про те, що все більше українців у таборах праці пристають до «табору Бандери» і що емігранти налаштовують «рухи як Бандери, так і Мельника» проти німців. У 27-му томі зазначається, що окремі масові розстріли нацистами українців були помстою «групам Бандери». У 38-му томі згадується про відданість українців та «руху Бандери» ідеї самостійності. Нарешті до 39-го тому за наполяганням радянських прокурорів включено ось такий наказ:

«Айнзацкоманда С/5 Охоронній поліції та СД 25 листопада 1941 року

Київ Дніпропетровськ Миколаїв Рівне Житомир Вінниця.

Стосується: ОУН (рух Бандери)

Достовірно встановлено, що на території Рейхскомісаріату рух Бандери готує заколот із кінцевою метою створення незалежної України. Всіх учасників руху Бандери слід негайно затримати і після детального допиту під виглядом мародерів без найменшого розголосу ліквідувати. Протоколи допитів надати в Оперативний загін С/5. Цей документ після ознайомлення командирам підрозділів знищити» [166].

І коли різноманітні захисники режиму Леніна-Сталіна-Брежнєва верещать: «Не дамо переписати історію!», я кажу: «Було б що переписувати». Справжня історія, таємна історія Радянського Союзу – там, у досі невиданих (порушуючи підписані самими ж комуністами в Нюрнберзі постанови) матеріалах об’ємом 34 томи.

На цьому цю главу й закінчимо.