Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА.

ПРО «ЗОЛОТУ П’ЯТИРІЧКУ» ЛЕОНІДА ІЛЛІЧА

Треба віддати належне товаришу Брежнєву – на відміну від Хрущова, він Америці не погрожував. Ні обгоном на віражі у виробництві м’яса і сиру, ні «закопати», ні «поховати». І шкарбаном в ООН не грюкав. Роки його правління у свідомості більшості радянських людей відклалися як найкращі. Космонавти регулярно літали в космос, балет «Лебедине озеро» користувався популярністю за кордоном і навіть у хокей радянська збірна почала регулярно обігравати канадців. Щоправда, в газетах не писали, що збірна Канади складалася з аматорів…

Змінилося і життя пересічних радянських людей. Передусім це стосувалося розвитку сільського господарства та легкої промисловості. Товарний дефіцит нікуди не подівся, але вже не було тієї безпросвітної нужденності. «Уперше за історію Радянського Союзу сільське господарство стає пріоритетною галуззю – в 1966-1980 роках туди було вкладено 383 мільярди рублів, що становило 78% усіх капіталовкладень у сільське господарство за всі роки радянської влади. За рахунок цих коштів почалася грандіозна механізація, електрифікація та меліорація колгоспів і радгоспів» [202].

Проте таємна історія говорить, що майже всі реформи відбувалися не завдяки Брежнєву, а всупереч йому. Реформування економіки здійснювали голова Ради міністрів СРСР Олексій Косигін та економіст Овсій Ліберман.

Якщо коротко, то головна сутність реформ – надання підприємствам більше економічної свободи, а робітникам матеріального стимулу. Косигін прагнув зменшення бюрократизації, головна увага приділялася прибутковості та рентабельності підприємств. Проте Олексій Миколайович мав потужних ворогів – Брежнєва та Суслова.

Цей дует найближчих соратників та друзів торпедував майже всі ідеї реформаторів. Далися взнаки й особиста неприязнь до Косигіна з боку Брежнєва і ретроградство «сірого кардинала» КПРС Михайла Суслова, який був відвертим «сталіністом» і душителем усього прогресивного. Суслов не просто мав вплив на Брежнєва – він мав на нього вплив воістину магнетичний.

Пральна машина «Рига-55» була точною копією шведської «Husqvarna». Її просто вкрали – головний інженер Ризького електромашинобудівного заводу в 1955 році придбав її на виставці у Москві, машину розібрали до гвинтика, скопіювали і запустили у виробництво. Біда в тому, що поки копіювали і впроваджували у виробництво, шведи вже припинили їх збирати як застарілі. Випускали її у різних модифікаціях до розвалу СРСР і навіть після нього.

Під цим впливом почалася повзуча реабілітація «сталінізму». Поступово Сталін повертався – у книжках, виставах та кінофільмах. У роки Брежнєва стало модно тримати вдома фото Сталіна і навіть возити його у машині. Попри те, дещо зробити вдалося, і тому Восьма п’ятирічка увійшла до історії СРСР як «Золота». Косигін справді був одним з найбільш тямущих людей на радянському владному олімпі. Проте, незважаючи на всю його прогресивність (у порівнянні з іншими), Олексієві Миколайовичу мало що вдалося. Справа тут в тому, що він не міг реформувати основний принцип радянської економіки – відсутність ринкової системи. У нормальних країнах ринок регулює співвідношення ціна-якість, а також кількість продукції, яка надходить від виробників. Звісно, країни з ринковою економікою розплачуються за це циклічними економічними кризами, проте вони теж грають певну позитивну роль: більш слабший, менш підприємливий «вилітає в трубу», залишаються лише сильні. Такий собі природній відбір.

У СРСР «у трубу» ні хто не вилітав. Заводи про довжували випускати застарілу продукцію,колгоспи демонструвати «намолоти» на папері. Бо все навколо – державне. А держава є найгіршим власником. Держава радянського типу – взагалі не може існувати. Ось вам приклад того, як провалився експеримент епохи «Золотої п’ятирічки». Іван Никифорович Худенко ще за часів Хрущова отримав під керівництво радгосп «Ілійський» (Казахстан) і ввів у ньому… капіталістичні принципи роботи, або так звану «безнарядно-ланкову систему оплати праці». Полягала вона в тому, що оплачувався не об’єм роботи (кількість відпрацьованих годин, площа зораної землі тощо), а – її результат: скільки та або інша ланка (низовий трудовий колектив у 4-5 осіб) дає реальної продукції. Через два роки з 800 працівників радгоспу залишилося 80, замість 110 управлінців – двоє. Звільнених працівників госпрозрахунковий радгосп посадив на куцу «соціальну допомогу» – 30 рублів на місяць. При цьому врожайність збільшилася майже утричі, собівартість тонни зерна впала з 70 до 6 рублів 30 копійок. Зарплата механізаторів сягала 330 рублів на місяць, тоді як у пересічному сільгосппідприємстві вона була на рівні 90-100 рублів. При цьому завдяки значно меншій кількості працівників фонд зарплатні знизився зі 181 тис. рублів у 1962 до 59 тис. у 1963.

Про Худенка казахські кіношники зняли документальний фільм «Людина на землі». Його переглянув уже новий Перший секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв і виніс вердикт «Ця справа є передчасною». У 1969 році Худенко добився нового експерименту, який проводився за постановою Ради міністрів Казахської СРСР. У голому степу «з нуля» було створено невелике «Дослідне господарство з виробництва трав’яного борошна «Акчі». Додавання борошна у раціон корів піднімає надої молока на 40%. І знову успіх за таким само сценарієм. Господарство було настільки успішним, що тут десятками ставили нові комфортабельні будинки для робітників. Архітектор, який переїхав сюди із самої Ама-Ати, Владислав Філатов згадував: «Для вищого сорту вміст каротину в трав’яному борошні встановлювався у 180 одиниць, а у нас було 280. Прилади зашкалювало, приймальники не вірили своїм очам. А ми вичитали, що його зміст залежить від часу доби. І косили вночі, коли каротину максимум» [203]. Українець Худенко не вичитав. Він напевне просто пам’ятав досвід пращурів, які поколіннями косили траву на сіно, щойно на сході сіріло й можна було бачити косу в траві. Але тоді мужики мали стимул – працювали на себе. Для того, аби підняти тракториста радгоспу на роботу удосвіта, теж потрібен був стимул. І він був. Матеріальний. Але… У 1970 році експеримент було розгромлено. По-варварськи. Із застосуванням міліцейських підрозділів. Господарство припинило існування.

Знаєте подальшу долю Худенка, друзі? Його було звинувачено у «розкраданні соціалістичної власності». Йому дали величезний термін ув’язнення і 12 листопада 1974 року Іван Никифорович помер в одній із в’язничних лікарень Казахської РСР у віці 57 років. Чому ж усі експерименти пішли прахом? Тут багато причин. По-перше, було підраховано, що в разі переходу усіх колгоспів і радгоспів на систему Худенка, із 40 мільйонів осіб, задіяних у сільському господарстві, треба було 33 мільйони звільнити. Куди подіти таку юрму безробітних?

У промисловості була така ж ситуація: у результаті схожого експерименту на Щокінському хімічному комбінаті кількість працівників скоротилася на понад 800 осіб. Загалом по країні це виливалося у нові й нові десятки мільйонів нікому не потрібних рук. І немає коштів, аби будувати для них нові підприємства – Холодна війна та гонка озброєнь вимотує державу. Людей треба годувати тут і зараз. Та і куди селити ті мільйони людей, які виявляться непотрібними у селі? Хати ж вони з собою до міста не заберуть… Тому усі ці експерименти партія де тихенько, а де з мордобоєм, як в «Акчі», прикрила. Була й інша причина. Це лише на словах комуністичні начальники піклувалися про трудящих. Про «людину праці» співали пісні та знімали кіно. Але насправді чиновництво свято зберігало свої привілеї, зарплатню, спецжитло, спецдачі, спецсанаторії, спецавтомобілі, спецпайки та спецлікарні.

А «пролетарі» були лише джерелом оцього «спец». «Друг Брежнєва, міністр сільського господарства Казахської РСР Михайло Рогінець, відвідавши «Акчі» з недружнім візитом, побачив побудовані ланкою Філатова котеджі з електроплитами і почав кричати: «У палацах жити захотіли! Не по чину берете!» У відповідь почув, що в країні будується комунізм, за якого всі будуть працювати за здібностями, а отримувати за потребами, і різко заперечив: «Але потреби будуть різні. У мене – одні, а у вас – інші». Інший високий чин з казахського Мінсільгоспу додав: «У вас тракторист отримує 360 ре, це більше, ніж заввідділом у нашому міністерстві! Де ж тут справедливість?» [203]. Минуло півсторіччя після більшовицького перевороту. Країна урочисто й помпезно відзначала 100-річчя від дня народження Леніна, а нічого не змінилося. Усі ті самі «спецдачі», на яких зі смаком, в оточенні прислуги, жили чиновники з пещеними обличчями, які пильно стежили, щоб у якогось казахського чи українського мужика не з’явилося хати з електроплитою.

До речі. Суслова – головного ідеолога партії – називають аскетом. Скромняга такий собі. У цього «скромняги» було дві зірки Героя Соціалістичної Праці. Звичайний пролетарій у вугільній шахті міг грижу та горба заробити, але так і не стати Героєм. А Михайлові Андрійовичу – будь ласка. День народження у нього 21 листопада 1902 року. От йому першу «зірочку» вручили 20. 11. 1962 – подаруночок на 60-річний ювілей, а потім ще й на 70-річний. До святкового шоколадного тортика. Плюс 5 вищих нагород СРСР – орденів Леніна.

Плюс орден Жовтневої Революції. Хтось хоче порівняти дати вручення «геройських» зірок Брежнєву з датою його народження? Або ось. У квітні 1961 року він призначив Дмитра Устинова міністром оборони СРСР. Одразу ж після вступу на посаду вдячний Дмитро Федорович запропонував присвоїти видатному полководцю Л. І. Бреж нєву звання «Маршал Радянського Союзу», що і було зроблено. А через три місяці й Устинову маршальську зірку на шию повісили. Він, до слова, мав одинадцять(!) орденів Леніна, дві зірки Героя Соціалістичної Праці та ще й звання Героя Радянського Союзу. Сталін за результатами війни Героя Устинову не дав. А Брежнєв дав – 27. 10. 1978 року. Тепер додамо, що народився Дмитро Федорович Устинов 30. 10. 1908 року… І ще… У ті котеджі, після розгрому «Акчі», негайно вселилися керівники місцевого райкому партії…

Та повернімося до «Золотої п’ятирічки». Найбільша її таємниця у тому, що вона стала головним чинником, який призвів до краху СРСР. Нонсенс? Зовсім ні. Просте рішення відкрити торгівлю нафтою і за рахунок цього закрити проблемні місця у фінансування не лише військово-промислового комплексу, армії, соціальної сфери, але й дефіциту харчів, виникло ще у Микити Сергійовича. А «творчо розвинено» її було вже у часи Леоніда Ілліча. Причому розвинено вельми цікаво. СРСР продавав нафту (і газ) до Європи та США за долари, на них же закуповувалося морожене м’ясо, риба, цукор, зерно, товари широкого вжитку тощо, і завозилися до СРСР, де продавалися населенню за рублі. Неконвертовані. Це злочин.

Будь-який першокурсник факультету економіки скаже, що треба було навпаки – відкрити свій ринок для американських товарів, нехай би американські капіталісти продавали в СРСР свої товари (і зерно в т. ч.) за рублі, ці продажі обкладалися б податками, а на решту рублів американці мали б купувати ту саму нафту. «Торгувати ресурсами – торгувати Батьківщиною!» – казав Сталін. І мав рацію. Торгувати так, як це робили Брежнєв, Косигін, Суслов, Підгорний – це шкідництво неймовірне.

«З 1970 року СРСР став перетворюватися на «нафтового наркомана». Міністр нафтової промисловості Микола Мальцев згадував, що у 1980 році його терміново викликали на засідання Політбюро ЦК КПРС. Коли міністр приїхав, до нього звернувся Леонід Брежнєв і сказав, що потрібно додатково дати країні 10 млн тонн нафти, продати її і на ці гроші купити зерно в Канаді. Країна могла отримати валюту лише за рахунок продажу нафти і газу. Інша наша промисловість була неконкурентоспроможною» [204].

І недаремно саме з 1970 року спроби реформ в СРСР почали згортати, а людей на кшталт Худенка, видаляти. Радянський Союз пішов, здавалося б, найпростішим шляхом, але той шлях виявився дорогою до могили. Поясню. Починаючи зі сталінської індустріалізації, СРСР запровадив цікаву практику купівлі (або крадіжок) за кордоном технологій та цілих заводів. Але поки ви придбаєте (або вкрадете) найсучаснішу модель пральної машини або автівки, поки скопіюєте, поки запустите у виробництво, за кордоном супостат уже розробив і пустив на конвеєр більш сучасні і більш дешеві моделі. Автомобіль «Fiat 124» у 1966 році був найкращим у Європі. Але поки придбали ліцензію на його виробництво, поки довели конструкційно до умов радянських доріг, поки побудували завод, цей автомобіль уже був морально застарілим. Саме тому більшість радянських товарів були за кордоном неконкурентоспроможні й постачалися переважно до країн «соціалістичного табору».

У вільному світі радянський ВАЗ-2101 купували хіба що для підлітків – нехай вчиться їздити, розіб’є – не шкода, бо дешевий. У грудні 1963 року – перший імпорт зерна із США, 12 мільйонів тонн для подолання кризи, коли в магазинах зник хліб. Далі СРСР проводив регулярні закупівлі, причому їхньою умовою був продаж США нафти за зниженими цінами.

У 1975 році укладено довготривалий договір, за яким СРСР зобов’язувався щорічно купувати в США 6 мільйонів тонн зерна. На початок 1980 року в США вже купували 16 мільйонів тонн. Купували ще і в Канаді, і в Аргентині, в Австралії. Станом на 1984 рік частка закупівель СРСР на світовому ринку зерна склала вже 46 мільйонів тонн. Цей період назвали вже не «Золотою п’ятирічкою», а «Брежнєвським застоєм». Радянська система не потребувала худенків з їхнім трав’яним борошном. Обходилися без нього. Як? Збільшували поголів’я худоби.

Середня продуктивність радянської корови – близько 2 тис. кілограмів молока на рік. Приблизно стільки ж дає гарна коза. Якщо у якоїсь доярки середній надій на корову складав цілих 3 тисячі кілограмів, то така доярка мала почесне звання «трьохтисячниці», її нагороджували орденами і обирали делегаткою різноманітних з’їздів. Голландському фермеру орденів не давали, зате його корови спокійно давали по 8-10 тонн молока на рік. Велика справа – матеріальна зацікавленість. Але чим більше корів – тим більше ресурсів вони потребують: корівники, скотарі, пастухи, доярки, доїльні апарати, кормороздатчики, трактори і трактористи, водогони і системи для викачки гною, повітки для сіна, силосні ями й башти, молоковози та пальне. А на все це гроші потрібні. І не лише. Силос – це кукурудза. А вона вимагає землі. А ще треба відвести поля для зелених кормів – люцерни та еспарцету. І під буряки треба. Доводиться скорочувати площі під пшеницю та жито. А зерно купувати за кордоном. От звідки взялися оті колосальні 46 мільйонів тонн у 1984 році. Та й зерно…

На благословенних, «кращих у світі» чорноземах радянської України у 70-х роках урожайність була нижчою, ніж на полях «сонячної» Норвегії. Принагідно трохи про Україну. У 1975 році валовий збір зернових в УРСР склав 699 кілограмів на душу населення. Це разом із фуражним зерном (близько половини від загального об’єму), вівсом, кукурудзою тощо. Не густо. Але в реальності було ще менше, бо Україна мала ділитися з нафтовиками (у тундрі хліб не росте), армією, республіками Середньої Азії, які боролися за перевиконання планів по бавовні. Плюс братерська Уганда и братерська Куба, братерська Північна Корея і братерська Ефіопія.

От, якщо ви не знали, скільки м’яса в УРСР на душу населення вироблялося у тому таки 1975 році – доповідаю: 57 кілограмів (156 гр. на добу) це з «рогами й копитами»; птиці – 13,7 кг (3,7 грами на добу). Яєчню з двох яєць пересічний українець міг собі дозволити лише раз на три дні і то теоретично, бо значна частка яєць йшла на різні інші речі – від майонезів до здоби, а ще на яєчний порошок у держрезерви, бо раптом війна: «…приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно 1,5%, а в роки одинадцятої п’ятирічки – лише 0,47%» [205]. Нагадаю, що 11 п’ятирічка зачепила пізнього Брежнєва та закінчилася на Андропові. Не краща ситуація була і у промисловості.

Вона мала один невеличкий недолік: низьку автоматизацію й механізацію. «В умовах науково-технічної революції близько 40% промислових робітників працювали вручну. В будівництві таких було ще більше – 60%. Хронічний дефіцит робочої сили намагалися компенсувати широким залученням у виробництво ув’язнених» (там само).

Як наслідок – низька продуктивність праці. Це призводило до все більшого розриву в оплаті праці між СРСР та капіталістичними країнами, про що ми вже згадували. І скільки б не розповідали з телевізора про намолоти і надої; про чергові висоти, що їх подолав радянський народ під мудрим керівництвом Комуністичної партії, поділ цього народу на сорти, себто чотири категорії постачання, встановлені ще у 1932 році нікуди не подівся. Подекуди прірва між громадянами однієї і тієї ж країни ставала ще глибшою.

Бували випадки, коли місто було поділено на категорії і на правому березі річки, наприклад, закрита зона «атомграду», постачалася за особливою категорією, а на лівому панувала третя категорія, за якої народ ковбаси або навіть м’яса в магазинах роками не бачив. Чи боролися з цим неподобством комуністи на шостому десятку років з моменту великої пролетарської революції, коли неписьменні люмпени, нацьковані агітаторами-горлопанами, кинулися «грабувати награбоване», а потім стали на криву стежку до комунізму? Звичайно. Оскільки намолотів не вистачало, а колгоспні корови давали молока стільки ж, як у гарної господині коза, було вигадано маніпуляції зі знаменитими ДСТУ (рос. ГОСТ), за якими мала випускатися уся продукція. І ці ГОСТи змінювали щорічно, а іноді й двічі на рік –залежно від намолотів і надоїв.

До кожного з них додавалися примітки, у яких скрупульозно перераховувалися замінники одних інгредієнтів на інші. Наприклад, у ковбасі замість жилованого м’яса дозволялося використання (ви вже вибачте за подробиці – відкладіть на хвилину бутерброд, якщо ви зараз підкріплюєтеся) виварки копит, сечових міхурів, коров’ячу пряму кишку та мелені кістки. Ось вам «ковбасний» ГОСТ 23670-79: «У ковбасах окремій, окремій баранячій, свинячій, столовій, московській, чайній допускається заміна 2 кг яловичини або свинини на 2 кг крохмалю картопляного або борошна пшеничного» [206].

Тут навіть не про виварки з копит і сечові міхури йдеться. Тут все простіше: замість м’яса – картопляний крохмаль. А щоб ковбаска смачна була – для цього існував часник, ароматизатори та харчові додатки. Тут і натрію триполіфосфат (використовувався для виробництва прального порошку), і натрій аскорбіновокислий та інші «смаколики». Натрій фосфорнокислий однозаміщений 2-водний, крім ковбаси, ще у виробництва рідини для миття скла застосовували. А щоб ковбаска була на вигляд красивою – клали натрієву та калієву селітри, які є сильними канцерогенами.

До слова – у тому ГОСТі згадано і препарат коптильний ВНИИМП, за допомогою якого робили «копчені ковбаси» - це той самий «рідкий дим». Так що у 70-ті щасливі «брежнєвські» роки люд радянський, якщо й міг «дістати» ковбасу «Докторську», то вона за рецептурою та виконанням була вже геть не такою, яку її свого часу привіз з Чикаго Анастас Іванович Мікоян. «Варто зауважити, що ГОСТи і навіть ТУ були показником якості продуктів. Крадіжка, обман в радянській харчовій промисловості та торгівлі були повсюдними. Причому деколи і на офіційному рівні. На великих ковбасних заводах були звичайні цехи з ковбасою із щоковини, м’ясо-кісткової виварки та сечових міхурів, і цех гостівський, який працював на спецпайки, магазин «Берізку» і ОБХСС. З цього цеху йшла продукція для хабарів і контролерів. На виробництвах менших просто запускали різні лінії.

Наприклад, дві зміни з подвоєною потужністю випускали крохмальну ковбасу, а третя, нічна, гнала гостівський стандарт» [207]. А це вже, окрім усього, ще й джерело небачених зловживань, корупції і хабарництва. Якщо держава дозволяє собі маніпулювати з технологіями виробництва та обдурювати народ – чому окремо взятий директор м’ясокомбінату цього не може робити? Тим більше, що органи державної влади, правоохоронці і партійні боси заплющують на це очі. Почнеш боротися з «крохмальною ковбасою» – зірвеш плани виробництва. За таке і партквиток можна на стіл покласти. Тож нехай «ковбасних справ майстри» щось і вкрадуть, пустять «наліво» – не страшно. Зате «план по валу» виконано. Ось вам, люб’язні мої читачі, невелика (це ще за Хрущова, але при Брежнєві було ще гірше) ілюстрація. Лише одна довідка. Лише по одному невеликому ковбасному заводу. Лише за 1 день. Затримано 9 осіб, які винесли 120 кілограмів ковбас та делікатесів. Саме після нічної зміни. Тут не на одну тисячу. Що кидається у вічі? Невже не помітили?

Серед затриманих лише прибиральниці, гардеробниці та підсобна робітниця. А де ж ті, хто безпосередньо на виробництві працювали? А їх попередили що буде «трус». Самі ж керівники міліції і попередили директора, а той своїх підлеглих. Рука руку миє. А «крайніми» зробили прибиральниць, бо міліціонерам теж потрібен «показник».

Прибиральниця – не технолог, прибиральницю завжди нову можна взяти. Чому я упевнений, що так і було? Бо в нашому радгоспі, де я виріс і навіть трохи встиг попрацювати, така само система була. Томати на полях збирати треба. Це у клятій капіталістичній Іспанії цю роботу виконуує спеціальний комбайн – збирає, сортує і в ящики вкладає. А в СРСР це робили вручну. Сезонні робітники, переважно жінки – т. з. ланки. Зарплата у них – 2 рублі двадцять копійок. Якраз на кілограм «Лікарської» з копит і сечових міхурів. Але не за гроші вони йшли сюди працювати. Кожна приїздила на роботу з відром, яке везла додому наповнене відбірними томатами. І так щодня. Частину собі, частину кумі (яка розплачувалася винесеною з м’ясокомбінату ковбасою), частину – на продаж.

Масштаби розкрадань в СССР просто вражають…

Це банальна крадіжка. Але керівництво радгоспу на неї очі заплющує. Бо іншого заохочення для того, аби жінка під сонцем на полі вісім годин рачкувала, немає. Не можна більш ніж 2 рублі двадцять копійок платити – за це посадять.

Бригадири стежили лише за тим, аби ніхто не нахабнів і не брав два відра. І якщо раптом суворі хлопці з відділу боротьби із розкраданням соціалістичної власності влаштовували засідку на дорозі з села – жінок або попереджали, або з хлопцями домовлялися – хапати лише тих, хто «взяв» понад дозволене.

Так працювала система. На цій системі з другої половини 60-х років почала формуватися особлива каста, яких називали «цеховиками». Сутність цього феномену в тому, що на тих таки державних підприємствах на «зекономленій сировині» підпільно вироблялася продукція, яка реалізовувалася через неофіційні торгівельні структури. Та й через офіційні теж. Підпільні підприємці існували в СРСР і раніше – ми уже про них згадували. Але розквітнули вони саме після реформ Косигіна і згодом. Народ почав отримувати трохи вищу зарплатню. Почали платити (хоч і мізер) колгоспникам. Відповідно, збільшився попит на товари широкого вжитку, а отже склався їх дефіцит. І тут на «допомогу» приходили підпільні підприємці й торгівці. Але не ними єдиними.

Маса зловживань відбувалася й у народному господарстві на усіх рівнях від виробництва до магазину. У колгоспі розбовтували водою молоко. А щоб молокозавод його прийняв – «підмазували» директора. Молокозавод виробляв з цього розбавленого молока вершкове масло, перевищуючи норму вмісту пальмової олії лише на 2-3%, але за умови виробництва десятків тонн продукції виходило непогано. І знову «підмазувалося» начальство та контролюючі органи. І так знизу догори. Аж до самих міністерств та ЦК КПРС. Ось сидить чиновник. Від нього залежить розподіл автомобілів ВАЗ-2101 «Жигулі». Саме навесні 1970 року новий автозавод у Тольятті дав перші автомобілі. Він може вам дати білу машину, а може зелену. А вам червону хочеться. Нема проблем – «домовимося». І хіба це порушення закону – догодити гарній людині кольором, простежити, щоб усі інструменти і «запаска» були у наявності і щоб без подряпин? Але підійти до нього можна лише через знайомого. Це називалося «блат». Та ж корупція, лише у профіль. Або треба гарної ковбаски на презент лікарю, який робитиме операцію вашій дружині.

В магазині на вітрині «Московської» немає. Зате є в підсобці. І якщо у вас знайдеться підхід до завідуючої магазином – ви ковбасу купите, щоправда з невеличкою націнкою. Треба ж людині віддячити за послугу. І так сталося, що в Радянському Союзі приймальник склотари, рубач м’яса на базарі, продавець, вантажник в гастрономі, офіціант, завмаг, таксист, банщик були найпрестижнішими професіями. Уся ця потужна хвиля захлеснула країну, цілковито її розклавши.

У 1969 році розкрилася масштабна торгівля посадами в Азербайджані. Розкрилася не завдяки правоохоронцям, а через внутрішні чвари. «Азербайджанська справа шокувала радянських громадян: виявляється, в СРСР можна купити будь-яку посаду! На саркастичне запитання одного з партійних керівників «Ну й скільки вартує нині суддя?» – чекісти дали цілком конкретну відповідь. Як виявилося, вирішувати долі людей можна було лише за 30 тисяч рублів; стільки ж коштувала посада прокурора. І це були найдешевші з «лотів». Посада другого секретаря райкому коштувала 100 тисяч рублів, першого – 200 тисяч. У цьому ж ціновому діапазоні перебували «хлібні місця» ректорів місцевих вузів, начальників райвідділів міліції, міністрів соціального забезпечення та комунального господарства» [208]. Така само ситуація була і в сонячній Грузії, і на благословенних землях України, і в Москві. Посада директора театру у Києві – 10 тисяч рублів. Директора гастроному у Москві – від 50 тисяч в залежності від району та величини. Від 5 тисяч давали за місце продавця пива на розлив.

Найцікавіше, що корупціонерам, крадіям та хабарникам надавали заступництво найвищі посадові особи СРСР. «У 1978 р. вибухнула гучна справа «Океан», в результаті якої посадили багатьох партійних керівників у Краснодарському краї. Заступника голови Мінрибгоспу В. Ритова було засуджено до розстрілу, а міністра О. Ішкова змусили повернути в казну 260 тис. руб. доведених хабарів і відправили на пенсію. За нього заступився сам Брежнєв» [209]. Такі діяння Леоніда Ілліча зараз називаються «кришуванням». Та і сам він мав рильце у пушку. Ляпкін-Тяпкін з комедії Миколи Гоголя «Ревізор» брав хабарі борзими щенятами. А Леонід Ілліч – борзими машинами. Генсек дуже любив автівки та поїздки з вітерцем. Машин було у нього кілька десятків. Звісно, більшість – «подарунки». Наприклад, італійські комуністи подарували йому спортивний «Мазератті».

Звідки у комуністів гроші на такий подарунок, цікаво? Утім, він цілком окупився з огляду на те, що СРСР витратив не один мільйон доларів на підтримку італійської компартії. Там ще з рішенням на користь італійської компанії «Фіат» (з якою у тамтешніх комуністів були цікаві стосунки) щодо будівництва автозаводу у Тольятті є питання.

А 1968 року американський бізнесмен Арманд Хаммер подарував Брежнєву унікальний «Роллс-Ройс Срібна Тінь» – у світі було лише 5 таких автомобілів. Ще у 1961 році американець запропонував керівництву СРСР побудувати у Тольятті хімічний комбінат для виробництва мінеральних добрив потужністю 50 мільйонів тонн на рік. Але справа просувалася туго. Після коштовного подарунка Брежнєву вона пішла краще. А пізніше від комбінату було побудовано (теж за участі Хаммера) аміакопровод до Одеси. Там аміак перевантажували на танкери і везли до США, де він надходив на хімічний завод, що належав тому ж таки Хаммеру. Але домовимося – Леонід Ілліч не корупціонер – просто так склалося. Аміак окремо, а «Роллс-Ройс» окремо.

Як і шкідливе виробництво аміаку, що залишилося в СРСР, а прибутки від його переробки – в кишенях американця.

Микола Щолоков, давній друг Брежнєва не був примхливим. «За матеріалами слідства, міністр брав усе: від «Мерседесів», подарованих урядом ФРН до Олімпіади-80, до дитячих ліжечок. Картини відомих російських майстрів він зберігав під ліжком – на стінах місця не вистачало» (там само). Напевне, досить про це поки що. Тепер про хороше. Чи було воно у ті роки? Безумовно. Ось, наприклад, про поліпшення умов праці радянських людей дуже красиво написано: «Зростання національного доходу в роки «Золотої п’ятирічки» дозволило дати робітникам і службовцям два вихідних дні на тиждень. 7 березня 1967 року ЦК КПРС, Рада міністрів СРСР і Всесоюзна центральна рада профспілок прийняли постанову «Про переведення робітників і службовців підприємств, установ і організацій на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями» [202]. Все було б гаразд, якби не одне «але».

Буквально у наступному реченні авторка стверджує щось зовсім інше. Виявляється, нечуване зростання національного доходу до впровадження другого вихідного прямого стосунку не мало: «І лише в 1967-му, завдяки активному залученню жінок у виробництво, стало можливим ввести два вихідних дня без втрат для економіки країни» (там само).

Ось він – секрет добробуту радянських родин: треба було лише відрядити жінок знову, як у часи війни, тягати шпали, стояти за токарним верстатом, дихати випарами під час зварювальних робіт і класти цеглу, як одразу можна ще один день на тиждень відпочити.