Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА.

ПАЦЮКИ В ДІЖЦІ-2, АБО ТРІУМФ ХИТРОСТІ ТА ПІДЛОСТІ

На момент смерті Леніна становище Лейби Давидовича було незаздрісним. Жодних перспектив. Біля нього залишалися фігури другорядні: Геор гій П’ятаков, Євгеній Преображенський, Микола Осинський, Володимир Смірнов, Надія Крупська, Микола Крестинський, Християн Раковський, Карл Радек тощо. Ця група, яку називають «Лівою опозицією», оформилася восени 1923 року з т. з. «Заявою 46», у якій говорилося про встановлення в партії фракційної диктатури та придушення інших поглядів. Камінь у город «сталінців» та Політбюро, яке й узурпувало владу від ЦК та партії в цілому. У той самий час біля Сталіна зібралася потужна шайка із майже усіх членів Політбюро, яким і були невдоволені «троцькісти»: Каменєв, Зинов’єв, Бухарін, Риков, Дзержинський, Орджонікідзе та інші. Останні у руках тримали кілька потужних ресурсів: партійну газету «Правда» (головний редактор Бухарін), яка блокувала матеріали «лівої опо зиції»; партійні кадрові структури (Сталін), спецслужби (голова ОДПУ Дзержинський, Ягода). За таких умов поразка Троцького і компанії була неминучою. Власне, їх уже почали бити.

Ще влітку 1923 року почалися переміщення його прибічників на другорядні посади. В тому числі у «святая святих» Льва Давидовича – армії. У жовтні цього ж року внаслідок першої економічної кризи НЕПу (т. з. «ножиці цін», коли, за наполяганням Троцького, селянам пропонували купувати промислові товари за завищеними цінами, а продовольство скуповували за «твердими», тобто мізерними, в результаті чого настав торгівельний колапс), а також провалу інспірованих через Комінтерн (там керував «троцькіст» Радек) спроб переворотів у Німеччині, Болгарії, Угорщині, сепаратистського бунту в Бесарабії тощо, Троцький отримав страшну поразку на ХІІІ об’єднаному пленумі ЦК та Центральної Контрольної Комісії. Власне, отой «Лист 46» був жестом відчаю, спробою якось врятувати ситуацію, звернувшись «через голову» партійної верхівки до широких партійних мас, де Троцький усе ще мав великий авторитет.

Потім була ще страшніша поразка на пленумі ЦК 14-15 січня та на ХІІІ партійній конференції 16-18 січня 1924 року. Власне, після неї Троцький практично утік «на лікування» до Сухумі і там «проґавив» похорон Леніна, що, звичайно, не додало позитиву до його репутації. Це призвело до того, що керувати партією було поставлено Зинов’єва, а не Троцького. А Радою народних комісарів – другорядного і не шкідливого для вождів Олексія Рикова.

Сталін і Бухарін. Тут вони ще разом. Пізніше з камери «Бутирки» «улюбленець партії», забризканий кров’ю невинно убитих, благатиме Сталіна зберегти йому життя.

А Сталін наступав. Тепер удару було завдано по останньому й найвагомішому ресурсу Троцького: наприкінці березня 1924 року Йосип Віссаріонович сформував чергову комісію для перевірки стану справ в РСЧА, вона «накопала» те, що було треба, і 3 лютого доповіла про незадовільний стан справ у армії. Як результат, з посади голови Революційної воєнної ради «злетів» вірний прибічник Троцького Ефраїм Склянський, а на його місце поставлено слабовольного, але вірного Сталіну Михайла Фрунзе. З посади командувача Московського округу знято «троцькіста» Миколу Муралова й поставлено бездарного, проте з дуже гнучким хребтом Михайла Тухачевського.

Лев Давидович та його прибічники зробили відчайдушну спробу перейти в контрнаступ – перед ХІІІ з’їздом вони оприлюднили ленінський «Лист до з’їзду». Радек з надією сказав: «Тепер вони не посміють йти проти вас. Він мав на увазі два листи: один, який характеризував Троцького як «найбільш здібну людину в нинішньому ЦК», та інший, який вимагав зміщення Сталіна, зважаючи на його грубощі, нестачу лояльності і схильність зловживати владою» [70]. Проте допомогти це уже не могло. Той «Заповіт» буквально спустили «на гальмах». Сталін був настільки упевнений у своїх силах, що без будь-якого страху подав у відставку з посади Генерального секретаря ЦК ВКП(б). То був крутий хід. Зовні виглядало красиво: Йосип Віссаріонович демонстрував, що не чіпляється за посади й реагує на критику. Це лише укріпило його авторитет.

Звісно, що відставку прийнято не було – про це потурбувався Григорій Зинов’єв, для якого Троцький був небезпечним конкурентом, тоді як Сталін – союзником. «– Що ж, я справді грубий.. Ілліч пропонує вам знайти іншого, який відрізнявся б від мене тільки більшою ввічливістю. Що ж, спробуйте знайти. – Нічого, – відповідав з місця голос одного з тодішніх друзів Сталіна. – Нас грубістю не налякаєш, вся наша партія груба, пролетарська» [71]. Справа в тому, що по-єзуїтськи хитрий Йосип Віссаріонович у тій гризні все ще тримався трохи позаду, виставивши замість себе Григорія Євсейовича. То був зоряний час Зинов’єва. На короткий період кінця 1923 – першої половини 1924 року він вважався головним у партії і, відповідно, в країні.

Проте Сталін цим не переймався. Йому було добре відомо, що характеру м’якотілому тимчасовому лідеру, щоб зберегти та укріпити владу, не вистачить. Зате як ширма він був дуже корисний. Про непросте становище Троцького та його поплічників свідчить те, що на ХІІІ з’їзді ВКП(б) йому не було доручено зачитати доповідь, навіть із найменш важливого питання. Ще одним ударом по Троцькому став організований Сталіним «Ленінський призов» до партії, нібито як реакція на смерть вождя. «Новобранці» 1924 року, обираючи між основними претендентами, що вчепилися один одному в горлянки у боротьбі за владу (Троцьким і Сталіним), все частіше ставали на бік Сталіна, оскільки від нього, як від глави партійного апарату, в кінцевому рахунку залежав розподіл призначень, пайків, квартир і різноманітних привілеїв» [72]. «Кадри вирішують все» – улюблена приказка товариша Сталіна. Крім того, він був значно хитрішим за свого опонента. Раптово кудись ділася його брутальність, яка так образила подружжя Ульянових. Сталін радо приймає всіх охочих; попихкуючи люлькою, уважно вислуховує їхні скарги, пропозиції та поради; надає допомогу і взагалі ставиться по-дружньому до кожного. Натомість Троцький поводиться зарозуміло і зверхньо. Для багатьох відвідувачів «його немає».

Улітку 1924 року Троцького вже відсунули на другий план. Троцький слабкий. Троцький принишкнув. Але Троцький все ж не здався. Він зачаївся, мов гадюка під колодою, вичікуючи свого шансу. Розрахунок Льва Давидовича, в принципі, правильний: в умовах, коли його «знешкоджено», неодмінно мала розпочатися боротьба між тими, хто до цього діяв спільно, як союзники. І майже вгадав. Почалися «тертя» між Сталіним з одного боку та Зинов’євим і Каменєвим з іншого. І тоді Троцький зробив кидок! У жовтні він публікує статтю «Уроки Жовтня», в якій оголошує себе головним вождем перевороту, нагадує всім, що Каменєв та Зинов’єв були взагалі проти «революції», а Сталін у той час грав другорядну роль. «Тріумвірат» реагує миттєво: знову ситуативно об’єднавшись, він виступає проти Троцького і топить його до кінця. На пленумі ЦК Каменєв та Зинов’єв пропонують навіть виключити Троцького з партії! Проте Сталін на цей підступний хід не «повівся»: він зрозумів плани цих двох – зжерти Льва Давидовича, а потім почати гризти його самого. Тому запропонував лише зняти його з головних посад, дати другорядні, але в ЦК та Політбюро залишити. Він ще був потрібен Сталіну як кийок проти партнерів по «тріумвірату». Троцький ще мав багато прихильників. Лев Давидович втрачає посади Наркома з військових і морських справ та голови Революційної військової ради. Наркомвійськмором стає протеже Сталіна Михайло Фрунзе, а його заступником особистий друг – Климент Ворошилов, як «смотрящій» за Фрунзе. Троцький отримує такі «ключові» посади, як голова Електротехнічного комітету та голова Головного комітету по концесіях.

Як згадував Лев Давидович, він свою відставку сприйняв навіть з полегшенням, бо це – як він вважав – захищало його від звинувачень у підготовці військового перевороту. Вже не знаю, чого тут більше – наївності чи тупості. Невже він не розумів, що це вже абсолютний кінець? З 1925 року Троцький майже відходить від політики й Сталін накинувся на інших – Каменєва та Зинов’єва, до яких у спробі протистояти натиску «сталевого грузина» приєдналися Крупська та Григорій Якович Сокольников (Гірш Якович Бриліант) – один із небагатьох освічених більшовиків, який закінчив факультет економіки Сорбонни й знав шість мов. Як і багато хто із «соратників», мав три шлюби (причому лише один офіційний) і невстановлену кількість випадкових або коротких зав’язків. У 1926 році усі вони помирилися й об’єдналися з Троцьким, створивши «Об’єднану опозицію», але було пізно. Як зазначає сталінський секретар Бажанов, в цей час Сталін уже майже завершив розстановку своїх кадрів. До того ж він швидко знайшов нових спільників – Бухаріна, Рикова і Томського. Навіть «цитадель троцькізму» – Ленінград – впала, бо після об’єднання з Троцьким товариш Зинов’єв швидко втратив посаду голови Ленінградської ради та голови Виконкому Інтернаціоналу.

Можна казати, що вже у 1927 році Сталін встановив одноосібну владу. «Соратники» ще могли тріпатися, як напівзадушений щур в іклах крисобоя, але їхня доля була вирішена, хоча дехто – як наприклад Бухарін – цього ще не зрозумів. Далі в принципі все відомо: після нетривалої боротьби за допомогою інших товаришів Сталін «дотисне» колишнього «вождя більшовиків № 2» й відправить спочатку у заслання аж до Алма-Ати, а потім і виставить з країни. Дослідники досі не розуміють, чому Сталін так вчинив та ще й дозволив колишньому «соратнику» вивезти свій архів? Чому не підіслати до нього вантажівку, як підіслали до Камо, або не нагодувати тортиком, як Свердлова? Зрештою, міг би трапитися і маніяк з револьвером. Навіщо Сталін, примусивши віддати припасені на «чорний день» закордонні рахунки, випускав з країни такого небезпечного супротивника, який мав прибічників по всьому світу?

Справа в тому, що користь від перебування Троцького живим-здоровим за межами СРСР набагато перевищувала шкоду, якої він завдавав. У Сталіна залишалося ще багато противників, серед яких такі великі фігури, як Бухарін, Зинов’єв тощо. І Троцький був тим жупелом, до якого можна було їх прив’язати; тим «паровозом», який потягне їх на нари і на розстрільний полігон «Комунарка» на 24-му кілометрі Калузького шосе. Можна було вигадувати різноманітні «право-ліво-троцькістські організації», до яких записувати усіх без винятку реальних і уявних ворогів, і таким чином виправдовувати репресії проти сотень тисяч і мільйонів людей.

Скажуть: конфлікт Сталін-Троцький виник передусім через їхнє різне бачення подальшої стратегії. Лев Давидович був автором теорії «перманентної революції», яку Йосип Віссаріонович вважав шкідливою й неприйнятною та просував власну – побудови соціалізму в окремо взятій країні, чекаючи, поки, згідно з теорією Маркса, соціалізм не встановиться у розвинених капіталістичних країнах (зокрема, Німеччині), які нададуть допомогу відсталому у соціально-економічному розвитку СРСР. Проте усі революції поки що провалилися, тому втручатися у процеси за кордоном взагалі не варто й треба чекати доки країни до соціалізму «дозріють». Тут дві помилки. По-перше, Троцький не був автором теорії «перманентної революції», тобто безперервного процесу «експорту» революцій навіть у відсталі країни – автором були Маркс та Енгельс. Але це дрібниці. По-друге, Сталін ніколи не вважав свою стратегію «побудови соціалізму в окремо взятій країні» такою, що її слід було реально виконувати.

Зараз поясню свою думку. Попри оголошення на словах теорії, яка суперечила поглядам Троцького (до речі, Ленін теж був прихильником «перманентної революції»), насправді Сталін якраз займався тією самою «перманентною революцією», щедро фінансуючи Комінтерн, закордонні комуністичні партії та підтримуючи національно-визвольні і соціалістичні рухи. Наприклад, в Монголії та Китаї. Так що, з огляду на це, Сталіна можна сміливо записувати у «троцькісти». Прибічники Троцького виступали за якомога швидшу індустріалізацію, зокрема і завдяки «вилученню коштів» (читай пограбуванню) із сільського господарства, встановленню жорсткого контролю над економікою, а отже – за згортання НЕПу. Стривайте, але ж саме це зробив пізніше Сталін! Він же знищив НЕП і створив колгоспи, в яких люди взагалі без оплати гарували! Так що і тут Сталіна можна так само рішуче записувати у «троцькісти». Балачки про «побудову соціалізму в окремо взятій країні» у тій справжній, таємній історії СРСР, були ні чим іншим, як відволікаючим маневром. С

талін показував німцям, англійцям, французам, полякам і різним іншим шведам, що Ленін, який просував Світову революцію й підливав гасу у пожежі комуністичних заколотів в Німеччині, Угорщині, Румунії – лежить в мавзолеї. Троцького вигнано з країни, а його прибічників в’яжуть пучками, мов редиску. Давайте дружити, панове капіталісти! У вас після Першої світової війни економічна криза? Ми дамо вам дешевий хліб. Ми дамо вам дешеву сировину. Ми замовимо у вас трактори, верстати і цілі заводи. Ви зможете заробити на постачанні нам технологій, за які розплатимося золотом, алмазами і картинами старих майстрів. До початку 1924 року радянську Росію, а потім СРСР було визнано лише 9 державами, переважно прикордонними – Афганістаном, Польщею, Іраном, Монголією тощо (Німеччина – хутчій виняток, але ми уже говорили що Москва і Берлін дружили «проти» колишньої Антанти), а з 1924 року розпочався цілий парад визнання від справді важливих держав: 2 лютого 1924 року – Великобританії; 8 лютого 1924 року – Італії; 30 жовтня 1924 року – Франції; 20 січня 1925 року – Японії. США «трималися» трохи довше, але й вони встановили повноцінні дипломатичні стосунки 25 листопада 1933 року. Вважається, що їх до цього змусила Велика депресія.

Але тісні економічні зв’язки було встановлено набагато раніше, в середині 20-х. Так що в оголошенні «ми більше на вас не нападаємо» був тонкий розрахунок. То була димова завіса, обман, невеличка затримка. Так затримується бандит перед виходом «на діло», аби покласти до кишені ще одну «фінку», а за пояс заткнути ще одну сокиру. Цього Троцький і не розумів. А коли після раптового стрибка СРСР у Польщу, Фінляндію, Румунію, Литву, Латвію, Естонію до Льва Давидовича дійшло й він почав кричати, що Сталін усіх надурив – його одразу приголубили льодорубчиком по кумполу. Зіставте, розумний мій читачу, дати вторгнення РСЧА до країн Балтії і дату убивства Троцького. Він виконав свою місію й став зайвим. Власне, це не моя інтерпретація. Це ще знаменитий письменник і дослідник Другої світової війни Віктор Суворов говорив: «Сталін будував неймовірної потужності танкові заводи, авіаційні заводи, артилерійські, заводи боєприпасів. Все це робилося західними фірмами.

А в цей час Троцький присипляв пильність, кажучи: «Не треба боятися Сталіна, це сірість, він і не комуніст, тощо». І Захід вірив Троцькому тому, що Захід пам’ятав роль Троцького в Жовтневому перевороті. І якщо Троцький був детонатором Світової революції, але знешкодженим детонатором, а Сталін, якщо вірити Троцькому, детонатором не був, не треба боятися Сталіна» [73]. Я би посперечався з паном Суворовим щодо того, коли Сталін нарешті дав команду на фізичне усунення Троцького. Як на мене, це все ж не 1938 рік, а трохи пізніше, але суть передано правильно: Троцький фактично підтверджував заяву Сталіна щодо «експорту революції», тоді як Йосип Віссаріонович запасався ножиками і сокирами.

Так що не у поглядах існувала розбіжність між цими людьми – вони обидва були вірними марксистами-ленінцями. І саме так себе називав Троцький – термін «троцькізм» вигадав сам Сталін. Обидва були мерзенними людожерами, заляпаними кров’ю по саму маківку. Йшлося лише про владу. Мав залишитися лише один пацюк. Одночасно з усуненням головного конкурента від влади, Сталін почав фізичну «зачистку» тих, хто «надто багато знав» і хто вже не був потрібен. Усім відома доля Михайла Фрунзе, котрого «друг» Йосип мало не силоміць поклав на операційний стіл. Як результат – смерть 31 жовтня 1925 року офіційно від паралічу серця. Замість нього на чолі армії стає ще один дружбан Сталіна, – тупий, відданий і абсолютно безпечний Климент Єфремович Ворошилов (справжнє прізвище – Ворошило), з українських селян, освіта – початкова земська школа. Якщо Фрунзе належав до категорії «Я надто багато знав», то Єфраїма Склянського Сталін просто ненавидів.

Улітку 1925 року, за наполяганням Йосипа Віссаріоновича, Склянського призначили директором «Амторгу» – радянського торгівельного представництва (і водночас щось на кшталт консульства, бази Інтернаціоналу та резидентури розвідки) в Нью-Йорк (США), де він через кілька днів абсолютно випадково потонув, плаваючи на човні озером Лонглейк. А ось Дмитро Іванович Курський. Такого чоловіка навіть у радянські часи пересічний громадянин не міг би пригадати. У грудні 1932 року він проколов палець. Хірурги мужньо боролися, порізали хворий орган, потім долоню. Потім знову. Але вдіяти нічого не змогли. Палець таки доконав товариша Курського. Офіційна причина смерті – зараження крові. До речі, рівно через 2 роки у схожій ситуації від зараження крові після дріб’язкової операції помре колишній керівник Української народної республіки Михайло Грушевський. У некролозі, опублікованому в журналі «Вестник советской юстиции», про хід хвороби писали так, що вражений російський письменник і філософ Дмитро Галковський вигукнув: «Ця сволота говорить відкритим текстом», тобто що Курського вбили.

І далі письменник продовжує: «Я відкрив наступну сторінку. Там ішло вже пряме знущання: «Але не сумувати з цього приводу, не займатися безплідними наріканнями мають більшовики. Коли йде з наших рядів товариш, ми згадуємо добрим словом те, що він зробив, хвилини, які були проведені разом, успіхи і перемоги, які були здобуті, і поразки, які довелося пережити.. і переходимо до наступних справ. Бо у нас немає часу занадто довго віддаватися навіть дорогим спогадам» [74]. Звичайно ж, про деякі речі ні згадувати, ані замислюватися не рекомендувалося. Під страхом зараження крові. Не згадували і про товариша Курського. Хтось навіть пхикне зневажливо: який дрібний комуністичний біс – невже Сталін опустився до того, аби його знищити та ще й шляхом цілої спецоперації? Але це якщо не знати, ким насправді був Дмитро Іванович. А був то біс якщо не з головних, то близький до них. Саме Курський разом із Сталіним і Дзержинським створював розвідку. Курський був першим радянським прокурором, а з 1918 по 1928 роки – наркомом юстиції РСФРР. Ну і плюс голова Центральної ревізійної комісії ВКП(б) з 1924 по 1927 роки. ЦРК – це ні що інше, як головний контрольний орган партії. Тобто товариш Курський був однією з ключових фігур у той час, коли Сталін, Бухарін та компанія громила «Об’єднану опозицію» на чолі з Троцьким.

І ось, щойно Сталін отримав перемогу на черговому етапі війни, товариша Курського звільняють з посади фактично третьої людини в офіційній партійній ієрархії, заразом і знімають з його плечей важкий тягар посади наркома і на 4 роки відправляють послом до Італії. Це не просто так. Це улюблений прийом Йосипа Віссаріоновича – вирвати жертву на якийсь час із звичного середовища й відіслати, аби позбавити старих зав’язків. А поки «клієнт» грітиметься під яскравим італійським сонечком, на батьківщині йде активне заміщення його людей. Потім посла відкликають, мовляв, посвяткуй Новий рік удома, – бачиш, які ми турботливі. Під час святкувань трапляється біда з пальчиком і – «смерть вирвала товариша з наших лав» – стандартна фраза із радянських некрологів.

Йосип Сталін і Андрій Жданов сумують біля труни Кірова. Обидва детально знають, як той загинув. Але ганебну смерть «соратника» використають проти своїх опонентів.

До слова, Дзержинського на той момент теж не було серед живих. І його смерть теж сталася за дуже загадкових обставин. Офіційно він помер від серцевого нападу 20 липня 1926 року після гнівної промови проти П’ятакова і Каменєва на пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), яку буцімто «не було почуто». Подальші обставини такі. З Феліксом Едмундовичем стався нервовий зрив, як це траплялося з ним постійно. У наркоманів такі зриви, як і серцеві напади – явище буденне. Його знайшли непритомним в одній із кімнат. Проте лікарі Дзержинського «відкачали» й навіщось відпустили додому самого після того, як його стан покращився. Проте вдома стан знову погіршився і головний чекіст країни врізав дуба. Відомо, що кокаїнова інтоксикація (в народі «передоз») призводить саме до серцевих нападів, які спостерігали лікарі. За кілька тижнів до цього випадку в рекомендаціях було зазначено: «Якщо пацієнт сам себе не берегтиме, і його не берегтимуть, то напади (серцеві) знову відновляться…» [254]. Звісно, лікарі не могли в офіційному документі написати прямо. Утім, картина зрозуміла. Дзержинський, і без того не богатирського здоров’я, за тривалий час важкої наркоманії перетворився на руїну. І достатньо йому було замість суміші (100% кокаїн майже ніколи не вживають, змішуючи з «баластом» до 20-60%) прийняти кимось підсунутий чистий кокаїн, як стався «передоз». З першим за допомогою лікарів організм упорався, але вдома товариш Дзержинський прийняв ще одну «доріжку» і ефект від цього наклався на нещодавній напад й усе закінчилося гострим інфарктом міокарду.

Довести цю свою версію я не можу. І навряд чи це зараз можливо – хіба що десь виявляться якісь раніше невідомі документи, проте надто вже вчасно пішла з життя людина, котра не просто багато, а дуже багато знала. До речі, тут таки товариш Сталін позбувся і товариша Нариманова. Пригадуєте одного зі співголів вищого виконавчого органу СРСР, якого обрали за протекцією Леніна? Нариман Нариманов помер 19 березня 1925 року після того, як у нього в гостях побував Серго Орджонікідзе. Цього разу, враховуючи національну специфіку, обійшлося без тортика: «…у той останній день свого життя, коли ніщо не віщувало біди, Нариманов покуштував у свого так званого «друга» Серго Орджонікідзе надісланої йому з Баку долми, після чого з діагнозом «діарея і різка диспепсія» й потрапив до лікарні. Як стало відомо пізніше, буквально перед самою смертю він встиг сказати, що його отруїв Серго. Але цього ніхто не почув...» [75]. Долма – це такі голубці, але не в капусті, а у виноградному листі, якщо хто не знав. До речі, 24 грудня 1927 року після того, як поставив Сталіну діагноз «важка параноя», помер видатний російський невропатолог, фізіолог і психіатр Володимир Михайлович Бехтерєв. Офіційний медичний висновок – ботулізм. Бутербродом неякісним отруївся. Так що, починаючи із середини 20-х років не лише висилалися з країни, знімалися з посад і сідали до в’язниці ті, хто якимсь чином заважали головному пацюку йти до одноосібної необмеженої влади, – спостерігався цілий «падіж» «соратників» та осіб, котрі якимсь чином йому заважали. І перелічені вище найбільш відомі вбивства – лише верхівка айсбергу. Для цього Сталін спеціально тримав біля себе Григорія Каннера, як висловився Борис Бажанов – «секретаря з темних справ». Він потім теж ляже в яму на розстрільному полігоні «Комунарка». Не дрімали й інші вожді. Не дрімали й біси дрібніші. І зовсім невеличкі бісенята. Ну, і нарешті – найгучніше убивство, з якого, власне, почалася нова кривава вакханалія. Звісно, ж йдеться про Першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Мироновича Кірова (справжнє прізвище – Костриков, освіта середня технічна). За офіційною версією, Кіров загинув від рук безробітного комуніста Леоніда Ніколаєва 1 грудня 1934 року. Ніколаєв буцімто підстеріг Кірова у коридорі Смольного й вистрелив йому в потилицю, після чого спробував застрелитися сам, але промахнувся, втратив свідомість від шоку й був взятий живим. Причина замаху не розкривається, але вже напередодні краху СРСР було сказано, що убивство Кірова організував Сталін, бо той буцімто був дуже популярний у партії й становив для Йосипа Віссаріоновича загрозу. Насправді все було трохи не так. Спочатку про особистість цієї людини. До жовтня 1917 року Кіров симпатизував «меншовикам». Потім перебіг до Леніна і його банди. Жорстокий цинічний кар`єрист. Гарний оратор (базікало) і вкрай поганий організатор. «Астраханський кат» – у 1920 році за наказом Леніна особисто керував розстрілом із кулеметів демонстрації голодних робітників в цьому місті (до 4 тисяч трупів). Як член Політбюро несе відповідальність за організацію Голодомору в Україні. Ідейний натхненник Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року, яка у народі отримала сумнозвісну назву «Закон про п’ять колосків». Як перший секретар Ленінградського обкому ВКП(б) і член «трійки», причетний до винесення позасудових смертних вироків. Одним словом – нелюд. І не суперник він Сталіна. Історики відзначають, що хоч Кіров і став членом Політбюро у 1930 році, – платня Сталіна за розгром спочатку «троцькістів», а потім «зінов`євців» у Ленінграді – участь у засіданнях брав рідко, так само, як і навідувався до Москви. Серйозного впливу не мав в силу обмежених розумових здібностей. Але увесь цей час залишався улюбленцем Сталіна і його відданим холуєм.

Кіров був убитий не через «політику». Кіров убитий через те, що мав сексуальний зв’язок з дружиною Ніколаєва – Матильдою Драуле. Кіров був неабияким бабієм навіть на тлі інших розбещених більшовиків. Більше того, Ніколаєв убив його не в коридорі, а у робочому кабінеті, коли застукав свою дружину і ленінградського партійного вождя голими на дивані. Дослідники відзначають, що «Мільду Драуле допитували вже через кілька хвилин після вбивства, отже, вона була на місці злочину. Коли її доправили в ОДПУ, на ній були лише пальто і черевики, тобто в момент убивства вона була абсолютно голою» [76]. Комп’ютерна реставрація події показує, що Кіров міг отримати кулю, лежачи долілиць. Але лідер пітерських комуністів не міг загинути такою ганебною смертю. Тому кашкетика йому прострелили (ще й дуже невдало – вхідний отвір від кулі не відповідає місцю поранення) й вигадали іншу історію.

Уже за кілька годин після убивства було офіційно заявлено, що Кіров став жертвою змовників – ворогів народу, а Президія ЦВК СРСР того ж дня прийняла постанову «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік»: «1. Запропонувати слідчим властям вести справи обвинувачених у підготовці або скоєнні терористичних актів прискореним порядком. 2. Запропонувати судовим органам не затримувати виконання вироків про вищу міру покарання через клопотання злочинців цієї категорії про помилування, оскільки Президія ЦВК Союзу РСР не вважає за можливе приймати такі клопотання до розгляду. 3. Запропонувати органам Наркомвнусправ Союзу РСР виконувати вироки про вищу міру покарання щодо злочинців названих категорій негайно після винесення судових вироків» [77].

Так смерть банального розпусника відкрила шлюзи для кривавого терору, який завершився вікопомним 1937 роком. Про нього я не писатиму. Чому? По-перше, і без мене багато написано про «невинно убієнних». По-друге, тому що це штучна дата. Про 1937-1938 роки недобиті комуністи ллють крокодилячі сльози лише тому, що на цей рік припадає левова частка арештів та розстрілів самих комуністів. Цей рік є трагічним для бухаріних, рикових, томських, лацисів, вацетісів, дибенків, тухачевських, постишевих та тисяч інших великих і малих бісів. Тому їхні нащадки плачуть. А ми маємо пам’ятати про тисячі священників, митців, науковців у т. ч. українських, що їх винищували, починаючи з 20-х років. Про мільйони заморених голодом та «розкуркулених». І якщо кат українського народу Павло Постишев отримав кулю в потилицю як «правий троцькіст» і «японський шпигун» – туди йому й дорога. Якщо Антонов-Овсієнко ліг у землю полігону «Комунарка» як «троцькіст» – то плакати за цією потворою не варто.

А Зинов’єва з Каменєвим розстріляли ще у 1936 році. Справа «Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зинов’євського центру» стала прямим наслідком убивства Кірова. Сталін умів використовувати ситуацію за максимумом. Бухаріна поки що залишили «на потім». Бухарін відчайдушно боровся за своє життя, переконуючи Сталіна та його поплічників у невинуватості. Бідолашний «видатний теоретик» – він так і не зрозумів, що не у якихось провинах справа. 14 березня 1938 року до Президії Верховної Ради СРСР надійшло прохання про помилування, в якому зокрема говорилося: «Якщо я дозволю собі звернутися до вищого урядового органу нашої країни, перед якою я стою на колінах, то лише тому, що я вважаю, що в разі помилування я можу стати у пригоді країні; я не кажу – і не смію говорити, що зможу спокутувати свою провину: злочини, вчинені мною, настільки жахливі, настільки великі, що я не зможу спокутувати цієї провини, що б я не зробив у решту свого життя. Але я запевняю президію Верховної Ради, що більш ніж річне перебування моє в тюрмі змусило мене стільки передумати і стільки переглянути, що від мого злочинного минулого, до якого я сам ставлюся з обуренням і зневагою, в моїй голові не залишилося зараз нічого… Колишній Бухарін вже помер, він вже не існує на землі. Якби мені було дароване фізичне життя, то воно пішло б на користь соціалістичній батьківщині, в яких би умовах мені не доводилося працювати: в одиночній камері в’язниці, в концентраційному таборі, на Північному полюсі, в Колимі, де завгодно, в будь-якій обстановці і за будь-яких умов… Я твердо впевнений: минуть роки, буде перейдено великі історичні рубежі під проводом Сталіна, і ви не нарікатимете на акт милосердя і пощади, про який я вас прошу…» [78].

Бухаріна розстріляють на тій таки «Комунарці» наступного дня після того, як він напише це прохання. Відповіді на нього він так і не дочекається. Йому і не планували відповідати. Цікаво, чи думав він в останню ніч перед стратою про мільйони загиблих через нього? Чи лише про своє паскудне життя плакав? Мусив залишитися лише один. І він залишився. Найхитріший. Найпідліший. Найжорстокіший. Вірний учень і спадкоємець Леніна. Прикриваючись брехливими тезами про «побудову соціалізму в окремо взятій країні», він таємно почав готувати Велику війну ще з середини 20-х років.

1930 рік. Радянські інженери в офісі Челябінського тракторного заводу в Детройті (США). Це не помилка. Перший офіс «Танкограду» був саме там – в одному із хмарочосів, де під керівництвом американських спеціалістів проектувався найбільший танковий завод світу.