Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

ЯК АНДРОПОВ ЛАД У КРАЇНІ НАВОДИВ, АБО «МЕРТВОМУ ПРИПАРКА»

Отже, Леонід Ілліч Брежнєв залишив після себе руїни. Розгрібати їх довелося наступнику, яким у результаті невидимої, але жорстокої боротьби став Юрій Володимирович Андропов.

Дехто з дослідників вважає, що він теж, як і Берія, мав шанс стати «радянським Ден Сяопіном», але, на жаль, доля відпустила йому мало часу. Інші вважають, що в особі Андропова радянський народ міг отримати «нового Сталіна» і, на щастя, доля відпустила йому мало часу.

До влади Андропов прийшов, уже будучи важко і невиліковно хворим. З 15 місяців, що він був Генеральним секретарем ЦК КПРС, принаймні 5 він перебував на лікуванні. Залишається лише дивуватися, навіщо те все було потрібно людині, яка 46 років хворіла на цукровий діабет, майже сліпій, хворій на подагру, артрит, атеросклероз, з інфарктами за плечима та з «убитими» нирками?

Кажуть, що Андропов був дуже порядною, чесною людиною і йому боліло за країну. Він, мовляв, на відміну від попередників та наступників, дуже скромну зарплатню собі встановив. І взагалі був майже лицарем на білому жеребці. Можливо й так. Але, як на мене, слово «порядний» стосовно людини, яка очолювала КДБ, зробила собі кар’єру завдяки доносам та ховалася від війни, не дуже доречне. Визначення йому інше – лицемір, боягуз і негідник.

Колишній Перший секретар Карело-фінської РСР Генадій Купріянов, який на війні був членом Військової Ради Карельського фронту і опікувався підпільною роботою в тилу противника, згадував: «Юрій Володимирович сам не просився послати його на війну, у підпілля або партизани, як наполегливо просилися багато працівників старших за нього. Він часто скаржився на хворі нирки. І взагалі на слабке здоров’я. Був у нього і ще один аргумент для відмови відправити його в підпілля або в партизанський загін: в Біломорську у нього жила дружина, вона щойно народила дитину. А його перша дружина, що жила в Ярославлі, закидала нас листами зі скаргою на те, що він мало допомагає їх дітям, що вони голодують і ходять без взуття, обірвані (і ми змусили Юрія Володимировича допомагати своїм дітям від першої дружини). . .

Усе це разом узяте не давало мені морального права застосувати вищу силу, вище право послати Ю. В. Андропова в партизани, керуючись партійною дисципліною. Якось незручно було сказати: «Чи не хочеш повоювати?». Людина ховається за свою номенклатурну бронь, за свою хворобу, за дружину і дитину» [227]. Але це ще не все. Не кожен є сміливим, а Андропов ще й на діабет хворів.

Підлість далі. Коли у 1949 році Маленков розкручував «Ленінградську справу», на захист багатьох її фігурантів став Купріянов. За підтримкою він звернувся до Андропова, мовляв, ти ж був Першим секретарем ЦК Комсомолу республіки, разом зі мною організовував підпільну роботу, багатьох із цих людей знаєш особисто – скажи, що вони не вороги! «І ось, на мій превеликий подив, Юрій Володимирович встав і заявив: «Жодної участі в організації підпільної роботи я не брав. Нічого про роботу підпільників не знаю. І ні за кого з тих, хто працював у підпіллі, поручитися не можу» (там само).

Купріянов невдовзі пішов під арешт, а Андропов, завдяки підтримці впливового члена Політбюро Отто Куусінена, почав робити стрімку кар’єру, яка шугонула в зеніт після його чергового потворного вчинку вже на посаді посла СРСР в Угорщині. Юрій Володимирович був одним з найактивніших борців з угорською революцією 1956 року. Саме Андропов вигадав, як виманити членів угорського уряду, які разом зі своїми родинами переховувалися у посольстві Югославії. Їм дали гарантії безпеки, які насправді ніхто не планував виконувати. За цю безпрецедентну навіть для комуністів підлість, негідника таємним указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено орденом Леніна. Тож не знаю, як ви, любі мої читачі, але я маю величезні підстави сумніватися у моральній чистоплотності та порядності цього суб’єкта. Щодо його зарплатні – щира правда, але не вся. Маленьку зарплатню Юрій Володимирович компенсував за рецептом Леоніда Ілліча – щедрими надбавками та преміями, а також гонорарами за свої «Вибрані промови і статті», які виходили трьома виданнями (за останнє отримати не встиг) солідними накладами.

Цікаво, що він усе життя ретельно приховував своє походження. А воно, як для радянських реалій 30-х років, вельми несприятливе для кар’єри: його батька звали Велв Ліберман, а маму – Євгенія Флекенштейн і була вона донькою багатого фінського єврея Карла Флекенштейна, власника ювелірної крамниці в Москві. Таке походження, і соціальне, і етнічне, у 30-х роках ставило хрест на комсомольській та партійній кар’єрі, тому Андропов сфальсифікував біографію, тобто пішов на обман. Дід у нього перетворився на майстра з ремонту годинників, матір – на росіянку, яку буцімто до родини євреїв підкинули немовлям, а батько взагалі зник. Дуже допомогло те, що після смерті першого чоловіка матір вдруге вийшла заміж за грека на прізвище Андропулос, яке потім перетворилося на Андропова. Усе це я повідомляю не для втіхи антисемітам, які в усіх негараздах бачать руку євреїв, а для ілюстрації твердження про «порядність» та «чесність» цієї людини. Цікаво, що співробітники КДБ добре знали про діда-єврея свого шефа, через що той отримав таємне прізвисько «Ювелір».

Уже ні для кого не таємниця, що знамениту Перебудову, яку пов’язують з іменем Михайла Горбачова, насправді задумав і спланував Андропов. «За свідченням М. І. Рижкова, який був тоді заступником голови Держплану СРСР, у неділю 20 листопада 1982 р Ю. В. Андропов запросив його до себе і, поставивши до відома про намір створити Економічний відділ ЦК КПРС, запропонував йому очолити цей відділ. М. І. Рижков погодився і 22 листопада був затверджений Пленумом ЦК КПРС на посаді секретаря ЦК» [219]. У першій половині грудня, коли формування Економічного відділу закінчувалося, Андропов запросив до себе уже згадуваного Миколу Рижкова, секретаря ЦК КПРС Миколу Долгіх, який був куратором важкої промисловості, видобувної галузі, енергетики і транспорту, та секретаря ЦК КПРС (куратор сільського господарства), члена Політбюро Михайла Горбачова і доручив їм з’ясувати реальний стан економіки та розробити шляхи її реформування.

Андропов хотів навести лад у фінансах та промисловості, запровадивши в СРСР елементи ринкової економіки. З госпрозрахунком, на кшталт експериментів за часів раннього Брежнєва та, навіть, з елементами дрібного приватного бізнесу, як у країнах «народної демократії» – Угорщині, Польщі, Болгарії. Фактично новий генсек повертався до ідеї старого доброго НЕПу 20-х років, коли було дозволено дрібний приватний бізнес, але всю зовнішню торгівлю, сировину, енергоносії, банківську систему, великі підприємства мала контролювати та ж таки держава. Андропов казав так: «Нехай будуть приватні маленькі майстерні, магазинчики, ресторани на підряді у колективу. Ну, навіщо їх тягнути в залізні лапи міністерств?». Але, звичайно, «велика промисловість, оборонка, природні ресурси мають бути лише загальнонародним надбанням» (там само). Водночас він мріяв про створення великих державних корпоративних утворень, які б виходили на світові фондові та фінансові ринки для залучення західних капіталів у радянську економіку. Він мріяв про створення концесій, тобто передачу державою в експлуатацію іноземцям природних ресурсів, підприємств, сільгоспугідь та інших активів на певних умовах. Ну, що тут можна сказати…

Юрій Володимирович Андропов, за спогадами сучасників, був начитаною й ерудованою людиною, принаймні на тлі «кремлівських стариганів», відрізняючись високим рівнем інтелекту та ясністю розуму. Але елементарний аналіз його «прожектів» приводить до висновку, що то була лише видимість. Дурень робив розумний вигляд. Це нескладно, якщо ти голова КДБ і маєш доступ до забороненої літератури, процитувати принагідно якогось критика режиму з числа посаджених тобою ж у «психушку» дисидентів. І от ти уже майже ліберал та інтелектуал. Насправді Андропов був чи не єдиним у Політбюро того часу, хто не мав вищої освіти.

Рибінський річковий технікум за спеціальністю «технік з експлуатації річкового транспорту» (тобто гайки крутив на баржі), потім заочно – Вища партійна школа (у якій переважно вчили красиво язиком молоти) та 4 курси, теж заочно на історико-філологічному факультеті провінційного Карело-Фінського державного університету. Словом, освіта гірша навіть за ленінську.

Для Андропова ідеалом була економічна система соціалістичної Угорщини та соціалістичної Польщі, де існували приватні перукарні, кооперативи з пошиття трусів, сільськогосподарські кооперативи і родинні ферми. Цей ідеал він сприйняв, будучи завідувачем відділу ЦК КПРС зі зв’язків із комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Але він упритул не помічав, що тамтешні кооперативи хоч і дозволяють нагодувати народ, але передовими вони можуть вважатися лише у порівнянні з радянськими колгоспами, безнадійно програючи країнам з реальною ринковою економікою.

Про фінансові та фондові світові ринки взагалі смішно – для того, щоб це хоча б не вважалося більше фантастикою, треба було зробити з радянських «корпорацій» публічні акціонерні товариства, які розміщують на світових біржах свої акції. А як інакше? І хто інвестуватиме у країну за «Залізною завісою»? Та ще в умовах Холодної війни та міжнародних економічних санкцій за Афганістан? А розміщення акцій – це передача частки підприємств у приватні руки, причому ідейного та воєнного противника. Але припустимо, зробив крок вперед якийсь французький мільйонер: бажаю взяти у концесію автомобільний завод! Щоб замість «Москвича-412» випускати щось, що хоча б віддалено нагадуватиме авто!

Гарантую – після того, як цей оригінал побачить у цехах верстати, що їх ще в 1947 році з підкореної Німеччини вивезли в якості репарацій, він з розпачливими зойками пішки помчить до аеропорту Шереметьєве, аби більше ніколи не повертатися до країни «розвиненого соціалізму». Припустимо, що знайшовся божевільний власник канадської агрокомпанії, який приїде до якого-небудь колгоспу «Шлях до комунізму». Що він там побачить? Він побачить, що треба капітально ремонтувати корівники та встановлювати сучасне доїльне обладнання, годівниці, поїлки, транспортери тощо. Перенавчати доярок. Замінювати всю радянську техніку на сучасну, хоча б і не нову. Навчати механізаторів на ній працювати. Завозити сучасні добрива та засоби захисту рослин. Десь шукати нормальних агрономів, зоотехніків, ветеринарів, а не тих, що їх випускають радянські інститути. Наймати охоронців (бо крадуть все, до чого руки дотягнуться) і не з «ВОХри». А приватних охоронних фірм не існує. І головне – кадровий персонал.

Голову колгоспу треба гнати у три шиї і десь шукати толкового менеджера. А парторга куди подінеш? І, до речі, з 300 колгоспників треба залишити на роботі тридцять. Решту – на вулицю. Але тоді буде проти Комуністична партія – повториться історія з експериментом Худенка. Та й 30 гарних робітників знайти – проблема. Бо за 50 років існування колгоспної системи селяни працювати відівчилися, зате пиячити – ого-го як. Почухає наш канадець потилицю, порахує скільки потрібно вкласти у той колгосп власних коштів і скаже: ні, на ці гроші я краще в Канаді землі прикуплю. Бо він не альтруїст, не роздаванням милостині займається, а – капіталовкладеннями з метою отримання якомога більшого прибутку.

Так що товариш Андропов був веселим оптимістом, знаєте. Те, що його ідеї межували з навіженістю, свідчить подальша доля Перебудови уже за часів Горбачова. Нею керували «пташенята гнізда андропового» – той таки Рижков, той таки Долгіх, той таки Яковлєв, але ні підприємств з участю іноземного капіталу, ні виходу на фондові ринки, ні інших подібних реформ не відбулося. І не могло. Бо не можна бути «наполовину вагітним».

У нас люблять порівнювати Перебудову Андропова-Горбачова з реформами в Китаї. Дехто навіть стверджує, що китайці запозичили свої реформи у Андропова. Та що там – сам колишній лідер КНР і наступник Ден Сяпопіна – Цзян Цземінь у своїх інтерв’ю стверджував, що його країна пішла «андроповським шляхом». Це абсолютна нісенітниця.

Окрім допуску китайцями на свою територію іноземних компаній та інвесторів, спільного було мало. Але в тім-то й суть, що КНР міг це робити, а СРСР в умовах протистояння зі США та країнами НАТО – ні. Більше того, найбільшим інвестором у Китай були саме американці, бо їм було вигідне посилення Пекіна в піку Москві.

Андропов, Горбачов, Рижков, Абалкін, Романов та інші, може, і красиві плани розробляли, але ті плани мали маленький недолік: реалізувати їх було неможливо. А тут ще й тотальний спротив партійно-радянської бюрократії, яка торпедувала будь-що нове. Ось вам уся історія, мов на долоні. Після створення Економічного відділу ЦК КПСС, робота закипіла, мов кров у жилах Михайла Івановича Калініна перед тринадцятирічною балеринкою. Дивимося й милуємося.

15 грудня 1982 року Рада Міністрів СРСР доручила Держплану СРСР підготувати «пропозиції щодо подальшого розширення господарської самостійності підприємств і об’єднань та посилення їхньої відповідальності за результати роботи». 12 лютого 1983 року голова Держплану СРСР Микола Байбаков спрямував голові Ради міністрів Миколі Тихонову «Тези доповіді про розширення господарської самостійності промислових об’єднань і підприємств і підвищення їхньої відповідальності за результати господарської діяльності». 5 травня пропозиції Держплану було розглянуто на нараді в Раді Міністрів СРСР. Нарада висловила рекомендації щодо подальшої доробки цих пропозицій. 14 червня ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про проведення економічного експерименту в низці міністерств щодо розширення господарської самостійності в плануванні і господарської діяльності та щодо посилення відповідальності за результати своєї роботи».

1 серпня Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про створення ще одного адміністративного органу – спеціальної Комісії з керівництва економічним експериментом.

27 грудня Пленум ЦК КПРС (у відсутності Андропова, який уже не вставав з ліжка) прийняв постанову про подальше вдосконалення управління народним господарством. 4 січня 1984 року Президія Ради Міністрів СРСР ухвалила запропонувати всім відомствам підготувати свої пропозиції з питання про вдосконалення управління народним господарством і доручила Держплану підготувати «Програму комплексного вдосконалення механізму управління».

12 січня Микола Тихонов скликав нараду, на якій поставив завдання «…узагальнити результати виконаної роботи щодо поліпшення управління і планування, вдосконалення стилю і методів господарювання та підготувати пропозиції про організацію подальшої роботи в цій галузі із зазначенням найважливіших проблем, основних етапів роботи, термінів їх виконання і складу необхідних для цього працівників, маючи на увазі забезпечити завершення всієї цієї роботи в терміни, що дозволяють врахувати розроблену систему заходів у плані на 12-у п’ятирічку» [219].

6 лютого голова Держплану Микола Байбаков направив до Ради Міністрів міркування з приводу поставленого перед ним завдання «Про організацію роботи з підготовки програми комплексного вдосконалення механізму управління». Серед іншого він запропонував створити для керівництва цією роботою ще одну спеціальну Комісію Політбюро з удосконалення управління народним господарством. А там Юрій Володимирович Андропов, як тоді писали газети, «після важкої тривалої хвороби» помер.

Тобто з 20 листопада 1982 року, коли новий генсек уперше прийняв Рижкова, минуло 14 з половиною місяців, а далі перекидання центнерів паперу з пропозиціями про «удосконалення» та «посилення» між Радою Міністрів, ЦК КПРС, Політбюро та Держпланом нічого так і не зрушило.

Ну, ще кілька комісій створили – тепленькі місця для нероб. Увесь цей процес мав коефіцієнт корисної дії, мов у паровоза. Це наче пар у свисток. І хтось казатиме, що Андропов гарний управлінець і талановитий організатор? Що його «молоде оточення» – усі оті горбачови-рижкови-лігачови-романови на щось здатні, окрім стимуляції паперової промисловості та виробництва чорнила?

Але ж зате он як Юрій Володимирович з хабарництвом, корупцією та крадіжками боровся! Як енергійно трудову дисципліну укріплював, виловлюючи у робочий час прогульників у перукарнях, лазнях та кінотеатрах! Про лазні та перукарні пізніше, а зараз про боротьбу з корупціонерами.

Передусім згадують знамениту «Бавовняну», або «Узбецьку» справу. За нею було викрито цілу мафію, що займалася приписками в царині вирощування та переробки бавовни. Кажуть, найбільший прибуток у кримінальному світі дають наркотики. Це не так. Найбільший прибуток радянським чиновникам давало «біле золото», себто, його… відсутність.

Мільйони тонн бавовни, яку начебто виростили і переробили, існували лише на папері. В результаті махінацій радянська «бавовняна мафія» поклала до своїх кишень чотири мільярди рублів. А Андропов узяв і мафію цю викрив і викорінив. Більш ніж 4 тисячі осіб було засуджено на різні терміни ув’язнення, серед який Перший секретар ЦК КП УзРСР, голова Ради міністрів УзРСР, сім перших секретарів обкомів, члени ЦК КПРС, вісім генералів міліції – аж до міністра внутрішніх справ СРСР. Масштаби!

Але це лише красива обгортка. А сама цукерка не така вже й смачна. Йдеться про те, що «бавовняну мафію» ніколи б не було викрито, якби не особисті шкурні інтереси Андропова. Ставши генсеком, він, як було заведено, почав «чистити» владу від друзів та наближених покійного Брежнєва, а заразом і близького до нього Черненка, аби послабити останнього. Замість «вичищених» Юрій Володимирович садив у високі кабінети власних блюдолизів.

«Бавовняну справу» Андропов розпочав, копаючи під клан старого брежнєвського друга – Першого секретаря ЦК КП УзРСР Шарафа Рашидова. Той помер ще до запланованого арешту, проте решта його оточення на місці та друзі в Москві залишилися. От їх і «пов’язали». А «боротьба зі злочинністю» – то уже справа третя. Не вірите?

Дивіться. Перший заступник голови Держплану СРСР, улюбленець Андропова Микола Рижков не міг не знати, що оті мільйони тонн бавовни є фікцією. Не міг не розуміти, що усієї площі Узбекистану, включно з горою Аделунга, футбольним полем стадіону «Пахтакор» та смарагдовою галявиною перед палацом Рашидова не вистачить, аби виростити таку кількість бавовни. І що тканини, яку мусили зробити з неї, не існує, а тому у шкарпетки доводиться додавати хімічні волокна, від чого вони смерділи не менше за Соломона Урицького. І голова Держплану, який був за сумісництвом ще й заступником голови Ради міністрів СРСР товариш Байбаков не міг про це не знати.

Але до обох сувора рука радянського закону чомусь не дотягнулася. Обидва увійшли до «ближнього кола» Андропова. Микола Никифорович Тарасов працював у Держплані заступником Байбакова з товарів легкої промисловості, а потім протягом двадцяти(!) років (1965-1985) міністром легкої промисловості. Член ЦК КПРС. Пішов собі спокійно на «заслужений відпочинок» у віці 74 років. Йому за службовими обов’язками належало знати, які фабрики і скільки переробили бавовни; які фабрики і скільки з тієї бавовни тканини зіткали. І скільки шкарпеток пошили. Знав чи не знав? Адже, принаймні щокварталу мав звітувати перед головою Ради міністрів товаришем Тихоновим.

Чотири мільярди рублів – це не чотири копійки. Чи знав, кому, куди і за що ідуть такі фантастичні кошти міністр фінансів товариш Василь Федорович Гарбузов, який перебував на цій посаді протягом 25 років – аж поки не помер на «бойовому посту», переживши і Брежнєва, і Андропова, і Черненка? І чи бив на сполох?

«Рибна справа» в мережі магазинів «Океан» стала приводом і підставою для розправи над Олексієм Косигіним.

Свого часу під час слідства перший секретар ЦК КП УзРСР Інамжон Усманходжаєв дав покази щодо причетності до корупції в рамках «Бавовняної справи» членів Політбюро Лігачова, Соломенцева, Гришина і, головне, – Романова. Чому головне? Та тому, що саме Григорій Васильович Романов, «господар у Ленінграді» вважався найімовірнішим наступником Андропова. І ось через свідчення головного фігуранта «бавовняної мафії» мажуть компроматом.

Пізніше з’ясувалося, що принаймні двох членів Політбюро – Лігачова та Романова Усманходжаєв обмовив бездоказово. Тобто хтось (а справді – хто?) змусив Усманходжаєва брехати. Так що тут все таки політика, а не бажання з боку Андропова «навести лад», друзі. А ось вам «Сочинсько-краснодарська справа».

За нею до відповідальності було притягнуто близько 5 тисяч осіб, з яких за грати сіли 1500. Вона стала ніби продовженням знаменитої «Рибної справи» ще 1979 року. Якщо не знати другої її назви то все виглядає як боротьба з корупцією. А друга назва – «Справа Медунова». Сергій Федорович Медунов, Перший секретар Краснодарського крайкому КПРС і член ЦК КПРС, звісно, був корупціонером і то чималим. Проте передусім він був… правильно – особистим другом Брежнєва. Тому у процесі боротьби за владу його треба було із позицій у владному істеблішменті «вибити». Що Андропов і зробив акуратненько, «припнувши» його до відголоску «Рибної справи».

У 1982 році Медунова було знято з посади і переведено заступником Міністра плодоовочевого господарства СРСР, де він і пропрацював спокійно (і вже нікому не загрожуючи) до пенсії. Та й сама «Рибна справа» мала на меті не стільки викрити нечистих на руку ділків, як повалити… Олексія Косигіна, тодішнього голову Ради міністрів.

Відомо, ця справа почалася навколо мережі магазинів «Океан», відкритої тодішнім міністром рибного господарства Олександром Ішковим з благословення Косигіна, який вбачав можливість за рахунок морепродуктів компенсувати дефіцит м’яса в країні. Він же й відкрив перший магазин у Сочі.«Рибна справа» завершилася розстрілом заступника міністра рибного господарства Володимира Ритова. «Глава КДБ Юрій Андропов підготував усе для арешту самого міністра рибної промисловості Олексія Ішкова, але за старовинного товариша заступився сам Брежнєв.

У Ритова під час арешту вилучили понад 300 тисяч рублів (на ці гроші в 1978 році можна придбати, наприклад, 50 однокімнатних кооперативних квартир). Справа швидко пішла до суду, через місяць після вироку був призначений розстріл. Досвідчені слідчі і зараз вважають, що тоді «рибна мафія» не пробачила Ритову зради» [228]. І знову питання: якщо героїчний Юрій Володимирович Андропов разом з Генеральною прокуратурою розтрощив «рибну мафію», як вона могла зберегти сили, аби помститися Ритову, «зрада» якого полягала в тому, що він давав свідчення на дуже впливових посадовців? Чи «мафія безсмертна»?

А ми закарбуємо собі у пам’яті: по-перше, суд над Ритовим і компанією завершився у 1979 році, а 1980-го незручного для Андропова, Громико, Устинова та інших членів цього угруповання Олексія Косигіна було вигнано з усіх посад «за станом здоров’я»; по-друге – Ішков, на якого полював Андропов, теж був старим другом Брежнєва. Правда, цікаво? І «Бавовняна», і «Рибна», і «Сочинсько-краснодарська» справи – усі вони об’єктивно спрямовані на найближче оточення «дорогого Леоніда Ілліча».

А ось вам Грузія. «У благословенні для тіньового бізнесу сімдесяті роки саме грузинські цеховики були визнаними лідерами в підпільному виробництві. На території Грузії вироблялися навіть такі складні для нелегального виробництва товари, як запчастини для автомобілів» [229].

Із Грузії потоком йшли у міста СРСР спеції та кросівки, джинси та вина, фрукти та поліетиленові пакети з логотипом «Marlboro». І жодної «Фруктової» мафії КДБ в Грузії не помічало, так само, як і «Джинсової». А чому? Бо першим секретарем компартії Грузії був Едуард Шеварднадзе, приятель Андропова.

Про те, як продавалися посади в Азербайджані, я уже писав. Керував Азербайджаном генерал-майор КДБ Гейдар Алієв. Керував: «…як родина Гамбіно – портом Нью-Йорка. Каспійська ікряна мафія, сумгаїтська нафтова мафія, фруктово-овочева мафія, бавовняна мафія, митно-транспортна мафія – усі вони перед ним звітували, збагачували його, схилялися перед ним» [230].

З іменем Алієва нерозривно пов’язано «Нахічеванський клан» при владі в радянському Азербайджані. От ще одна характеристика влади Алієва на батьківщині найякіснішої в СРСР нафти та дешевого портвейну «Агдам»: «За тринадцять років керівництва республікою Гейдар Алієв зумів розмістити безліч своїх родичів і земляків на найважливіші посади – як в органах держуправління, так і в сферах економіки, культури і освіти. Ідеологічний фактор при цьому ролі не грав, вірніше, грав роль не фактор формальної комуністичної ідеології, а фактор реальної ідеології – ідеології відданості Г. Алієву і згоди з існуючими порядками» [231].

Проте Юрій Андропов ні на посаді голови КДБ, ні на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС жодного «Нахічеванського клану» не помічав, так само, як «нафтової», «ікряної» «бавовняної» та інших «мафій». Здогадалися, читачу, чому? Правильно: бо Гейдар Алієв був другом і протеже Андропова.

У 1982 році замість того, аби посадити азербайджанського «хана» та його кодло за ґрати, Юрій Володимирович забирає його до Москви, вводить до Політбюро та робить першим заступником голови Ради міністрів СРСР. 9 жовтня 1988 року, уже після відставки Алієва, помічник Горбачова Анатолій Черняєв у своєму щоденнику про масштаби «творчості» Гейдара у справі розкрадань, приписок, хабарів та корупції написав так: «Потім нагадав про справу Алієва. Копаємо, каже, і справа начебто виходить чистіша за рашидівську» [232].

А ось справа «Мосміськторгу», за якою було розстріляно знаменитого директора московського гастроному «Єлісеєвський» Юрія Соколова. Він збагатився на три мільйони рублів. І теж помер би від старості у розкоші, маючи високих покровителів. Але, на біду, його другом був 1-й секретар Московського міського комітету КПРС, «людина Брежнєва» Віктор Гришин, який був конкурентом Андропова на успадкування влади від Леоніда Ілліча. А нам про героїчно-патріотичного Андропова розповідають. Серед старих «стукачів» та «сексотів» його образ досі у світлому ореолі, він одразу за Дзержинським йде.

Перечитуєш оте все і стає дико: до чого країну довели. І як можна ностальгувати за таким? Гаразд, у ті часи про рашидових-медунових-андропових-шеварнадзе-соколових-алієвих в газетах не писали. Але зараз уся ця інформація на поверхні – бери, вивчай, роби висновки. Але для багатьох СРСР досі залишається «світлим минулим», де «порядок і закон був»…Тепер ще кілька слів про наведення Андроповим «ладу» щодо трудової дисципліни. У 1983 році країну струсонули небачені облави. Ні, людей ловили не для того, аби відправити будувати Байкало-Амурську магістраль, або рити черговий канал. Це так за наказом Андропова боролися з порушеннями трудової дисципліни. Мовляв, люди вирішують свої справи у робочий час, тому й економіка валиться.

Про 4 мільярди Рашидова та не менші мільярди Алієва, звісно, не згадували. Натомість для будь-якої психічно нормальної людини зрозуміло, що рейдами по лазнях, магазинах та кінотеатрах такому горю не допоможеш. І що не репресіями з «прогулами» треба було боряться. Що «прогули» є наслідком радянського розгардіяшу. Чому жінка «прогулює» роботу, сидячи у перукарні? Бо її робочий день з 9 до 17 години, і перукарня працює з 9 до 17. У жінки вихідні субота та неділя, і в перукарні – теж.

Якби жінка не працювала – проблем би не було. Проте мало хто з радянських чоловіків, з огляду на рівень їхньої зарплатні, міг гідно утримувати дружину та дітей, тому жінки змушені були йти на роботу і перукарня перетворювалася на проблему. По магазинах замість роботи люди теж бігали не від гарного життя: в країні суцільний дефіцит товарів, щось «викидали» на прилавки саме вдень і до вечора туалетний папір, курей та костомахи, що їх називали «м’ясом», розбирали.

Якби товару було вдосталь – не було би проблеми із «прогулами». Або лазня. Тим, хто ловив нещасних мужиків, не зрозуміти їхніх проблем: у той час купа народу не мала ванних удома. Добре, якщо на роботі є душова, а якщо ні? Тому й бігали у лазню у робочий час, бо на вихідні не протовпишся. Комусь ці мої розповіді можуть видатися дрібницями, не вартими згадки у книзі.

Та насправді усе складається з подібних дрібниць, як годинник з мікроскопічних деталей. Якщо вони усі виготовлені як слід і правильно зібрані – маємо єдиний чіткий механізм. Якщо ж вони браковані й стулені сяк-так, то такий годинник краще на металобрухт здати. Тому походи міліцейських патрулів по громадських лазнях були для Радянського Союзу початку 80-х наче мертвому припарка. Системні внутрішні проблеми множилися на проблеми зовнішні. Афганська авантюра коштувала СРСР дуже дорого, у прямому й переносному значенні. Щорічно на цю війну та супутні з нею витрати з державного бюджету витікало від 2 до 3 мільярдів рублів. Поки трималися високі ціни на нафту, держава ще могла собі дозволити такі витрати. Свого піку вартість нафти сягнула на 1 січня 1981 року – 37,1 долари за барель.

Далі почалося падіння:

1982 рік – 33,57;

1983 рік – 29,31;

1984 рік – 28,88.

На момент приходу до влади останнього генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова (1986 рік) нафта вже коштувала 13,93 долари. І паралельно з цим процесом почалося зростання зовнішнього боргу.

Якщо у 1982 році він складав 5 мільярдів доларів, то «…у 1984 році зовнішній борг СРСР виріс до 15 мільярдів доларів, тобто відразу втричі. Через 2 роки він роздувся до 30 мільярдів, а до 1989 му – до 50 мільярдів доларів. До кінця життя радянської держави зобов’язання Москви перед зарубіжними кредиторами досягли 100 мільярдів доларів» [233].

Гонка озброєнь, в т. ч. космічні військові програми, мов важезне ковадло, давили на груди радянській економіці, не даючи дихати. Але саме Андропов з Устиновим та «містером “ні”» – Андрієм Громиком були винуватцями того, що зрештою президент США Рональд Рейган 8 березня 1983 року оголосив СССР «імперією зла», після чого анонсував програму «Стратегічної оборонної ініціативи», які вкупі з обвалом цін на нафту протягом трьох наступних років добили СРСР так, що Горбачов помчав у Рейк’явік. У 1979 році ця «трійця» спровокувала кризу не лише вторгненням у Афганістан, але й заміною ракет Р-12 та Р-14, націлених на Європу, більш новими РСД-10.

У відповідь американці прийняли рішення про заміну власних ракет «Першинг-1» у Європі, які програвали новітній радянські ракеті, на «Першинг-2» та крилаті «Томагавки», що і відбулося саме у 1983 році.Власне, за своїми політичними поглядами Андропов належав до ортодоксів. Він був послідовним «сталіністом», душителем усього прогресивного, зокрема й у країнах «соціалістичного табору» і послідовним противником США та НАТО. Що, зрештою й призвело до краху всієї системи.

Та ще й настільки швидкого, що самі американці не очікували.