Між фазами Місяця

Розділ 9. Оцінка загрози

На момент, коли ми повернулися до будинку Вільяма, я обміркував три можливі сценарії викрадення — кожен зі своїми змінними.

За першим сценарієм, Кріса викрала людина, яка просто скористалась нагодою, натрапивши на вразливого хлопчика, і буквально запхала його у свою машину там, де було знайдено велосипед.

За другим сценарієм, викрадач Кріса не жив поруч. Він стежив за хлопцем, і, скоріше за все, не один день. Чекав нагоди схопити малого, а тоді перемістив велосипед, щоби приховати місце стеження — раптом якийсь свідок опише машину.

За третім — викрадач Кріса жив по дорозі до школи — по тій, якою ми пройшли спершу, або по коротшій — і перетягнув велосипед, аби відвернути увагу від себе та свого будинку.

На основі того, що нам відомо, можна скласти десятки інших перестановок. Коли якесь наше базове припущення виявиться хибним, перестановок стане нескінченно багато. Наразі ж маємо для опрацювання три теорії, і кожна — зі своїми недоліками.

Розслідувати перший сценарій без додаткової інформації майже неможливо. Другий цілком залежить від того, чи зможуть свідки подій десятирічної давності пригадати хоч щось із одного конкретного дня. Коли врахувати, що під час розслідування їх опитували, шансів на великий прорив відверто небагато.

Деталі поліційного рапорту на кшталт підозрілого зеленого фургона обіч супермаркету можуть стати у пригоді, але надій на це я не покладаю.

Останній і, певно, наймоторошніший сценарій — той, де викрадач жив дорогою до школи. Доки поліція стукала у двері й опитувала сусідів, Кріс міг бути живий і неушкоджений — за кілька кроків від порятунку.

— Про що думаєте? — питає мене Вільям, коли ми опиняємося на його порозі.

— Найкоротша дорога для Кріса — через алею. Якби я був дитиною, зрізав би саме так. Територія біля баптистської церкви не проглядається. На розі 117–ї вулиці немає будинків із вікнами на дорогу. На ці місця я б звернув увагу в першу чергу.

— Гадаю, зараз ми там уже нічого не знайдемо.

— Я зробив кілька знімків. Та минуло надто багато часу, аби на щось сподіватися. Якщо отримаю доступ до поліційних рапортів — пошукаю там можливі зв’язки.

Він киває.

— Ще можна пройтися по всіх, хто жив на вулицях між школою та вашим будинком.

— Реєстр домовласників?

— І дані з поліції. Треба лише скласти список адрес.

Завдяки державному рівню доступу в моєму розпорядженні страшенно багато особистих даних, але ті, які ми шукаємо, можна відносно недорого отримати від приватних організацій, які спеціалізуються на наданні інформації кредитним компаніям і роботодавцям. Державні реєстри зазвичай неточні — звісно, якщо справа не стосується грошей. Саме тому податківці чи кредитори можуть знайти вас швидше за поліцію.

Доки Вільям складає список будинків, які слід перевірити, я знаходжу на пошті відповідь на свій запит щодо поліційних рапортів.

Гарна новина: необхідний доступ мені дадуть. Погана: на збір інформації їм знадобиться від чотирьох до шести тижнів.

Вільям схиляється над кухонним столом і позначає на мапі всі ті будинки.

— Нестерпно думати, що він може жити десь тут…

— Так. У нас проблема. Мені дадуть доступ до рапортів, але чекати доведеться щонайменше місяць.

Я вже змирився з тим, що у справі десятирічної давнини один місяць нічого не змінить.

Він сідає і складає руки на грудях.

— Місяць?

Я вказую на його мапу.

— Зате ми можемо пройтися по цих будинках, глянути, хто в них тоді жив. Може, вдасться на щось натрапити.

Він киває, безмовно приймаючи від долі чергове розча­рування.

Я засовую руки в кишені, й пальці натрапляють на твердий пластик посвідчення. Вільям якусь мить усвідомлює ситуацію, а тоді повертається до записів і списку адрес.

— А пішло воно все! — вигукую. Я міг би поплатитися за це роботою — якби вже її не втратив. Міг би загриміти за ґрати. Я дістаю посвідчення. — Сходжу в управління поліції Лос-­Анджелеса і прогляну рапорти на місці.

— А вам так можна? — питає Вільям.

— Доки не зупинять.

Я можу вигадати якесь ідіотське виправдання. Ніби працюю над дослідницьким проєктом РУМО чи щось типу того. Насправді вийти сухим із води вдасться, лише якщо ніхто не зчинить ґвалт. А як комусь не вгоджу — матиму проблеми. Отже… краще Парку не знати, що я затіяв.

— У вас є сканер? — питаю.

— Для документів? У кабінеті стоїть портативний. Секунду.

Вільям прямує коридором і відмикає двері в самому кінці будинку. Працюючи у світі розвідки, я зустрічав людей, у чиїх будинках є безпечні кімнати. У бухгалтерії такі, мабуть, теж є. Мабуть, його клієнти хочуть бути певні, що ніхто зайвий не пхатиме носа до їхніх записів.

— Ось, — каже він, зачиняючи за собою двері. — Документи зберігаються в PDF на смарт-картку. Підійде?

Сканер розміром із дебелу хлібну паличку.

— Ідеально.

Я міг би скористатись телефоном, та зі спеціалізованим сканером усе набагато простіше. Більше того, в очах керівництва архіву я матиму значно надійніший вигляд. Це за умови, якщо мені взагалі вдасться зайти всередину.