Між фазами Місяця

Розділ 54. Послання

Коли я прямую коридором до свого готельного номера, з думки не йде лиховісне попередження Біркетт. Мене й без того параноїло, а тепер я переймаюся ще й через людей, які мали б бути на моєму боці.

Відмикаю двері, вмикаю світло і бачу статечного літнього чоловіка в костюмі-трійці, який лежить на моєму застеленому ліжку й читає роман Клайва Касслера.

Я повертаюся й перевіряю номер на дверях.

— Ви не помилилися, докторе Крей, — каже чоловік, від­кладаючи книгу. — Прошу, сідайте. Спина розболілася, тож вирішив скористатися нагодою прилягти на твердий матрац.

Я шукаю поглядом пістолет чи якусь іншу зброю. Його руки складені на животі в найменш загрозливій позі. Чоловік схожий на розслабленого юриста чи бізнесмена.

Опускаюся в крісло навпроти, намагаючись визначити, хто він такий і що тут робить. Варто б зателефонувати до поліції, та надто вже мені цікаво, що буде далі. До того ж я будь-якої миті можу дотягнутися до пістолета.

— Зручно? — питає чоловік.

— Так… А вам?

— О, так, значно краще. Поїздка була довгою.

— І яка мета цієї вашої поїздки?

— Допомогти вам, докторе Крей. Ви — людина, що має багато запитань, а я тут, щоб надати вам відповіді.

— Ага, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, він божевільний чи просто моторошний. — Хто ви?

— Можете називати мене Білл.

— Просто Білл?

Він киває.

— Просто Білл.

— Що ж, Білле, можу сказати, що ви мало чим мені допоможете. Був радий знайомству.

Я підводжуся й прямую до дверей.

Він не рухається.

— Докторе Крей, знаєте, як найкраще лікувати невралгію трійчастого нерва?

— Ні. Я спецалізуюся на іншому.

— Саме так. А я відповідаю на інші запитання. Ви не те питаєте. Прошу, сідайте. Вам слід запитати, чим я можу допомогти.

— З Джоном Крістіаном?

— З тим, як не потрапити за ґрати, докторе Крей. Можна називати вас Тео? Наразі саме це запитання має переймати вас найбільше. Як не провести решту життя у в’язниці.

Зрозуміло. Цей тип — пережиток холодної війни, старий шпигун, якого смикнули з пенсії, щоб мене налякати.

— Кумедно, — відповідаю я. — Наразі це далеко не головна моя проблема. Мені цікаво, як ви живете з думкою про те, що захищаєте триклятого вбивцю, який ось-ось скоїть черговий злочин.

— Гадки не маю, про що ви, — відповідає він.

— Не маєте гадки про сімнадцятьох мертвих дітей, яких відкопали на задвірках будинку в Лос-Анджелесі, де проживав один із ваших?

З погляду Білла можна сказати, що він і справді не розуміє, про що я.

— Серйозно? — ледь не вию я. — Ви просто мужик, якого кличуть, коли хочуть когось до всирачки налякати, й навіть не пояснюють, за що?

— Пояснюють. Я бачив запис камери стеження, на якому один чоловік дуже дивно поводився в коридорі біля офісу міністерства національної безпеки США. Здається, він розприскував якусь хімічну речовину, перш ніж необачно зайти всередину і пред’явити посвідчення.

Я підводжуся з крісла і підходжу до дверей.

— Із хвилину ви таки змусили мене понервувати.

Білл лишається на місці.

— Я роблю вам послугу.

— Так. Ви сама доброта. Коли в мої двері стукають із міні­стерства нацбезпеки чи Центру з контролю захворювань, я починаю панікувати. Та коли один трухляк із ЦРУ надсилає іншого, щоб мене налякати, позаяк там навіть не здатні уявити, як сильно облажалися, лякатись я не в змозі, — я відчиняю двері. — Час вам повертатися до свого передмістя в Александрії чи звідки ви там. І передайте приятелеві, нехай краще придивляється, звідки, чорти б його побрали, він отримує інформацію.

Білл зводиться на ноги. На його обличчі досить вдоволений вираз. Біля дверей він зупиняється.

— Те, що буде далі, вам не сподобається.

Він суне руку в кишеню.

Я хапаю його за плече.

— Як і вам, Білле.

Він повільно виймає руку й дістає мою чорну коробочку, мій маячок.

— Знайти було неважко. Тому навіть не намагайтеся повторити.

Він кладе маячок мені в руку і прямує коридором. Коли він майже дістається ліфта, я вирішую його наздогнати.

— Стривайте!

Білл розвертається.

— Так?

— Що вам про нього відомо?

— Мені дали дуже просте завдання, докторе Крей. Я посланець. Повідомлення доставлено.

Він відвертається.

Я хапаю його за лікоть.

— Годі цього дешевого шпигунського лайна. Забудьте про вашу доставку повідомлень. Просто дайте мені поговорити з тим ідеалістом, який почав працювати, ще коли Хрущов гупав своїм черевиком і погрожував нас закопати. З тим, хто здатен відрізнити, що правильно, а що ні… Вам відомо, хто насправді Джон Крістіан?

На його обличчі жодної емоції. Переді мною чоловік, насті­льки затяганий системою, що йому байдуже. Коли дзвонить телефон, він доставляє піцу. Йому нема діла, що в ній чи для кого вона. Він лиш знає, що коли надходить наказ, кляту піцу слід доставити.

Я відпускаю його руку. Він повертається до ліфта й натискає кнопку. З відполірованого металу дверей на мене дивляться його холодні очі. Порожній вираз у них на мить зникає.

Повертаюся в номер, намагаючись зрозуміти, що ж станеться далі: я прокинуся посеред ночі від того, що Білл душить мене струною піаніно, чи отримаю жорстку догану з відділу кадрів про неприйнятне ставлення до літніх людей?

Мій погляд опускається на маячок. Перш ніж повернути мені телефон, старий трухляк його навіть не вимкнув. Він хоч усвідомлює, що там збереглися всі дані про їхні з Ойо переміщення?

Здуріти можна.