Розділ 20. Непов’язаність

— Чув, ви плануєте перевезти сюди родину, — каже він саркастично, сідаючи поруч.

— Я перевіз би, але у вашого міста погана репутація. Діти зникають.

— На жаль, коли люди врешті знаходять зниклу дитину, нас не зав­жди про це повідомляють.

— То проблема в цьому?— питаю я.— Чи в тому, що коли хтось зникає, вам про це не кажуть?

— Ми не можемо допомогти, якщо нас не попросять.

— А як щодо Летроя Едмундса?

— Це хто?

— Жіночка з групи продовженого дня сказала, що він зник безвісти.

— Якби ми мали писати рапорт по кожній дитині, яка повертається з батьками до Хуареса чи переїздить до Невади, нікому не повідомивши, я б уже міг побудувати на кордоні стіну з паперів.

— А Раян Перкінз? Його батьки теж на півдорозі до Мексики?

Корман знизує плечима.

— Навряд чи. Може, Атланта. Може, Г’юстон. Хтозна. За цим важко слідкувати. Людям подавай поліційну державу без поліції. То що привело вас сюди? Шукаєте, куди відвести свою дитину?

— Я проглянув справи, які ви дали.

— Я сподівався, ви зробите це в літаку, повертаючись до Техасу.

— Я віддаю перевагу роботі в полі. Так чи інакше, а в мене є теорія. Хоча, підозрюю, я не перший на неї вийшов.

— І що ж це за теорія? — питає Корман.

— Про активного серійного убивцю в районі Лос-Анджелеса.

— Приголомшливо, — сухо відповідає він.

— Якщо конкретніше, це вбивця, що полює на дітей із групи ризику. Він переміщується, хоч і недалеко. Можливо, переїздить на кілька кілометрів кожні кілька років, аби зламати локалізовану модель. Може, дещо змінює демографічні показники своїх жертв, але не занадто. Схоже, зосереджується на маленьких хлопчиках.

Корман складає руки й хитає головою.

— Інтригуєте. Ви до всього цього дійшли, прочитавши справи?

— Ну, глянувши поверхово, ви там нічого такого не знайдете. Та можу уявити, як, маючи таку інформацію, детектив поліції Лос-Анджелеса опускає руки. Звичайно, проблема в тому, що навіть він не хоче бачити очевидного. Можливо, він поспіхом зробить висновки з декількох справ, здасть їх в архів і через кілька років пошкодує.

— Ну, цей ваш детектив — точно не я, — каже Корман.— Справами я поділився, бо в деяких може щось критися. Але запевняю, у більшості вкрай нудне або ж трагічне пояснення. І жодних таємниць.

— Може, й так. Та всі їх може пов’язувати дещо спільне.

Я даю йому роздруківки малюнків Раяна Перкінза та Ріко.

— Ось це робота нашого зниклого малюка. А це намалював однокласник Летроя.

Корман бере малюнки, якусь мить їх роздивляється, а тоді пирхає.

— Іграшковий Майстер.

— Чули про нього?

— Так. Це комптонський Фредді Крюґер. Чи як там зараз кажуть мої сини? Слендермен.

Він повертає мені малюнки.

— Чув я ці історії. То ви через них тут? Ганяєтеся за міською легендою? Що, настав час викликати з пенсії «Руйнівників міфів»?

Я кладу малюнки назад у кишеню.

— Розумію. Звучить нерозумно. Та ось у чому справа: я пошукав в інтернеті інформацію про цього Іграшкового Майстра. У мене є кілька доволі корисних інструментів, що дають змогу проводити глибокий пошук у соціальних мережах і не тільки.

— І що знайшли?

— По суті, нічого. Лиш кілька згадок.

Він махає рукою в бік парку.

— І все ж ви тут, вистежуєте вигаданого персонажа.

— Власне, може, й марно. Проте в ході дослідження виявилося дещо цікаве. Про Іграшкового Майстра згадують лише в цьому районі. Всі справи, які ви мені дали, — в діапазоні поширення мему. Як на мене, дивно. Якщо це лиш вигадка, то, гадаю, ми мали б чути про неї і в місцях, де діти не зникають безвісти.

— Ви запитували Бострома, чи бачив його син Іграшкового Майстра? — питає Корман.

— Ще ні. Хотів дізнатися, чи справді це лиш районна легенда.

— Знайшли щось?

— Не знаю. Я вже казав: в інтернеті про це майже ні слова немає. Варто також пам’ятати, що це історія з початкової школи, а малюки цього віку не найактивніші користувачі твіттеру. Особливо з таких сімей.

Корман устає і дивиться на годинник.

— Що ж, щасти вам із цим. Є про що подумати дорогою додому.

— Шериф виганяє мене з міста? — відповідаю я, також підводячись.

— Не знаю, як там шериф, та запевняю — якщо я дізнаюся, що ви знову навідувались до школи, за когось себе видаючи, — зможете безпосередньо поспілкуватися з деякими підозрюваними в окружній в’язниці Лос-Анджелеса.

— Вас не хвилює зв’язок із Іграшковим Майстром?

— Двоє дітей, із яких, можливо, лиш один справді зник безвісти, малюють бабая? Ні. Не хвилює. Це може бути цілковита випадковість.

— Чули колись про Джона Бутковича? Його батьки викликали поліцію більше сотні разів і просили прослідкувати за чоловіком, що нібито вбив їхнього сина.

— Дайте вгадаю. Той чоловік таки справді його вбив.

— Правильно. Його і ще принаймні тридцятьох чи сорок інших, про яких нам відомо. Сам Джон Вейн Ґейсі втратив їм лік.

Він стогне.

— Ну, обіцяю вам — раптом хтось звернеться з приводу клоуна-вбивці, що розгулює на волі, я поставлюся до цього з усією серйозністю.

— Та невже?

Дістаю малюнки, підіймаю їх.

— А що, як до вас звертаються ці діти?

— Гарного вечора, докторе Крей. Приємної подорожі додому. Я повідомлю, якщо Іграшковий Майстер раптом передаватиме привіт.

Я дивлюся повз нього. Фари автомобіля підсвічують те, чого я раніше не бачив. Я надто переймався, вдивляючись у парк, і не помічав очевидного.

— З вами все гаразд?

Я вказую йому за плече.

— А виявляється, ті малі гівнюки сказали правду.

Загрузка...