Між фазами Місяця

Розділ 50. Безпечне місце

У нього могла бути тисяча причин сюди зайти. І від будь-якої з них на душі стає по-справжньому неспокійно. Мене жахає сама думка, що така страшна людина могла спокійно побувати тут, доки на іншому боці країни право­охоронці намагаються зібрати докупи її моторошні злочини.

Спантеличує ще й те, що це лиш філія, а не головне управління. В таких місцях займаються операціями, на проведення яких бракує місця, або ж тими, які слід проводити окремо. Питання в тому, які саме це операції.

Рука натискає кнопку біля дверей, перш ніж мозок устигає обміркувати, обачно це чи ні.

Раптом він відповість?

— Чим я можу вам допомогти? — питає чоловічий голос у домофоні.

Я підводжу погляд і помічаю маленьку камеру, спрямовану на мене. Чи бачили вони, як я перевіряв дверну ручку своєю коробкою? Чи доведеться відповідати на якісь незручні запитання, аби потрапити всередину?

Я дістаю з кишені посвідчення підрядника РУМО й підношу до камери.

— Вітаю… хотів би запитати про людину, яка може тут працювати.

Двері з дзижчанням відчиняються.

— Заходьте, докторе Крей.

Їхня камера обладнана системою розпізнавання зображень, яка миттю зчитує мій бейдж. Тепер у них є не тільки моє ім’я — вони знають про мене все.

Я хапаюся за ручку дверей — ту ж саму, до якої торкався він, — і заходжу.

Офіс невеличкий. За стійкою — ряд скляних дверей. Праворуч — звичайні зачинені двері. Гадаю, вони ведуть до ще одного офісного приміщення. Це означало б, що офіс міністерства має ще один, непозначений вхід.

Перед комп’ютером сидить молодий білий чоловік у білій сорочці та краватці. Біля клавіатури лежить надкушений сендвіч.

— Чим я можу вам допомогти? — привітно питає він. — Майже всі вже розійшлися.

Я дивлюся на скляні двері за його спиною й читаю, що на них написано:

Джек Міллер: помічник заступника — міжнародний відділ

Кім Данн: міжнародні зв’язки

Картер Валчек: міжнародні комунікації

Шпигуни. І повторюване слово «міжнародні» натякає, що цікавлять їх не внутрішні справи країни. Це працівники розвідувальних агентств, які спілкуються з іншими закордонними урядовими шпигунами. Займаються прихованою антитерористичною діяльністю. Прихованою, бо на табличці немає й згадки про тероризм чи наркотики.

Єдина причина, чому мене впустили всередину, — візитка РУМО. Інакше відправили б у головний офіс. Я в цьому впевнений.

Я вигадую переконливу брехню, що не заведе мене в пастку власних помилок.

— Я був у іншому офісі… мене відправили сюди.

Дістаю з кишені роздруківку зі своєї шпигунської камери — ту, гіршу версію.

— Одну мою колегу поранили під час пограбування. Ми шукаємо свідків. За її словами, безпосередньо перед нападом вона спілкувалася з цим чоловіком і він може підтвердити її свідчення.

Черговий дивиться на фото, зиркає на мене, а тоді знову повертається до знімка. Кволо хитає головою. Це несвідомий рух людини, що каже неправду.

— Хіба він не тут працює?

Він киває головою дещо виразніше — так, як зазвичай погоджуються з чимось правдивим.

— Ні. Він тут не працює.

Я міг би попросити перевірити записи камер, та це порушення безпеки, а він нізащо не суперечитиме власній брехні.

Іграшковий Майстер був тут. Можливо, він тут не працює, та мав досить вагомі причини, аби цьому чоловікові зараз доводилося брехати.

— То це справа РУМО? — питає він, розуміючи, що мене не слід було впускати.

— Не можу сказати, — відповідаю, лишаючи його сам на сам із власними підозрами.

— Ну, я розпитаю. Дайте номер людини, через яку я зможу з вами зв’язатися.

Я на дев'яносто дев'ять відсотків упевнений, що цей чоловік знає Іграшкового Майстра, але, підозрюю, не здогадується, ким той є насправді. Якщо, лишивши фото й лівий номер, я накличу на Іграшкового Майстра більше підозр — тим краще.

Я записую номер і передаю черговому.

— Будемо раді будь-якій допомозі.

А тоді додаю, намагаючись звучати лиховісно:

— Нам треба дещо у нього спитати про Лос-Анджелес.

Черговий бере знімок і кладе на стійку, не глянувши повторно й навіть не прочитавши номер.

— Я порозпитую, — каже він.

Я дякую йому і повертаюся в коридор. Якби не камера над входом, приклав би вухо до дверей і спробував підслухати, кому він телефонує з приводу мого візиту.

Повернення до машини сповнене запитань і гіпотетичних сценаріїв.

Що може пов’язувати Іграшкового Майстра з міністерством нацбезпеки?

Він інформатор? На кого він доносить? І про що?

Існує крихітний шанс отримати про нього хоч якусь інформацію. Не хотілося б за цей шанс чіплятися, позаяк хибно позитивних сигналів може бути безліч. Але тепер, маючи додаткову точку даних, більшість із них я можу відфільтрувати й отримати корисні відповіді.