Між фазами Місяця

Розділ 14. Ворог народу

Ворог народу номер один (за версією детектива Кормана) попиває мінералку «Смартвотер», сидячи по інший бік журнального столика, на якому лежить мистецький каталог робіт Джеймса Таррелла, а його юна донька на кухні разом із бабусею виконує домашнє завдання з європейської історії.

Цей чоловік атлетичної статури в обтислому чорному светрі цілком міг би бути заможним адвокатом чи успішним політиком-початківцем. Важко уявити, що ця людина, чиї формулювання думок чіткіші, ніж мої (за якими стоять роки освіти) — бандит із Південного централу, що проклав собі шлях до вершини безжальними убивствами.

Та я не сумніваюся в цьому ані на мить. Метіс — один із найрозумніших, найпильніших і найхаризматичніших людей, що я зустрічав у своєму житті. Кажуть, люди мліли, коли Білл Клінтон заходив до кімнати, а Бред Пітт усміхався. У Метіса саме такий шарм. І в Теда Банді.

У Джо Віка, коли вірити людям, — теж. Хоча мою з ним зустріч чарівною назвати було важко.

Я не кажу, що Метіс якось причетний до зникнення Кріса. Але, здається, це пояснює його сходження до влади, а також почуття детектива Кормана, який лютиться через те, що цей чолов’яга сидить собі в будинку за кілька мільйонів доларів, готуючи доньку до вступу в один із університетів Ліги плюща.

— Спершу, професоре Крей, попрошу вас викинути з голови те, що сталося на вулиці. У мене досі лишилися вороги з давніх бурхливих деньків.

Бурхливі деньки. Он як він це називає.

— Сподіваюсь, вони не схожі на мене.

— Ви б здивувалися. Деякі хлопці дивляться забагато «Синів анархії», і в голову їм лізе усіляка дурня.

Наскільки пам’ятаю, це серіал про банду білих байкерів. Невже ті двоє, так радісно мене вітаючи, думали, що я — теж байкер? Якщо так, то схоже, бурхливі деньки Метіса не такі вже й давні.

— По-друге, — продовжує він, — я б хотів подякувати вам за те, що допомагаєте Вільяму. Він мені мов брат, і втрата Крістофера… я ніби втратив власного сина.

Справді? Скільки зусиль Метіс вклав у його пошуки? І чи взагалі він щось зробив?

— Не знаю, скільки від мене буде користі. Але ситуація Віль­яма… чи радше Крістофера — вкрай невтішна.

— Так, — співчутливо киває він. — Вільям каже, ви навідалися в управління поліції Лос-Анджелеса, проглянули рапорти стосовно зникнення Кріса. Вдалося щось знайти?

Цілу купу. Та, мабуть, не варто всім ділитися.

— Так. Склалося враження, що розслідування проводили лівою ногою.

Я повертаюся до Вільяма.

— Я навіть поговорив із детективом, який це розслідування проводив.

— З Корманом?

— Так. З ним.

— Він перестав відповідати на мої дзвінки багато років тому.

— Гадаю, він опустив руки…

Я раптом розумію, що не знаю, що ще додати.

— Він звинувачував мене? — питає Метіс. — Натякав, що з Крісом це сталося, бо його батько працював на гангстера?

В яблучко.

— Тільки іншими словами.

— Він поклав перед вами теку і сказав, що я комптонський Аль Капоне?

— Я б сказав, що радше Пабло Ескобар.

Метіс киває, потім повертається до Вільямса.

— Скільки разів нас перевіряли?

— Дев’ять, — відповідає він. — І жодного разу не висунули звинувачень.

— А скільки рейдів на нас було?

— П’ять.

— Хоч раз порушили справу?

— Так. Один раз.

Вираз обличчя Метіса раптом змінюється.

— Що?

— Порушення санітарних норм. Ваша кузина Стейсі клала сире м’ясо на прилавок. Прикрили.

Метіс підіймає руку, жартома заперечуючи почуте.

— Що ж, значить, я таки винен у тому, що взяв свою дурнувату кузину керувати бургерною, якій вона не дала ради.

Я усміхаюся. Чудова вистава. Він точно принагідно виконував її перед політиками, знаменитостями й багатими друзями в «Сохо-хаузі».

На цю оду про невинуватість я не куплюся, позаяк він уже встиг добряче продемонструвати свій інтелект. Ясна річ, що копам, які звикли хапати за зад бандюків без середньої освіти, упіймати такого Метіса буде вкрай тяжко.

Може, він зав’язав, а може, й ні, та я певен, що від більшості давніх справ він таки відійшов і тепер навіть кроку не робить без свого адвоката.

Коли той головоріз сфотографував мене і сказав охоронцю, що я не коп, мені все стало зрозуміло. Людина, якій стає розуму користуватися фотографіями з бази даних офіцерів поліції, зав­жди буде на кілька кроків попереду.

Та це мене ніяк не турбує. Єдине, що мене цікавить, чи причетний він до викрадення Кріса. Рештою нехай переймаються Корман і поліція Лос-Анджелеса.

— Я проводив кілька досліджень, — кажу Метісу, — і натрапив на статистику, за якою про більшість викрадень не повідомляють, тому що вони пов’язані з наркотиками. За версією Кормана, Крістофера міг викрасти один з ваших затятих ворогів. Можливо, щоб підібратися до Вільяма. А може, щоб вас налякати.

Метіс стишує голос.

— Я схожий на наляканого? Дозвольте у вас дещо запитати. Чому ви тут?

Він піднімає руку, перш ніж я встигаю відповісти.

— Я не про допомогу Вільяму. Я маю на увазі, чому ви зараз розмовляєте зі мною, а не лежите мертвий десь у Монтані?

Він явно встиг поговорити з Вільямом.

— Справжня причина? Бо той виродок забрав людину, яка мені небайдужа.

— Якийсь двометровий гігант із забитого села, що вбив сімох копів, збирався зашкодити близькій вам людині, от ви його й прикінчили. Як ви гадаєте, що зробив би я, той, кого кличуть гангстером, якби хтось спробував мене залякати чи зашкодити моїм близьким? Гадаєте, наступного дня про це не писали б газети?

— Я розумію, до чого ви хилите. Якщо, звісно, це не ваших рук справа.

— Моїх? — він недовірливо дивиться на Вільяма. — Навіщо це мені?

— Чому Крісова мама зараз не з нами?

Я помічаю, як напружуються м’язи на шиї Метіса. Вільям робить глибокий вдих.

Метіс пильно дивиться мені в очі, але нічого не каже.

— Метіс тут ні до чого, — виправдовується Вільям. — Абсолютно ні до чого. Чому ви взагалі про це згадали? Ви не маєте права так казати.

— Це підло, друже. Справді підло, — відповідає нарешті Метіс.

Може, я вже на півдорозі до печі в автомайстерні, та щоб підтвердити свою теорію, маю отримати ще одну реакцію.

— Про що писали в газетах наступного дня після того, як її і ще двох людей було вбито? Кому зі своїх ворогів ви завдали удару?

Довга, незручна мовчанка. Нарешті він відповідає:

— Ми помстилися.

Лайно. Він убив її, і Вільяму це відомо. Краєм ока я помічаю болісний погляд.

Я роблю глибокий вдих.

— Скажу прямо. Я не коп. Я науковець. Я шукаю моделі. Вільям з’явився на моєму порозі, бо хотів, аби я дізнався, що сталося з його сином. Це єдине, до чого мені є діло. Я хочу знати, хто забрав малого. Хочу знати, чи ця людина досі на волі.

Метіс намагається прочитати емоції на моєму обличчі, його погляд напружується. Він киває, потім простягає мені свою руку.

— І я також хочу, щоб ви його знайшли.