Між фазами Місяця

Розділ 18. Контактна особа

Вирішувати, як далеко я готовий зайти у пошуках цього Іграшкового Майстра, означає вирішувати, скільки заборон я готовий порушити. Наразі в мене лиш два малюнки. Один від зниклого хлопця, інший — від дитини, яка, імовірно, не зникла. Вільяму я про це ще не казав: спершу хочу впевнитися, що не заведу його й без того змучений мозок у черговий глухий кут.

Знайти художника, який намалював другий малюнок, четвертокласника Ріко Колдвелла, може виявитися складніше, ніж отримати доступ до поліційних рапортів.

Я не можу зателефонувати міс Доусон у школу й попросити адресу Ріко. Стояти на виході й кричати «Ріко», доки діти розходяться по автобусах — також не найкраща ідея.

Як варіант, можна використати фішингову програму. Вдати, що я з окружного IT-відділу, зателефонувати комусь із персоналу школи і змусити натиснути куди слід. Катастрофічно успішна кримінальна тактика. Проблема в тому, що це федеральний злочин. Краще пошукати підхід, який не запроторить мене за ґрати.

Є ще один варіант. Сам по собі він ризиковий, але за кілька годин дасть відповіді. Хоч і не без певної загрози здоров’ю.

Одна з додаткових переваг консультування в спецслужбах — доступ до всіляких цікавих семінарів. Я відвідував семінар про соціальну інженерію, позаяк відповідних вроджених навичок у мене просто не було. Окрім способів переконування, якими підлі люди можуть змусити вас завантажити вірусне програмне забезпечення чи домогтися розмови з головою компанії, я дізнався про неймовірно простий спосіб отримувати доступ до захищених споруд.

Припаркувавшись віддалік, я прогулююся за будівлею Об’єднаного шкільного округу Лос-Анджелеса, доки не знаходжу зону на межі парковки, що має найвищий рівень уразливості. Сюди працівники бігають перекурити.

Я помічаю двох жінок і чоловіка в елегантних ділових костюмах. Усі троє димлять під деревом, на достатній відстані від будівлі, дотримуючись каліфорнійських законів.

Почепивши на пояс «випадково» повернуте тильним боком посвідчення, я підходжу, дістаю щойно придбану пачку «Кемелу», дружньо киваю й підкурюю сигарету.

— Дивіться, новенький, — каже чоловік. Він латиноамери­канець, десь мого зросту, з пишним чубом і бадьорим ви­ра­зом обличчя.

— Знайшов-таки місце, де тусуються поганці.

— Я Коррін, — каже чорношкіра жінка ліворуч, ввічливо киваючи. — Це Джекі та Рауль, — вона вказує на іншу чорношкіру жінку. — А ти хто, блін, такий? — питає вона, усміхнувшись.

— Джефф. Приїхав із офісу губернатора на зустріч. Сиджу вже дві години й досі не розумію, в чому її суть.

— Сакраменто? — питає Джекі.

— І Лос-Анджелес. Катаюся.

— Важливіше інше, — каже Коррін. — Холостяк? Натурал? Ми тут страждаємо від дефіциту Y-хромосоми.

— Розлучений. Саме звикаю до нового життя.

Жінки перезираються, посміхаються й одночасно кажуть:

— Полін.

— О, друже, — зітхає Рауль. — Ти й гадки не маєш, на що підписався.

Ти теж.

Наступні десять хвилин я балакаю з новими друзями. Трохи паскудне відчуття. Коли настає час викидати недопалки й повертатися до будівлі, заводжу розмову з Коррін, а Рауль проводить своїм бейджем по сенсору, впускаючи нас.

— Пам’ятаєш, куди йти? — питає Рауль дорогою до ліфтів.

— У конференц-залу, де постійно куняють.

— Другий поверх. Кабінет доведеться шукати самотужки, — каже він, коли ми заходимо в ліфт.

Я виходжу на наступному поверсі, й Коррін показує на мене пальцем.

— Як закінчиш, заглянь на четвертий. Ми хочемо де з ким тебе познайомити.

Рауль закочує очі, і двері зачиняються.

Ось і все. Я в приміщенні адміністрації шкільного округу, на носі перспективне побачення — а я ж просто просигналізував компанії людей, змушених відокремлюватися через свою погану звичку, що я — один з них. Найважче було не кашляти, доки вдавав курця.

Хоч у будівлі повно архівної документації, доступ до комп’ютера з файлами мені не потрібен. Що мені потрібно, так це вільний телефон.

Я прямую коридором, зазираючи у віконця кімнат, доки не знаходжу маленьку і вільну. Падаю в крісло, розгортаю папери з папки, яку приніс із собою, і вдаю, ніби це моє робоче місце.

Задоволений непомітністю, піднімаю слухавку й телефоную до Ґарвінської початкової школи, сподіваючись, що відповість не міс Доусон.

— Ґарвінська початкова школа, з ким вас зв’язати?

— Вітаю, це Шоволтер із об’єднаного архіву. Ми тут намагаємося обробити форму з контактами батьків одного з ваших учнів, але не можемо розібрати дані. Хотів поцікавитись, чи не міг би хтось уточнити цю інформацію.

— Я можу. Як його звуть?

— Ріко Колдвелл.

— Гаразд. Телефоном я інформації не надам, але можу допомогти розібрати записи.

Я так і думав.

— На жаль, зображення надто неякісне. Можу назвати свій код, якщо хочете перевірити.

— Це допоможе — та лише якщо ваш номер 818–434.

Я перевіряю номер на телефоні.

— Так. Мій код 3874. Якщо візьме хтось інший, просто спитайте Шоволтера.

— Одну секунду.

Минає дванадцять.

— Шоволтер, — відповідаю я.

— Ви мене вибачте. Іноді нас перевіряють, аби впевнитися, що ми не розповсюджуємо інформацію про учнів. Здається, по Ріко до нас уже телефонували. Все добре?

— Здається, так. Ви знаєте, хто саме телефонував?

— Три дні тому дзвонили з офісу його педіатра, але свого номеру не залишили.

Одначе цікаво. Хто б це міг шукати інформацію про Ріко.

— Записуєте? — питає вона і диктує домашню адресу хлопця, ім’я його матері та решту інформації з контактної форми.

Я дякую і якнайшвидше полишаю будівлю. Навідавшись на четвертий поверх до Коррін і компанії, я б значно полегшив собі доступ у майбутньому — проте не слід забувати й про ризик: вони геть випадково могли згадати про хлопця з офісу губернатора людині, яка краще на цьому знається.

Шанси, що хтось узагалі зверне увагу, — майже нульові. Але не нульові. А головне — я маю переконатися, що Ріко ніщо не загрожує.