Між фазами Місяця

Розділ 15. Батько

Вільям сидить навпроти за столиком у барі, де я точно єдиний білий відвідувач. Утім, здається, всім начхати.

— Нам із Брендою тоді геть дах зривало. Я вживав. Вона вживала. Це диво, що Кріс виріс таким хорошим хлопчиком. Дитина сама себе виховала. А тоді...

Я підіймаю руку.

— Без образ, але я не мушу й не хочу знати, що сталося з вашою дружиною, якщо це не пов’язано зі зникненням Кріса.

На його обличчі читається образа. Він хоче у чомусь мені зізнатися. Хоче, щоб я спробував зрозуміти. Є лиш одна проблема: я не повірю в жодну з версій, де він виглядатиме безневинним ангелом.

— Я лиш хотів сказати, що Метіс…

Я перебиваю його.

— Метіс — соціопат особливого типу.

— Ви його не знаєте. Він чудова людина. Фінансував громадські центри. Останню сорочку віддасть, як треба буде.

— Хіба якщо ви самі її в нього заберете. Слухайте, можете переконувати себе у чому завгодно, та насправді ви чудово розумієте, який він. У цю мить він батько року, а за хвилину зробить когось сиротою.

— Ви не розумієте, як це — зростати на вулиці.

— Не розумію. І він теж ні. Метіс із багатої сім’ї. Тут він опинився, бо знав, що може відкрито коїти все, про що мріяв. І це сходитиме з рук.

Вільям хитає головою.

— Ви судите…

— Нікого я не суджу. Хіба я сказав неправду? Метіс не схожий ні на вас, ні на мене. Це особливий вид соціопата. Такі стають чудовими політиками. Він змушує повірити, ніби любить вас, доки ви не стаєте йому на заваді. А тоді намахує й запевняє, ніби ви самі у всьому винні.

— Вам це відомо з власного досвіду?

— За минулий рік я витратив чимало часу, намагаючись зрозуміти, як мислять такі люди. Є навіть гени, які корелюють із харизмою. Деякі з них компенсують відсутність емпатії. Змушують відчувати, ніби піклуються про вас більше, ніж будь-хто інший, а насправді ви для них — порожнє місце.

— То для вас це все — просто гени?

— Ні. Не завжди. Гадаю, іноді можна самому навчитися.

Наприклад, переконати себе, що працювати на вбивцю своєї дружини — нормально.

Вільям ледь помітно киває.

— Та ви не думаєте, що він якось пов’язаний з викраденням Кріса?

— Не думаю. Принаймні не безпосередньо.

— Тобто?

— Джо Вік обирав жертв. Багато з них були самотніми наркозалежними дівчатами.

— Як Лонні Франклін? Безжальний Сплюх?

— Так. Легка здобич.

Вільям схрещує руки на грудях, захищаючись.

— То мій син був легкою здобиччю?

Не знаю, як це ще донести.

— Батько Крістофера працював на відомого наркобарона, який, за чутками, заради помсти вбив Крістоферову матір. В очах поліції ви, народ, маєте вкрай заплямовану репутацію. Шукаючи Крістофера, копи ледь мізинцем поворухнули, позаяк були впевнені, що він попеліє десь на дні однієї з Метісових печей. Вони розуміли, що ніколи не зможуть цього довести, тож подальшими пошуками не переймалися.

— Ви безсердечний сучий син. Метіс принаймні не змушує людей почуватися лайном.

— Це щоб ножа можна було встромити непомітно. Я чесний. Я ніколи не бачив вашого малого, та з ваших розповідей він мені сподобався. Я втратив людину, що виявилася ближчою, ніж здавалося. Я шукав Віка не тому, що він загрожував дорогій мені людині. Я зробив це, бо він забрав у мене того, з ким я так і не став близьким. Я знаю, що таке провина. Мені знайомий біль. Але в моєму розпорядженні єдині ліки — невідступна чесність.

Вільям починає говорити, та я спиняю його помахом руки.

— Я можу брехати, вдаючи, ніби ваше минуле не має значення. Але це не так. Ми обидва розуміємо, що ваша дружина гралася з вогнем. Я ні в якому разі нікого не засуджую. Не мені пробачати вас чи змушувати відчувати провину. Єдиний монстр, яким я переймаюся, — той, що забрав Крістофера. І не через те, що він зробив, а через те, що може робити зараз.

— Гадаєте, він досі цим займається?

Я киваю.

— А навіщо йому зупинятися? Він зрозумів, як можна уникати уваги копів. З цього я й почну. Корман чомусь віддав мені стос папок зі справами зниклих дітей. Гадаю, йому щось відомо. А ще, підозрюю, він вірить, ніби викрадач досі на волі, бо знайшов сліпу зону Кормана й інших копів.

— Сім’ї типу нашої.

— Так. Невидимки.

Вільям робить великий ковток пива, не зводячи з мене очей.

— Досі засуджуєте мене.

— Я допоможу дізнатися, що сталося з вашим сином. Яке вам діло, що я собі думаю?

Вільям хитає головою.

— Я лиш хочу сказати, що Метіс розумний. Дуже розумний. Він міг би нам допомогти. Варто лиш попросити.

— Я особисто планую триматись від нього якнайдалі.

— То ви гадаєте, що змогли обійти увесь його шарм?

— Ні. Не зміг. У тім-то й проблема. Інтуїція каже, що він має мені подобатись. Раціональна частина мозку підказує, що варто звернути увагу на очевидне. Ваш бос — шахрай і…

— Я шахрай, — додає він.

— Але не дітовбивця, — я цокаюся з ним своїм пивом. — Доп’ємо й одразу до справи. Ми його знайдемо.