Між фазами Місяця

Розділ 57. Лігво

Нога торкається вологої землі, і я опиняюся в іншому світі. На тлі темно-сірого неба листя диких папоротей та молодих саджанців здається чорним. Це мініджунглі, сповнені тисячі запахів. Гнилизна рослин, недоглянуті квіти, а під усім цим — нудотний солодкавий запах напіврозкладеної плоті. Мені пригадується Amorphophallus titanum, так звана трупна квітка, яка нагадує гігантський багет, що стирчить із перевернутого дзвона. Та ці запахи виділяє не вона.

Рослинність надто щільна, аби я міг оцінити розмір розсадника. Тому доводиться згадувати, що я бачив на картах Google. Завдовжки територія приблизно така ж, як табір, завшир­шки — значно менша. Дерева й рослини ростуть настільки густо, що цілком зійшли б за амазонські ліси.

Дивлячись із нової точки, я заледве помічаю світло екрана, але ногою намацую плиточки, які, гадаю, ведуть до входу в будівлю. Цікавість кличе вглиб, але спершу необхідно впевнитися, що дитина, яка грає в гру, поки неушкоджена.

Я прокладаю собі шлях крізь гілки й товсту папороть, намагаючись не шуміти й не зачепити якоїсь із десятка тріснутих статуй і фонтанів, що облямовують доріжку.

Наближаюся, і плюхкання гучнішає. Сподіваюся, це означає, що дитя ще при свідомості.

Рослинність рідшає, і я опиняюся на бетонному подвір’ї. Будинок прямісінько переді мною. Праворуч — навіс із дерев’яними підпорками. Можливо, він слугував входом для відвідувачів, коли табір іще працював.

Крізь відчинені розсувні скляні двері я бачу маленьку коричневу потилицю хлопчика, який сидить на дивані обличчям до телевізора. Час від часу, коли жабеня досягає нового рівня, він підскакує.

Я не рухаюся, вистежуючи свою здобич.

Гра зупиняється, і голова хлопчика нахиляється вперед. Я роблю крок і бачу, як він тягнеться за склянкою рідини виноградного кольору.

Я вже готовий залетіти в кімнату й вибити склянку в нього з руки, як раптом чую низький голос. Слів не розібрати, але всередині точно є дорослий.

У мене з собою пістолет. Я можу прямо зараз зайти туди і…

А раптом це не він?

А раптом він?

Якщо я не збираюся просто пристрелити його без зайвих запитань, слід придумати якийсь план. Якщо я зателефоную копам, я маю надати їм щось конкретне. Не можна просто сказати: копайте на задньому подвір’ї, бо так мені підказує інтуїція.

Я на приватній території.

Раптом я розумію детективів, що спостерігали, як Тед Банді змиває докази зі свого авто. Безсилля, яким нас обдаровує закон.

Я кажу собі, що доля цієї дитини буде схожою на долю Артіса. Він у безпеці, доки Ойо не відведе його до своєї кімнати убивств.

Ця кімната убивств десь у мене за спиною. Десь серед цього звивистого саду.

Я повертаюся в зарості й прямую доріжкою в інший бік, занурюючись у темінь. В окулярах нічного бачення неймовірно вузьке поле огляду — настільки клаустрофобне, що хочеться йти навпомацки.

Окуляри потрібні мені, щоб розрізняти маленьку плитку доріжки, а також помічати будь-які перешкоди. Один хибний крок — і я себе видам.

Доріжка вихляє то ліворуч, то праворуч, та назад не повертає. Припускаю, її виклали садівники, яким належала ця земля раніше. Таким чином відвідувачі могли оглянути все, що їм пропонували. Це не божевільний лабіринт, який має заплутати жертву.

Ойо — розумний опортуніст, а не ландшафтний дизайнер, кажу я собі.

Дерева й чагарники розступаються перед черговим відкритим простором. Це маленька галявина зі зламаним фонтаном посередині. Його шпиль похилений. Басейн заповнений сухим листям і чагарниками, цементом звивається до вершечка виноградна лоза.

З іншого боку галявини стоїть хижа, дерев’яні стіни якої темніші за небо. Вікно збоку затуляють газети, ховаючи те, що всередині.

Єдине джерело світла — віддзеркалення на блискучому замку, що висить на розсувних дверях.

Двері незамкнені.

Я обходжу фонтан і якусь мить дослухаюся. Досі чую віддалені звуки гри.

У голові зринає картина сараю у Вімблдоні, про який розповідав Артіс, а також докази, які в ньому вдалося зібрати поліціянтам із Лос-Анджелеса.

Запах гнилої плоті тут іще сильніший. До нього додаються нотки кислоти, та я не можу зрозуміти, звідки вони. Очищувач? Не бачу сенсу. Місця вбивств Іграшкового Майстра неможливо очистити.

Я хапаю ручку дверей і якомога обережніше відчиняю. Деревина трохи скрипить, висовуючись із кривої рами.

Зупиняюсь, очікуючи миттєвої реакції, та її немає.

Найперше я помічаю чорний брезент на підлозі. Мій погляд рухається вгору і натикається на ряди дерев’яних полиць уздовж чорних стін.

Сарай із купою скляних пляшок та металевих банок видається не таким уже й зайвим у розсаднику. Тут могли б тримати насіння, добрива та пестициди.

Я роблю крок уперед, аби краще роздивитися. Зернисте нічне бачення починає виловлювати з темряви деталі.

Це не насіння. Пляшки наповнені каламутною рідиною, яку важко розпізнати, але людські вуха та очні яблука не сплутаєш ні з чим. В інших лежать частини тіл, які я навіть не хочу впізнавати.

Потяг виблювати настільки раптовий, що я ледве стримуюсь.

Я чув запахи десятків трупів і навіть брав участь у розтинах, але зараз реакція мого організму інакша. Це реакція на зло.

Дістаю телефон і фотографую. Від спалаху панікую, перей­маючись, що світло помітять із будинку.

Малоймовірно, та все ж від такої думки у мене мороз по шкірі.

Я поволі виходжу з сараю й зачиняю двері. Ледь не замикаю, та вчасно згадую, що не відмикав.

Відпускаю замок і усвідомлюю, що відеогра зупинилася.

Дістаю пістолет і відходжу від дверей. Вітер колише листя.

Обходжу фонтан і ступаю на бічну доріжку, що веде до іншої частини розсадника.

Ступаючи дуже обережно, намагаюся повернутися до будинку. Час від часу помічаю між гілок світло телевізора й прямую до нього. Шпичаки дряпають мені одяг, а ноги й руки обплітає лоза. Я присідаю, щоб зняти її з коліна. Коли ж підводжуся, телевізора вже не видно.

Він щойно його вимкнув? Я примружуюся, намагаючись розгледіти деталі в темряві. Бачу поперед себе слабке світіння, та, здається, щось його блокує…

Телевізор знову світить на повну, його більше ніщо не затемнює.

Тут, серед заростів, є ще хтось.