Між фазами Місяця

Розділ 63. Виклик додому

Я під’їжджаю до будинку на орендованому авто й вилажу, абсолютно нічим не переймаючись і тримаючи в руці пакунок, ніби я зі служби доставки.

Люди їдуть на роботу, з під’їзних доріжок виринають автомобілі.

На дорозі, біля поштової скриньки, припаркований «Мерседес». Це дивно, якщо врахувати, скільки біля особняка вільного місця.

Будинок із сірого каменю на вершині невеличкого зеленого пагорба, найімовірніше, був зразком, який забудовник демонстрував потенційним покупцям ділянок у районі.

Я підіймаюся сходами і стукаю. Крізь віконце у дверях видно килимок, сходи і світло, що лине крізь скляні двері з іншого боку.

Ніхто не відповідає.

Може, це лише передчуття, та я не готовий усе покинути й попросити копів перевірити будинок. Можливо, так слід було вчинити з самого початку, але тепер я вже в режимі мисливця.

Спускаюся й зазираю у віконце дверей гаража.

Усередині стоять універсал «Вольво» й темно-синя «Тойота Королла» з тонованим склом.

Одній з них точно тут не місце.

Я помічаю ще дещо підозріле — великий пакет корму для собак.

Три машини, а песик — єдиний, хто пішов на роботу?

Знову повертаюся до парадних дверей і натискаю кнопку дзвінка.

Я чудово розумію, що він не відповість. Скоріше за все, думає, що я коп. Перевіряю, чи є хтось удома.

Ще раз заглядаю у дверне віконце й помічаю на сходах те, що цілком може виявитися кров’ю. У будинку бездоганна чис­тота, тому, найімовірніше, це справді кров.

Її небагато. Не схоже, щоб Ойо прострілив господарю мізки, коли той відчинив.

Можливо, Ойо зв’язав їх із дружиною в спальні на випадок, якщо знадобляться заручники. Я б зробив саме так.

Вибивати двері — не варіант, тому мені потрібен інший план.

Я обмірковую ідею зателефонувати до пожежної частини і глянути, що станеться, якщо пожежники приїдуть до сусідського будинку. А тоді усвідомлюю, що Ойо з тих, хто, перш ніж покинути вечірку, обов’язково вб’є заручників.

Повертаюся в машину. Сідаю і краєм ока помічаю рух у горішньому вікні. Ось. Завіса знову ворухнулася. Він там. Я в цьому не сумніваюся.

Від’їжджаю і крізь щілини паркану помічаю дещо на зад­ньому подвір’ї. Це дитячий іграшковий будиночок.

Трясця.

Паркуюся за рогом.

У дзеркалі заднього огляду бачу, що з будинку ідеально проглядаються автомобілі, які до нього під’їжджають. З іншого боку вулиці глухий кут.

Ойо сидить у спальні нагорі й стежить за тими, хто наближається.

Слід зателефонувати копам, та я знаю, що він не з тих, хто веде переговори. Варто його сполохати, і за кілька хвилин він буде готовий тікати — повбивавши власників.

Об’їжджаю навколо сусідніх задніх будинків і виїжджаю з протилежного боку.

Заглядаючи через паркан на задньому подвір’ї, помічаю дерев’яні сходи, що ведуть до дерев’яного настилу. Це їх я бачив крізь віконце парадних дверей.

Ліворуч згори — балкончик хазяйської спальні. Завіси наглухо запнуті, згори маленький просвіток. Здається, їх прикололи. Так він може стежити за задньою дорогою.

Тео, викликай копів.

Вони надішлють патрульну машину. Можливо, заблокують його. Та про їхній візит він знатиме заздалегідь.

Я рухаюсь до краю паркана, лишаючись непомітним із вікна спальні.

Треба дістатися до настилу, та доки він стежить за заднім подвір’ям, мені цього не зробити.

Має бути якийсь спосіб відволікти його без сирен та мерт­вих заручників.

Трясця. Є. Для цього існує навіть спеціальний додаток.