Між фазами Місяця

Розділ 1. Додаткове життя

Я граю у відеогру, де людину справді можуть убити. Грою, щоправда, це не називають, але «Віртуальний тактичний театр воєнних дій» — саме гра. Це низка кімнат, на стіни яких проєктують відео, створюючи віртуальний простір, ідентичний певному реальному місцю на планеті.

Наразі віртуальний театр воєнних дій — квартира в Уї, північному передмісті Парижа. Її орендар, IT-спеціаліст Французького банку Йосеф Амір, поїхав у місто на день народження до сестри. Доки його нема, там двоє наших. Один якісною камерою сканує інтер‘єр — і пікселі на стінах складаються в таке чітке зображення, що його важко відрізнити від реальності. Другий — ми звемо його Розмитим, бо камера вловлює лиш траєкторію руху, — маленьким приладом, схожим на ліхтарик, збирає волосся з ванної кімнати, волокна з меблів, і пил із підошов та килимка на порозі.

Що кілька хвилин він виймає картридж і передає третьому агенту, який шмигає між квартирою та припаркованою на вулиці вантажівкою FedEx. Обладнання вартістю у двадцять мільйонів доларів, яким пишалася б лабораторія будь-якого університету, в режимі реального часу надсилає нам із цієї вантажівки дані, розшифровуючи ДНК, шукаючи збіги й намагаючись вибудувати модель кожного, з ким контактував Йосеф. Даних достобіса. На щастя, є програма, що допомагає їх відсортовувати, наближаючи нас до мети: дізнатися, чи вибухне протягом доби на футбольному стадіоні бомба.

Ім’я Йосефа випливло в перехопленій телефонній розмові відомих агентів ІДІЛ — єменського і французького. Раніше його просто викликали б на допит і пройшлися по знайомих, та останнім часом із цим складно. Терористи почали використовувати у своїх переговорах імена невинних цивільних, на допити стали викликати значно більше людей, ніж розказують у новинах, їхні життя перекинулися з ніг на голову — а справжні поганці лишаються на свободі.

— Докторе Крей? Докторе Сандерс? — озивається Емілі Біркетт. Це наша держпредставниця з управління розвідки міністерства оборони. Біркетт під сорок, її каштанове волосся зібране у хвіст, колись вона була офіцеркою військово-повітряних сил, та згодом подалася до найстрашнішої державної спецслужби.

Ми з Керрі Сандерс цивільні. Сандерс — антропологиня приблизно мого віку. Їй трохи за тридцять, і свого часу, перш ніж улаштуватися в OpenSkyAI, вона допомагала компанії Facebook моделювати соціальні графи — досліджувала, кого ви знаєте і що ці люди для вас означають.

На вигляд OpenSkyAI — звичайнісінька технологічна компанія з офісом у затишному бізнес-парку, поруч із фірмами, які працюють на ринку відеоігор чи охорони здоров’я. Насправді це приватний підрядник управління розвідки, що допомагає сортувати величезні обсяги інформації та вирішувати, кого слід додати до чорного списку, аби перевірити, чи відомо щось цій людині й чи не збирається вона вчинити злочин, який загрожуватиме національній безпеці.

Сандерс дивиться на мереживо облич, вирізаних із фото, знайдених у Йосефовій квартирі.

— Система розпізнавання тут збігів не виявить.

— Тео? — знову гукає до мене Біркетт, цього разу дещо нетерплячіше. — Йосеф повертається. Можна вже збирати команду?

Я блукаю квартирою (точніше, її віртуальною версією), дивлюсь на відчинені шафки, намагаюся зауважити те, що сховалось від ока, і все міркую, як я, на біса, опинився в такій ситуації.

— Гадаю, він чистий, — каже Сандерс.

Я готовий з нею погодитися. Мене нудить від самої думки про те, що Йосеф буде змушений пережити допит, який назавжди змінить його життя, бо один вилупок із Ємену знайшов його ім’я в ґуґлі. Але я розумію, що не слід заздалегідь давати відбій тільки тому, що мене від чогось нудить.

Повертаюся на кухню. Холодильник Йосефа обліплений знімками. На більшості він із дівчиною чи з друзями, усміхається в об’єктив, регоче за столом, заставленим різними напоями. Власне, нічого особливого — типовий паризький міленіал.

Його діяльність в інтернеті ми вже перевірили. Крізь нашу систему пройшли всі дописи, всі лайки, всі, хто поставив лайк.

Нас ніщо не насторожило. Хоча без збігів теж не обійшлося. Ми всі живемо за крок чи два від когось моторошного. У Йосефа в Катарі є дядько, який ходить до тієї ж мечеті, що й один з активних членів ІДІЛ. Але в нашому взаємопов’язаному світі це ні на що натякає.

Проблема з цифровими відбитками в тому, що терористи неабияк порозумнішали. Їм відомо, як відділити одне життя від іншого. Ми можемо відслідкувати Йосефа, та якщо в нього є альтер-его і він достатньо розумний, аби не поєднувати дві свої половинки, упіймати його майже неможливо. Гарна новина: більшість зав­жди десь спотикається. Погана новина: ті, що не спотикаються, надто розумні, аби наші системи могли їх знайти. Ми змайстрували мишоловку, що плодить розумних мишей.

— Крей, — озивається Біркетт. — Я відкликаю команду.

— Ні, — відповідаю я дещо наполегливіше, ніж хотів.

— Що в тебе? — питає вона.

— Зачекай…

— Інтуїція?

— Я науковець. Я привчив себе не довіряти інтуїції. Дай мені ще кілька хвилин.

— У нас уже є все, що треба, — каже Сандерс. — Можемо відпускати команду й нишпорити тут, скільки влізе.

— Ні, не можемо… — я сто разів намагався їм пояснити. Симуляція, хай навіть на основі реальних даних, однаково лишається симуляцією. Я знаю, що на поличці стоїть банка з арахісовим маслом, та не знаю, чи справді там масло, доки хтось не перевірить. Там може бути й вибухівка C-4. Я певен, що це не так, — лише припускаю.

Зовні — а використовується вона лише зовні — ця так звана неінвазивна судово-медична експертиза корисна, та вона ніколи не замінить якісного дослідження в лабораторії.

— Якщо дуже треба, я можу зупинити його на виході з метро. Але ти маєш сказати про це зараз, — підганяє мене Біркетт.

Я стаю навколішки, аби роздивитися знімки на холодильнику. Більшість — роздруківки.

Сандерс стоїть у мене за спиною.

— Фото вже в нас. Ми прогнали кожне обличчя через розпізнавач. Жодних зв’язків.

Я простягаю руку, аби взяти один зі знімків, забувши, що це лиш симуляція.

— Ось ця. Скажіть Розмитому, що треба глянути ближче.

Йосеф посміхається в камеру поряд із гарненькою зелено­окою дівчиною близькосхідної зовнішності. На вигляд їй заледве двадцять. Неймовірно приваблива.

— Хто це? — питаю я.

— У нашій базі її немає. Можемо розширити пошук і, коли пощастить, отримаємо ім’я. Фільтр її не виявив.

Розмитий перевертає світлину. Ззаду — березнева дата і назва «Найособливіші події».

— Беріть його! — вигукую я до Біркетт.

Вона звертається до когось через гарнітуру:

— Перехоплюємо, зараз же.

— Хто вона? — питає Сандерс.

— І гадки, трясця, не маю. Річ у самій фотографії. Вона зроб­лена на одноразову плівкову камеру. Такими користуються на весіллях, а тоді надсилають і отримують поштою друковані знімки разом із цифровими копіями.

— На Йосефовому графі весілля нема, — відповідає Сандерс.

Я підводжусь і повертаюся до неї з Біркетт.

— У тім-то й проблема. Зазвичай надсилають цифрові копії. Цей знімок Йосеф точно не роздруковував із цифрової копії. Він обрав лиш друковане фото, аби точно не лишити електрон­ного сліду.

Я телефоную до оператора, що контролює візуалізації:

— Виведіть квартиру Мосіна Касіра.

Нас миттєво віртуально телепортують до єменської квартири, яку команда обшукала чотирма днями раніше. Над столом висить кількадесят світлин.

— Її немає на жодній, — каже Сандерс. — Інакше комп’ютер би це помітив.

Я вказую на знімок Мосіна разом зі старшою жінкою, у якої такі ж зелені очі, як у нього.

— Хто це?

Сандерс перевіряє у своєму планшеті.

— Тітка, троюрідна. У нас є зворотний бік фото?

Я хитаю головою.

— Ні. Проте воно такого ж розміру й зроблене таким самим об’єктивом, що й фото з холодильника.

— Мосінова кузина одружилася в березні. Тут вказано, що Йосеф тоді був у Бахрейні. Може, насправді він був у Ємені.

— Зрозуміло, — каже Біркетт. — Гарна робота, Крей. Йосеф уже в нашому фургоні. Скоро все дізнаємося. Попросимо знімки у виробника фотокамери. Хтозна, що там іще можна знайти.

Вона аж сяє. Якщо з Йосефом усе вигорить, це допоможе виправдати витрати перед начальством.

— На майбутнє слід збирати звороти усіх знайдених фотографій, — каже Сандерс і робить собі про це позначку.

Я хочу пояснити, що не в цьому річ, та знаю: марно. Всі вітають одне одного з успіхом, хоча насправді ми лише встановили зв’язки.

Я виходжу з кабінету, опиняюся під техаським сонцем, що відбивається від блискучого асфальту парковки, й намагаюся переконати себе, що ми зробили добре діло. Втім, усі ці інструменти можуть нести більше шкоди, ніж користі — тому вони принаймні мають потрапити в руки кращих людей, які займаються чимось розумнішим.

Дорогою до своєї квартири я намагаюся збагнути, як мене сюди привела низка мертвих тіл.