Між фазами Місяця

Розділ 4. Фан-клуб

Варто впіймати одного з найпродуктивніших серійних убивць усіх часів, як у житті починаються несподівані повороти. Спочатку правоохоронці, які навіть не вірили в існування убивці, несподівано створюють абсолютно нову легенду про те, як вистежували його та ледве не впіймали. Гаразд, нехай розповідають ЗМІ, що їхні оперативники працювали й були за крок від арешту.

А я з крикуна у пустелі перетворився на квазізнаменитість і отримую більше запитів, ніж фізично міг би розглянути.

Моя пошта завалена теоріями змови й повідомленнями про зниклих безвісти від їхніх сімей. Раз на кілька тижнів якийсь пришелепок обов’язково пише, що це він — справжній убивця-­ґризлі, й обіцяє скоро до мене навідатися.

Я пересилаю такі листи до ФБР і всюди, куди їду, пред’являю свій дозвіл на приховане носіння зброї.

Серед шуму чується безліч відчайдушних голосів — це люди, які втратили близьких і не мають до кого звернутися. Матері зниклих дітей, чоловіки дружин, які так і не повернулися додому, і всі, хто пережив інші втрати, які тільки можна собі уявити.

Раніше я відповідав майже на кожен лист, ділився посиланнями на національну організацію зниклих безвісти та відповідні правоохоронні канали.

Але одного дня покинув це діло. Намагаючись відповісти всім, я гаяв цілі години, і на решту справ часу майже не лишалося.

Проблема в тім, що кожен вважає свій випадок особливим. Немов шанувальники, які переслідують знаменитостей, намагаючись узяти автограф, вони переконані, що їхня ситуація унікальна. Вони уявляють, що кумиру зустріч видасться такою ж особливою, як їм самим.

Будь-якої миті в США набереться дев’яносто тисяч зниклих безвісти — і це лише зареєстровані випадки. Після «убивств ґризлі» ми виявили категорію, якою раніше нехтували: зниклі особи, про яких ніхто не заявляє. Тому справжня кількість жертв Джо Віка може перевищувати сотню.

Кожен, хто до мене звертався, вважав свою справу особливою: їм було важко зрозуміти, що насправді йдеться лише про один випадок із дев’яноста тисяч. Просто статистика, якщо перефразувати іншого серійного вбивцю — Йосипа Сталіна.

Сьогодні, під’їжджаючи додому й помічаючи на своєму ґанку людину з конвертом, я заздалегідь знаю її історію.

Якщо походжає туди-сюди, нервово покурюючи сигарету, я б запідозрив прибічника теорії змови. Певно, приїхав розповісти, що насправді Джо Вік — проєкт ЦРУ, а Земля пласка.

Для таких у мене є готова відповідь: скільки доказів потрібно, аби переконати вас у протилежному?

Конспірологи, екстремісти й ті, хто сумнівається у висадці людей на Місяць, відповідають просто: аніскільки.

Якщо жодні докази не здатні переконати вас у помилковості власної картини світу — ви полишили царство здорового глузду і ввійшли на територію релігії. Ось чому я сміюся щоразу, як чую про взаємозв’язок віри та науки. Засновок науки — логіка і здоровий глузд можуть пояснити нам справжню природу реальності. Засновок релігії — якщо логіка й здоровий ґлузд не підтримують наперед визначеної картини реальності, вони помиляються.

Наступного разу, опинившись в епіцентрі політичної дискусії, зупиніться й спитайте себе, скільки доказів здатні змінити вашу думку. Якщо відповідь — «аніскільки», то, скоріше за все, ви втрапили в релігійний диспут, чергову суперечку двох фанатиків.

Я казав, що вже не користуюся фейсбуком?

Від соцмереж я відмовився давно — відколи помітив, як колеги-науковці зраджують поняттям емпіризму заради емоційних дискусій, полемік та відверто незграбних логічних перегонів, аби лишень підтримати ідеї, до яких дійшли емоціями, а не інтелектом.

І якщо соцмережі я можу вимкнути, змусивши психонутих конспіраторів нападатись на когось іншого, то з людьми, які втратили коханих, мати справу найскладніше. Їхнє горе справжнє. Їхня реальність значно конкретніша за мою.

Я одразу ж можу передбачити, що станеться, коли я вийду з машини. Афроамериканець середнього віку в блакитному светрі та блейзері дістане з папки й покаже мені фото. Там буде його дружина, його донька, його син. Зниклі безвісти. Поліція безсила. Він знайшов мене в інтернеті. Я єдиний, до кого можна звернутися.

Я знову заводжу машину й виїжджаю з паркомісця. Якщо я ніколи не побачу фото, не буде й зв’язку. Я не матиму обличчя. Можна почекати, доки він піде геть, а як залишиться, викликати копів.

Маю на це дозвіл.

Я прямую до чорного входу свого житлового комплексу й переконую себе, що, попри чоловіка, який стоїть на ґанку, можна з чистим сумлінням десь випити пива й з’їсти стейк.

Я зробив більше, ніж можна було вимагати.

Є стільки всього, чим Тео Крей міг би зайнятися.

Але хто ж тоді, на біса, Тео? Що від нього залишилось? Чи справді йому на все начхати?

Коли я лежав зіщулившись у машині швидкої, чекаючи, доки Джо Вік дістанеться нас із Джилліан, на вулиці детектив Ґленн намагався нас прикривати.

Звичайно, я знайшов у собі мужність. Як і Джилліан… о, так, особливо Джилліан. Але у Ґленна вона була від самого початку. Він помер. Ми вижили.

Чи відвернувся б Ґленн від цього чоловіка на порозі? Від цього згорьованого чоловіка?

Трясця.

Я розвертаю автівку і знову прямую до свого паркомісця. Роблю глибокий вдих і намагаюся зрозуміти, як терпляче вислухати цього чоловіка, дати якусь розраду і, можливо, допомогти усвідомити те, що він і так розуміє: людина з конверта мертва. Самі вони ніколи не повертаються. А якщо людину викрали кілька тижнів чи місяців тому, вбивцю він не знайде.

Звідки я це знаю? Бо якби випадок був не безнадійний, він би не стояв у мене на порозі. Легких справ, де вбивцею виявляється різнороб із кримінальним минулим, я не отримую. Мені дістаються такі, в яких узагалі немає доказів. Жодних зачіпок. Навіть тіла немає. Лиш порожнє місце там, де колись була людина.

І ці місця я не в силах заповнити. Як не в силах заповнити віддушини для людей, що мали б бути мені близькими.

— Докторе Крей? — питає чоловік, дивлячись, як я підіймаюся тротуаром.

— Маю годину. Не більше.

Тієї ж миті він дістає знімок із конверта.

Лайно. От і почалося. У хлопчика зелені очі. Як у тієї дівчини з Ємену. Це збіг. Мені показували тисячі світлин зі зниклими безвісти. У багатьох із них зелені очі.

Але саме сьогодні я мав побачити це фото.

Внутрішній голос підказує, що цього разу я витрачу значно більше, ніж годину.