Між фазами Місяця

Розділ 65. Закрита справа

Шериф Дуейн сидить біля мене на бордюрі, поки правоохоронці опечатують будинок і оглядають кожен квадратний сантиметр.

Він складає мені компанію, як я складав травмованим маленьким дівчаткам, доки ми чекали на прибуття поліції.

Їх звуть Конні та Бекка. Вони злякалися, бо не могли зрозуміти, чому містер Крістіан такий злий. Вони ніколи його таким не бачили.

Вони ще не знали, що їхні батьки померли. Боже, дай сил тому, хто має їм про це повідомити.

Я попрощався з ними, лише коли до ванної зайшла поліціянтка із заспокійливим голосом. Затим офіцери вивели мене з будинку на подвір’я, розклали по пакетах пістолети, що були при мені, і з належною ретельністю взяли з моїх рук мазки.

Шериф Дуейн прибув за двадцять хвилин. Оцінивши, що сталося всередині, сів поруч зі мною, аби почути мою версію подій.

На щастя, цього разу я не в наручниках.

— То вас сюди привела інтуїція? — питає Дуейн.

— Більш-менш. Я знав, що він якось пов’язаний з цим адвокатом. І подумав, що саме тут він би й міг сховатися.

— І ви жодного разу не подумали зателефонувати до поліції?

В його голосі легкий натяк на звинувачення.

— Шерифе, такі, як ви, ніколи не ставляться до моїх передчуттів серйозно.

— Ну, навряд це зміниться навіть після такого, — відповідає він. — Та я розумію, до чого ви хилите.

— А ще я не знаю, кому можна довіряти. Вдалося дізнатися, чому вчора мене закували в наручники в камері з тими тваринами?

— Ні. І не можу зрозуміти, чому федеральні маршали виписали сьогодні вранці здорованя з лікарні й повезли в немісцевій кареті швидкої. Я навіть не можу знайти рапорт про його арешт.

— Таємниці, — відповідаю я.

— Так. Як і те, чому на внутрішньому боці ваших наручників опинилося так багато крові.

Його очі зиркають на мене.

— Треба б вам там поприбирати.

— Можливо. Можливо.

Він вказує пальцем на будинок за нашими спинами.

— А як щодо цього місця злочину? Тут — чисто?

— На пістолеті Ойо його відбитки.

Мають бути, якщо хтось інший не всунув йому його в штани.

— Добре. Куля пройшла крізь передню частину голови. Це все спрощує.

— А якби інакше?

— Ви прямо зараз викликали б адвоката.

Цікаво, що б я зробив, якби в Ойо не було пістолета. Однаково б його пристрелив? Що б вигадав, виправдовуючись?

З етичного боку я б не переймався його смертю. Навіть попри те, що до цього будинку мене привели лиш непрямі мотиви. А ось тут усе ускладнюється. В принципі, месництво — жахлива ідея. У нас не просто так є суди й поняття необхідної кількості доказів.

Усе свідчить про те, що я вчинив правильно. Але я кажу собі: не варто бути надто зарозумілим. Це було далеко не так просто й очевидно, як зараз усім видається.

Дуейн дивиться, як вулицею котяться фургони з теле­бачення.

— А ось і канюки. На Світвотер-роуд ми вже влаштували невеличкий карнавал, — він знизує плечима. — Принаймні тепер справу закрито.

— Хіба? Ви чули, як саме я вийшов на Ойо. Це ще далеко не все.

— Конкретно з убивцею — покінчено. А те, про що ви розповідали… Не думаю, що воно потрапить до рапортів.

— Ви ж розумієте, що нічого такого він би не міг зробити, якби певні особи не вивертали шиї, намагаючись дивитися в інший бік.

— Так. Але це вже не моя проблема.

— Може, й так. То коли мені повернуть пістолет?

Він сміється.

— Ви з Техасу. Краще купіть новий. Цей ще побуде доказом.

Я киваю на фургон криміналістів.

— Мене ж ні в чому не звинувачують?

— Гадаю, ні. Якщо ФБР не покаже касети, на яких ви з містером Ойо танцюєте голяка й регочете від того, який веселий жарт утнули. Вас ні в чому не звинувачують.

Він лишає мене на бордюрі. До мене підходить детектив і ввічливо просить сісти в його цивільне авто, щоб у відділку я міг дати свідчення.

Я питаю, чи можна сісти на переднє сидіння, аби репортери не почали роздмухувати той факт, що зустріли мене на черговому місці злочину в ролі підозрюваного.

Детектив погоджується, і вдруге за добу я дозволяю поліції себе підвезти.

Це вже стає моторошно звичним ділом. Зараз я можу думати лише про наляканих дівчаток і про все, що до цього призвело.

Може, з Ойо й покінчено, та це ще не кінець історії. Вони вже кілька разів втручалися в моє життя. Підо­зрюю, навіть якщо я мовчатиму, не звертатимусь до преси чи до будь-кого, хто готовий слухати, їхні примари однаково до мене навідуватимуться. Доки я не звернуся до когось насправді впливового.

Якщо я справді хочу з цим покінчити, можливо, доведеться йти на компроміси, на які я ніколи йти не хотів.