Між фазами Місяця

Розділ 64. Економіка співучасті

Я дістаю телефон і замовляю убер до будинку через дорогу. Це страшенно неетично щодо водія, та хочеться вірити, що якби ми мали можливість обговорити ставки, він би погодився.

На дорогу йому знадобилося вісім хвилин, мені ж здалося, що всі вісімдесят. Його авто звертає за ріг, і я чую, як шини котяться пагорбом.

Упевнений, Ойо також стежить.

Я чекаю, доки авто доїде до дальнього боку будинку. Потім перелажу через паркан позаду.

Ще якусь мить чекаю, доки убер зупиниться прямо навпроти іншого вікна Ойо.

Пишу водієві: «Спізнююсь. Буду за п’ять хвилин. Вмикайте лічильник!».

Він відповідає: «Не проблема».

Почуваюся винним, та на це нема часу — я обходжу будинок і починаю крастися сходами, намагаючись триматися якнайближче до стіни.

Нарешті дістаюся розсувних скляних дверей і зазираю, аби впевнитися, що Ойо не пішов на кухню налити собі склянку апельсинового соку.

Усередині порожньо, якщо не брати до уваги… Біля парадних дверей хтось стоїть і визирає у віконце.

Ойо.

Трясця.

Це до мого плану не входило.

Я відходжу назад і націлюю пістолет крізь скляні двері просто на нього.

Нейрологи кажуть, що здатні передбачити дію, яку наш мозок вирішив виконати, ще до того, як її розуміння взагалі сягне нашої свідомості. За їхніми словами, функція свідомості полягає не у прийнятті рішень, а в їх раціоналізації після скоєного. Таким чином наш мозок пояснює, чому ми робимо те, що робимо. Такий собі PR-відділ, який перетворює наше підсвідоме на раціонального суб’єкта, а не на мавпоящурів, що керуються лише власним страхом.

Мої дії справді базувалися на раціональних підрахунках. Я зважував ризики й обирав найліпше рішення.

Якби хвилину тому мене запитали, чи вбивця я, я б не знав, що відповісти. Певним показником можна було б вважати мою реакцію на стриженого з голеним, але, навіть зіткнувшись із Джо Віком, я ще шукав якесь інше виправдання, окрім активного самозахисту.

Я вигукую його ім’я:

— Ойо!

Він розвертається.

Я двічі натискаю на гачок. Перша куля розбиває скляні двері, але, підкоряючись законам фізики, летить трохи вбік, а не прямо від мого дула до його чола.

Зате друга влучає куди слід. Прямісінько в голову.

Його шия смикається назад, він валиться на підлогу, а мені під ноги сиплеться дощ скляних скалок.

Я заходжу в будинок, тримаючи його на мушці. Наближаюся до його тіла. У нього за поясом теж пістолет. Нахиляюся, дістаю і вкладаю собі до кобури.

Набагато простіше було б переконати копів, що він був у нього в руці, а не що я дістав його опісля. Хоча це навряд чи матиме значення.

Перевіряю пульс, просто щоб упевнитися, що куля справді пронизала йому мозок, а не лише зачепила шкіру.

Він мертвий.

Я підіймаюся сходами, тримаючи пістолет у руках. Раніше в нього були співучасники.

Двері спальні відчинені. На ліжку два тіла в піжамах: адвокат і його дружина.

Його горло перерізане, її — темно-пурпурове.

Я перевіряю шафу — порожньо.

Прямую коридором і помічаю посеред килима маленьку ляльку.

Перші двері — кімната маленької дівчинки. Заходжу, роз­зираюся, відчиняю шафу. Лиш одяг.

Іду коридором до наступних дверей. Це також кімната маленької дівчинки.

Перевіряю — знову порожньо.

Я дістаюся ванної кімнати в кінці коридору. Відчиняю двері й помічаю дві розмиті фігури, що лежать у ванні за матовою завісою.

Вони не рухаються.

У мене підкошуються ноги, але треба перевірити. Я стаю на рожевий волохатий килимок прямо перед завісою.

Лівою рукою хапаю край і різко смикаю.

На мене дивляться дві пари наляканих очей.

Заплакані. Живі.