Між фазами Місяця

Розділ 43. Установлений порядок

Я прокидаюся від дзижчання телефона на нічному столику. Відповідаючи, відчуваю, як голова вібрує від затяжного ефекту суміші «Зміїного укусу», попелу й моєї крові.

— Крей, — кажу я, намагаючись не позіхнути.

— Я їм не дзвонив, — каже голос в слухавці.

Дивлюсь на екран. Код Лос-Анджелеса, номер незнайомий.

— Вам пощастило, бо я й гадки не маю, хто ви, — відповідаю, ведучи пальцем до червоної кнопки.

— Це Санджей.

— О, радий чути. Що сталося? Чен вас звільнила?

— Ще ні. В новини це не потрапило, та ми знайшли підозрюваного.

— Той тип із Бразилії? Найманий убивця?

— Так… не питатиму, звідки вам це відомо. Коротше, в будинку ми знайшли його відбитки. І на велосипеді, який належав Крістоферу Бострому, теж. Ми зняли відбитки під сидінням.

— Чудово, — відповідаю я.

— Це ще не все. Підозрюваного, Ордаво Сімса, учора вночі було вбито у тюремній камері. Ми не встигли його екстрадувати.

— Не скажу, що мені його шкода.

— Річ тут ось у чому. У справі він проходив як свідок, позаяк більшість відбитків у будинку належать не йому. Можливо, він був співучасником.

— Цього я й боявся.

— Так, але Чен і компанія надто вже прагнуть закрити цю справу. Ордаво вбивав у складі банди. Є навіть свідки, які бачили, як він зарізав людину ножем.

— Але коли зник Летрой, він сидів за ґратами, — нагадую я.

— Для Чен це не має значення. Їм є діло лише до тіл у вімблдонському будинку. Знайшлася людина, на яку їх можна повісити, — вважай, справу закрито.

— Але не для вас.

— З професійної точки зору — для мене теж. Мені сказали згортати дотичні дослідження, бо суду не буде. Чен проведе завтра прес-конференцію й повідомить, що слідство скінчилося.

Помітно, що Санджеєві не все одно.

— То чому ви мені телефонуєте?

— Бо це лайно собаче. Ми стільки всього знайшли… і Чен уб’є мене, якщо дізнається, що я комусь про це розповів…

— Канібалізм?

Мить мовчазного шоку.

— Так. Ми знайшли кілька невеликих зазубрин у кістках. Крім того, деяким добре збереженим трупам бракує частин. Пенісів, очей, сердець та інших органів. Ми вважаємо, що він їх з’їв.

— Або ж законсервував, — зауважую, згадуючи, що розповідав Артіс про побачене.

— Що? — перепитує Санджей.

— Цей тип вірить у магію. Для нього частини тіл мають надприродні властивості. Вона збирається розповідати про це на прес-конференції?

— Ні. На канібальський ракурс нам наказали не зважати. У їхній добре склепаній історії фігурує просто найманий убивця, який у вільний час полюбляв розбещувати та вбивати хлопчиків. Чим він платив за будинок, не кажуть. Може, орендував за копійки? Лайно собаче. Хай там як, я надішлю вам усе.

— Я не можу вас про це просити, — відповідаю, трохи перей­маючись, що це пастка.

— А я не зможу жити з цим, якщо не відправлю. Я вже розповів вам про все, крім експертизи кількох додаткових знахідок на подвір’ї.

— Тіла?

— Так, і трохи сміття. Можете глянути. Я скину вам посилання на свій дропбокс. Якщо Чен щось питатиме, збрешіть.

— Не хвилюйтесь. Я вас не видам.

— Ем… вибачте, що так сталося, — каже він, повертаючись до теми мого арешту. — Я їй нічого не казав. Вона проглянула мій журнал дзвінків і побачила, що, отримавши доступ до профілів ДНК, я говорив із вами.

— Усе гаразд. Я б ніколи не назвав вас щуром. Ваша ситуація дуже відрізняється від моєї.

— О, це добре. Дякую. До речі, де ви зараз?

Доводиться глянути на готельний номер, аби нагадати собі, що я не вдома.

— Джорджія.

— Вирішили зістрибнути з усього цього лайна? Я вас не звинувачую.

— Не зовсім.

— То ви досі займаєтесь справою?

— Так.

— І гадаєте, він у Джорджії? — питає Санджей.

— Гадаю, Чен не поділилася з колегами моїми повідомленнями про кілька викрадень в Атланті.

Це й не дивно.

— Ні. Її цікавить тільки будинок у Вімблдоні. Ви зв’язувалися з офісом ФБР у Атланті? У них тепер є повноваження.

— Ще ні. Поки мене тривожить лиш похмілля та кілька здогадок.

— Дивна ви людина. Не знаю, чим іще можу вам допомогти, та якщо чимось можу — звертайтеся.

— Дякую. І, Санджею…

— Так?

— Ви все правильно робите. Ви й самі це знаєте, бо найлегше — не перейматися і триматися подалі від проблем.

Кладу слухавку і наливаю склянку води, щоб очистити організм.

Трохи отямившись, повертаюся в ліжко з ноутбуком і відкриваю папку Санджея.

Переді мною сотні сторінок із результатами судово-медичної експертизи, які я планую згодом проглянути. Зараз більш за все мене цікавлять знахідки на подвір’ї.

Відкриваю документ із описом знахідок у кожному шарі ґрунту, схожий на звіт про археологічні розкопки.

Окрім тіл, знайшли рештки спаленого сміття, здебільшого — обвуглений папір та биті пляшки.

Ні закривавленого ножа, ні іншої зброї. Лиш звичайний мотлох, який можна побачити на багатьох подвір’ях.

Я вже готовий закрити ноутбук і спробувати ще трохи подрімати, та все ж вирішую повторно глянути на звіт — і маю винагороду: дещо дуже важливе стирчало прямо перед носом.

Перегортаю сторінку з описом сміття й бачу фотографію розбитої пляшки. Одразу ж упізнаю форму. Це через неї в мене досі розколюється голова.

Іграшковий Майстер також полюбляв «Зміїний укус». Дуже полюбляв. Звіт показує, що ледь не кожне вбивство супроводжувалося пляшкою тої гидоти.

Із Моховиком чи Робертом це пов’язано не більше, ніж «Над прірвою у житі» — з серійними убивцями. Але інстинкти мене не підвели.

Я натягую джинси, аби ще раз навідатись до ботаніки. Лізу в кишеню й помічаю дещо дивне: хтось чіпав мій гаманець.

Перевіряю вміст. Гроші на місці, але водійське посвідчення лежить в іншому відділенні.

Здається, Роберт не тільки фахівець із підсовування в Біб­лію фальшивих грошей замість справжніх, а ще й досвідчений кишеньковий злодій.

Він знає, хто я. Питання в тому, кому ще він про це розповів.