Між фазами Місяця

Розділ 21. Підпис

Я притискаюся обличчям до металевих ґрат, що блокують чорний вхід майстерні з ремонту кондиціонерів. Таке враження, що клієнтів тут не було з часів останнього льодовикового періоду. Уздовж стіни тягнеться графіті-колаж від тисячі різних співавторів. До художньої цінності елемента в самому центрі автори поставилися з особливою повагою. Це фігура чоловіка в темному костюмі, з червоними очима та зловісною посмішкою там, де мало б бути обличчя. Під ногами в нього відрубані кінцівки дітей, розкидані поміж закривавлених ляльок і фігурок супергероїв.

Він виглядає так, ніби ось-ось ступить зі стіни в реальність. Над його головою напис: «Іграшковий Майстер стежить за тобою!»

Цей страхітний кошмар для художника, безперечно, щось означає. Я роблю кілька знімків, доки Корман знічев’я все роздивляється.

— По-вашому, це робота дев’ятирічного хлопчака?

— Гадаю, це намалювали років десять тому. Вам не спадало на думку, що саме через цей невеликий страхітливий малюнок діти й почали белькотіти нісенітниці?

— Можливо.

Я дістаю телефон і набираю Вільяма.

— Вітаю, Тео. Як ваші справи?

— Запитання на п’ять секунд, — я намагаюся звучати безтурботно. — Кріс коли-небудь згадував про одну міську легенду, про так званого Іграшкового Майстра?

— Здається, ні. А що?

Я відчуваю, як потенційна зачіпка буквально витікає крізь пальці.

— Не зважайте. Просто цікавлюся.

— Вибачте. Я ніколи не бачив цього фільму. Тому не можу точно сказати.

— Фільму?

— Здається, про Іграшкового Майстра зняли фільм? Чи серіал?

— Чому ви так вирішили?

— Не пам’ятаю, щоби Кріс щось казав про міську легенду. Але якось згадував, що бачив Іграшкового Майстра. Я подумав, може, його тітка в кінотеатр водила.

Бачив Іграшкового Майстра…

— А що він розповідав про той фільм?

— Здається, це, типу, чорний Санта-Клаус. Він їздив на білому «Кадилаку» й роздавав хорошим дітям подарунки. Ви ж знаєте, як діти, бува, захоплюються фільмами і починають вважати їх правдою.

Господи. Глибоко вдихаю, аби зібратися з думками. Навіть не знаю, з чого почати. Як розповісти, що Іграшковий Майстер — це не фільм, а справжня людина, яка могла говорити з його сином? І вбити його.

— Поговорімо пізніше. Я маю дещо перевірити.

Корман притулився до огорожі й спостерігає за зміною. Він бачить реакцію на моєму обличчі.

— Що, Кріс Бостром теж чув про Іграшкового Майстра?

Я киваю.

— Розповідав батькові, що бачив його.

— А от батько мені про це не розповідав, — трохи ображено відповідає Корман.

— Батько думав, що це фільм.

Корман хитає головою і дивиться на землю.

— Не знаєте, чому Вільям так довго чекав, перш ніж повідомити мене про зникнення сина?

— Ви самі назвали чимало причин.

— Коли я з ним зустрівся, його очі були налиті кров’ю і він явно з чогось злазив. Хтозна, чи знав він узагалі, чим займається син, з ким він знайомий і кого бачив.

Я показую три пальці.

— Троє малих. Три зустрічі з Іграшковим Майстром.

— Упевнений, усі вони знають і про Маґнето. Тут навіть взаємозв’язку немає. Це місцева байка, яку розповідають наркодилери, виховуючи своїх малих братиків та сестричок, — Корман відмахується. — Знайдете — повідомте. Я бував на кожній стежині, у кожному провулку. Ніде за рогом не чатує Іграшковий Майстер.

Коли він іде, я сідаю на лавку, обличчям до мурала, і дивлюся крізь камеру телефона, збільшивши зображення.

Кров промальована дуже детально, як і очі, що дивляться на тебе зі стіни. Підлітки роб­лять такі графіті не тому, що це весело. Так вони намагаються впоратися з думками, що не дають спокою.

Не схоже, що цей художник звідкись почув про Іграшкового Майстра. Відчуваю: він його зустрічав. І графіті — майже терапія.

Я придивляюся до нижнього правого кутка зображення й помічаю підпис: D. Rez.

Готовий заприсягтися — йому є що розповісти. Можливо, про те, як десять років тому вони з друзями вигадали цю шалену міську легенду. А може, про те, що мені підказує інтуїція.

Моя інтуїція… я не здатен її ігнорувати. Я маю спростувати або підтвердити свої передчуття.

Телефоную Корману на мобільний, хоча звідси бачу, як він сідає в авто.

— Так?

— Можете дати мені номер людини з відділу вуличних банд? Того, хто працює з графіті?

Стогін.

— Якщо це допоможе вас спекатися. Вам варто поговорити з Маркусом Ґреньє. Просто зателефонуйте в управління поліції Лос-Анджелеса.

— Дякую.

— Зробіть ласку — не кажіть, що це я порадив до нього звернутися.

За десять хвилин на мій дзвінок відповідає вкрай лаконічний чоловік:

— Ґреньє слухає.

— Мені сказали, до вас можна звернутися з приводу графіті.

— Зверніться до очищувальників. Вони допоможуть прибрати.

— Ні, я намагаюся дізнатися, чий там підпис.

— Якщо ви з якоїсь мистецької галереї, я заціджу вам у пику прямісінько крізь трубку. Не варто заохочувати цих малих гімнюків.

— А якщо навпаки — я хочу надерти йому зад за те, що розмальовує моє мистецтво?

— У такому разі ви геть не в собі, та мені імпонує ваш хід думок. Якийсь вилупок малює на вашій будівлі?

— Типу того.

— Ну, я можу назвати вам його ім’я, якщо хочете поговорити з юристом і засудити хлопця. Хе-хе. Або зв’язати з прокуратурою — якщо на нього заведуть справу. Як він підписується?

— D — крапка — R-е-z.

— Секунду.

Я чую, як він клацає по клавіатурі на іншому боці слухавки.

— Почати з хорошої чи з поганої новини? Точніше, новини лише хороші. Артіс Айзекс наразі перебуває в окружній в’язниці. Очікує суду за збройне пограбування. Отепер мені добре. Щасливий кінець.

— Можна дізнатися номер справи?

— Що? Ви ще не задоволені? Це його третій злочин. Гадаю, тепер він сяде надовго. Гаразд, добивайте. Маєте ручку?