Між фазами Місяця

Розділ 6. Теорія чисел

Керрі перехиляється через край кабінки й спостерігає за мною. Вона вже зрозуміла, що іноді мені треба кілька секунд, аби повернутися з внутрішнього світу в довкілля.

— Над чим працюєш?

— Нічого особливого, проходжуся по цифрах. Щось сталося?

— Просто хотіла попередити. Парк точить на тебе зуба. Нещодавно щебетав про те, як погано ти взаємодієш із клієн­тами.

— З клієнтами? У нас тут не рекламна агенція. Ми квазілегальна консалтингова група, якій люди, що шукають причини натиснути на гачок, дали забагато повноважень. Я більш ніж певен: Кавано не залишить про нас поганий відгук на Yelp[4]. Якщо це те, що так турбує Парка.

Вона падає на незайнятий стілець і підкочується до мене.

— Він переймається, що ти погодишся на пропозицію Кавано. Парк у курсі, що в РУМО знають: усю роботу робиш у нас ти.

— Твої графи дуже стали в пригоді.

— Та то маячня, — стогне Керрі. — Я їх вигадала, аби втекти з Кремнієвої долини й не гарувати по вісімдесят годин на тиждень. А твій «Предокс» вразив усіх без винятку. Потенційний квиток на мільйон.

— Квиток куди?

Вона здивовано зиркає на мене.

— Ти й справді дивак.

— Бо не хочу вішати людям локшину на вуха, як Парк? Досить уже того, що я працюю на фабриці.

— Може, якби ти цією фабрикою володів, усе було б інакше. Біркетт підтримала б тебе обома руками. Як і я.

— Що ти таке говориш? Попросити Кавано виділити мені трохи антитерористичних грошей, аби ми переїхали в інший офіс і переймалися, що робимо добрі справи, насправді ризикуючи життями безневинних людей?

— І мали кращі паркомісця, — додає вона.

— Це не про мене Парку слід турбуватися. Ти навіть не ховаєш ножа.

— А навіщо, коли вся увага зосереджена на тобі?

Вона підморгує й повертається до своєї кабінки.

Звучить спокусливо, та я поки не готовий викинути морального компаса, хай навіть і перестав його розуміти.

За кілька хвилин надходить повідомлення від Парка. Він просить зайти.

— Як справи? — питаю я з порогу.

— Зачини двері й сідай.

Одразу видно важливий кабінет у підрядній розвідувальній організації: найбільший і взагалі без вікон.

У Парка на стінах висять десятки роздруківок зі всілякою статистичною фігнею. Їхня мета — вразити урядових цабе, що приходять сюди поцікавитися, куди йдуть їхні гроші. Чого вони не знають, так це того, що коли Парк вважає, ніби ніхто не дивиться, він вмикає консоль і грає в Overwatch.

Бос відкидається назад і потирає очі.

— Що мені з тобою робити?

— Може, виділити кабінет, де я також спокійно зможу грати в ігри?

У відповідь — різкий погляд. Я точно натиснув не на ту кнопку.

Він тицяє на мене пальцем.

— У цьому й проблема. Ось чому зараз тебе не візьмуть у жоден університет.

— Якщо чесно, мені й раніше відмовляли. Не візьмуть мене тому, що хом’ячкам, звиклим до безпечного простору кампусів, трохи незручно з професорами, яких виправдали за викрадення трупа та звинуватили у холоднокровному вбивстві людини.

Я казав, що справа з Джо Віком закінчилася вкрай непросто? Стріляла у Віка Джилліан, та я прийняв удар на себе. Можливо, цим я й позбавив «червону» Америку героїні-месниці, але заразом уберіг її від стількох проблем, що навіть уяви­ти важко.

Становище Парка вкрай дивне. Він розуміє, що мене РУМО цінує більше за нього. Без талановитих гравців його проєкт — просто відеогра. Біркетт порекомендувала найняти мене, і він неохоче погодився. А тепер, якщо хоче працювати далі, мусить терпіти.

Цікаво спостерігати, як він зганяє на мені свою злість. Варіантів для маневру в нього небагато. Розумно було б спитати мене, як перестати поводитись мов гівнюк і замінити це шоу чимось кориснішим. Але такого від нього не дочекаєшся, позаяк він помилково вважає себе розумнішим.

Він не усвідомлює, що талант — річ проста. Або він у тебе є, або ні. Якщо є, то не так уже й важливо, який у тебе IQ — 130 чи 170. Головне вміти користуватися тим, що маєш.

Річард Фейнман, мій особистий герой і один із найвидатніших фізиків в історії, під час служби в армії склав IQ-тест на 128. У Mensa[5] його б точно не взяли. А парубок із найвищим показником рівня інтелекту працює собі тим часом викидайлом у нічному клубі, у вільний час читаючи фентезі. І скажіть мені тепер, що той тип розумніший за людину, яка виправляла наукові роботи Стівена Гокінґа.

— Не подобається з нами працювати — можеш звільнитися, коли тільки забажаєш, — каже Парк.

— Якщо я зараз прийму цю пропозицію, скільки часу мине, перш ніж ти напишеш? Я встигну дійти до виходу? До своєї автівки?

Не люблю мірятися членами, та моє терпіння на межі.

— Ти не розумієш, яка в мене тут влада, — їдко відповідає він.

Я зиркаю на його монітор із відеогрою.

— Яка? Керуєш загоном геймерів?

— Може, Кавано тебе й любить, але ти зовсім не тямиш, як у них усе влаштовано. Один прокол — і ти гівно. Зіпсуєш їм імідж — буде ще гірше. А якщо зіпсуєш імідж мені — ти, чорт забирай, навіть не уявляєш, що на тебе чекає. Мені все про тебе відомо. Я наймав тебе не тому, що Біркетт хоче тебе трахнути. Я до тебе придивлявся. У фіаско того серійного вбивці дещо не тримається купи. Дещо, пов’язане з близькими тобі людьми.

Це він про Джилліан. Знає, що вона натиснула гачок? А що він іще знає?

Можу лиш уявити, що за інформація є у нього в терміналі. Насправді я вибив собі особливі привілеї так, що він сам цього не усвідомив, — але ніколи не цікавився, що ж він про мене знає.

Що мені відомо напевно, так це те, що залякувати мене — одне, а згадувати Джилліан — геть інше. Я завдячую цій жінці більше ніж життям.

Підібравши мене з тротуару обіч своєї закусочної, коли повія-амфетамінниця зі своїм хлопцем нам’яли мені боки, вона стала в моєму житті сліпучо-яскравим маяком, хай навіть подеколи я й не знав, що з цим світлом робити.

Я підводжуся. Очі Парка розширюються. Дістаю з кишені робочий телефон — шифрований, дорожчий за моє авто, — і кидаю у величезний телевізор на стіні. Плазмовий екран розбивається, з нього летять іскри.

Потім схиляюся над столом, упершись кулаками, і заглядаю йому в вічі.

— Знаєш, що сталося з останнім типом, який погрожував близькій мені людині? Я вколов йому в шию смертельну ін’єкцію.

Цієї миті я розумію дві речі. Про першу я здогадувався й раніше: я вже не той, ким був, коли увійшов до лісу, переслідуючи Джо Віка. Друга — я щойно змусив Парка накласти в штани.

— Одне моє слово — і тебе посадять! — лементує Парк, поки я прямую до дверей.

— Одне моє слово — і Кавано внесе заставу, а тебе тут до завтра вже не буде.

Погроза порожня — але це те, чого він боїться найбільше. Окрім, хіба що, того, що я явлюся до нього посеред ночі.

На півдорозі додому мені на особистий телефон дзвонить Біркетт.

— Що за хрінь ти сказав Парку? Він на телефоні з Кавано, вищить, що тебе слід узяти під варту.

— Він погрожував.

— Чим? Що звільнить тебе?

— Ні. Казав, що має якусь інформацію про близьку мені людину.

Тривала пауза.

— От лайно. Це не діло. Я розберуся. Може, тобі поки варто триматися подалі від офісу?

— Думаєш? — відповідаю я саркастично. — Я взагалі не планував повертатися. Та й Парк, певно, викличе поліцію.

Біркетт сміється.

— Не зробить він цього. Його крихітний проєкт досі існує лише тому, що я змогла залучити тебе… для РУМО. Кавано не єдиний, кого цікавить те, що в тебе в рукаві.

— Там порожньо.

— Їм цього казати не варто. Це маячня. Так чи інакше, просто поїдь з міста, доки я все не владнаю.

— Саме над цим розмірковую.

— Вже вирішив куди?

— Так, туди, де зможу відволіктися. У Комптон.

— Здуріти можна.

Я не сміюся у відповідь.

— Блін… Ти й справді бахнутий.

А ще — вкрай розгніваний. Я зрозумів, що всі ті порожні віддушини насправді не такі вже й порожні. Вони сповнені люті. Я маю скеровувати її на щось корисніше за ідіотів на кшталт Парка. Я маю упіймати вбивцю.

Після справи з убивцею-ґризлі я усвідомив, що Джо Вік — не єдиний власник проблемного гена, що змушує людей ризикувати. Моя власна ДНК розповіла те, що я й так знав: у цьому світі я не менший чужинець, аніж він. У дрібницях ми, певна річ, відрізняємося, та все ж я далекий від більшості людей на цій планеті. Як і Джо Вік, я жадаю полювання.