Між фазами Місяця

Розділ 17. Сигнал

Заступниця директора Ґарвінської початкової школи веде мене коридором і киває на двері бібліотеки.

— У нас дуже гарна репетиторська програма. Навідуються діти з Каліфорнійського університету і допомагають місцевим школярам із домашніми завданнями.

— Це просто чудово, — відповідаю я, зиркаючи на бібліотеку і вдаючи цікавість. Діти сидять за столами, а вчитель зачитує їм уривок із книги.

Міс Доусон — приємна жінка, яка пишається своєю школою та її впливом на учнів із непростим минулим.

— Кажете, ваша донька навчається в четвертому класі? Міняти школу посеред року може бути складно, але ми часто маємо справу з подібними випадками. Вона швидко знайде нових друзів.

— Сподіваюсь. У Ґрейсі є певні вади. Та на поведінку вони не впливають.

Доусон киває, розуміючи, що я маю на увазі. Мовляв, у моєї уявної доньки труднощі з навчанням.

— Давайте я покажу вам наші перехідні програми. Ми допомагаємо дітям якнайшвидше звикнути до загального навчального плану.

Ми прямуємо черговим коридором, минаючи все нові й нові класи. Я зазираю у віконця, шукаючи малюнки, схожі на той, що побачив у групі продовженого дня.

Переважно вони так чи інакше пов’язані зі школою. Ніде більш не видно неформального мистецтва. Я сподівався, що школа, зосереджена на роботі з дітьми іммігрантів першого покоління й вадах проблемних учнів, може виявитися осередком нових зображень Іграшкового Майстра.

Шанси невисокі. Але мені не йде з голови, що Летрой, дитина, яка навіть не потрапила до списку Кормана, створював такі моторошні малюнки.

Якщо дітей викрадав не цілковитий незнайомець, це міг бути той, хто їх знав або ж взаємодіяв з ними перед викраденням. Вибір жертв підказує, що він дещо знав про їхні сімейні справи. Один зі способів про таке дізнатися — запитати особисто. Другий — дістатися до документів. Отже, він міг працювати в одній зі шкіл чи громадських служб, що піклуються про дітей.

Роздуми параноїка. Втім, Тед Банді працював на кризовій гарячій лінії з колишнім офіцером поліції, який описав його як добру і чуйну людину. За один вечір ця добра і чуйна людина напала на п’ятьох різних жінок, убивши двох із них.

У цьому шкільному окрузі вистачає монстрів, котрі полюють на школярів. Найстрашніше, що деякі вчителі, які розбещували учнів, мають багаторічну історію скарг. До одного з найбільш кричущих випадків причетний учитель, чиїми учнями були переважно діти нелегальних іммігрантів, надто налякані, щоби кудись звертатися.

Окрім великої кількості дітей, що потенційно перебувають у зоні ризику, в Ґарвіні є школа, куди ходив Летрой. Я хочу дізнатися, чи відомо про Іграшкового Майстра його однокласникам.

— А це наш клас успішних учнів, — каже Доусон. — Здається, місіс Вальдез повела їх на ігровий майданчик.

У глибині кімнати — стіна, вкрита малюнками. Надто далеко, щоб їх роздивитися.

— Можна глянути?

— О, звичайно.

Доусон притримує для мене двері. Я помічаю в її погляді нотку підозріливості.

— То як, ви кажете, називається ваша компанія, містере Ґрей?

— Я не казав. Працюю вдома. Я програмний аналітик.

Я не міг зайти до дирекції і просто сказати, що я небайдужий громадянин, охочий пошукати в школі докази існування Фредді Крюґера з четвертого класу.

— Зрозуміло. А чим займається місіс Ґрей?

— Вона офіціантка, — відповідаю я, прямуючи повз крихітні столики та стільці до малюнків у глибині класу.

Така ж підбірка тварин, родин і всякої всячини, баченої по телевізору. Доки я уважно вивчаю малюнки, Доусон намагається мене розкусити. Здається, вона раптом почала перейматися, чи справді я той, за кого себе видаю.

— Я маю зробити один дзвінок. Нам краще повернутися в кабінет.

— Звичайно.

Я не рухаюся. Намагаюся проаналізувати дитячі малюнки. Вони трохи абстрактні.

З самого краю помічаю худорлявого чоловіка в чорному з мішком іграшок і вказую їй на нього.

— Ви знаєте, що це?

Знизу підпис — «Ріко». Не Летрой.

Вона нахиляється, щоби краще роздивитися.

— Чорний Санта-Клаус?

— Один із доньчиних друзів згадував якось про Іграшкового Майстра. Чули про такого?

— Ні. Гадаю, нам краще піти.

— Звичайно. Зараз відпишу її мамі й запитаю.

Я дістаю телефон і роблю знімок.

— Містере Ґрей, я не можу дозволити вам тут фотографувати.

— Вибачте.

Я опускаю руку з телефоном і помічаю на столі розгорнутий журнал.

— Давайте повернемося.

Вона підходить до дверей, а я прямую до столу.

— Містере Ґрей?

— Мені треба виплюнути жуйку.

Стоячи спиною до неї, я фотографую імена всіх учнів.

— Ну, все. Я викликаю охорону.

Вона миттю дістає з пояса рацію і підносить до рота.

— Чудово, — я не зводжу з неї очей. — Запитайте, що сталося з Летроєм.

Вона застигає.

— Що, вибачте?

— Летрой Едмундс. Зник безвісти місяць тому, — я вказую на малюнок на стіні. — Він також малював Іграшкового Майстра.

— Я гадки не маю, про що ви говорите. Краще вам піти, доки я не викликала поліцію.

Покірно підіймаю руки.

— Я прийшов допомогти.

— Вас хтось про це просив?

— Батько іншої зниклої дитини.

Вона міркує, як сприйняти почуте. З одного боку, я поводився, ніби підозрілий придурок. З іншого — говорю про зник­лих дітей та батьків, які намагаються дізнатись, що сталося.

Зрештою вона каже:

— Якщо у вас є запитання, слід звернутися з ними до нашого директора. А зараз прошу вас залишити територію школи.

Повернення до машини досить напружене, позаяк учителька не відступає ні на крок, намагаючись зрозуміти, хто я — злочинець чи просто черговий божевільний, якому вона дозволила побродити школою.

Вагоме запитання. Навіть я не впевнений, чи маю на нього відповідь.