Між фазами Місяця

Розділ 59. Підставні

Я вже чотири години сиджу в камері тимчасового утримання, і ніхто досі не прийшов зі мною поговорити.

Копи на місці зробили свою роботу. До мене ставилися з належною підозріливістю, хлопця відвезли до лікарні. Потім я провів їх устеленим кістками садом і показав сарайчик жахів, який удруге виглядав іще страшніше.

Ойо, певно, злякався й почав зривати полиці зі стін.

Усюди валялися частини тіл і смерділо ядучими рідинами.

Одного копа вирвало. Я обачно тримався подалі від дверей.

Коли ми приїхали у відділок, я був без кайданків. Але біля входу нас чекав лейтенант.

Він сказав щось копу, який мене привіз, і мене зразу закували й доставили в цю камеру.

Хтось із кимось поговорив.

Тепер цікаво, хто зайде в ці двері першим.

Білл із пістолетом та глушником?

Жорстокий колишній в’язень, якого «випадково» підселили до мене в камеру?

Чи я, чорт забирай, уже зовсім параноїком стаю?

Зате я знаю, що Іграшковий Майстер Ойо в бігах і, скоріше за все, перемістився на іншу свою точку для вбивств. Інтуїція підказує, що вона поза межами США. Не певен, як далеко можу його переслідувати. Я ледве сюди дістався.

Дзвенять ключі, двері відчиняються. До кімнати заходить невисока жіночка років тридцяти п’яти, вбрана у чорний піджак та спідницю, і сідає навпроти. У неї темне волосся й орлині риси. В очах читається розум.

Двері зачиняються, і вона кладе на стіл переді мною папку.

— Докторе Крей, пройдімося по вашій історії.

— Я маю свідчити?

— Ні, — відповідає вона. — Я розповім вам вашу історію. Що ви маєте казати. Як знайшли будинок.

— Перепрошую? Здається, я вже це розповів.

Вона постукує нігтями по металевому столу і якусь мить мене оцінює.

— Докторе Крей, є два типи фактів. Ті, які можна довести, і ті, які не можна. Байдуже, що вам там здається.

Вона розгортає папку і роздивляється її вміст.

— Ви отримали від когось в Атланті анонімну наводку, яка привела вас до будинку містера Баска.

— Баска? Хто це такий?

Вона дістає з папки знімок і показує мені. Крім чорної шкіри, цей чоловік не має нічого спільного з Ойо.

— Це містер Баск. Це він убив людей, знайдених за адресою Світвотер-роуд, 437.

— Ні, не він. Хто це? Якийсь простак із ваших запасів?

— Його ім’я є на квитанції про оренду. Дитина вже підтвердила, що це він.

— Малий досі під кайфом від навару, яким його напоїв Ойо. Він вам хоч на Санта-Клауса вкаже. Чому ви захищаєте цього монстра?

— Ми не захищаємо. Якщо є третя сторона, про неї подбають.

Повірити не можу.

— Я знаю, що ви, народ, полюбляєте тупити, але повірити не можу, що ви захищаєте дітовбивцю. Я чогось не розумію?

До мене нарешті доходить.

— Ви захищаєте себе. Бляха. Я все зрозумів. У вас не було зачіпок, або ж ви шукали зовсім не там. Виявилося, що ви допомагали і сприяли вбивці-педофілу, а тепер намагаєтесь прикрити власні сраки.

Я роблю глибокий вдих. Нарешті переді мною повна картина.

— Це, чорт забирай, серйозно. Тут не відбудешся одним керівником управління, готовим кинутись на власний меч. Це місяцями обговорюватимуть у новинах, у Конгресі подаватимуться запити. Скорочення фінансування і все таке. Правда ж?

Вона не реагує.

— То ми розібралися з анонімним дзвінком?

Я хитаю головою.

— Ні. Не розібралися. Брехнею провали не виправити.

— Докторе Крей. У мене є копія підписаного вами документа, де ви погоджуєтеся, що ознайомлені з покараннями за розкриття секретних даних.

— Так. А ще там сказано про конституцію. Ще є закони про інформаторів. Шановна, так воно не працює.

— У такому разі ваші дії буде розцінено як загрозу інтересам Сполучених Штатів.

Я намагаюся підвести руки, але вони пристебнуті до столу.

— Слухайте. Не треба тут розмахувати прапором. Такі слова китайський уряд каже людям, перш ніж відправити їх до фургона для пересадки органів. Такі слова кажуть поганці зі значком.

Моя таємнича відвідувачка дивиться на годинник, іще раз постукує пальцями по столу й відповідає:

— Ми закінчили.

Підводиться, стукає у двері й виходить.

Я кричу крізь прочинені двері:

— Мені можна зробити телефонний дзвінок?

Двері зачиняються без відповіді.

За півгодини по мене приходять два поліціянти. Я намагаюся розпитати, коли мені дадуть змогу з кимось поговорити, але мене ігнорують.

Ми минаємо ряд заповнених камер і опиняємося в іншій секції, де є одна порожня.

Мене професійно заводять углиб камери й розщібають одну руку, лише щоби звести обидві за спиною і прикувати до задніх ґрат.

Я зиркаю на бейдж з іменем.

— Офіцере Генлі, вам не здається, що це дещо дивно?

— Я просто дотримуюся інструкцій, сер, — каже він із благородною південною ввічливістю.

Тут відбувається якась хрінь. Не впевнений, що доброзичливий поліціянт у курсі.

— Я маю право на телефонний дзвінок.

— Ви вже зробили свій дзвінок, сер. Завтра зможете поговорити з суддею.

— Але мене ж навіть ні в чому не звинуватили…

Він та інший поліціянт виходять і зачиняють двері.

Мені ніяк не йде з думки, що решта камер переповнені, а я сиджу у своєму приватному люксі.

Тут відбувається якась дуже серйозна хрінь.