Між фазами Місяця

Розділ 48. Фотобудка

Зачинившись у готельному номері й складаючи детальну схему спостереження за своїми крихітними бактеріями в польових умовах, я не врахував, як складно це вияви­ться зробити о сьомій годині вечора в залюдненій офісній будівлі.

Моя мета — глянути, чи не проявилися мікроби на кнопках ліфта та дверних ручках на поверхах, до яких ведуть укриті бактеріями кнопки. Проблема в тому, що крихітки світяться, лише якщо обробити їх спеціальною треоніно-глюкозною сумішшю і піддати впливу ультрафіолетового світла. Оскільки світяться вони надто слабко для нормально освітленого приміщення, зразки необхідно помістити у темну кімнату й спостерігати за ними очима або телефонною камерою.

У якомусь фантастичному світі я мав би купу часу, аби залити в їхню протипожежну систему свій каталізатор, а тоді розробити вірус, що вимкне світло по всьому місту. Та насправді слід вигадати щось трішечки простіше.

Вирішення проблеми спадає на думку, коли я дивлюся на одну з безлічі коробок з Amazon Prime, які скоро витіснять мене з готельного номеру, мов трибли[20].

Вирізаю дно середньої коробки, а тоді знову приклеюю скотчем, мов дверцята. Всередину чіпляю ультрафіолетовий ліхтарик.

Так я зможу відкрити коробку, притиснути до будь-якої поверхні й зазирнути всередину.

До того ж, оскільки фірма співпрацює з різними доставками, я можу зійти за кур’єра і вдати, ніби просто несу посилку. Поспішно друкую наліпку з адресою компанії Tompson Consulting, розташованої на двадцятому поверсі.

Перед виходом іще раз дивлюся на себе в дзеркало. Необхідно впевнитися, що ніщо не видає обчислювального біолога, який маскується під кур’єра, аби таємно розповсюдити серед населення неперевірений генетично модифікований мікроб.

Коли я зупиняюся за адресою Пічтрі-стрит, 33, автомобілі ще заїжджають у підземний гараж і виїжджають із нього, але всередині вже здебільшого порожньо.

Автомат на в’їзді видає мені чек, і я відчуваю приплив гордості, позаяк він дуже схожий на той, що надрукував я. От тільки в цьому можна чітко роздивитися штрих-код без необхідності звертатися до криптографії.

Я паркуюся поруч із парадними ліфтами, але стримуюся й не перевіряю їх. Якщо за мною стежить охорона, попастися не хочеться. Треба принаймні встигнути перевірити основні ліфти.

Заходжу, натискаю кнопку вестибюлю й відчуваю, як зростає тривога. Я не ознайомився з планом будівлі й гадки не маю, чи охороняється вхід і чи треба там реєструватися.

Двері відчиняються, і крізь довгий коридор я дивлюся просто в очі охоронцю, який сидить за столом.

Ліфтів по два ліворуч та праворуч, але наразі його увага зосереджена на мені. Я махаю коробкою, ніби це якась універсальна перепустка.

— Знаєте, на який вам поверх? — питає він.

Я починаю затинатися, а тоді згадую, що можна прочитати з наліпки. Це додасть моєму бурмотінню трохи правдоподібності.

— Ем, двадцятий.

— Підіймайтесь на одному з тих, що ліворуч, — каже він мені.

— Ем, дякую, — відповідаю я з ввічливістю тринадцятирічки, який ось-ось прокрадеться на дорослий сеанс.

Стою перед дверима кольору бронзи й чекаю, доки вони відчиняться. Ліфт обслуговує поверхи з одинадцятого по двадцятий. Це означає, що, заглянувши в обидва ліфти горішніх поверхів, доведеться спуститися сходами і скористатися тими, що обслуговують нижні.

— Треба натиснути кнопку, — вигукує мені охоронець через фоє.

— Ем, точно.

Я натискаю кнопку, і за мить двері відчиняються.

Заходжу, натискаю «20» і полегшено видихаю. Доки ліфт підіймається, я згадую, що маю не просто стояти, а зайнятися важливою справою. Я витер і дезінфікував руки ще в машині, аби впевнитися, що не принесу з собою бактерій, тому принаймні можу не перейматися, що забрудню кнопки. Дістаю з кишені пляшку активатора, пшикаю на кнопки й виходжу в коридор. На випадок, якщо послужливий охоронець стежить за мною через камеру спостереження, прогулююся до дверей Tompson Consulting і повертаюся.

Намагаюся не роззиратися в пошуках камер. Один із головних прийомів маскування в місті — поводитись якнайнудніше. Незабаром людям набридне на тебе дивитися.

Підходжу до інших ліфтів, натискаю кнопку «Вниз», а коли двері відчиняються — засовую всередину руку й обробляю кнопки.

У голові тим часом проноситься думка: а раптом охоронець дивиться через камеру ліфта? Чи зможу я пояс­нити таку чудернацьку поведінку ексцентричною гермофобією?

Краще б не довелося.

Я натискаю кнопку одинадцятого поверху, відступаю й викликаю ліфт, на якому приїхав.

Коли він прибуває, я вже тримаю наготові свій ультрафіолетовий ліхтар і відкриту коробку. Якщо хочеться перевірити всі чотири ліфти, слід бути максимально швидким.

Зайшовши всередину, одразу ж стаю навколішки, притискаю коробку до кнопок і радію, що не встиг імпульсивно щось натиснути, адже світіння зруйнувало б ефект маленької темної кімнати.

Зазираю в коробку і бачу лиш пурпурове світло своєї ультрафіолетової лампи. Жодних контрольних плям.

Звичайно, проблема може бути в тому, що підозрюваний зайшов у ліфт, попросив когось іншого натиснути його поверх і не лишив сліду.

Я спускаюся на одинадцятий поверх і виходжу.

Чекаючи на інший ліфт, міркую, скільки часу мине, перш ніж охоронець помітить, що я не повертаюся. Він зателефонує копам чи піде шукати мене сам?

Мене влаштовують обидва сценарії. Головне — отримати дані. Насправді нічого незаконного я не роблю, якщо, звичайно, вони не надто добре знаються на мікробіології чи статуті Нюрнберзького трибуналу.

Я заходжу до другого ліфта, де наніс реагент, знову стаю навколішки й притуляю коробку до кнопок.

Мене вітають яскраві плями.

Привіт, маленькі.

Сумували за мною?

Усі… дві колонії?

Він натиснув дві кнопки, «14» і «17». Мабуть, комусь допоміг. Як мило.

Це означає, що я маю перевірити два поверхи. На кожному від десяти до п’ятнадцяти офісів.

Мисливський захват сповнює мою кров адреналіном, а від страху того, що я можу дізнатися, крутить у животі. Я натискаю кнопку сімнадцятого поверху.