Між фазами Місяця

Розділ 31. Набіг

Машини новинарів та поліційні фургони зникли, але патрульне авто досі стоїть перед будинком у Вімблдоні. Поліціянт охороняє місце злочину до повернення криміналістів.

Увесь периметр подвір’я оточений жовтою стрічкою та загорожами. На пустирі через дорогу ще більше загорож, за якими вдень табориться преса.

Вільям минає патрульну машину, об’їжджаючи чергове позначене коло довкруж кварталу, доки я дивлюся на мапу, сидячи на пасажирському сидінні його «Шеві Малібу».

— Проїхати ще раз? — питає він.

— Не треба. Він, певно, звик до роззяв, які намагаються глянути на будинок, та не варто привертати до себе зайву увагу. Пригальмуйте трохи.

Коли Вільям звертає за ріг, я опускаю вікно і жбурляю картоплю фрі на сусіднє подвір’я.

— Ріжете по живому. Вона так апетитно пахнула.

— У тому й суть, — відповідаю я. — Запах олії, в якій її смажать, активує рецептори пошуку їжі з високим вмістом жиру. Ми запрограмовані на звикання. Додайте до кетчупу сіль та фруктозу й отримаєте ідеальну їжу — якщо ви печерна людина епохи неоліту й поживні речовини отримуєте, з’їдаючи жовчні міхури та кишківники тварин.

— Мабуть, ваша дівчина обожнює балачки в ліжку, — хитає Вільям головою.

— Після півночі мені заборонено використовувати слова з більш ніж двома складами, — жартую я. — Припаркуйтеся тут.

Вільям зупиняє авто на розі, в кінці вулиці, де починається проїзд, що веде за будинок. Жовта стрічка й загорожі блокують задню частину подвір’я. Певно, щоб журналісти не пхали свої камери через паркан.

— А тепер що? — питає Вільям.

— Ви лишаєтесь на місці. Один з нас повинен мати змогу внести заставу за іншого.

Я перелажу на заднє сидіння й надіваю окуляри нічного бачення.

— Когось сьогодні пристрелять, — бурчить він.

— Я вас за язик не тягнув.

Він вимикає двигун.

— Краще заведіться й покладіть телефон у чохол на лобовому склі. Будете схожі на таксиста, який чекає клієнта.

Його ледь чути, та, здається, він бурмоче собі під носа щось про білих і їхню одержимість таксі. Я помітив, що неймовірно багато ускладнень, із якими стикаються люди під час соціальних взаємодій, можна вирішити, просто викликавши таксі.

Я притискаюся до сидіння, опускаю голову й визираю на вулицю. Водіям випадкових автомобілів не видно дивака, який розглядає шматок землі крізь окуляри нічного бачення.

— Як гадаєте, довго нам чекати? — питає він радше з цікавості, ніж від нетерплячки.

— Здається, просто зараз на картоплю витріщається пара блискучих очей.

Я помічаю, як ці очі визирають із куща на протилежному боці вулиці, де я викинув приманку. Я знав, що один тут точно буде — скоріше за все, в найбезпечнішому місці, звідки можна стежити за околицею й принагідно без проблем утекти.

— Ось і він…

Притиснувшись до землі, єнот переповзає вулицю, немов солдат, що намагається уникнути кулі снайпера. Доповзає до картоплі, нюхає й озирається, аби впевнитися, що за ним не стежать. А тоді починає наминати.

Трохи посмакувавши, хапає значно більше, аніж здатен з’їсти, і повзе травою у напрямку, зворотному тому, звідки прийшов. Я розумію, що це самиця.

— У нас тут мамця-єнотиха. Здається, вона несе малятам повечеряти.

Вона чує голос, очі зиркають у мій бік.

— Помітила, — шепочу.

Я не рухаюсь, чекаю, доки вона заспокоїться й вирішить, що загрози нема. За хвилину вона рушає далі, просто на нас.

— Іде сюди, — впівголоса кажу я.

— Ви боїтеся? Мені завести машину? — жартує Вільям.

Я прикушую щоку, аби не засміятися. Дивна річ гумор. Стоїмо метрів за тридцять від бійні, де, найімовірніше, син Вільяма зустрів свій моторошний кінець, і жартуємо про єнота.

Повз нас проїздить машина, і я переводжу погляд. На якусь мить мене засліплюють фари.

— Трясця. Втекла.

З появою автівки єнотиха зникла.

— Спробуймо знову? Підкинемо ще картоплі? Чи, може, купити малим «Хеппі Міл»?

З останніми словами його голос м’якшає. Певно, через болісний спалах спогаду.

— Ні. Двічі вона не бігатиме. Різниця між твариною — наприклад, єнотом — та рибою полягає в тому, що за кілька хвилин риба повернеться до того ж гачка. І повертатиметься знову, доки її не впіймають. Єнот обережніший.

— Та ви ходячий канал «Дискавері».

— Чесно кажучи, мені пропонували там вести телепередачу на тему біології та серійних убивць, — відповідаю я.

— І що?

— Я ввічливо порадив їм забиратися під три чорти.

— Пропонували більше грошей?

— Ні…

Я помічаю дещо на краю тротуару.

— Почекайте тут, — кажу, вискакуючи з автомобіля.

Я зауважив невеличку прогалину між бордюром і дорогою, щось типу дощоприймача. Для Лос-Анджелеса це рідкість.

Присідаю і свічу ліхтарем. На мене витріщаються три пари яскравих очей і шипить мамця-єнотиха.

Сімейство сидить на купі сухої трави та гілок і на чомусь схожому на стегнову кістку.

Не хочеться виселяти спрацьовану матір-одиначку, та цього вимагають обставини. Я дістаю з кишені водяний пістолет, лишаю їй місце для втечі і бризкаю в морду.

Вона вискакує зі свого кубла, малеча біжить слідом. Усі перетинають вулицю, прямуючи до чергового безпечного сховку.

Коли я знову оглядаю водостік, на мене зиркає пара оченят. Я повертаюся й бачу, як мати визирає з нової місцини, порахувавши і зрозумівши, що когось бракує.

На її щастя, я прихопив пару зварювальних рукавиць. Нахиляюся, хапаю малого й відношу до матері. Єнотеня мчить у кущі, й щаслива родина гуртом утікає.

Родичів того, що лишилося в сухому дощоприймачі, щасливими, мабуть, не назвеш.

Вільям підігнав машину, аби прикрити мене від поліціянта. Я збираю вміст кубла у великі білі відра з-під фарби, які саме для цього й прихопив.

Доводиться тягнути руку до самого низу, аби зібрати якнайбільше. Навіть маленька четверта дистальна фаланга, кінчик мізинця, може містити ДНК жертви. А коли ще й ніготь на місці, можна дізнатися щось про вбивцю — якщо його цим нігтем подряпали.

Я особливо не роздивляюся, що кладу у відра. Надто зосереджений на тому, щоб поліціянт не підійшов і не почав розпитувати.

Як мені відомо, технічно я закон не порушую. Але коли виявиться, що я забрав у них важливі докази, мої дії можуть інтерпретувати інакше.

Самі, чорт забирай, винні, що я не вірю їхньому підходу. Огорожі можуть щось значити для людей, та для моїх приятелів-єнотів і песика місіс Ґрін це лиш ілюзорні конструкції.

Те, що Іграшковий Майстер убивав жертв на своєму подвір’ї, не означає, що всі вони залишились у його межах.

Безпринципний посмітюх, який мусить годувати молодняк усім, що тільки зможе знайти, не має почуттів до кісток та гнилої плоті людської дитини.